“ІВО АНДРИЧ І УКРАЇНА: КОНТАКТИ, РЕЦЕПЦІЯ, ТИПОЛОГІЯ”

summary

У Вступі обґрунтовується вибір теми та її актуальність, характеризується стан вивчення порушеної проблеми, формулюється мета й основні завдання роботи, визначається об’єкт та предмет дослідження, окреслюються методи дослідження, наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, подається інформація про апробацію роботи та публікацію результатів наукового пошуку.

У першому розділі – “Теоретичні засади вивчення проблеми “Іво Андрич і Україна” окреслено теоретичну основу дослідження. На теоретико-методологічній базі сучасних і класичних компаративістських технологій визначено, що традиційно проблема “письменник та інонаціональна література” розглядається у літературознавстві як тип міжлітературної взаємодії (Д. Наливайко, Д. Затонський, І. Неупокоєва). При її вивченні принципово важливим є чітке розрізнення літературних зв’язків і типологічних явищ, котрі розглядаються як дві сторони єдиного процесу (В. Жирмунський). У межах міжлітературних зв’язків виокремлюється проникнення однієї літератури до світу іншої, що передбачає існування прямих чи опосередкованих контактів між авторами й інонаціональним середовищем, а також засвоєння ним творів іншої літератури, реалізоване у різних формах рецепції (Г. Вервес, М. Конрад). Зазначені явища літературних процесів і їх функціональні компоненти відзначаються багатоаспектністю та дисциплінарною полівалентністю, що не дає можливості для остаточного виокремлення універсальної структури досліджень літературних взаємин. Внаслідок цього існує потреба ретельного уточнення наукового змісту наявних понять, а також їх окремого сполучення в теоретичну концепцію, котра може бути покладена в основу дисертаційної роботи. Відповідно до цього вихідними вважаються наступні положення. 

Контактна форма зв’язків передбачає безпосереднє і реалізоване шляхом перекладів опосередковане спілкування митця як репрезентанта однієї культури з інокультурним середовищем (Д. Дюришин, В. Ризун). У такому ракурсі визначальною вважається роль перекладеного твору як засобу пізнання творчості письменника, її репрезентації (М. Науманн, М. Сібінович). Цілісність явища обумовлюється тим, які грані та особливості творчості письменника представлені перекладом в інонаціональному середовищі. Її розкриття здійснюється на рівні жанрової приналежності, складових змісту – теми, ідеї, проблеми, а також елементів внутрішньої форми твору, а саме образів та сюжету (М. Рильський, Г. Гачечіладзе, І. Лєвий). Оптимальний рівень дослідження міжлітературних контактів забезпечується вивченням їх позалітературного контексту, до якого належать міждержавні соціально-політичні  відносини (Д. Дюришин).

Прийняте в роботі трактування рецепції письменника в інонаціональному середовищі передбачає форми реакції реципієнта на витвір мистецтва, що за інтерсуб’єктивним принципом розглядаються як осмислення й оцінка твору літературознавством і критикою (Г. Вервес, Р. Гром’як, П. Топер, К. Ровда). Ці культурні рефлекси розглядаються у співвіднесеності з тенденціями розвитку літератури-споживача (Д. Дюришин). У процесі дослідження форм зв’язків нарівні з якісними чинниками виокремлюється також їхня кількісна характеристика.

Типологічні явища розглядаються у дисертації як підґрунтя для зв’язків, у межах якого розкриваються іманентні характеристики творчих взаємин (М. Храпченко, О. Цибенко). Їх зовнішніми проявами є риси типологічної подібності між змістовими та формотворчими категоріями літературних явищ (В. Жирмунський). У роботі типологічні явища відстежуються на матеріалі окремих творів І. Андрича і представників українського красного письменства. Окреслений комплексний підхід дозволяє з максимальною ефективністю висвітлити прояви творчого феномену Іво Андрича в українській художній культурі.

У другому розділі – “Іво Андрич у зв’язках із українським літературним середовищем” – увагу зосереджено на безпосередньому розгляді форм зв’язків І. Андрича з Україною, а саме – перекладах творів митця українською мовою, документальних свідченнях про особисті контакти письменника з представниками української художньої культури, публікаціях, присвячених І. Андричу, розміщених у відповідних друкованих виданнях. Зазначені матеріали досліджуються у контексті окремих періодів літературної і позалітературної ситуації.

У підрозділі 2.1. – “Переклади творів Іво Андрича українською мовою” – аналізуються україномовні версії творів І. Андрича, що протягом шістдесяти років представляли на українських теренах творчість письменника.

Розгляд перекладів літературного спадку Іво Андрича в цілому, як культурного явища, котре репрезентує творчу постать письменника, виявив, що за кількісними показниками з 10-х років ХХ сторіччя до наших днів на українських теренах у різних друкованих джерелах здійснено 15 видань творів Іво Андрича. Українською мовою перекладено 49 творів письменника, серед них 45 новел, 2 романи, 2 ліричні твори, що складає половину творчого доробку митця. Знакові щодо розуміння концепції І. Андрича твори мають кілька перевидань. З огляду на якісно-репрезентативні параметри усі перекладацькі версії здійснено з оригінальних видань вченими-славістами, кожен з яких мав вагомий досвід діяльності у сфері перекладу, що засвідчує їх високий якісний рівень.

Переклади творів І. Андрича представили усі чотири періоди його письменницької діяльності, визначені сербським дослідником Б. Бандичем. В Україні був представлений жанровий спектр творчості письменника від лірики до великих епічних жанрів. Значна увага приділялась перекладу творів, що ілюструють гібридні форми у цьому розмаїтті. Важливу роль відіграла поява не зафіксованої у жодному бібліографічному покажчику новели “Обличчя”, у якій Андрич поєднує семантично самостійні фрагменти різних жанрів у межах одного малого епічного твору. Вагомий внесок у зв’язку з цим належить творам “Ex ponto”, що є зразком ліричної прози медитативного характеру, “Міст на Дрині”, який продемонстрував жанр роману-хроніки із фресковою структурою, “Проклятий двір”, що представляє в україномовному дискурсі роман зв’язку часів; збіркам “Зеко”, “Притча про візирового слона”, котрі репрезентували новелу із фресковою структурою, психологічну новелу, а також тип ліро-епічних міжродових утворень, як подорожні нотатки, есе медитативного характеру; збірці “Оповідки з дитинства”, яка представила жанр мемуарів; книзі “Знаки вздовж дороги”, що репрезентувала ліро-епічний жанровий підтип медитативного щоденника.

Завдяки перекладам українському читачеві були відкриті притаманні творчості І. Андрича ідеї керованості законів людського буття етичними нормами і осягнення цих законів; незнищенності людини у вирі небуття; можливості подолання плинності людського життя; обумовленої величчю духу здатності людини змінити свою долю; пізнання історії через легенди і перекази як споконвічну пам’ять людства.

Переклади продемонстрували властивий І. Андричу принцип реалістичної типізації з елементами алегорії, у якій письменник надавав образу умовності. Тексти представили підпорядковане цьому створення письменником автологічних образів, що втілювали психологічні характери людини, зломленої через її духовну слабкість (“Трактир “Титанік”); пересічного громадянина, сила духу якого розкривається у критичних ситуаціях (“Зеко”); людини, здатної до самопожертви (“Велетовці”); людини, що живе у створеному нею оманливому світі (“Знаки”); мудрого селянина (“Під грабочком”, “Коса”); людини, морально спотвореної власною слабкістю і соціальним злом (“Мустафа Мад’яр”); бунтівника, приреченого на поразку (“Розповідь про кметя Симана”); особистості, відданої вірі (“Смерть у Синановій текії”); людини, оберненої до віри (“У холодній”, “Сповідь”); та соціально-історичні типи жінок, здатних на конфронтацію з суспільством заради врятування власної гідності (“Знущання”); духовно і фізично знищених жорстокістю суспільства (“Кохання у містечку”, “Анікіни часи”); жінки, що вбачає сенс життя у збереженні домашнього вогнища (“Осатичани”).

Переклади також продемонстрували введення Андричем різних типів металогічних образів. Одним із них була алегорія, спрямована на зображення суспільства рідної письменникові Боснії у певний історичний час і втілена в образі будинку; прихованої мужності й любові до життя, втілених образом вівці Аски. Іншим типом металогічного образу, наявним у творах митця, був символ, задіяний задля узгодження підвладного людині та об’єктивного осягнення часових меж людського життя і визначенням їх місця у бутті людства. Відповідно до нього, як показують переклади, Андрич здійснював конкретизацію діахронної вертикалі часу образом реалії, сталої для кожної з часових координат у цій вертикалі.

Така концепція образу відтворена І. Андричем за допомогою металогічного символу сталості. Завдяки перекладам було розкрито, що зміст цього образу письменник пов’язував із реалією, що існує поза сферою людського впливу, носіями якої були: історія (“Міст на Дрині”), перманентно повторювана соціально-історична ситуація (“Притча про візирового слона”), краєвиди (“Краєвиди”, “Рзавські гори”), руїни старого міста (“На камені, у Почителі”), вишеградські дороги, ототожнені з життєвим шляхом (“Шляхи”); а також із явищами, які може продукувати людина. Їх концепція не була в Андрича постійною і визначалась пошуком того незнищенного, що бере початок у житті окремої особистості. У перекладених творах концептуальними варіантами були: притаманні людині константні морально-етичні якості (“Проклятий двір”); ініційована нею повторювана життєва ситуація (“Спрага”, “Кохання у містечку”, “Неспокійний рік”) і творіння людських рук, втіленням якого був міст. Переклади розкрили варіативність символу сталості, втіленого в образі мосту, від розуміння його як реалії прекрасної, естетичної (“Міст на Жепі”, “Кохання у містечку”), до корисної, етичної (“Мости”). Обидва значення були синтезовані у єдину концепцію символу сталості (“Міст на Дрині”), зміст якої полягає у переломленні суб’єктивних вимірів життя крізь призму філософської системи поглядів на світ і місце людини у ньому.

У сюжетно-фабульному плані твори продемонстрували утворення Андричем хронологічно дистанційованих сюжетних площин, поєднаних спільними елементами внутрішньої форми твору.

Встановлено, що завдяки перекладам творів І. Андрича в Україні широко представлено жанрове розмаїття його творчої спадщини, а також розкрито характерні риси художньої проблематики і структури образів, що продукувало цілісність ознайомлення із творчістю митця.

                У підрозділі 2.2. – “Контакти Іво Андрича з діячами української художньої культури” – розглядаються матеріали, які є фактичним підтвердженням особистих контактів Іво Андрича з українськими літераторами і джерелом їх висвітлення.

У становленні безпосередніх літературних контактів важливу роль відіграли перші повоєнні поїздки представників українського письменства до Югославії, що відбулись у другій половині 40-х років ХХ сторіччя. У складі офіційних делегацій у Бєлграді неодноразово перебував М. Рильський. Відвідини забезпечили поінформованість митця про літературну діяльність і вагомі досягнення І. Андрича. Про це свідчить збережений в архіві І. Андрича російськомовний переклад “Вечірніх розмов” М. Рильського  з дарчим надписом  автора: “Иво Андричу с глубоким уважением. М. Рыльский”, датованим 19.VI.1964 р. Факт існування будь-яких персональних повідомлень І. Андричу від М. Рильського досі не був зафіксований ні в українських наукових виданнях, ні у матеріалах особистого архіву українського літератора і являє собою перше в Україні документальне свідчення існування творчих контактів між І. Андричем і М. Рильським.

                До продуктивної сфери реалізації літературних контактів входить також перекладацька діяльність. І. Андрич активно спілкувався з українськими письменниками, які працювали над перекладами його творів. За даними каталогу фонду Іво Андрича, в особистому архіві митця, збереженому в “Задужбини Иве Андрића” у Бєлграді, були виявлені невідомі в Україні матеріали, що підтверджують наявність листування між І. Андричем та членом Спілки письменників України, перекладачем, якому належать україномовні версії двох романів Іво Андрича: “Міст на Дрині. Вишеградська хроніка” та “Проклятий двір”, – С. Паньком. Зафіксоване листування тривало одинадцять років. До нього входять п’ять листів і три телеграми, якими обмінювались літературні діячі. Поряд із знаками пошани й поваги, адресованими І. Андричу (привітання з нагоди свят і відповіді митця на них), характер спілкування розкриває наступна кореспонденція.

Заочне спілкування між митцями розпочалося 15 серпня 1957 року. Першим був лист С. Панька, що супроводжував надіслані Андричеві примірники його романів, опублікованих в Україні у перекладі українського літератора. В цьому листі перекладач наголошував, що вважає талант Андрича самобутнім й оригінальним, а гуманізм митця – щирим і справжнім. Високо поціновуючи  талант І. Андрича, С. Панько висловив бажання особистої зустрічі. У своїй відповіді, датованій 6 вересня 1957 року, Андрич наголошує на своєму дружньому ставленні і професійній довірі до С. Панька.

У листі, надісланому 1963 року, український літератор повідомляє І. Андрича про підготовку повторного видання роману “Міст на Дрині” і проведення з центральним українським видавництвом “Держлітвидав” переговорів з приводу підготовки перекладу роману “Травницька хроніка”, у зв’язку з чим С. Панько просить надіслати йому оригінал цього твору і роману “Панянка”. Про стан роботи над перекладом роману “Травницька хроніка” повідомлялось і в наступному листі (березень 1964 року).

Участь у письменницьких з’їздах і наукових конгресах сприяла безпосередньому спілкуванню митців. У середині 60-х років у складі делегації з СРСР, що прибула для участі у V міжнародному симпозіумі письменників, у Бєлграді перебував С. Панько. На сербській землі відбулась його перша зустріч з І. Андричем, якій С. Панько присвятив велику статтю, що під назвою “Сербські зустрічі” була вперше опублікована у друкованому органі Спілки письменників УРСР – газеті “Літературна Україна” (1968 рік) і мала декілька повторних публікацій.

Широту ділових і творчих контактів Іво Андрича з діячами української культури демонструють також виявлені в архіві “Задужбине Иве Андрића” адресовані видатному сербському письменникові українськими літераторами, авторами перекладів творів Андрича І. Ющуком та З. Гончаруком, присвяти, які публічно в Україні також згадуються вперше.

Отже,  виявлені матеріали дозволяють зафіксувати інтенсивне професійне й товариське спілкування І. Андрича з українськими літературними діячами. Не всім планам літераторів судилося здійснитися – українською мовою так і не було перекладено роман І. Андрича “Травницька хроніка”, але є всі підстави констатувати зацікавленість митців  у спілкуванні й плідній співпраці.

У підрозділі 2.3. – “Контакти Іво Андрича з українською художньою культурою як рефлекс українсько-сербських суспільно-політичних і культурних відносин” – аналізується міжнародний суспільно-політичний контекст становлення і розвитку контактних зв’язків Іво Андрича з українським мистецьким світом.

Затримка у розвитку контактів письменника з українським культурним середовищем на початку його творчого шляху, який припадає на 10-ті роки ХХ сторіччя і пов’язаний з Боснією та Хорватією, а з 1919 року – із Сербією, розглядається як спричинена відсутністю дипломатичних відносин і загальним обмеженням міждержавного спілкування між Україною, яка підпорядковувалась тенденціям зовнішньої політики Росії, та правлячими колами цих країн, частина яких з 1918 року утворювала Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (СХС). Ця ситуація зберігалася протягом першої половини ХХ сторіччя у відносинах правонаступників зазначених держав, якими були СРСР та ФНР Югославія.

За таких обставин практично не відбувалося і безпосередніх контактів між культурними діячами (включаючи листування), а наприкінці 20-х років контакти письменницької інтелігенції Радянського Союзу та Югославії майже зовсім припиняються (Ю. Панцирєв). Крім того, українські перекладачі не мали достатньої інформації про тогочасну ситуацію в літературах народів Югославії, а також необхідного доступу до творів літераторів цієї країни (Ю. Бєляєва), що обумовило відсутність перекладів доробку І. Андрича у 20-х – 40-х роках ХХ сторіччя.

Ця тенденція тривала і на початкових етапах стабілізації відносин. Подібну проблему не можна було вирішити миттєво, коли тільки розгортався процес подолання упередженого ставлення до Югославії та її культури – наслідку зовнішньої політики Сталіна (Л. Попович). Як випливає з виявленої кореспонденції, український літературний діяч С. Панько у листі до І. Андрича, датованому 1963 роком, з приводу підготовки перекладу  роману “Травницька хроніка” наголошував на неможливості його здійснення через відсутність оригіналу.

Цей же історичний період означений стагнацією славістики, що виявилось у відсутності письменницьких сил, здатних здійснити переклади. Як випливає з досліджень Т. Агапкіної, тоді не були реалізовані і плани щодо видання російськомовного перекладу роману Андрича “Міст на Дрині”, оскільки у Москві на той час не знайшлося кваліфікованого перекладача із сербсько-хорватської мови.

Налагодження політичних стосунків, яке розпочалося з другої половини 40-х років ХХ сторіччя, приводить до поступового становлення та інтенсифікації розвитку контактних зв’язків Іво Андрича з Україною, ознаменованого появою перекладів творів митця, започаткуванням особистого спілкування.

Співвіднесеність зазначених подій засвідчила вплив позалітературних чинників на розвиток контактів І. Андрича з українським культурним середовищем і продемонструвала готовність українських читачів реалізувати значний інтерес до творчості І. Андрича, назрілий за роки суспільно-політичних обмежень.

У підрозділі 2.4. – “Рецепція творчості Іво Андрича в Україні” – на матеріалі критичних статей, наукових оглядів і монографій визначаються якісні риси й характер сприйняття творчої постаті І. Андрича в українській культурі.

Рецепція творів І. Андрича в Україні здійснювалась у формі наукових монографій, передмов до видань творів митця, біографічних довідок, енциклопедичних статей, нарисів, літературознавчих досліджень, а також у рецензіях, надрукованих у різні часи в таких українських періодичних виданнях, як  “Радянська культура”, “Літературна Україна”, “Всесвіт”, “Радянське літературознавство”, котрі були основними джерелами інформування читацьких кіл. Особливості творчих надбань висвітлювались такими українськими літературознавцями, ученими-славістами і критиками, як Г. Вервес, П. Рудяков, І. Ющук, С. Панько, В. Гримич, Ю. Терешко, П. Василенко, М. Листопад, Т. Кінько, А. Лисенко.

Дисертантом встановлено, що українське андричезнавство має свою історію. Вперше український читач міг дізнатися про творчість Андрича ще у 1926 році. В огляді К. Лавріновича “Літературний закордон: Югославія”, надрукованому на сторінках журналу “Життя і революція”, у характеристиці загального стану літературного життя з-поміж інших молодих письменників, які відігравали величезну роль у формуванні сербського літературного процесу, як “авангард майбутнього” було відзначено Іво Андрича. Уже на початковому творчому етапі молодого сербського літератора українським літературознавцем було визнано його безперечний мистецький талант.

Характер сприйняття І. Андрича в Україні обґрунтований тенденцією до всебічного висвітлення його творчості. Уже на початкових етапах рецепції спостерігається схильність дослідників до окреслення тематики і проблематики доробку письменника, до структурного аналізу творів митця, задіяність імагологічного напрямку дослідження. Для сприйняття творчості І. Андрича в Україні характерним було детальне висвітлення подій життєвого і літературного шляху, підпорядковане виокремленню домінантних аспектів світоглядної позиції Андрича і його творчої концепції.

Вагомим ресурсом у якісному розвитку рецепції були енциклопедичні статті, які забезпечили поінформованість українських читачів про літературну та громадську діяльність митця. Значну роль в осмисленні творів Андрича відігравали передмови до перекладів, що поєднували науковий підхід із популяризаторськими тенденціями у висвітленні творчої постаті письменника і його мистецької спадщини.

Починаючи з 70-х років ХХ сторіччя розширюється коло питань, з’являються нові ракурси у висвітленні творчості І. Андрича. Важливою була поява досліджень, у яких матеріали з літератур народів СФРЮ і, зокрема, з творчості І. Андрича як одного з визначних її представників були залучені до праць українських учених Г. Вервеса, М. Жулинського, Д. Наливайка, В. Дончика, В. Вєдіної з питань літературного розвитку країн слов’янського ареалу. В них українським літературознавством творчість митця було органічно вписано у контекст європейського літературного процесу.

Упродовж зазначеного періоду був накопичений значний обсяг важливої інформації. Українські дослідники творчості митця дійшли висновків, які збагатили тогочасне літературознавство і заклали ґрунтовні підвалини не лише для подальшого знайомства з  І. Андричем в Україні, але й сприяли появі нових наукових робіт. В україномовному дискурсі було сформовано концепцію сприйняття творчого доробку І. Андрича. У її основу покладено глибоке розуміння національної самобутності його творів та їх ролі у європейському та світовому літературному процесі.

Змістовність присвячених митцеві праць, а також кількість і якість посилань на творчість письменника в дослідженнях літературного процесу слов’янських країн і його окремих учасників дозволяють говорити про формування в Україні щодо творчості І. Андрича традиції сприйняття, яку визначає відсутність розбіжностей та суперечливих міркувань у оцінках творів, стабільне позитивне ставлення, за яким творча особистість сербського літератора розглядалась як еталон європейської і світової художньої культури.

У підрозділі 2.5. – “Сприйняття творів І. Андрича та український літературний процес” – розглядається літературна ситуація, в умовах якої відбувався процес рецепції творчості Іво Андрича в Україні.

У період з другої половини 20-х до 50-х років ХХ сторіччя літературознавство і критика в Україні під впливом ідеологічних чинників зазнають певних утисків. Обмеження можливостей тогочасної науки обумовило, зокрема, і відсутність рецептивної реакції з боку українських дослідників на письменницьку діяльність І. Андрича, про якого українському читачеві було відомо вже з середини 20-х років ХХ сторіччя.

У тогочасній українській літературі домінуючою була потреба у більш детальному ознайомленні читача насамперед з діяльністю українських класиків і молодих авторів, що висвітлювала революційну спадщину минулого (Г. Сивокінь). На вирішення цих внутрішніх завдань були спрямовані сили українських літературознавців і критиків.

Тимчасове скорочення обсягу рецепції творів І. Андрича у певний історичний період не могло припинити процес сприйняття творчості митця в Україні в цілому. Літературна рецепція позначається посиленням інтенсивності досліджень у 50-ті роки ХХ сторіччя. Розвінчання культу особи Сталіна активізувало після відомого розгрому 20–30-х років розвиток українського літературознавства, що сприяло і нарощенню інтенсивності компаративних досліджень (М. Наєнко). Починають з’являтися роботи з історії літературного процесу Югославії. Ці явища в українській славістиці позначилися на кількісному зростанні рецепції Іво Андрича в Україні.

У наступні історичні періоди динаміка сприйняття творчості письменника не зменшилась, що демонструє існування постійної уваги українського середовища до постаті митця. Досліджені явища літературного контексту розкривають специфіку обумовленості літературного сприйняття І. Андрича українським культурним середовищем.

У третьому розділі – “Історична проза І. Андрича та український історичний роман другої половини ХХ сторіччя: питання типології” – здійснено компаративне дослідження романів І. Андрича і видатних українських письменників з метою виявлення типологічних сходжень і аналогій, що можуть підтвердити існування іманентного підґрунтя для літературної взаємодії митця з українським середовищем.

                У підрозділі 3.1. – “Змістові та формотворчі перегуки й аналогії в історичній прозі І. Андрича та П. Загребельного” – аналізуються  романи І. Андрича “Міст на Дрині” і П. Загребельного “Диво” та “Первоміст”, об’єднані розкриттям важливих подій у переломні віхи історії народів.

Найвиразніше, як вважав Г. Вервес, типологічні риси виявились саме у романах “Міст на Дрині” І. Андрича, та “Диво” і “Первоміст” П. Загребельного, що, окрім інших типологічних ознак, належать до жанрового підтипу “роману-фрески”. Творам властива мозаїчна структурна побудова з характерним для неї використанням низки поєднаних спільним ключовим символом автономних фрагментів, сюжетний час яких не збігається.

У творах простежується функціональна і семантична спорідненість ключового образу-символу (міст, Софійський собор), за допомогою якого кожен із письменників втілює ідею нерозривності часів. Спільною є концепція образу, до основи якої покладено можливість поєднання ним не лише просторових, а й розрізнених часових явищ. Аналогії спостерігаються також на прикладі пов’язаної з центральним образом-символом і втіленої у ньому авторської позиції обох письменників щодо принципової можливості подовженості людського буття. Її безумовним атрибутом є здатність витвору мистецтва як втілення і континуітету людської свідомості та душі пережити творця, який, уособлений у своєму творінні, символічно перевершує смерть – не зникає у прірві небуття. Ця теза підпорядковується запропонованій письменниками концепції мистецтва.

У романах спостерігається типологічність сюжетно-композиційного рівня. Йдеться про ситуацію порубіжного зламу людського світогляду, обумовленого протистоянням як релігійним, так і національним. У творах І. Андрича та П. Загребельного вона осмислена як археситуація “убивства невинного” і за ідейно-смисловим навантаженням означена приналежністю до більш широкого аспекту загальної проблематики – взаємин між слов’янським і неслов’янським світами. У кожному з творів поряд із магістральною ідеєю безсмертя людського духу у всіх його проявах простежується властиве для літератури 60–80-х років ХХ сторіччя повернення до визнання примату долі у житті людини. Модель метафоричного втілення ідеї існування вищої об’єктивної сили базується на архетипізованому образі ката. Зазначені риси свідчать про те, що твори І. Андрича “Міст на Дрині” та “Проклятий двір” і П. Загребельного “Диво” та “Первоміст”виявляють спільність на рівні ідеї, композиційної побудови, образної структури, характеру символічності й метафоричності образів.

                У підрозділі 3.2. – Ідейно-образна співзвучність романів І. Андрича “Міст на Дрині” та О. Гончара “Собор” – визначаються риси спорідненості між знаковими творами видатних представників сербського та українського письменства.

Романи характеризуються сюжетною розгалуженістю, функція якої реалізує завдання часового дистанціювання. Засоби вираження такого порядку полягають у зіткненні різних епох, зіставленні сучасного і минулого, де історія реалізується як проекція у сучасність, і дають підстави для широких філософських узагальнень щодо основних питань людського буття.

Типологічна особливість спостерігається також у композиції обох романів: у них художній матеріал організований центральним образом-символом, ключовою метафорою, що виступає стрижнем сюжетно-фабульної канви. Наскрізний у творі І. Андрича образ мосту, композиційно скріплюючи оповідь, є у структурі роману функціонально тотожним образу-символу собору в романі О. Гончара.

При статусному визначенні кожен із них виявляє семантичну поліфонію. Значення стрижневого образу-символу в романі І. Андрича споріднене з його відповідником у романі О. Гончара і виявляє у прихованому внутрішньому змісті сутність головного суб’єкта зображення, що полягає у співвіднесенні ідеї вічності та абсолютної істини й існуванні цього метафізичного сенсу у безпосередньому екзистенційному зв’язку з безмежністю категорії часу. І образ мосту, і образ собору як ключові наскрізні символи зазначених творів поєднують у собі естетичні й етичні цінності, адже витвір мистецтва став найвищим благом, уособленням тривалості й навіть вічності. Спільність творів полягає також у їх ідеї, яка виводиться безпосередньо з ключового образу-символу: вічними є лише доброта і мудрість, що їх втілює у фізичному житті людина, її невичерпне прагнення до мистецтва, якому служить творчість.

Аналогії між досліджуваними творами простежуються у використанні  прийому  взаємодії історичної реальності з умовністю, витоки якої сягають легенд і фольклорно-міфологічних джерел. Спільним для письменників виявляється як власне покладання притчево-фольклорних фрагментів до основи зображення історичних подій, так і мета цього прийому, при застосуванні якого філософія знань, збережених у легендах, значно поглиблює часову перспективу оповіді. Розповідь про ту чи іншу людину або подію кореспондує у романах з народними переказами, що міфологізують твір. Зі свого боку, міфологізована подія набуває позаісторичного звучання. Завдяки сполученню часових площин, вираженому в проекції переказів про легендарну давнину певної реалії у її сьогодення, виникає ефект універсальності,  позачасовості. Зазначені риси виявили аналогії між романами  І. Андрича “Міст на Дрині”  й О. Гончара “Собор” на рівні реалізації їдеї творів, структуротворчих елементів, концепції ключового образу-символу.

У висновках викладено основні результати дослідження.

1. Завдяки перекладам творів І. Андрича надбанням української художньої культури стало цілісне бачення його мистецького спадку. Адаптовані професіоналами у галузі перекладу твори митця забезпечили його присутність у культурному житті України і високий якісний рівень опосередкованих контактних зв’язків письменника з українським літературним середовищем.

2. Висвітлені у роботі невідомі в Україні факти особистих контактів І. Андрича з діячами української художньої культури, котрі здійснювалися завдяки  їх візитам до Югославії, листуванню і перекладацькій діяльності, продемонстрували спілкування І. Андрича з українськими літераторами. Опрацьовані документи доводять внесок безпосередніх контактів до розвитку міжлітературних взаємин митця з українською культурою.

3. Одним із впливових чинників формування й регулювання процесів  контактних  зв’язків Іво Андрича і України  виступали українсько-сербські міждержавні відносини, нестабільність яких обумовила хронологічні особливості контактних форм взаємин письменника з українським літературним середовищем. За цих причин їх становлення було вимушено затриманим з кінця 20-х – до першої половині 50-х років ХХ сторіччя. Незважаючи на існування несприятливих обставин, динаміка контактів І. Андрича з українським світом була інтенсивною і мала позитивні прогностичні ознаки, що забезпечило значне включення письменника і його творчого доробку до українського літературного процесу.

4. Для сприйняття творчості І. Андрича в Україні було характерним неухильне розширення його аспектів. Представлені в Україні форми рецепції спрямовувались як на висвітлення віх життєвого шляху митця, що вплинули на формування його мистецького світогляду, так і на аналіз художньої специфіки творів, особливості полісемії образів, що свідчить про ґрунтовне, всебічне вивчення творчості письменника. У процесі рецепції не спостерігалось розбіжних та суперечливих ставлень українських дослідників у їх оцінках, які від початку знайомства з творчою постаттю І. Андрича і до наших днів мають сталий позитивний характер. Рецепцію визначає сприйняття творчості митця в Україні як однієї з вершин світової літератури. Цим підтверджується безумовне приєднання українських наукових діячів до найвищого визнання письменника.

5. Процес рецепції творчості Іво Андрича в українському літературному середовищі відбувався з різним рівнем інтенсивності. Обумовленість цього явища на певному етапі пов’язана з історико-політичними умовами функціонування української літератури-реципієнта, внаслідок чого у кінці 20-х – першій половині 50-х років ХХ сторіччя рецепція письменника на українських теренах була вимушено перерваною у розвитку. Водночас об’єктивні перешкоди не завадили подальшому продуктивному  сприйняттю творчості Іво Андрича в Україні.

6. На рівні змістових і формотворчих елементів виявлено типологічні спільності історичних романів Андрича “Міст на Дрині”, “Проклятий двір” та української романістики другої половини ХХ сторіччя, представленої творами “Диво” та “Первоміст” П. Загребельного, “Собор” О. Гончара. Сутність типологічних сходжень дає підстави констатувати чітко виражений системний характер, який дозволяє розглядати їх як вагомі прояви існування іманентного підґрунтя, що створювало імпульси для взаємин і обумовило становлення й розвиток взаємодії І. Андрича з українською художньою культурою.

7. Встановлено, що істотні передумови, закладені й виражені значними типологічними спільностями, а також контактні й рецептивні явища забезпечили та продемонстрували відкриття творчого феномену сербського письменника і визнання його на українських теренах одним із найвидатніших митців у світовій літературі, що засвідчує позитивний характер взаємин Іво Андрича і культурного середовища України.