| summary: | У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, з’ясовано предмет й об’єкт дослідження, визначено мету та зумовлені нею завдання, джерельну, методологічно-теоретичну базу, методи дослідження, розкрито наукову новизну роботи, подано інформацію про апробацію роботи й публікації результатів дисертаційного дослідження.
У першому розділі "Стан наукової інтерпретації дитячої прози Володимира Винниченка" досліджено полемічні інтенції письменника щодо української літературної традиції; простежено еволюцію та місце В.Винниченка у контексті української дитячої прози на початку ХХ століття; з’ясовано засоби, форми та прийоми психологічного зображення.
У підрозділі 1.1. "Полемічні інтенції Винниченка-прозаїка" розглянуто, що В.Винниченко на початку ХХ століття закладає в українській літературі принципи і структурні ознаки модерного мислення, ідею переоцінки всіх цінностей. Цілком очевидними є полемічні інтенції письменника щодо української літературної традиції, в якій В.Винниченка не влаштовувала надмірна описовість, етнографічний побутовізм, розстановка персонажів за контрастною, "чорно-білою" ознакою. Поряд із прозаїками "нової" школи обсервації життя й "самовиразу" (як її влучно схарактеризував Іван Франко), передусім Михайлом Коцюбинським, Василем Стефаником, В.Винниченко вибудовував модерні моделі художнього мислення. Не пориваючи з реалістичними традиціями українського письменства, він рішуче відмовляється від ідейно-естетичних принципів побутописання й етнографічної декоративності. В.Винниченко заперечує принципи етнографічно-побутової школи і створює нову парадоксальну характерологію ("Краса і сила"). Автор твору кепкує з сентиментальної, заснованої на традиційних фольклоризованих штампах, манери, віддаючи перевагу точному реалістичному малюнкові і намагаючись залишитися об’єктивним. Реалізм, навіть натуралізм, зазвучав у белетристиці талановитого художника слова цілком по-модерному. Уже рання проза митця засвідчила подальший поступ нашого письменства, оновлення його художнього мислення, зокрема і передусім – способи відтворення внутрішнього світу особистості.
Отож проза В.Винниченка знаменувала собою заміну мистецьких й ідейно-естетичних орієнтирів, а відтак – і формування нового типу авторської свідомості, що суттєво відрізнявся від моделей і форм художньо-образного мислення багатьох представників старшої генерації українського письменства.
У підрозділі 1.2. "Еволюція української дитячої літератури: від дидактизму до психологізму" простежено еволюцію розвитку української дитячої літератури від Марка Вовчка до В.Винниченка, визначено закономірності її розвитку. З-поміж оповідань про дітей українських прозаїків другої половини ХІХ сторіччя умовно можна виокремити дві групи, між якими немає неперехідної межі. Твори першої, чисельнішої, репрезентують суспільні рефлекси світу дитинства в українській літературі. Вони розраховані на читача необмеженого віку ("Морозенко" Панаса Мирного, "Малий Мирон", "Отець-гуморист" І.Франка, "Дзвоник", "Каторжна", "Палій" Б.Грінченка, "Подарунок на іменини" М.Коцюбинського та ін.). Автори оповідань досліджують становище дітей у суспільстві, їхній соціальний статус, способи життєдіяльності, стосунки з дорослими й ровесниками. В окремих творах образ дитини набуває символічного значення. До другої групи належать твори виразного дидактичного спрямування, адресовані маленькому читачеві ("Олеся", "Кавуни" Б.Грінченка, "Харитя", "Маленький грішник" М.Коцюбинського та ін.)
Концепція адресата малої прози про дітей другої половини ХІХ сторіччя вплинула й на поетику творів. Так, у переважній більшості оповідань першої групи простежується тяжіння до психологізації образу дитини, а з-поміж засобів творення художнього характеру з’являються елементи психологічного письма. У другій групі оповідань образи дітей дещо схематичні, відсутнє заглиблення в психологію, риси характерів і вчинків героїв підпорядковані розкриттю певної дидактичної ідеї.
Суттєво різниться й проблематика творів обох груп. Якщо в оповіданнях для дітей переважають моральні проблеми, то відповідні обрії першої групи значно ширші. Наріжною визнається проблема самого дитинства, статусу дитини в суспільстві.
Художнє пізнання світу дитинства в малій прозі В.Винниченка становить собою симбіоз літературної традиції та модерної поетики. Новаторство письменника полягає передусім у глибині психологічного дослідження, майстерності відтворення внутрішнього світу героїв. В оповіданнях про дітей прозаїк не відступає від своїх художніх принципів і прийомів, проте використовує їх з певною поправкою "на адресата" (дитину).
У підрозділі 1.3. "Творча манера Володимира Винниченка у дитячій прозі: рівень наукової інтерпретації" простежено творчу манеру письменника у дитячій прозі. Пізнання світу дитинства у письменника нерозривно пов’язане з історією суспільства та його самосвідомістю. Автор не оминає увагою соціальний статус дитини, способи її життєдіяльності, стосунки з дорослими. Але передусім письменник заглиблюється у власне стихію дитинства, внутрішній світ маленької людини, її моральні випробування, сприйняття дорослого світу, що дає підстави кваліфікувати перелічені твори як психологічну прозу й говорити про художнє новаторство автора.
У своїх творах письменник приділяє багато уваги розкриттю внутрішнього світу героїв, його цікавлять неординарні характери, емоції, настрої. Для Винниченка-прозаїка притаманний ліризм, філософська наповненість творів, ретельне дослідження психологічних загадок. Герої приваблюють дитячою чистотою, відкритістю до сприйняття прекрасного, світлого, неординарним поглядом на світ. Героями творів письменника виступають здебільшого незвичайні діти. Вони по-своєму сприймають реальність, часом загострено реагують на ситуації, що випробовують їхнє "Я".
Психологізм є домінантною ознакою В.Винниченка як прозаїка, так і драматурга, й оповідання для дітей дають підстави говорити про нього як про тонкого знавця дитячої душі.
У дослідженні відзначається автобіографічність багатьох творів митця. Сам письменник згадував, що його дитинство минало "в тому, чудесному краї, повнім для мене загадок, страшно, болюче, солодко-поетичнім, сповитім вінком пісень" . Веселково-чисті дитячі спогади стали основою сюжетів оповідань зі збірки "Намисто". Кожній "намистинці" автор дав назву народної пісні, яка найкраще відбиває зміст оповідань. Уривки з народних пісень у Винниченковій дитячій прозі 20‑х років підкреслюють вузлові моменти становлення дитячого характеру, мозаїчність та ту неповторність, що визначає чарівність дитинства.
У дисертації здійснено огляд літературознавчих публікацій, присвячених проблемі творення дитячих характерів у прозі В.Винниченка. З різною мірою докладності ця проблема досліджувалася Л.Дем’янівською ("Складний дитячий світ… Проза про дітей В.Винниченка"), Л.Малець ("Світ дитячої душі у творчості В.Винниченка"), Н.Скобелєвою-Сологуб ("Володимир Винниченко: про дітей і для дітей"), О Чепурком ("Образи дітей в українській малій прозі кінця ХІХ – початку ХХ століття"), Л.Богачевською ("Художнє втілення дитячих образів у творчій традиції Чарлза Діккенса та Володимира Винниченка"), О.Ковальчуком ("Ранні оповідання В.Винниченка"), А.Ситченком ("Комбінований аналіз оповідання "Федько-халамидник""), І.Одинець ("Дорогий скарб нашого народу"), Т.Яценко ("Суперечності в родинному вихованні за оповіданням В.Винниченка "Федько-халамидник""), В.Черній ("Виховання культури людських взаємин на уроках літератури в п’ятому класі"). Разом з тим цілий ряд аспектів дитячої прози В.Винниченка потребує додаткової уваги літературознавців.
У підрозділі 1.4. "Інструментарій дослідження проблеми психологізму" з’ясовано важливі питання теорії та історії психологізму. Проаналізовано дослідження вітчизняних науковців у сфері психологізму, до яких належать праці Г.В’язовського, Л.Гінзбург, В.Фащенка, А.Ієзуїтова, М.Кодака, А.Єсіна. Розглянута типологія художнього психологізму та засоби, форми, прийоми його вираження. Так, наприклад, В.Фащенко стверджував: "Психологізм – універсальна, родова якість художньої творчості. Його предметом є відображення внутрішньої єдності психічних процесів, станів, властивостей і дій, настроїв і поведінки людини, а також соціальних груп і класів. Психологізм також визначається як художня система форм (типів) і засобів зображення та вираження людської психіки в літературі" . А.Єсін трактував психологізм у літературі як "особливе відображення внутрішнього світу людини засобами власне художніми, глибина і гострота проникнення письменника у душевний світ героя, здатність докладно описувати різні психологічні стани і процеси (почуття, думки, бажання), помічати нюанси переживань – ось у загальних рисах прикмети психологізму в літературі. Психологізм, таким чином, являє собою стильову єдність, систему засобів і прийомів, спрямованих на повне, глибоке і детальне розкриття внутрішнього світу героїв" . Ці методологічні установки щодо проблеми художнього психологізму і складають теоретичний фундамент дисертаційної роботи.
Психологія характеру в дитячих оповіданнях В.Винниченка розкривається у вчинках, міміці, жестах героїв, діалого-монологічному мовленні, невласне прямій мові, авторській позиції. Характери персонажів досліджуються у зв’язках з іншими персонажами, які виділені автором із розмаїття життєвих відносин і яким надано певного значення. І.Франко, характеризуючи ті зміни, що принесла в українську літературу нова школа прозаїків, відзначав їх психологізм як особливу форму суб’єктивності, об’єктивний ліризм. Тому головним у розкритті характерів героїв дитячих оповідань В.Винниченка є дитяча душа, її стан, її рухи, поведінка в різних життєвих ситуаціях.
У другому розділі "Портрет, пейзаж, художня деталь" розглянуто найбільш характерні засоби психологізму, використані у дитячих оповіданнях В.Винниченком.
У підрозділі 2.1. ""Видима мова душі" дитини" увага зосереджена на портреті, який у системі засобів художнього психологізму часто набуває нових, специфічних рис. У В.Винниченка домінує динамічний (за класифікацією О.Білецького) тип портрета. Прозаїк відмовляється від деталізованих описових портретів головних героїв. Він або "роззосереджує" портретні деталі по всьому оповіданню, або "закріплює" за персонажами деякі постійні риси, вирізняючи їх для того, щоб не втратилась портретна індивідуальність героїв.
Ставлення до портретування персонажів у Винниченка було винятково уважним, що засвідчено вже у "Красі і силі", де молодий прозаїк кепкував над описовою поетикою І.С.Нечуя-Левицького, протиставляючи їй мистецтво психологічного портрета. У техніці портретування В.Винниченко здебільшого акцентує увагу на незначній зовнішній деталі, котра буває досить промовистою. Такий засіб допомагає через часткове побачити ціле, збагнути людську природу в різних виявах. Цікавими в цьому сенсі є оповідання "Федько-халамидник" та "Кумедія з Костем". У них чітко простежуються два плани: подієвий і психологічний. В оповіданні "Федько-халамидник" зовнішній портрет Федька представлений лише кількома штрихами: "руки в кишені", "картуз набакир", "чуб стирчком", "очі хутко бігають", "кожушок його весь мокрий", "чобітки аж порижіли од води", "шапка в болоті". Головна ж увага зосереджена на розкритті внутрішньої суті героя, на його голосі, інтонаціях, мові, роздумах, вчинках. Душевні порухи Федька, його неординарна вдача підкреслюються авторськими характеристиками: "вигляд у нього гордий", "очі аж горять", "жилаве, чортове хлопча".
Портрети своїх персонажів письменник малює надзвичайно стисло, іноді одним реченням, визначаючи характер персонажа, переходячи від зовнішньої характеристики до психологічної. Динамічні портрети дають йому можливість відтворити всі переливи душевного життя героїв у їх фізичному виявленні – міміці, жесті, виразі очей. Письменник майстерно освоює художні закони "фізіогномічного мистецтва", в якому найменша форма мімічної експресії – жест, усмішка, погляд – відтворюють глибинні психічні процеси, позначають динаміку почуттів. Зображуючи психічний стан, В.Винниченко використовує комбінації "ситуативних портретних рис" (І.Страхов), які є адекватними певному внутрішньому почуттю. Через портрет автор розкриває мотивації вчинків героїв і відтворює перебіг їх душевних станів.
З допомогою портретів В.Винниченко передає яскраве емоційне життя своїх героїв. Він майстерно використовує засіб "контрастного монтажу", що виявляється в чергуванні подій, різкій зміні психічних станів. Аналогічний спосіб зображення, на нашу думку, письменник застосовує в поетиці портретування багатьох персонажів, схоплюючи мить, коли в душі дитини вібрують різні емоції, виявляються антонімічні риси характеру.
"Психологічна характеристика моменту" виразно відчутна в емоційному портреті Ланки (оповідання "Ой випила, вихилила…"). Дівчинка змальована в скрутний період її життя: мати дуже хвора, Ланка все робить сама, сім’ю опосіли злидні, оскільки мати не може заробляти на прожиття. Ці обставини штовхають її на відчайдушний вчинок – відрізати ґудзик з мундира у генерала, який допоможе і відновити їй свій авторитет серед ровесників, і заробити відро для хворої мами. Кругле личко дівчинки "грає ямками, кирпатенький носик задиркувато стирчить догори, очі прискають сміхом". Дівчинка смішна, а коли починає грати в "пувички", "губи її стають тоненькі, а зелені, як у кішки, очі її вузенькі та колючі так і ходять од жадності". В.Винниченко показує пластику Ланчиного характеру, дію психічних чинників, що здатні миттєво змінювати один психічний стан на полярно протилежний.
Характеротворчу функцію засобу "психологічного моменту" використано і в оповіданні "За Сибіром сонце сходить…". Хлопці вирушають до лісу. Ситуація моменту, використання деталей фізичної дії сприяє зображенню миттєвої зміни Гаврикової вдачі. Хлопчики-підлітки, опинившись сам на сам у степу, беручи на себе відповідальність дорослих, потрапляють у полон страху (кряче гайвороння, тьма від горбів, чорний голий степ, темне густе небо, різні голоси від вітру, багнюка, моторошна тиша, ніде нікогісінько і раптом – зустріч із халамидниками). Стан страху, переляку Михася та Гаврика, їх розчарування у недавній мрії стати розбійниками, схожими на Кармелюка, передано в оповіданні через авторську оповідь. Динамічність портретних штрихів відтворює складну гаму психічних процесів.
У дитячій прозі В.Винниченка трапляється колористичний портрет з домінантою семантики кольору відповідних характерологічних особливостей. Відтінок кольору в даному типі портретування трансформується у психологічний відтінок характеру. Часто повторюваною колористичною деталлю портретів є блідість обличчя: "а в очах повно-повно сліз, от-от викотяться і потечуть по зблідлих, тугих щічках" ("Ой випила, вихилила…"); "трохи зблід із лиця Івашко. Раніше тверденьке, чисте-чисте личко його було зовсім як підсмажена проскурка. А тепер ту проскурку наче мукою злегка присипали" ("Гей, чи пан, чи пропав…"); "а личко Льоні неначе ще дужче схудло, ще більше зблідло" ("Та немає гірш нікому…"); "Любка знову погасла, змертвіла, зробилася аж ряба від ластовиння" ("Гей, не спиться…"). Домінанта кольору увиразнює емоційні портрети героїв, показуючи процес імпульсивного сприймання навколишньої дійсності, болісне, невротичне реагування на стрімкий розвиток життєвих подій. Семантика кольору характеризує внутрішній стан героїв. Творячи колористичний портрет, письменник виявився особливо продуктивним у використанні кольору як художнього еквіваленту психічних станів: "На лицях та на висках видно зеленкуваті жилочки, а очі сині-сині. Тільки тепер вони чи злякані, чи розгублені" ("За Сибіром сонце сходить…"); "куций носик, побризканий ластовинням, вкрився потом, як росою, кругле, туге личко з ямочкою на підборідді – непорушне" ("Ой випила, вихилила…"); "все лице в буйному, цегляному ластовинні, волосся жовте, стирчком; очі зелені, губи червоні, широченні" ("За Сибіром сонце сходить…"). Ефект психологічного проявника внутрішнього стану в цих портретах досягається ампліфікацією епітетів із семантикою кольору. Використовуючи резерви психологічного портрета, художньо увиразнюючи деталі кольору, В.Винниченко створює домінантний "колір душі", характеру, психопочуттів.
Така особливість Винниченкової характеротворчої техніки свідчить про глибину асоціативного мислення письменника, який намагається для кожної психологічної емоції дібрати адекватний еквівалент кольору.
Специфікою поетики характеротворення у В.Винниченка є синтез художніх засобів або використання ознак одного засобу в іншому. Прикладом цього є зв’язок портрета з інтер’єром. Художні деталі інтер’єра стають зовнішньо-психологічними штрихами портрета, причому також із виразною домінантою семантики кольору.
Психологізація портретів у характеротворчій поетиці В.Винниченка здійснюється і через зображення елементів одягу. Засобом психологічної індивідуалізації є атрибутивність одягу, що стає індикатором емоційного стану героїв.
Психологічно наснажені портрети письменника відзначаються своєю стислістю: портретні деталі, виразні штрихи, що підкреслюють найтиповіші риси персонажа. Змінюючи якусь рису, письменник часто повторює порівняння в одному творі або переносить його до інших. Наприклад, "очі прискають сміхом, як із двох сикавок" (Ланка, "Ой випила, вихилила…"), "стирчало два вихорці, як два гребінці у півника" (Івашко, "Гей, не спиться…"), "очі сірі, а вся голова, неначе з червоного золота", "стиснув губи в ниточку" (Васько, "Бабусин подарунок") та інші.
В оповіданнях В.Винниченка є мандрівні образи-фаворити, які дуже часто повторюються в тому самому творі у різних видозмінах або переходять і до інших творів: зуби – "зубки часнику", голова – "плетений кошик", губи – "намисто", личко – "підсмажена проскурка", губи – "ниточки", безконечні варіанти погляду й усмішки.
Суттєву роль у розкритті душевного стану героїв, природності їхніх почуттів, поведінки у творах письменника виконує автор-оповідач. Через характер мовлення (монологи, діалоги), власне авторську характеристику він фіксує деталі, що означають жести, міміку, пози, рухи, акцентує увагу на їх емоційно-естетичній сутності. Надзвичайно важливою для створення характеру у оповіданнях В.Винниченка є роль жестів, що виразно посилює ефект висловлюваної думки.
Письменник нерідко зосереджується на афектованих станах героїв. У таких випадках важливу роль відіграють міміка, пози, рухи, за допомогою яких автор підкреслює зміни в настроях героїв.
У системі засобів видимої мови почуттів при розкритті психологічного стану персонажів, В.Винниченко особливу роль відводить живій "мові" очей. Цим засобом він відтворює різні відтінки дитячих переживань (вираз очей завжди динамічний). У героїв оповідань В.Винниченка очі "перелякані" ("Гей, ти, бочечко…" – Семен Комар); "гострі, хижі" ("Ой випила, вихилила…" – Ланка); "злякані", "напружені", "шукливі", "чудні" ("Гей, не спиться…" – Івашко, Любка); "колючі", "вимучені" ("Бабусин подарунок" – Васька) тощо.
У творах В.Винниченка простежується використання експресивної лексики в описі очей героїв, що передають їхню рухливість. Вони надають зображеному більш живого, промовистого, багатозначного характеру – "кругло витріщивши очі" ("Віють вітри, віють буйні…" – Гринь); "злякано зиркає очима" ("Гей, ти, бочечко…" – Семен Комар); "очі горіли, переливалися, зеленими блисками, свіжі, чисті, веселі" (За Сибіром сонце сходить" – Михась, Гаврик); "забігав очима" ("Кумедія з Костем" – Кость); "очі хутко бігають" ("Федько-халамидник" – Федько) та інші. Важливим засобом характеристики очей є їх кольорова гама.
Через арсенал портретних засобів В.Винниченко окреслює внутрішній зміст характеру, певну психомодель особистості. Пластичне зображення зовнішності підпорядковується художньому завданню – розкрити перебіг складних переживань. Портрет у системі психологічного зображення виконує вагому роль у психологічному моделюванні героїв, є важливим засобом його індивідуалізації. Власне, непсихологічних портретів у В.Винниченка немає: зовнішній образ героя завжди співвідноситься з внутрішнім – чи то органічно, чи то контрастно. Це динамічний портрет, котрий через видимі прояви транслює різнопланову зміну психічних станів особливостей поведінки. Художня специфіка такого портрета відзначається увагою до жестів, погляду, мімічних реакцій, що дає змогу обсервувати приховані механізми внутрішнього світу людини.
У підрозділі 2.2. "Роль пейзажу у розкритті внутрішнього стану персонажів" зосереджена увага на одному із найважливіших засобів психологізації – пейзажі. Найбільш розповсюдженим виявляється опис природи, що становить пряму паралель до роздумів людини, її психологічного стану. Пейзажі у В.Винниченка відтінюють і доповнюють переживання й настрої персонажів, вони глибоко пов’язані з сюжетом, ідеєю. Через розкриття краси навколишнього світу, його звуків, кольорів, запахів зримо постають відчуття, мислення, переживання героя.
Завдяки пейзажним характеристикам думки й почуття героїв отримують яскравіший емоційний відтінок, а ситуації набирають виразніших ліричних і драматичних рис, залежно від того, чи збігається характер зображення з настроями героїв або з подіями особистого та громадського життя.
Пейзаж у В.Винниченка змальовується в постійному русі, змінах, він увесь час ніби коливається, тремтить, наче марево, в залежності від найменших змін настрою героя, що його спостерігає, – адже змінюється і його сприйняття.
Символом мінливості, рухливості світу в оповіданнях В.Винниченка часто виступають хмари, що ввесь час плинуть кудись; миготливе світло свічки чи лампади; повітря, що тремтить від спеки, а особливо – вітер. У митця він є одним з найдієвіших елементів природи, що уособлює динамічність і непостійність, незастиглість, рухомість світу. Вітер часто постає як тло, що яскравіше відтіняє особистість малого героя, підкреслює його непосидющість, бурхливість, постійні поривання до пригод, до чогось небуденного.
Винниченків пейзаж вражає багатством кольорів, розкішною грою тонів і напівтонів, світла і тіні. Характерною особливістю оповідань є те, що часто протягом одного оповідання письменник створює картину природи, яка потім увесь час змінюється, розширюється в часі і просторі, відбувається постійна зміна тонів, що ніби переливаються один в один. Здебільшого це картини ранку чи вечора.
Для палітри митця характерні вишукане поєднання кольорів, майстерне володіння найтоншими переливами кольорів, відтінків, грою світла і тіні. Найчастіше в нього зустрічаються кольори неба сиві й рожеві – ранкові, жовті й червоні – вечірні; кольори хмар – білі, жовті, сині, сірі та кольори сонця – найрізноманітніші відтінки червоного і жовтого.
Відносини "пейзаж – людина" в дитячих оповіданнях будуються на принципах так званого психологічного паралелізму – контрастного протиставлення або зіставлення картин природи з душевним емоційним станом дитини. Пейзаж у В.Винниченка, здебільшого, являє собою обмежений, замкнений художній простір, у якому розвивається сюжетна дія. Ідейно-естетичні функції цього простору багатозначні. Він є реалістичним зображенням місця дії, "продовженням" психічного стану героя, вводить в атмосферу оповіді, є узагальненим образом, що несе додаткове символічне навантаження. При цьому письменник з допомогою наскрізної деталі, найчастіше – якоїсь однієї кольорової ознаки, надає просторовому образові ту чи іншу емоційну тональність, що відповідає художнім завданням даного твору.
У підрозділі 2.3. "Художня деталь як засіб творення характерів" з’ясовано, що виразної характеристики героїв письменник досягає вдалим використанням художньої деталі (переважно портретної, пейзажної і психологічної).
Активним діючим компонентом поетики В.Винниченка виступає портретна художня деталь. Письменник намагається уникати розлогих авторських відступів, часом йому досить однієї виразної деталі, риси, характерного слова чи предмета, щоб до найтонших нюансів показати нам внутрішній світ свого героя, його життєву драму. В оповіданні "Кумедія з Костем" такою деталлю, яка набуває глибокого алегоричного значення і несе в собі значне змістове та ідейно-емоційне навантаження, виступає недопалок панської цигарки. Не випадковою є і поява чижика в оповіданні "Федько-халамидник". Хоча він фігурує заочно лише в двох епізодах, однак без нього оповідання не відбудеться, а образ антигероя залишиться незавершеним. Ідейно-естетичні функції деталі В.Винниченка значно змінюються в тих місцях дитячих творів, де починає проглядати нова стильова манера – зображення обставин подій крізь призму сприйняття героя.
Новаторські пошуки українського новеліста більшою мірою виявились у сфері пейзажної деталі. Для пейзажів прикметне подвійне смислове значення деталей. З одного боку, вони відтворюють особливості місцевості, де відбуватиметься дія, з другого, до деякої міри передають настрій героя, який сприймає цю місцевість. Перехід від погляду всезнаючого оповідача до позиції героя – органічніший. У Володимира Винниченка пейзаж твориться через наведення низки локалізованих деталей.
Важливу роль у всебічному психологічному аналізі належить деталям інтер'єру, обстановки, чіткому зображенню перипетій зовнішньо-описового плану. Герой змальовується у певній життєвій ситуації, і для розуміння душевного стану необхідно побачити його у вчинках, у ставленні до інших. Залежно від конкретного художнього завдання зображення поведінки персонажа відповідно видозмінюється.
Через зображення героя серед звичних, повсякденних обставин автор складає передумови розвитку складного характеру, деталі зовнішнього плану виокремлюють основні настроєві чинники прояву конкретної особистості.
У третьому розділі "Мовленнєві форми вираження психології персонажів" розглянуто найбільш суттєві мовленнєві форми вираження характерів: діалог, монолог, внутрішнє мовлення (невласне пряме мовлення і внутрішній монолог).
У підрозділі 3.1. "Діалоги та монологи" з’ясовано, що переконливим і повновартісним засобом психологізму виступає виразно-індивідуалізована мова персонажів. Монолог, діалог, численні репліки дозволяють побачити складні, неоднозначні характери дітей. Мова персонажів, її своєрідне стилістичне оформлення дають можливість адекватної передачі їх душевних станів, поглиблюють психологічну перспективу, відкривають широке поле моделювання особистої поведінки. Хоча динамічне зображення цілком належить до сфери зовнішнього пластичного малюнка, воно виконує важливу роль у розкритті характеру, охоплює різні сюжетні ситуації, сприяє поглибленому дослідженню мотивації окремих вчинків. Увага автора зосереджена на детальному відтворенні душевного стану, психіки героя, важливих настроєвих метаморфоз, які знаходять своє найповніше втілення у розширеному емоційно-експресивному діалозі, монолозі.
Відмовляючись від надмірних описів, максимально динамізуючи мову, письменник продовжує традиційну реалістичну манеру – зображує внутрішнє через зовнішні вияви, насичуючи кожен рух героя, його дію, жест, репліку глибоким психологічним підтекстом. Особливо вдосконалює В.Винниченко діалог, який є ефективним засобом розкриття психології героїв. Він використовує його для передачі не стільки інформації про обставини, події, скільки для передачі почуттів персонажів, ставлення один до одного.
В.Винниченко часто змальовує своїх героїв у межових ситуаціях, пов’язаних із ризиком, непростим внутрішнім вибором. Його цікавить психологія бунту юної душі, – бунту, в основі якого відстоювання свого "Я", права бути не таким, як усі, болісний процес особистісного самоствердження.
У дитячих оповіданнях переважають два типи діалогів: взаємодоповнювальні та діалоги-двобої. Типи діалогів індивідуалізуються, переплітаються, переходять один в інший, залежно від психічних станів героїв, їхніх властивостей. Найчастіше спостерігаємо в дитячих оповіданнях словесні двобої, тобто діалоги-диспути, діалоги-суперечки, які відзначаються вмілою мовною індивідуалізацією персонажів.
Так, в епізоді запускання змія розмова Федька (оповідання "Федько-халамидник") із сусідськими дітьми відображена у діалозі-двобої, в якому простежується бажання розбишаки-халамидника верховодити над дітьми, увиразнює такі риси вдачі героя, як самовпевненість, силу й відчуття переваги над ровесниками.
В епізоді розмови з хлопцями про весняний криголам на річці Федько постає як дитина, яка щиро захоплена картиною пробудження природи від зимового сну. Він не може ні хвилини всидіти спокійно й мовчки. Федько відчуває себе дорослішим серед хлопців. На це вказують й авторські ремарки під час розмови з хлопцями. Репліки емоційні, короткі, без зайвих слів, мова ж його пересипана окличними та питальними реченнями, насичена вигуками, що свідчить про його зацікавленість розмовою
Діалог-переконання, як інші види зовнішнього мовлення Винниченкових персонажів, індивідуалізований, диференційований за їхнім психічним станом і соціальною належністю. Так, крізь зовнішній дискурс мовлення Федька просвічує рішучість, вольовитість, упевненість у собі.
Отже, наведені різновиди зовнішнього мовлення не вичерпують їхньої номенклатури в дитячій прозі В.Винниченка. Проте з погляду художнього психологізму вони видаються найхарактернішими. Зовнішній дискурс мовлення, представлений в оповіданнях В.Винниченка монологічним словом персонажа, діалогом, промовистими фігурами мовчання, функціонує як засіб саморозкриття персонажів, актуалізуючи читацьку активність у продовженні творення образу. Диференціація зовнішнього мовлення персонажів відбувається за критеріями індивідуальними (внутрішні якості героя, особливості його вдачі, темпераменту тощо), соціальними (відбиття соціальної психології у мовленні). Особливе місце діалогу з-поміж інших засобів мотивоване психологічною проблематикою творів з її акцентуванням на аспекті міжособистісних взаємин, уявленням письменника про діалогічність людського буття, персонально – особистим драматичним контекстом його життя. Діалог в оповіданнях В.Винниченка, крім того, один із найвідповідальніших способів утілення його улюбленого прийому – подавати свої образи у зіставленні чи протиставленні. Серед діалогів переважає тип діалогу-двобою, психологічного поєдинку, звідси їхня напруженість, драматизм. Так само важливими є взаємодоповнюючі діалоги й діалоги-переконання.
У підрозділі 3.2. "Форми внутрішнього мовлення" простежено різні наративні форми внутрішнього мовлення, а саме невласне пряме мовлення та внутрішній монолог. Для складних психологічних явищ В.Винниченко знаходив найвідповіднішу художню форму, котра ясно і зримо розкривала зміст людських переживань. У його оповіданнях внутрішнє мовлення відтворено у двох формах – монологічній і невласне прямому мовленні. Герої повніше розкриваються, постають зриміше перед читачем, коли до зовнішнього плану характеристики додається авторська фіксація стану, почуттів персонажа або властивостей його натури, фрагменти внутрішнього монологу, невласне пряма мова. У психологічному інтроспективному висвітленні постає, головним чином, внутрішній світ головних героїв. Автор ніби відмежовується від всезнання, натомість все більше дає волі своїм героям для їхнього саморозкриття, самовираження, у поле зору розповіді потрапляє переважно те, що може побачити і спостерігати герой. До авторського психологічного зображення вплітаються внутрішні монологи, невласне пряме мовлення та інші різновиди внутрішнього мовлення. Проте письменник не відмовляється від відтворення психічного стану героя зображенням змін його міміки, постави тощо. Майстерне обігрування цих засобів створює необхідну динаміку у передачі внутрішнього світу персонажа, а зміна фокусу загострює читацьку рецепцію.
Маленькі герої "Намиста" досить часто зустрічаються із жорстокістю. В оповіданні "Гей, хто в лісі, обізвися…" образ Зіня розкривається повніше, постає зриміше перед читачем, коли до зовнішнього плану характеристики додається авторська фіксація стану, почуттів персонажа або властивостей його натури, фрагменти внутрішнього монологу, невисловлені героєм проблеми, оклики, непряма і невласне пряма мова. Образ Зіня психологічно тонко вимальовується письменником через вчинки, у зіткненні і взаємодіях з іншими дійовими особами, а особливо через майстерне розкриття найменших душевних порухів дитячого серця. На очах у малого Зіня "халамидники" (босяки, що ховаються у глинищах) забивають Корчуна, який для Зіневих ровесників був "справжнім і страшенним богом кари і заборони", – і це стає для хлопчика справжнім потрясінням, прощанням з казкою і відкриттям чогось нового у житті. Невласне пряме мовлення відіграє важливу роль у розкритті характеру Зіня.
Невласне пряме мовлення, звичайно, не має таких виражальних можливостей, як безпосереднє надання слова героєві, проте і воно має свої особливості: дозволяє лаконічніше відтворити події внутрішнього життя героя, не посягаючи на індивідуальні особливості його "слова", як перехідна форма внутрішнього мовлення дозволяє авторові безпосередніше, сміливіше і природніше "вплітати" в художню розповідь (прямо чи опосередковано) своє ставлення до думок героя, виявляти свою авторську позицію.
Внутрішні діалогізовані монологи письменник будує так, що вони зберігають індивідуальні особливості прямої мови героїв. Автор вдається до них з єдиною метою: передати мову героя стисліше, більш концентровано, акцентуючи увагу на внутрішньому стані.
Спрямовані на щонайповніше втілення змісту, такі засоби характеротворення, як внутрішній монолог, невласне пряме мовлення, виконують свою основну функцію – всебічно і правдиво розкривають характер героя, таїну його внутрішнього світу.
В.Винниченко глибоко осягає функціональну роль різних форм внутрішнього мовлення, розкриваючи характери дітей, їхні вчинки, поривання, настрої.
У Висновках узагальнено основні результати дослідження. Найголовніші з них такі:
Дитяча проза В.Винниченка 1910-х – початку 1920-х засвідчила рух української прози у напрямі неореалізму з характерною для нього "абсорбцією" модерністичних новацій і можливостей. Соціальне в неореалістичній прозі постає крізь призму психологічного, – і саме в цьому полягає сутність новаторства письменника як дитячого прозаїка.
У центрі дитячих оповідань митця найчастіше постає "бунтуюча особистість", тобто дитина, для якої надзвичайно важливим є процес утвердження власного "Я", власних моральних, поведінкових цінностей. Сюжети оповідань В.Винниченка будуються нерідко на екстравагантних викликах дітей – обставинам і оточенню, їхній боротьбі за право бути не таким, як усі, всупереч страхові, образам і приниженню.
В.Винниченка цікавить сама психологія бунту юної душі. Цей феномен відтворюється ним у межових ситуаціях, пов’язаних із ризиком, випробуваннями, спалахами дитячого максималізму чи ображеної гордості.
Вірний своїй творчій установці на поглиблений психологізм, В.Винниченко активно використовує складний психологічний інструментарій художнього зображення героїв. У нього домінують динамічні портрети; "видима мова почуттів" зорієнтована на розкриття "діалектики душі", блискавичного перебігу душевних станів.
Портретна деталь (вираз очей, погляд героя) покликана увиразнити цей перебіг. У змалюванні різноманітних відтінків "дзеркала душі" (очей), письменник відтворює різні відтінки дитячих переживань.
Пейзаж у дитячих оповіданнях В.Винниченка виступає в ролі синхронізуючого емоційного супроводу стосовно переживань героїв. Настрої природи немовби "акомпанують" настроєвим метаморфозам дітей.
Оскільки Винниченка-психолога найбільше цікавить "дитина бунтуюча", то це накладає відбиток на характер діалогів у його творах – їх питома вага винятково велика. Вони майже вільні від авторських ремарок; з-поміж діалогів переважає тип діалогу-двобою, психологічного поєдинку, звідси – їх напруженість, драматизм. Так само важливими є взаємодоповнюючі діалоги й діалоги-переконання. Значна кількість діалогів зближує дитячу прозу митця з драмою (як літературним родом). Таким чином виявляється драматургійність як риса художнього мислення письменника.
Важливі художні завдання у дитячих оповіданнях В.Винниченка виконує внутрішнє мовлення і такі його різновиди, як невласне пряме мовлення та внутрішні монологи. Мистецтво внутрішнього монологу повніше виявилося в романістиці письменника; у дитячій прозі він активніше вдається до невласне прямого мовлення.
Комбінації психологічних засобів характеротворення дають В.Винниченку можливість оригінально відтворювати складні душевні стани, загадки й парадокси вчинків його героїв, болісні процеси соціалізації особистості.
|
