Проза Ю.Яновського, О.Довженка, О.Гончара середини ХХ століття: інтенсифікація образності засобом повтору

summary

У вступi об?рунтовано вибiр теми дисертацiї, її актуальнiсть, наукову новизну та практичне значення; визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, науково-теоретичну основу дослідження; подається інформація про апробацію роботи та публікації її результатів, особистий внесок здобувача.

У першому роздiлi “Повтор як предмет літературознавчих студій” у хронологічній послідовності розглянуто процес постановки наукової проблеми, розв’язання її провiдними лiтературознавцями й окреслення ними поняття повтору на рiзному лiтературно-художньому матерiалi. Огляд праць показав, що внаслідок відірваності від змістової сфери творів праці літературознавців перших десятиліть ХХ століття носили певною мірою формалістичний характер. Перевага при цьому надавалася аналізу віршованого мовлення. Однак у роботах таких дослідників, як Ю.Тинянов, В.Жирмунський, В.Шкловський, звертається увага на місце повтору в художній організації саме прозового тексту, виділяються такі функції повтору, як динамізуюча, ритмоутворююча, емоційна, єднальна. Основна увага звертається на звукові повтори.

Наступні десятиліття (30-40-ві роки) характеризуються інтересом науковців до проблеми звукових та синтаксичних повторів різних типів, їх ролі в організації художнього тексту. Цим питанням присвячені роботи таких літературознавців, як В.Виноградов, І.Виноградов, Л.Тимофєєв, Б.Томашевський. Повтор у їхніх працях розглядається як засіб інтонаційного увиразнення художнього тексту, а не відокремлено як елементи форми літературного твору, робиться спроба проаналізувати їх нерозривний зв'язок з ідейним, смисловим та інтонаційним спрямуванням твору. Серед основних функцій повтору дослідники називають емоційну, фіксуючу, нагнітання, ритмоутворюючу, єднальну, підсилення, уповільнення, виділення нового.

У 50-60-х роках ХХ століття значно активізується інтерес літературознавців до особливостей форми літературного твору й до засобів створення образності, одним із яких є повтор. Увага дослідників поступово зосереджується на виявленні смислових функцій повторів на різних рівнях ієрархічної системи художності. Розгляду проблеми класифікації та функціональних особливостей повтору присвячують свої праці Т.Акімова, І.Астаф’єва, О.Бандура, О.Гербстман, В.Кожевникова, М.Коцюбинська, І.П’ятаков, Г.Сидоренко та ін. Дослідники наголошують на взаємозв’язках та взаємообумовленості повторів різних рівнів у художній тканині твору, відзначають специфічну функцію звукового повтору в прозовому творі, виділяють такі їх функції: підсилення емоційного звучання тексту, активізація і нагнітання нових асоціацій, активізація підтекстових пластів твору, розвиток головної думки, уточнення, доповнення, підсилення думки, ідеї, змісту, активізація асоціацій, виявлення авторської позиції. Утверджується думка, що повтор є носієм смислової та емоційної інформації, активно впливає на формування художнього образу.

Починаючи з 70-80-х років увага дослідників зосереджується на визначенні механізму функціонування повтору у створенні емоційно насиченого художнього образу. Цьому присвячено праці таких літературознавців, як М.Гей, В.Єрьоміна, Ю.Лотман, Г.Поспєлов, Т.Сильман, Л.Cтрюк, Л.Тимофєєв, К.Фролова та інших. Науковцями робиться спроба подати повну класифікацію повторів, звести їх у систему. При цьому виділяються повтори таких рівнів ієрархічної системи художності: фонетичні, морфологічні, лексичні, синтаксичні, образно-понятійні, смислові, конструктивні. Дослідники розглядають такі основні ідейно-художні функції повтору: образотворча, створення акустичних образів, акцентно-мелодійна, вираження емоційного темпоритму, образотворча, експресивна, утворення нових смислових зв’язків та асоціацій, підвищення напруги, уповільнення дії, створення контрастів, поширення та доповнення основного змісту, підкреслення наскрізних зв’язків у творі. Слід зазначити, що переважно увага приділяється дослідженню поетичних текстів, в яких повтор як художнє явище виражається багатогранніше, хоча деякі види повторів (звукових, лексичних) розглянуті й на матеріалі прозового твору.

У працях літературознавців останніх десятиліть (90-ті роки ХХ ст. – перші роки ХХІ ст.), зокрема, в дослідженнях О.Бистрової, В.Бондар, О.Галича, С.Єрмоленко, В.Ковальова, Л.Пишної, Л.Стрюк, В.Титикало, С.Форманової, К.Фролової та інших у центрі уваги перебувають особливості рецепції, визначення місця повтору в побудові асоціативних каналів, запрограмованих і реалізованих у підтексті художнього твору, стильові домінанти окремого письменника. У більшості досліджень, присвячених вивченню ролі повтору в художньому тексті, звертається увага на такі його види, котрі функціонують саме в поетичному тексті.

Ми орієнтуємося однаковою мірою на досвід дослідників повтору як в поезії, так і в прозі, оскільки в центрі уваги більшості з них повтор виступає як засіб інтенсифікації художнього тексту. Систематизуючи повтори, ми спираємося на їх класифікацію, запропоновану Л.Стрюк, зосередивши увагу на тих видах, які функціонують в прозовому творі, а саме: звукові (алітерація, асонанс, повтор співзвуч, звуконаслідування), морфологічні (афіксальний, кореневий, повтор частин складних слів), лексичні (синонімічний повтор, повтор-протиставлення, повтор-звертання, кільце, повтор-переосмислення, наскрізний), синтаксичні (синтаксичне кільце, анафора, епіфора, стик, повтор-контраст), повтори на образно-смисловому рівні (паралелізми різних типів, образ-переосмислення, наскрізний образ, лейтмотивний образ, образ-естафета), смислові повтори. Ґрунтовне вивчення повтору в художньому тексті, на нашу думку, дозволить глибше дослідити особливості творчої палітри письменника, з’ясувати специфіку творення художніх образів, своєрідність вираження авторської позиції.

У другому роздiлi “Провідні аспекти вивчення прози представників романтичної течії середини ХХ століття в літературознавстві” окреслено основні напрямки наукової думки стосовно дослідження поетики прозових творів Ю.Яновського, О.Довженка, О.Гончара. Переважна більшість досліджень спрямована на виявлення світоглядних орієнтирів письменників та стильових характеристик течії. Літературознавці визначили такі провідні риси романтизму: оспівування культу страждання, зображення виняткового, а не звичайного, вимальовування контрастів; потворне, бездуховне і морально-прекрасне протистоять одне одному; оспівування подвигу, героїки пригод; зображення героя з чутливим серцем, пов’язаним з духом нації; глибока увага до самого народу; людина постає в центрі світу. Письменників-романтиків приваблює і буденна велич людини, показ життя в історичному розрізі, зближення граней минулого, сучасного, майбутнього. Герой романтичної прози близький автору світобаченням щодо розуміння високого призначення людини на землі. Письменники-романтики свідомо ставили героя на грань життя і смерті, оповивали німбом незвичайності, створювали образи вольові, сильні, піднесені, окрилені ідеєю, які живуть з думкою про історичну долю народу, рідної Батьківщини. Твори письменників-романтиків у художньому плані відзначаються тим, що романтичні засоби в них стають самоціллю, для них характерний гострий напружений сюжет, головним елементом якого є боротьба, розкута композиція, урочиста, підвладна емоційним імпульсам розповідь, змінність ритму, романтична символіка, романтичний гіперболізм, антитеза, масштабність, драматизм, всеохоплююча стихія ліризму, присутність автора, прийом багаторазового повторення деталі, яка входить до складної системи філософського підтексту, асоціативне мислення, гуманістичне спрямування, антропоцентризм.

Художні засоби, характерні для представників романтичної течії середини ХХ століття, зокрема, Ю.Яновського, О.Довженка, О.Гончара,  розглядалися принагідно до досліджуваної літературознавцями проблеми, тому виникла потреба глибокого вивчення провідних художніх ознак їх творчості, щоб виявити своєрідність естетичного бачення митців, визначити стильові домінанти та засоби інтенсифікації образності. Ми не ставимо своїм завданням вивчити всі особливості романтичної течії середини ХХ століття, предметом нашої роботи є лише дослідження специфіки функціонування повтору як важливого виражально-зображального та акцентного засобу в прозі Ю.Яновського, О.Довженка, О.Гончара, що дає можливість виявити провідні тенденції творчої манери письменників-романтиків, які романтизували “героїчне” у руслі епохальної проблеми доби “людина і війна”.

      У третьому роздiлi “Проблема національно-визвольних змагань в романах Ю.Яновського “Чотири шаблі”, “Вершники”, повтор як засіб її втілення” в центрі уваги постає проблема існування людини у вирі громадянської війни, руйнівний вплив цієї соціальної катастрофи на долі й душі героїв. Ця думка наскрізно проходить через увесь твір завдяки різним видам повторів. Через використання звукових повторів (алітерації, асонансу, повтору співзвуч, звуконаслідування) автору вдається створити яскраві образи, передати емоційний темпоритм епохи, активізувати підтекстуальні пласти творів, передати драматизм національно-визвольної боротьби на Україні. Патетичність у змалюванні боїв, які велись задля здійснення мрії про країну, де “всі щасливі, нема царя, правитиме народ…”, як у  романі “Чотири шаблі”, так і у “Вершниках” створюється значною мірою завдяки звуковій організації творів, що надає описам батальних сцен легендарного забарвлення, тональності народного героїчного епосу та ритмізує текст. Звукові повтори вимальовують звукообраз пісні, близький до звукообразу бою (пісні “страшні, як клекіт”). Ідея руйнування війною, незалежно від декларованих нею лозунгів, першооснов суспільства, які базуються на глибинних зв’язках з минулим народу, з його історією, проблема невідповідності мрії і дійсності теж певною мірою проводиться звуковими повторами (виконання думи про козака Супруна на початку й у кінці роману “Чотири шаблі”).

Надати художньому слову більш складного смислового наповнення, демонструючи його унікальність, багатство значень у певному контексті дозволяють письменнику повтори на морфологічному (повтор однокореневих слів) та лексичному рівнях (полісиндетон, повтор часток, повтор-кільце на лексичному рівні, лексичний наскрізний повтор, лексичні рефрени, синонімічний повтор на лексичному рівні, лексичний повтор-переосмислення). Застосування Ю.Яновським повторів неповнозначних слів (“і”, “а”) сприяє створенню  епічної тональності, поетизації трагедії розбурханих народних мас, дії яких спрямовані на самознищення під прапорами класових протистоянь (“Вершники”). Повтор заперечної частки “ні” (“Чотири шаблі”) дає можливість автору шляхом драматичного нагнітання передати психологічний стан воїнів перед боєм. У романі “Чотири шаблі” лексичні повтори беруть участь у створенні яскравих романтичних образів. Образ туману вимальовується Ю.Яновським завдяки лексичному повтору: переосмислюючись, слово “туман” перетворюється на символ невідомості, невпевненості. У романі “Чотири шаблі” письменник наголошує на нерозривності минулого й прийдешнього, подаючи одним із провідників лейтмотиву “людина й історія” повтор слова “пісня”. Романтичний образ листа-послання у майбуття створений письменником через переосмислення слова “лист” (“Вершники”).

Проблема роду як першооснови будь-якої держави, трагедія особистості, що позбавлена коріння і через це не здатна протистояти соціальним катастрофам, розкривається в романі “Чотири шаблі” (образи братів-Виривайлів) і є наскрізною в романі “Вершники”. Через використання рефрену на синтаксичному рівні “тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду” автор акцентує увагу на трагедії родини у часи громадянської війни на Україні, таким чином актуалізуючи проблему “людина і війна”.

У романах “Чотири шаблі” й “Вершники” Ю.Яновський відтворює героїку стихії національно-визвольної боротьби через повтори на образно-смисловому рівні. Образ-естафета Колумб (“Чотири шаблі”) набуває емблемності “колумби босі” (“Вершники”), наголошує на місії героїв, допомагає зобразити їх як першовідкривачів, завойовників нових світів, де на їх чекає щасливе життя. Прагнення осягнути через історичне минуле сенс сучасних авторові подій, показати витоки героїчного реалізується через лейтмотивні образи степу, образ-символ пісні (“Чотири шаблі”), завдяки якому автор підкреслює схожість героїв твору з народними уявленнями про лицарство, нерозривний зв’язок воїнів з “материними піснями”. Цьому сприяє також часова паралель-зіставлення: образи героїв-козаків, які спливають у роздумах Шахая. Персонажі романів постають як особи неординарні, яскраві, героїчні.

Романтичні образи-символи  армії-бригантини, моря-туману (“Чотири шаблі”), поліських сосен, що риплять, як корабельні снасті, лісу-моря, липи, що цвіте, залізної троянди, листа у вічність (“Вершники”) створюють романтичну атмосферу, акцентують на незвичайності обставин, у яких діють герої, незвичайності самих героїв, непересічності їхньої місії.

Повтор художніх прийомів та принципів зображення (зіставлення миті й вічності, окремого й загального, буденного й величного, монументалізації, часові зміщення, пісенні заспіви до розділів, ретроспекції, символізація, моделювання) у романах Ю.Яновського увиразнюють провідні ознаки стильової манери письменника-романтика. Ґрунтовний аналіз романів “Чотири шаблі” й “Вершники” показав, що повтор виконує важливу функцію інтенсифікації образності, динамізації та ритмізації тексту, увиразнює емоційно-патетичне наповнення романтичного твору, створює драматичне нагнітання, активізує асоціативні поля й наповнює твори різноплановими асоціативними нашаруваннями, обумовлює смислові зрушення, активізує художній підтекст кожної новели зокрема і твору в цілому, трансформує через художні прийоми і засоби різних рівнів позицію автора, надзавдання кожного окремого художнього твору, окреслює своєрідність творчого мислення письменника.  

У четвертому роздiлi “Художнє осмислення трагедії України у вирі війни в кіноповістях О.Довженка “Україна в огні”, “Повість полум’яних літ”, роль повтору в реалізації авторського задуму” йдеться про своєрідність вирішення О.Довженком проблеми “людина і війна”. Ґрунтовний аналіз кіноповістей показав, що повтор для них є стильовою домінантою і відіграє важливу художню виражально-зображальну роль. Письменник досить активно використовує повтори різних рівнів у побудові фрази, для увиразнення емоційного темпоритму, інтенсифікації асоціативних полів, динамічного розгортання образів, реалізації авторського задуму. Нам вдалося виявити в текстах кіноповістей письменника близько п’ятдесяти видів повторів: звукові (асонанс, алітерація, повтор співзвуччя, звуконаслідування); морфологічні (повтор префіксів, кореневий повтор); лексичні повтори (повтор часток, полісиндетон, лексична анафора, багатосполучниковість, синонімічний повтор на лексичному рівні, стик на лексичному рівні, повтор-переосмислення, повтор-підхват, дистанційний лексичний повтор, повтор-звертання, повтор-кільце та ін.); синтаксичні повтори (синтаксичний повтор-звертання, наскрізні синтаксичні повтори, синтаксичний повтор-кільце, повтор-підхват, повтор протиставлення, стик на синтаксичному рівні); повтори на фразовому рівні (поетичні повтори-вкраплення, поетична рамка); повтори на образно-понятійному рівні (повтор-переосмислення, лейтмотивні образи); повтори на смисловому рівні (взаємодія назви твору з текстом, подумково-ситуативний повтор); повтори прийомів (зіставлення окремого і загального, часова паралель, прийом сну-марення, монументалізація, введення випереджаючих знань, моделювання, символізація). Використані письменником повтори різних рівнів тісно пов’язані між собою й підпорядковані тому, щоб створити динамічні, яскраві образи, розкрити провідну думку твору. Повтори виконують важливі функції в інтенсифікації образності. Так, за допомогою звукових повторів письменник намагається максимально достовірно відтворити звукообраз війни, гуркіт вибухів, жахливу поліфонію боїв, що несе в собі загрозу всьому живому, а також передати драматичне напруження, що панувало навкруги, страшну правду людської трагедії як на полі битви, так і на окупованій фашистами Україні, вибудувати асоціативні поля. Повторам на морфологічному рівні притаманна акцентно-виразна функція,  створення ефекту драматичного нагнітання, заперечення руйнівної сили війни, що тісно пов’язане із надзавданням творів.

Найпомітнішу роль у кіноповістях О.Довженка відіграють лексичні повтори, які беруть активну участь у побудові фрази, ритмізації та динамізації оповіді,  зосереджують увагу на антигуманній суті війни як соціальної катастрофи, окреслюють масштабність і страхітливість картин руйнації, що її завдала війна. З одного боку, вдаючись до лексичних повторів, письменник надає епохальності, планетарності катастрофічним наслідкам війни, співвідносячи її образ із руйнівними природними стихіями, такими, як ураган, вулкан, що знищують на своєму шляху все живе, перетворюючи землю на пустку. З іншого боку, у повістях “Україна в огні” та “Повість полум’яних літ” створюється образ романтичного героя, здатного протистояти цим стихіям, одержимого готовністю врятувати народ, країну і весь світ від фашизму, пекельний вогонь якого загрожував поглинути усе живе. О.Довженко створює образ воїна-визволителя, подібного до ліро-епічних лицарів, що проходять крізь вогонь і воду з незнищенною волею до життя та прагненням подолати ворога. Митець надає цим образам, а особливо образу Кравчини (“Україна в огні”), Орлюка (“Повість полум’яних літ”), монументальності, планетарної величі, героїко-романтичної піднесеності, винятковості і одночасно духовної спорідненості з народом.

У повістях через повтор подається модель всенародного горя (епізоди прощання, описи пожарищ, безлюдних пусток та ін.), ставляться в один ряд провідні проблеми епохи: культ особи, недалекоглядність та стратегічна бездарність військових і політиків, марність жертв, беззахисність, приреченість і в той же час життєстійкість українського народу, що гартувався в пекельному горнилі війни. Таке бачення війни та її наслідків не міг вибачити О.Довженку тоталітарний режим. Поштовхом для образно-асоціативного розгортання думки в повістях митця служать слова-імпульси. Вони служать для формування асоціативних полів, створення смислових нашарувань аж до виникнення художніх концептів (хуртовина людських пристрастей, хуртовина війни), образів-символів (“жменя землі”, що в контексті постає символом багатовікових зв’язків між поколіннями, символом рідного краю); інтенсифікують підтекстові пласти у різнобічному поданні проблеми “людина і війна”, увиразнюють трагіко-драматичний пафос творів.

Завдяки синтаксичному повтору письменник подає глибокі філософські роздуми про людську долю, прагне викликати асоціативні ремінісценції, пов’язані з історичним минулим українського народу, провести історичну паралель-зіставлення: рід – народ, минуле – сучасне. Повтор виступає важливим композиційним чинником, цементує сюжетну лінію, передає драматичну напруженість бою, звитяжність героя, впливає на зміну тональності оповіді.

Образно-понятійні та смислові повтори дали можливість письменнику повною мірою втілити художній задум своїх творів, збагатити образну систему новими творчими знахідками: символізація образу шинелі (“Повість полум’яних літ”), активізувати асоціативні поля, сконцентровано виразити провідну ідею твору, наочно продемонструвати наскрізні, різноспрямовані зв’язки в художньому тексті, що послужило передачі тенденційності авторського світобачення у естетичному вирішенні проблеми “людина і війна”. У повістях періоду війни проявилась особливість творчого таланту Довженка бачити вічне у швидкоплин­ному, героїчне у звичайному, урочисте в буденному, а також вмін­ня возвеличувати, монументалізувати, узагальнювати і навіть моделізувати.

У п’ятому розділі “Гуманістичний пафос романів О.Гончара “Людина і зброя”, “Тронка”, роль повторів різних рівнів у його передачі” досліджено роль повторів у розкритті провідної ідеї творів, яка полягає в осуді війни як найбільшого злочину перед людством. За допомогою звукових повторів (асонансів, алітерацій, повторів звуконаслідувального характеру, повторів співзвуч) створюються яскраві звукообрази, зокрема, образи бою (“Людина і зброя”), воєнного полігону (“Тронка”), які акцентують увагу на провідній думці твору, динамізують оповідь, передають атмосферу звукового й емоційного напруження. Через повтор на морфологічному рівні (повтор однокореневих слів) досягається ефект драматичного нагнітання, увиразнюються зорові образи мирного світу, активізуються домінанти національної ментальності.

У романах “Людина і зброя”, “Тронка” О.Гончар застосовує різні види лексичних повторів, зокрема, повтор-переосмислення, синонімічний повтор, повтор-протиставлення, лексичний повтор-кільце. За допомогою повторів цього типу активізуються асоціативні поля, відбуваються асоціативні нашарування й зрощення. Так, зоровий образ війни увиразнюється завдяки використанню контекстуально-синонімічного повтору “прожектори”, “руки війни”, “вогняний кулак”, “ніж прожектора” (“Людина і зброя”), “судно-мішень”, “дика скеля”, “сива залізна гора”, “сіре залізне громаддя” (“Тронка”). Наскрізний  повтор слова “океан” (“Тронка”) дає можливість письменникові створити яскравий образ світового океану, органічними частинами якого є “океан степів”, “небесний океан”, “океан ночі”. Слід зазначити, що у художній концепт “океан краси” вплітається й таке значення повторюваного слова, як “життєвий океан”.

Синтаксичний, фразовий, ситуативний повтори акцентують на найбільш вагомих моментах художнього твору, підкреслюють незначні, на перший погляд, але важливі для реалізації художнього задуму факти та явища. Однак найбільш повно повтор у розглянутих нами романах реалізувався на образно-смисловому рівні, зокрема у створенні наскрізних образів, які певною мірою трансформуються у процесі народження асоціативних полів і зрушень. Наскрізним є образ мертвого ландшафту як втілення мертвотності, безжиттєвості всього, що пов’язане з війною (муляж у кабінеті військової кафедри, мертва рука (“Людина і зброя”), полігон, ракети-обеліски, крейсер-мішень (“Тронка”). Через повтор також створюється сугестивний образ  “трупного смороду” як складової частини образу війни (“Людина і зброя”), який дозволяє письменникові подати художній концепт – “земля пахне смертю”, при цьому натуралістичні деталі якнайкраще характеризують авторське бачення проблеми “людина і війна”. У ролі концептуального символу, що втілює життєстверджуюче світосприйняття письменника в романі “Людина і зброя” виступають наскрізні образи сонця, хати, веселки, яблука, які підносяться до символу краси, гармонії, що протиставляється автором потворній суті війни. Серед виявлених у творах О.Гончара видів повторів цього рівня ієрархічної системи художності значне місце займають паралелі різних типів: паралель-порівняння, паралель-протиставлення, часова паралель, паралель-зіставлення. Використання часової паралелі дає змогу автору створити масштабні картини, осмислити витоки героїчного в історії народу. Паралель-зіставлення на образному рівні також відіграє важливу ідейно-художню роль. Завдяки їй письменник простежує зв’язки поколінь, реалізує одну з провідних ідей твору – велич людини в “крилатості” її думок і прагнень. Повтор-переосмислення на образно-понятійному рівні обумовлює емоційне естетичне сприйняття тих чи інших предметів, в залежності від того, на службу війні чи миру вони поставлені (тронка, червона торпеда, танк в романі “Тронка”).

Отже, повтор в романах О.Гончара “Людина і зброя”, “Тронка” реалізувався повно й багатогранно, завдяки чому  автором було створено нові смислові зв’язки та асоціації, емоційно насичені художні образи, реалізовано головну ідею творів, трансформовано гуманістичний пафос.

У Висновках узагальнено результати дослідження, які дають змогу стверджувати, що з метою інтенсифікації образності та активізації підтексту у творах Ю.Яновського, О.Довженка, О.Гончара функціонують більше п’ятдесяти видів повторів: звукові (алітерація, асонанс, повтор співзвуч, повтор-звуконаслідування); морфологічні (афіксальний, кореневий  повтор, повтор частин складних слів); лексичні (повтор сполучників, полісиндетон, повтор заперечної частки, синонімічний повтор, контекстуально-синонімічний повтор, лексична антитеза, повтор-звертання, повтор-кільце, ключові слова, підхват на лексичному рівні, повтор-переосмислення, наскрізний); синтаксичні (повтор синонімічного словосполучення, синтаксичне кільце, анафора, епіфора, стик, повтор-контраст, інонаціональний повтор); повтори на фразовому рівні (ситуативний, ситуативно-асоціативний, ситуативно-подумковий, пісенні вкраплення); повтори на образно-понятійному рівні (паралелізми, образ-естафета, образ-переосмислення, наскрізний образ, лейтмотивний образ, контекстуально-художнє переосмислення); смислові повтори (кореляція назви й змісту твору, перегук на смисловому рівні); повтор художніх прийомів та принципів зображення (зіставлення миті й вічності, окремого й загального, буденного й величного, монументалізації, протиставлення, часові зміщення, ретроспекції, символізація, моделювання, створення часо-просторової вісі, прийом випереджаючих знань, вкраплення публіцистичного характеру).

Митці-романтики проектують нового героя, спираючись на провідні ознаки ментальності, орієнтуючись на народні традиції у створенні ідеалу. Найчастіше – це образ лицаря-рятівника, мислителя, трудівника, життя якого постає як багатозмістовний процес взаємодії героя з соціальним середовищем. Він виявляє готовність протистояти злу, служити народові, гуманістичним ідеалам. Життя людини змальовано багатогранно в соціальних, психологічних, етичних вимірах. У романах Ю.Яновського “Чотири шаблі” і “Вершники” романтичні герої є лицарями національно-визвольного руху, вони виносять на своїх плечах увесь тягар громадянської війни, одержимі прагненням будь-що перемогти природні і соціальні катастрофи. Цей принцип зображення головних героїв наскрізно проймає тексти творів, виявляється у зображенні Шахая, Остюка, Галата, Марченка (“Чотири шаблі”), листоноші, Данила, Адаменка, Шведа, Мусія Половця (“Вершники”). Ю.Яновський розглядає проблему громадянського статусу особистості на зламі двох епох, називає своїх героїв – “колумби босі”, наголошуючи на їхньому прагненні відкрити нові соціальні світи й вибороти їх. Проблема “людина і війна” постає у творах письменника багатоаспектно, розглядається через призму роду, народу і готовність героїв пройти крізь усі бурі епохи, визначити своє місце в житті.

Романтичні герої у творах О.Довженка “Україна в огні” та “Повість полум’яних літ” змальовані автором як уособлення народного ідеалу визволителя, який здатний на самопожертву. О.Довженко створює образ воїна, подібного до ліро-епічних лицарів, що проходять крізь вогонь і воду з незнищенною волею до життя та прагненням подолати ворога. Митець надає цим образам, а особливо образу Кравчини (“Україна в огні”), Орлюка (“Повість полум’яних літ”), монументальності, героїко-романтичної піднесеності. Зокрема, зображуючи Івана Орлюка, письменник відзначає, що з його крику під час атаки вихоплювалися “мільйони голосів”. Так, через діалектику окремого і загального створюється ефект уподібнення-розподібнення: Орлюк такий же, як і його товариші, він - невід’ємна  складова частина війська, але він ще й голос народу, і це виділяє, возвеличує, героїзує його особистість. Аналогічну функцію виконує прийом монументалізації, спрямований на створення героїчних образів Василя Кравчини (“Україна в огні”) і Івана Орлюка (“Повість полум’яних літ”). Проблема “людина і війна” О.Довженком подається й через трагічну долю дівчат поневоленої України (Христя Хуторна, Олеся Запорожець, Уляна Рясна). Його повага й захоплення силою духу української жінки виявилися через узагальнений образ шинелі воїна-визволителя (“Повість полум’яних літ”), що, повторюючись, переростає в символ гуманізму. У дусі народнопісенної поетики у творах письменників героїко-романтичної течії подається монументалізований образ матері. Прикладом можуть бути образи Половчихи (“Вершники”), Тетяни Орлюк (“Повість полум'яних літ”), матері Духновича (“Людина і зброя”), Дорошенчихи (“Тронка”), Тетяни Запорожець (“Україна в огні”). Звертає на себе увагу й те, що у творах письменників героїко-романтичної течії створюються образи легендарних героїв, які здатні протистояти навіть непереборним, здавалось би, явищам дійсності: невиліковним хворобам, соціальним і природним катаклізмам. Так, Чубенко в романі Ю.Яновського “Вершники” долає силою волі тиф, Орлюк у кіноповісті “Повість полум’яних літ” О.Довженка – гангрену, Духнович в романі О.Гончара “Людина і зброя” – біль у тяжко травмованій нозі, Мусій Половець – крижану стихію моря, Чубенко – океан лісу, Колосовський – океан степів та інше.

Слід відзначити, що у творах письменників романтичної течії середини ХХ століття війна подається як планетарна катастрофа, яка руйнує людську особистість. Застосовуючи повтори на звуковому рівні, митці створюють виразні звукообрази, що надають описам батальних сцен яскравого легендарного забарвлення, ритмізують мовлення, завдяки чому вони нагадують батальні картини героїчного народного епосу (звукообраз пісні близький до звукообразу бою в романі Ю.Яновського “Чотири шаблі”, звукообрази бою та образ “поневоленого ефіру” в кіноповістях О.Довженка, звукообрази бою та полігону в романах О.Гончара). Крім того, через застосування звукових повторів  також проводиться ідея руйнування війною, незалежно від декларованих нею лозунгів, першооснов суспільства, які базуються на глибинних зв’язках з минулим народу, з його історією, ідея “втрачених ідеалів”, невідповідності мрії і дійсності (виконання думи про козака Супруна на початку й у кінці роману “Чотири шаблі”).

Для творів Ю.Яновського, О.Довженка, О.Гончара також характерна історична паралель-зіставлення, яка виражає їх авторську позицію відносно того, що історична пам’ять є критерієм людяності і ознакою національної самосвідомості особистості. Письменники намагалися показати людину як творця історії. Сучасне у творах Ю.Яновського, О.Довженка, О.Гончара співвідноситься з минулим, письменниками філософськи осмислюється історичний шлях, що його пройшов народ. У цьому спостерігається прагнення осягнути через історію сенс сучасних авторові подій, показати витоки героїчного. У романі “Чотири шаблі” Ю.Яновський наголошує на нерозривності минулого й прийдешнього, подає проблему “людина й історія” через образ пісні, застосовуючи словесний повтор-переосмислення “коливався звук” – “коливалися віки”, наскрізний повтор слова “пісня”. Цьому сприяє також часова паралель-зіставлення: образи героїв-козаків, які спливають у роздумах Шахая; посилання на персоналії світової історії (розмірковування Шахая про вміння добирати людей); переплетення миті й вічності у змалюванні очікування Половчихою чоловіка; образ вмираючого солдата, що приймав парад нащадків; романтичний образ листа, послання у майбуття, у вічність в романі “Вершники”, створений письменником завдяки повтору-переосмисленню слова “лист”, що через асоціативні нашарування переростає в художній концепт. Особливого емоційно-смислового забарвлення оповіді надають також звукові повтори у змалюванні боїв громадянської війни (“Чотири шаблі”, “Вершники”). Ю.Яновський свідомо використовує історично обумовлені реалії, щоб провести чіткі паралелі з легендарним минулим українського народу, максимально наближаючи повстанський розгул 1919 року й часи запорізької вольниці.

Застосування часової паралелі-зіставлення дозволяє О.Довженку наголосити на епохальності зображуваних подій, підкреслити незвичайність і навіть величність головних героїв, надати певної символічності зображуваному і підготувати до сприйняття важливого у вираженні ідейно-художнього задуму твору. В основі цього прийому ідея спадкоємності традицій різних поколінь у мужності й хоробрості, у вірності Вітчизні й волі до свободи, у споконвічній нескоримості. Філософське осмислення історичної місії воїна-захисника у визволенні рідної країни і всього світу від фашизму, у захисті майбутнього й кращих традицій минулого вкладено письменником у мовну партію Орлюка (“Повість полум’яних літ”). Щоб підкреслити масштабність злодіянь, вчинених фашистами на Україні, О.Довженко подає у кіноповісті “Україна в огні” історичну паралель-зіставлення, порівнюючи гітлерівців з середньовічними інквізиторами, називаючи їх “майстрами смерті”. Введена в авторські роздуми часова паралель-зіставлення підкреслює особливості його світобачення і світосприйняття, виражає надзавдання твору у художньому вирішенні основної проблеми “людина і війна”. Слід також зазначити, що часова паралель-зіставлення подається автором через використання різних художніх засобів та прийомів: прийому сну-марення, у мові персонажів, у авторських роздумах, ліричних відступах тощо.

Зіставлення окремого і загального, миті й вічності в романах О.Гончара  відбувається теж завдяки високому ступеню узагальнення. У романі “Тронка” письменник проголошує гімн сучасному трударю, використовуючи часову паралель, що пов'язує минуле й сучасне. Саме завдяки цій часовій паралелі образно, яскраво вимальовується ретроспектива історичного шляху народу. Паралель між минулим і сучасним, окремим і загальним, миттю й вічністю представлена багатопланово, увага читача акцентується на найсуттєвіших, визначних моментах історії рідного народу.

Відзначимо, що наскрізною у творах письменників-романтиків середини ХХ століття є тема роду, що зазнає своєрідної інтерпретації у творах Ю.Яновського. У романі “Чотири шаблі” вона вирішується через змалювання образів братів Виривайлів. Автор постійно звертає увагу читача на силу й красу героїв, джерелом якої є родинні зв’язки, скарбниця родової пам’яті. Єдність цієї родової гілки підкреслюється використанням лексичного повтору (“Виривайли”). Психологічний стан братів після загибелі одного з них близький до афекту, письменник відтворює його через використання синонімічного повтору “божевільні”, “погубили розум”, через що сцена сприймається з особливою емоційною напругою. Завдяки використанню повторення частки “чи”, повторів-звертань (“братику”, “брате-соколе”), синонімічного повтору (“поминати”, “згадувати”) текст ритмізується, стає близьким за своїм звучанням до речитативних народних плачів. У романі Ю.Яновського “Вершники” проблема роду розкривається через використання повтору-рефрену на синтаксичному рівні “тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду”, що акцентує на соціальній трагедії родини у часи громадянської війни на Україні. Ця думка підсилюється фразовим повтором “проклинаю тебе”, який теж наскрізно пронизує текст новели “Подвійне коло”. За допомогою цих повторів письменник відтворює драматичну картину руйнації самих основ життя. Ідею непересічної цінності родової пам’яті Ю.Яновський реалізує й через повтор-переосмислення образу пракореня  (“Дитинство”), який втілює у собі прагнення віднайти мудрість поколінь, красу і гармонію.

Оригінальну інтерпретацію знаходить проблема роду у творах О.Довженка. Саме в необхідності збереження роду митець вбачає джерела відродження українського народу після спопеляючого урагану війни. Через наскрізний повтор слова “рід”, коли слово “рід” вживається в двох значеннях: рід-родина – “починаємо рід спочатку”; рід-народ – “не відступав мій рід з цього дніпрового берега”, повтору-звертання “Іване!”, “Іваночку!”, повтору-переосмислення образу насіння, що є символом відродження життя народу (“Повість полум’яних літ”), письменник прагне показати духовну спорідненість героя з родом, показати, що його душа зігріта материнським, сімейним теплом, наголосити на тому, що сила родинної приязні – це велична і навіть магічна сила, яка спроможна вирвати людину з пазурів смерті. У романі “Людина і зброя” через синонімічні повтори на синтаксичному рівні (“кров залила йому обличчя”, “палає обличчя”), відтворюючи психологічний стан Богдана Колосовського, батька якого було репресовано, О.Гончар акцентує увагу на антигуманності тоталітарного режиму. У “Тронці” ж автор намагається зосередити увагу на гармонії взаємостосунків у родині, наступності поколінь. Важливу виражально-зображальну роль у цьому відіграє паралель-зіставлення батька і сина Горпищенків, для чого автор вдається до предметно-понятійного зіставлення символічних образів-предметів: ґирлиги “з мідною, напівстертою брейцарою” і кашкета “з емблемою у вигляді крил”. Зіставлення відбувається за допомогою ефекту акцентування, при цьому абстрактне поняття-характеристика “окриленість”, з певним елементом оречевлення знаходить своє втілення у образі льотчицького кашкета. У тексті слово “крилаті” проходить цілий ряд семантичних  зрушень і сприймається у значенні натхнення й любові до творчої мирної праці. Образи взаємопідсилюють один одного у передачі провідної думки твору і обумовлюють правомірність слів про крилатих і безкрилих людей.

      Краса природи, краса людських пристрастей, краса відданості батьківщині і народу постає з творів Ю.Яновського, О.Довженка, О.Гончара як природне начало, що покликане врятувати людей від деградації. Звертає увагу на себе й те, що письменники-романтики сприймали природу живою, одухотвореною, як віддзеркалення чи відтінення світу людських емоцій, прагнень, переживань. У романах Ю.Яновського “Чотири шаблі”, “Вершники” природа і людина тісно пов’язані між собою, тому пейзаж у творах митця є відображенням через зорові образи людських емоцій, природні явища стають активними учасниками сюжету:  образ туману (“Чотири шаблі”), образи смерчу, вітру, степу, цвітіння липи (“Вершники”). Крім того, образ сосен (“Вершники”) при повторенні у контексті створює романтичну атмосферу, протиставлену драматичній напруженості подій громадянської війни. У кіноповістях О.Довженка “Україна в огні” та “Повість полум’яних літ” природа теж виступає як живий і активний образ. Такий підхід до зображення природи проявився, зокрема, через повтор на образно-смисловому рівні. Це образ всепоглинаючої стихії вогню (“Україна в огні”, “Людина і зброя”), образ хуртовини, що огорнула сніжним саваном Україну (“Повість полум’яних літ”), образ чорної бурі (“Тронка”). Провідною рисою творчої манери О.Гончара є використання паралелізму. У романі “Людина і зброя” образ війни асоціюється з ураганом, чорним, смертоносним, що зіставляється з образами сонця, веселки, яблука. У романі “Тронка” звукові й зорові образи мирної природи створюють модель цілісного образу бажаного мирного світу.

По-різному осмислюється у творах письменників-романтиків середини ХХ століття поняття „радість”. У романах Ю.Яновського - це втілення ідеалів, боротьба за суспільство, у якому “всі щасливі”. Для О.Довженка “радість” - це, передусім, факт виживання, збереження людського життя у безжальному вирі війни, збереження й відтворення роду й народу. О.Гончар у романах “Людина і зброя” і “Тронка” акцентує на понятті “радість” як на усвідомленні цінності мирного життя людини, коли їй не загрожує небезпека знищення. Автор розкриває поняття “радість” через наскрізні образи сонця (“Людина і зброя”), чистого неба (“Тронка”).

Як показав аналіз творів Ю.Яновського, О.Довженка та О.Гончара, народнопісенні вкраплення, що є характерними для їх творів, служать романтичному пожвавленню оповіді, її ліризації, збуджують асоціативні поля, передають національний колорит творів, окреслюють провідні ознаки національної психології епічного суб’єкта. Цю функцію в романах Ю.Яновського виконує дума про Супруна (“Чотири шаблі”). Пісня, що протягом всього твору виступає символом нації, її культури, історії, втрачає силу свого “гіпнотичного” впливу, стає “сліпою”, “темною”, “фальшивою”. Через наскрізний образ пісні в романі “Чотири шаблі” Ю.Яновський також подає ставлення учасників подій до дійсності, яка не відповідала їх ідеалам. Завдяки використанню народнопісенного матеріалу в кіноповістях О.Довженка “Україна в огні” та “Повість полум’яних літ” відчувається гармонійний зв’язок героїв з вічністю, з героїчними традиціями минулих поколінь. Для цих творів характерна трагіко-драматична тональність народних голосінь-заклинань. Для тексту “Повісті полум’яних літ” теж властиві народнопісенні повтори-вкраплення: пісні “Дівчина Уляна”, “Святий вечір”, “Повернулись додому”, “Шукай мене, моя мати”, “Ой піду я молода”, “Веснянка”, “Колядка”. Пісні ці є художнім прийомом, який автор використовує для ствердження спорідненості своїх героїв з народом. О.Гончар у романі “Людина і зброя” робить проекцію пісенних образів, ситуацій на сучасну героям дійсність. Реалізується це завдяки повтору на фразовому рівні та контекстуально-синонімічному повтору на лексичному рівні: “пісня” – “прощальний крик юнацьких сердець”. Аналогічну функцію виконує фразовий повтор пісенних рядків і в епізоді прощання студбатівців з подругами, які “мають вигляд вічних, пісенних, отих, що колись проводжали своїх милих за Дунай”, при цьому народнопісенні вкраплення максимально увиразнюють оповідь, створюють емоційно наснажені образи, передають наступність поколінь у прагненні стати захисниками рідної землі.

Наголошуючи на антигуманності кровопролитної війни, у “Повісті полум’яних літ” О.Довженко наскрізно проводить думку: “Людина народжена для радості, праці, для братства”, що провідною є і для творів О.Гончара, який окреслює красу людських стосунків, використовуючи подумковий ситуативний повтор, що акцентує увагу на передачі емоційного злету, поетизує стосунки закоханих, увиразнює картини мирного людського щастя. Почуття відповідальності за майбутнє всієї Землі підкреслює інонаціональний елемент образності, що підсилюється паралеллю-зіставленням: жертви Хіросіми – жертви полігона (“Тронка”).

Для прози письменників романтичної течії середини ХХ століття характерні виняткова емоційна виразність образної мови, оригінальність асоціацій, образів-символів, що уособлюють національну, моральну, соціальну сутність людини. Характерними є образи розбурханого моря, човна, бурі та інші. У Ю.Яновського романтичні образи-символи армії-бригантини, моря-туману (“Чотири шаблі”); поліських сосен, що риплять, як корабельні снасті; лісу-моря, липи, що цвіте; залізної троянди (“Вершники”) перебувають у динаміці, переосмислюються, створюють глибокий смисловий підтекст, сприяють реалізації авторського задуму. У слові-образі “жменя землі” (“Україна в огні”, “Повість полум'яних літ”) завдяки повтору відбуваються семантичні зрушення, він переростає у символ Батьківщини; образ вогню, з переосмисленням якого пов’язується ряд семантично близьких понять: “смерть”, “руїна”, “гнів”, постає як символ війни. Це і вогонь  шаленого бою, і вогонь пристрасного почуття, “словесний вогонь”, і вогонь, у якому згорали люди, вогонь – “смалятина” історії. У романі “Людина і зброя” О.Гончара повтор контекстуальних слів-антонімів „тьма” і „вогонь” не протиставляє поняття, а подає їх в межах одного наскрізного образу – образу війни. Аналогічний шлях контекстуально-художнього переосмислення проходять і інші образи-поняття: гумове колесо – колесо фортуни, скіфська баба – жіноче чекання, коралова гілка – чистота кохання, безкозирка Мамайчука – прапор перемоги.

Взаємодія назви й змісту творів або їх окремих частин (образи чотирьох сил, що “робили революцію”, вершники як вершителі у Ю.Яновського, образ полум’яних років, України у полум'ї війни у О.Довженка, людина і зброя, що постає лейтмотивом роману, тронка як образ-застереження у О.Гончара) дає можливість автору прослідкувати ідейно-смислові зв’язки у них, більш повно і багатогранно розкрити задум.

Творам письменників-романтиків характерне зображення сучасного їм світу з точки зору вічності, активне авторське емоційно-оцінне ставлення до зображуваного; використання антитез, паралелей різних типів, авторських ремінісценцій. Твори письменників-романтиків середини ХХ століття визначаються своєю експресивністю, тенденцією до використання риторичних прийомів, що передають романтичну піднесеність, емоційну наснаженість твору, активізують художній підтекст. Ґрунтовний аналіз прози середини ХХ століття показав, що повтор виконує важливу функцію інтенсифікації образності, динамізації та ритмізації художнього тексту, увиразнює емоційно-патетичне наповнення романтичного твору, створює драматичне нагнітання, активізує асоціативні поля й наповнює твори різноплановими асоціативними нашаруваннями, обумовлює смислові зрушення, активізує художній підтекст,  трансформує через художні прийоми і засоби різних рівнів  позицію автора, надзавдання кожного окремого художнього твору, виділяє провідні ознаки стильової манери письменника, особливості його світовідчуття й світобачення.