| summary: | У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження. Сформульовано мету роботи й завдання, що з неї випливають. Визначено об’єкт, предмет та методи дослідження. Охарактеризовано стан вивчення проблеми, наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення отриманих результатів та подано відомості про апробацію основних дисертаційних положень.
Перший розділ – «Ф. Достоєвський у рецепції польського літературознавства» – присвячено рецепціям Ф. Достоєвського в польському літературознавстві. Головна його мета полягає в тому, щоб, аналізуючи праці польських дослідників, у тому числі й критиків про російського автора, яскравіше відтінити сприйняття і трактування його творчості польським письменством кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.
У підрозділі 1.1. – «Сучасна компаративістика та її методологічні засади як підґрунтя для осягнення творчості Ф. Достоєвського в польській науковій і художній свідомості» – приділяється увага основним термінам – міжтекстові зв’язки (інтертекстуальність), вплив, діалог, які слугують підґрунтям для виявлення творчих взаємин Ф. Достоєвського з С. Жеромським, З. Налковською, Я. Івашкевичем, С. Пшибишевським. Методологічні положення Р.Т. Гром’яка, про те, що за допомогою інтертекстуальності можна пояснити вплив одного твору на інший, вплив одного письменника на іншого, та класифікація М. Ґловінського дали змогу виявити форми інтертекстуальності у творах С. Жеромського, З. Налковської, Я. Івашкевича.
Проаналізувавши такі явища в сучасному українському, російському та польському літературознавстві, як вплив і діалог, і спроектувавши їх у річище досліджень рецепцій Ф. Достоєвського польським письменством кінця ХІХ – першої половини ХХ ст., з’ясували, що акцент треба ставити на діалозі, враховуючи ті обставини, що цей діалог здійснювався через певний вид впливу.
У підрозділі 1.2. – «Ф. Достоєвський у рецепції польського літературознавства, зокрема і в літературній критиці кінця ХІХ – першої половини ХХ століття», – ґрунтуючись на працях Л. Язукевич-Оселковської, Ф. Селицького, М. Ведерманна, простежено шляхи приходу творів Ф. Достоєвського до Польщі й окреслено види рецепції творчості письменника на рубежі ХІХ-ХХ ст.
Ф. Достоєвський з’явився у Польщі майже тоді, що й у Росії. Цьому сприяла, передусім, політична ситуація, яка склалася най той час в обох країнах. Для російськомовного польського населення романи Ф. Достоєвського були доступними в повному обсязі. Ті, хто не володіли російською, задовольнялися лише німецькими та французькими перекладами. І тільки у 1887 р. з’являється перший польський переклад роману «Преступление и наказание» Ф. Достоєвського, а згодом були перекладені романи «Записки из Мертвого дома» (1897), «Бесы» (1908), «Идиот» (1909), «Братья Карамазовы» (1913), а також оповідання – «Белые ночи» (1903), «Кроткая» (1909) и «Скверный анекдот» (1911). Найважливішим досягненням міжвоєнного періоду є здійснення видання 26-томного зібрання творів Ф. Достоєвського.
Не менш важливим видом рецепції Ф. Достоєвського стали театральні постановки. Перші з них з’явилися в кінці 90-х рр. ХІХ ст. У передвоєнний період їх було три – «Преступление и наказание», «Идиот», «Братья Карамазовы», а в післявоєнні роки – ще й «Село Степанчиково и его обитатели» та «Дядюшкин сон».
Польська критика творчості Ф. Достоєвського активізується в міжвоєнний період, коли виходять у світ багато літературно-критичних і публіцистичних статей та нарисів – С. Бачинського, С. Бжозовського, А. Брюхнера, К. Іжиковського, М. Крідла, Ю. Кшижановського, Т. Парницького, Я. Сківського, Я. Стемповського, А. Струга, Т. Зелінського та ін.
Основне завдання підрозділу 1.3. – «Рецепції Ф. Достоєвського в польському літературознавстві другої половини ХХ століття – початку ХХІ століття» – полягає в тому, щоби скласти уявлення про рецепції Ф. Достоєвського польськими вченими другої половини ХХ – початку ХХІ ст., визначивши нові аспекти цієї проблеми.
Однією з основних подій у дослідженні рецепцій Ф. Достоєвського післявоєнного періоду (1955–1964 рр.) став вихід зібрання його творів за редакцією П. Хертца.
З кінця 50-х рр. ХХ ст. активізуються монографічні дослідження А. Валицького, Р. Пшибильського, Т. Позняка, Д. Кулаковської, а також численні статті, де порушуються різні проблеми стосовно доробку Ф. Достоєвського. Усі дослідження умовно поділяються на дві групи. До першої групи (А. Валицький, Р. Пшибильський, Д. Кулаковська, Т. Позняк, М. Яньон, Х. Папроцький, А. де Лазарі, Ц. Водзинський) входять праці, де під різним кутом зору аналізується художньо-філософський, естетичний та релігійний світ російського письменника. Серед дослідників особливе місце посідає Р. Пшибильський, який, вивчаючи численні рецепції Ф. Достоєвського у світовому масштабі, зокрема й Д. Мережковського, В. Соловйова, В. Розанова, дає більш розлогі та об’єктивні оцінки поглядів названих російських критиків і письменників, ніж це могли робити через ідеологічну заангажованість радянські літературознавці. Новаторство й оригінальність Х. Папроцького полягало в тому, що він поділив усіх героїв Ф. Достоєвського на левів та мишей, підкреслюючи нероздільність цих образів.
У підрозділі 1.4. – «Письменницька рецепція творчості Ф. Достоєвського в світі сучасної компаративістики» – аналізуються праці Л. Язукевич-Оселковської, С. Хельштинського, М. Подрази-Квятковської, А. Кийовського, К. Вики, Ч. Мілоша, де розглядається ставлення польських письменників до художніх досягнень Ф. Достоєвського, зокрема С. Бжозовського, С. Пшибишевського, М. Коморницької, В. Гомбровича, Ч. Мілоша, Ю. Крашевського, М. Конопницької, М. Домбровської, Б. Лесьмяна, С. Виткевича, К. Іжиковського, Е. Ожешко, Б. Пруса.
У монографії Л. Язукевич-Оселковської в зіставному плані охарактеризовано рецепції С. Бжозовського та С. Жеромського творчості Ф. Достоєвського, розкрито значення російського письменника для культурних зв’язків обох народів.
Більшість польських, російських і українських дослідників – у тому числі й М. Подраза-Квятковська, яка охопила широке коло письменників, починаючи від М. Конопницької, – доходять висновку, що найвиразніше вплив Ф. Достоєвського позначається на романах С. Пшибишевського «Satаns Kinder» («Діти Сатани») та «Krzyk» («Крик»). Доведено, що діалог романів «Бесы» та «Satаns Kinder» є очевидним і виявляється на різних рівнях – фабульному, ідейному, сюжетному та образному.
М. Подраза-Квятковська, С. Хельштинський, А. Баранов та ін. указували на те, що мотив «двійника» зближує роман С. Пшибишевського «Krzyk» насамперед з творами Ф. Достоєвського «Двойник» і «Бесы». У С. Пшибишевського цей мотив виражено в образах головних персонажів: двійником художника Гаштовта є Веріго, котрий постійно нав’язує йому свою особистість, стає чорною стороною його підсвідомості. У підрозділі доводиться, що крик в однойменному романі С. Пшибишевського перетворюється на своєрідний віртуальний персонаж. Треба зауважити, що крик у Ф. Достоєвського – це крик індивідуальності, тоді як крик у С. Пшибишевського – крик мас.
Е. Бонецький звернув увагу на суттєву відмінність між романами «Двойник» Ф. Достоєвського та «Krzyk» С. Пшибишевського. Зіставляючи ці твори, дослідник доходить висновків, що Голядкін («Двойник») збожеволів лише в кінці твору, тоді як Гаштовт («Krzyk») є божевільним із самого початку. Ось чому саме божевілля Гаштовта, на думку Е. Бонецького, сприймається за звичайне явище, а не за раптове потрясіння. Розгляд дослідниками, в тому числі й польськими, роману «Krzyk» переконує в тому, що С. Пшибишевський, перегукуючись із Ф. Достоєвським, розгортав власні погляди на людську природу та її відносини зі світом.
Отже, творчість польського модерніста С. Пшибишевського, попри всю свою самобутність, з одного боку, позначена безпосереднім впливом Ф. Достоєвського на генетичному, філософському, структурно-типологічному рівнях, з іншого – зіставлення творів обох письменників свідчить, що такий вплив треба характеризувати, як вплив/діалог.
М. Подраза-Квятковська відзначає інтерес до Ф. Достоєвського в М. Коморницької. Зокрема, дослідниця простежила мотив страждання, притаманний Ф. Достоєвському, у вірші «Pokusa wiatru wiosennego». Звернувши увагу на збіги назв твору М. Коморницької та Ф. Достоєвського – «Бесы», М. Подраза-Квятковська побачила тут певну закономірність: на її думку, Ф. Достоєвський був близький польській поетесі своїми філософськими концепціями. Протилежної думки притримується А. Баранов. Стверджуючи, що жодних перегуків між цими романами не існує, він визначив лише їхній структурний рівень. Проте М. Подраза-Квятковська все ж таки має підстави для власних висновків, тому що, розглядаючи не лише роман «Biesy», а й інші твори М. Коморницької, вона акцентує на їхніх філософських засадах, зокрема ідеї страждання, яка по-різному втілюється у творах обох письменників. І невипадковими є її алюзії, викликані назвою «Біси». Дослідниця, беручи до уваги зазначені чинники, розвиває власні інтенції, які стають ланкою в діалозі між нею, М. Коморницькою та Ф. Достоєвським. А тому вважаємо, що остаточно розмежувати творчість Ф. Достоєвського і М. Коморницької немає підстав.
О. Цибенко вказувала, що Е. Ожешко ознайомилась із творчістю Ф. Достоєвського на початку 80-х рр. ХІХ ст. І хоча Е. Ожешко спочатку не сприйняла роман «Бесы» Ф. Достоєвського, пізніше у своєму творі «I pieśń niech zapłacze» вона продовжує розвивати характерну для російського письменника антропологічну концепцію Добра і Зла.
Огляд найсуттєвіших сторін рецепції Ф. Достоєвського в Польщі дає змогу дійти висновків, що це питання сьогодні потребує нових підходів. Зокрема, на нашу думку, було б важливо порушити проблему не про звичайний вплив Ф. Достоєвського на мистецькі доробки письменників, а про глибину творчого процесу, в якому чуже (у цьому випадку концепція Ф. Достоєвського) засвоюється представником іншої культури і, як результат, постає в тій культурі й в оновленому вигляді, і як своє. Проте ця тема потребує глибшого осмислення та доопрацювання.
У другому розділі – «Ф. Достоєвський та С. Жеромський: діалог письменників» – охарактеризовано форми присутності Ф. Достоєвського в життєтворчості С. Жеромського, перегуки їхніх романів та роль поданого в антропологічному вимірі символічного образу зачинених дверей як способу розкриття психології людини в художній системі обох письменників.
У підрозділі 2.1. – «Присутність Ф. Достоєвського в «Dziennikach» С. Жеромського» – доведено, що «Dziennikі» С. Жеромського постають у двох іпостасях – як людський документ і як своєрідний художній твір, котрий співвідноситься з доробком письменника в цілому, що уже зазначалося польськими літературознавцями, зокрема Я. Томковським.
З аналізу «Dziennikόw» випливає, що російський автор завжди посідав значне місце в життєтворчості польського письменника, був для нього ідейним натхненником і певною школою поетики художнього твору. Важливо, що «Dzienniki» окреслюють контекст європейської літератури, в якому ведеться діалог С. Жеромського з Ф. Достоєвським.
У підрозділі 2.2. – «Художньо-філософські перегуки романів «Dzieje grzechu» С. Жеромського та «Преступление и наказание» Ф. Достоєвського» – у зіставному аспекті проаналізовано романи Ф. Достоєвського та С. Жеромського. У «Dziejach grzechu» С. Жеромський наближається до Ф. Достоєвського вже тим, що, будуючи кримінальний сюжет, уводить у нього елементи детективності. Проте, незважаючи на збіги, роман С. Жеромського багато в чому відрізняється від «Преступления и наказания».
Літературознавство майже не звертало уваги на перегуки образних систем обох романів, без чого неможливо зрозуміти характер Єви Побратинської («Dzieje grzechu»). Її можна порівняти не лише з Родіоном Раскольниковим, а й із Сонею Мармеладовою: обидві схильні до самопожертви, керуються любов’ю – Соня заради родини, що потерпала від голоду, продає своє тіло, Єва, щоб урятувати від смерті коханого чоловіка, закриває його своїм тілом. Ось чому В. Ґутовський називає їх обох «святими грішницями». Єву Побратинську, на відміну від Соні Мармеладової, не можна вважати апостолкою чи місіонеркою, тому що вона рятує лише фізичне життя Лукаша Неполомського, тоді як Соня бореться за душу Раскольникова. По-різному живе в душі Соні і Єви Слово Боже.
Головною ланкою, що об’єднує Єву Побратинську з Раскольниковим і Сонею Мармеладовою, є злочин, спрямований проти людини: Раскольников убиває стару лихварку, Єва Побратинська – дитину і графа, а Соня Мармеладова – свою долю. Досліджуючи природу злочинів цих персонажів, звертаємо увагу на мотиви, що спонукають їх до вбивства, природа яких не однакова.
На відміну від Раскольникова, Єва Побратинська, хоч і є достатньо освіченою, мотиви убивства філософськи не обґрунтовує. Перший її злочин зумовлений соціальними умовами і певною мірою ментальністю суспільства: не без підстав Єва, жахаючись, що її дитина-байстрюк буде відкинута людьми й житиме у злиднях, вбиває її. Під впливом обставин вона вимушено скоює і друге вбивство – отруює Щербіца. Пов’язує Єву Побратинську з Сонею Мармеладовою те, що обидві вони намагаються спокутувати свій гріх.
Важливу роль у розкритті характерів героїв, особливостей їхнього загостреного психічного стану, причин скоєння ними злочинів та їхніх наслідків обох письменників відіграє сон, який є важливим структуротворчим елементом у романах «Преступление и наказание» та «Dzieje grzechu».
Зіставний аналіз цих романів дає можливість дійти висновків про те, що польський письменник, враховуючи позицію Ф. Достоєвського, вступає з ним у діалог. С. Жеромський створює новий психологічний тип людини, в якій поєдналися частково риси Родіона Раскольникова й більшою мірою Соні Мармеладової.
У підрозділі 2.3. – «Образ зачинених дверей і психологізм у романах Ф. Достоєвського і С. Жеромського: антропологічний вимір» – ґрунтуючись на досягненнях В. Подороги, уперше було проаналізовано роль замкненого простору в романі «Dzieje grzechu» С. Жеромського, який у цих творах виявляється у площині трьох топосів – комірки, сходів і зачинених дверей.
Комірка як вираження замкненого простору в житті Раскольникова та Єви Побратинської сприймається по-різному. Якщо герой Ф. Достоєвського змушений жити в комірці, тому що в нього не було іншого вибору, то Єва сама зробила зі своєї кімнати комірку: це була її захисна реакція.
Душевні муки і Родіона Раскольникова, і Єви Побратинської викликані тим, що вони переступили через мораль – поріг, порушивши одну із заповідей Ісуса Христа: «Не вбий!»
Сходи як утілення образу замкненого простору відображають внутрішній стан персонажів Ф. Достоєвського та С. Жеромського, а чорний колір символізує темний стан душі Родіона Раскольникова та Єви Побратинської.
Зачинені двері – цей образ-символ – найбільша перепона на шляху персонажів обох письменників і водночас пересторога: зачинені двері слугують сигналом для того, щоби зупинитися і не відчиняти дверей, які ведуть до злочину.
Третій розділ – «Ф. Достоєвський у життєтворчості З. Налковської» присвячено виявленню представлених у «Dziennikach» польської авторки численних форм присутності російського письменника в її життєтворчості.
У підрозділі 3.1. – «Ф. Достоєвський у художньому світі З. Налковської» – аналізується роль митця в житті та становленні методу З. Налковської, яка, починаючи з 1902 р., читає й перечитує твори російського автора, зокрема «Записки из Мертвого дома». Саме Ф. Достоєвський підштовхнув письменницю на пошук власного творчого шляху, що відрізнявся і від польського позитивізму, і від тих художньо-естетичних експериментів, які провадила «Молода Польща». Це був етап еволюції З. Налковської, здійснений завдяки присутності Ф. Достоєвського в її духовному світі.
У підрозділі 3.2. – «Рецепція та інтерпретація З. Налковською творчості Ф. Достоєвського («Dzienniki» З. Налковської різних років)» – висвітлено різнобічну рецепцію З. Налковської доробку російського письменника. Її «Dzienniki» є важливою пам’яткою, аналіз котрої дав можливість простежити формування авторки, осмислити її як художній феномен, глибше зрозуміти її діалогічні взаємини з Ф. Достоєвським та її ставлення до світу.
Ф. Достоєвський присутній у всіх шести томах «Dzienników». Із 1909 р. він міцно входить у життя З. Налковської, стає взірцем для наслідування у майстерності, окреслює перспективи творчості. Вступаючи в діалог із Ф. Достоєвським, З. Налковська звіряла свій метод з його методом, нарацію у своїх та його творах, розмірковувала над тим, як можна збагатити власну майстерність, скориставшись досвідом російського письменника, чітко усвідомлюючи при цьому неможливість прямого наслідування.
1939–1944 роки – час кривавої окупації Польщі фашистською Німеччиною, новий етап у взаємовідносинах З. Налковської з Ф. Достоєвським, коли її діалог із ним набуває нових змістових відтінків. Письменниця звертається до Ф. Достоєвського не лише в пошуках натхнення, високо оцінюючи наративну структуру його романів і надто критично – власну творчість, а й для того, щоб утвердити в собі почуття незалежності й національної гідності та знайти сили протистояти жорстокій дійсності.
У післявоєнний період З. Налковська, продовжуючи замислюватися над творчістю Ф. Достоєвського, чітко усвідомила, що вивільнилася з-під його впливу.
Отже, аналіз рецепції З. Налковської доробку Ф. Достоєвського переконує в тому, що його присутність відігравала роль стимулу в її життєтворчості.
У підрозділі 3.3. – «Проблема злочину і кари в романах «Granica» З. Налковської та «Преступление и наказание» Ф. Достоєвського» – у компаративістичному вимірі розглянуто романи «Преступление и наказание» Ф. Достоєвського і «Granica» З. Налковської, в основу яких покладено проблему злочину і кари.
Застосовуючи класифікацію назви роману «Granica», здійснену В. Вуйчиком, встановлено, що її зміст перегукується з романом «Преступление и наказание» на соціальному, психологічному та філософському рівнях.
Щоби розкрити у всій повноті проблему злочину і кари, порушену в обох творах, під час аналізу пов’язано в один ланцюг поняття – злочин, кара та вина. Через порівняння вчинків і доль Зенона Зембевича («Granica») та Родіона Раскольникова («Преступление и наказание») встановлено схожість/несхожість завдань, які ставили перед собою автори. Схожим було те, що обидва персонажі вчинили тяжкий злочин, керуючись егоїстичними мотивами. Обидва вони прагнули панування над людьми: Раскольников, обґрунтовуючи владу як надлюдську волю, доводив самому собі через убивство, що він не «тварь дрожащая», а Зембевич чинив злочини, щоб одержати високу посаду. Різняться персонажі тим, що Зембевич, не визнаючи за собою вини і вмираючи, не йде, як Раскольников, шляхом покаяння.
По-різному підходять письменники до теми злочину, кари та вини. З. Налковська, зокрема, розглядає новий тип морального злочинця, який є варіантом Раскольникова, і, на відміну від Ф. Достоєвського, не залишає своєму героєві шансу на воскресіння душі. Діалогічні відносини між двома творами формуються у процесі їхньої рецепції.
У четвертому розділi – «Творчість Я. Івашкевича та Ф. Достоєвський» – простежено творчі зв’язки обох письменників.
У підрозділі 4.1. – «Петербург Ф. Достоєвського в рецепції Я. Івашкевича» – через аналіз поетики виявлено особливості івашкевичівської рецепції Петербурга Ф. Достоєвського. Доведено, що твір Я. Івашкевича «Petersburg» ґрунтується на уявленнях, котрі склалися у письменника від творів О. Радіщева, О. Пушкіна, Ф. Достоєвського й сучасних йому російських поетів, а також на ті враження, які він одержав безпосередньо від міста. Охопивши великий історичний простір (від Петербурга до Ленінграда) і час (з ХVІІІ до ХХ ст.), Я. Івашкевич окремий розділ присвячує Ф. Достоєвському. Есе «Достоєвський» побудовано на двох типах подорожей: реальній (ходіння по Петербургу та його околицями) і фікційній (ходіння шляхами героїв романів «Преступления и наказания» та «Идиот»).
Завдяки російській літературі в Я. Івашкевича склався літературний образ Петербурга. Проте, відвідавши Північну Пальміру, письменник не впізнав цього міста: Петербург фікційний зіткнувся з Петербургом реальним, що стало ключовим моментом у творі загалом і зосібна в есе «Достоєвський».
У роздумах Я. Івашкевича літній, веселий Ленінград поступається місцем суворому, сірому Петербургу часів Ф. Достоєвського. Я. Івашкевич пам’ятає всі місця, які вже не існують, де бував Раскольников: кожен трактир, пивну, вікна підвалів; письменникові здається, що дзвінки на дверях лунають так само, як колись у старої лихварки.
В аналізі поетики роману Ф. Достоєвського «Идиот», де також описується Петербург, Я. Івашкевич звернув увагу на замкнутий простір дому, де було скоєно вбивство Настасії Филипівни, та на зелений колір, який він визначив як константу всього роману. Письменник один із перших помітив, що Ф. Достоєвський пов’язав Петербург з його околицями.
Твір Я. Івашкевича «Petersburg» розширив простір «Петербурзького тексту», в який письменник вписав і культуру Польщі, згадуючи імена Павла Коханського і симфонії польських композиторів.
У підрозділі 4.2. – «Проблема злочину і кари в романах Я. Івашкевича «Pasje blędomierskiе»: діалог з Ф. Достоєвським та І. Буніним» – аналізуються перегуки між романами «Pasje blędomierskiе» Я. Івашкевича та «Преступление и наказание» і «Бесы» Ф. Достоєвського.
Протагоніст Леопольд Каницький поєднує риси Родіона Раскольникова і Миколи Ставрогіна, що свідчить про складність психологічного малюнку в образі цього персонажа. З Родіоном Раскольниковим його споріднює характер злочину (убивство) і каяття; зі Ставрогіним – вина у смерті дитини. На відміну від Ф. Достоєвського, Я. Івашкевич детально відтворює етапи психологічного стану свого персонажа, які є константами основної фабульної лінії: 1) шлях до вбивства; 2) вбивство сина Антося; 3) зізнання про вчинене коханій жінці; 4) жах від думки, що його злочин розкриє поліція; 5) повернення на місце злочину; 6) самогубство.
І Ф. Достоєвського, і Я. Івашкевича цікавить моральна проблематика: страждання особистості, самотність і нерозуміння людини суспільством, її деградація. Каницький постає як егоїст, аморальний та безвідповідальний тип, який на певному етапі зближується з персонажем І. Буніна – Соколовичем. Саме так Я. Івашкевич входить у той діалог кінця ХІХ – початку ХХ ст., який ведуть з Ф. Достоєвським російські письменники. Зокрема, такий діалог простежується на рівні аналізу кримінального мотиву. Проте функціональна роль кримінального чинника у творах Ф. Достоєвського, Я. Івашкевича та І. Буніна суттєво різниться. Якщо у структурі «Преступления и наказания» злочин слугує відправною точкою в сюжеті для розвитку ідейно-філософської концепції роману і є своєрідною експозицією, то в Я. Івашкевича та І. Буніна кримінальний учинок є центральним кільцем у ланцюгу епізодів, пов’язаних із духовною деградацією персонажів.
Убивство стає ключовим моментом у сюжетах творів «Преступление и наказание», «Pasje blędomierskiе», «Петлистые уши». Однак усі три вбивства різні за своїм ідейно-художнім змістом і по-різному розкривають причини страшного злочину: Раскольников убив людину, щоб утілити в життя свою теорію; Леопольд Каницький – щоб уникнути перешкоди для шлюбу й догодити забаганкам матері, яка не хотіла мати незаконного внука; Соколович – просто щоби задовольнити злочинну жагу.
Різна й доля персонажів: Родіон Раскольников отримав надію на спасіння душі, звертаючись до Бога; Соколович іде безвісти (Буніна його подальша доля не цікавить); Каницький, як і Ставрогін, закінчує життя самогубством.
Ф. Достоєвський, І. Бунін та Я. Івашкевич по-різному вирішують проблему Злочину і Кари, створюють різні типи персонажів, яким властиві антигуманні ідеї. Схожість проблематики, порушеної у творах Ф. Достоєвського, І. Буніна та Я. Івашкевича, і неоднакове її вирішення складають підґрунтя для діалогу, що відбувається між творами «Преступление и наказание», «Петлистые уши» та «Pasje blędomierskiе».
У підрозділі 4.3. – «Нарація у Ф. Достоєвського та Я. Івашкевича як засіб створення типу: компаративний вимір» – на основі «Словника-довідника літературознавчих термінів» за ред. Р. Гром’яка, монографії В. Шміда «Нарратология» та «Słownikа terminów literackich» за ред. М. Ґловінського, з’ясовано, що у творах Ф. Достоєвського «Записки из подполья» та Я. Івашкевича «Pasje blędomierskiе» представлено різні типи нараторів. У Ф. Достоєвського наратор дієгетичний та експліцитний, оповідь ведеться від я-наратора, який самопрезентується і є головним персонажем твору «Записки из подполья», у романі «Pasje blędomierskiе» Я. Івашкевича – недієгетичний наратор, який виконує функцію анонімного хронікера.
У дисертації висвітлено полеміку між польськими дослідниками Р. Пшибильським та Е. Брейтером. Останній вважає, що тип Леопольда Каницького створено за зразком персонажів Ф. Достоєвського. Такого висновку, на нашу думку, Е. Брейтер доходить тому, що не враховує особливостей наративних прийомів Я. Івашкевича, завдяки котрим оповідь про Каницького постає як варіант інваріантного типу. Перегуки з Ф. Достоєвським характерні для нараційної системи Я. Івашкевича, його індивідуального стилю, і відбуваються на різних рівнях, у тому числі й на синтаксичному, коли письменники використовують, зі схожою функцією, повтори синтаксичних конструкцій.
У «Бесах» Ф. Достоевский продовжує актуальну тему підпілля. Я. Івашкевич, як було зазначено Р. Пшибильським, добре це розумів. Польський дослідник більш об’єктивно, ніж Е. Брейтер, поцінував характер впливу російського письменника на Я. Івашкевича, слушно потрактувавши Каницького як сучасну людину з підпілля. Водночас Р. Пшибильський не показав виразно, що Я. Івашкевич створив польський тип людини з підпілля. У зв’язку з цим з’явилася потреба, ґрунтуючись на сучасній літературознавчій методології, зокрема на вченні про нарацію, скоригувати висновки не лише Е. Брейтера, а й Р. Пшибильського і цим самим довести, що Ф. Достоєвський та Я. Івашкевич створили два національних типи людини з підпілля. Я. Івашкевич дивився на свого персонажа крізь призму ідей та образів Ф. Достоєвського, який лише стимулював образотворчий процес автора роману «Pasje blędomierskiе». Польський письменник, по суті, увійшов у діалог із Ф. Достоєвським і ніде не втратив своєї оригінальності. Натяк на наративну систему автора «Преступления и наказания» дає можливість Я. Івашкевичу представити Каницького таким національним типом, який є дзеркальним відображенням персонажа «Записок из подполья».
Специфіка наративних систем обох письменників полягає в тому, що Каницький, через сприйняття інших персонажів, у контексті власних учинків і слів постає нікчемою, яка була і залишається у підпіллі. А персонаж Ф. Достоєвського через саморозкриття та самопізнання намагається з цього підпілля визволитися. У зв’язку з цим доречно говорити не лише про подібні, а й про відмінні способи нарації та наративності в обох письменників.
Отже, звертаючись до нараційних структур Ф. Достоєвського, Я. Івашкевич не лише створює тип польської людини з підпілля, а й увіходить у продуктивний діалог з Ф. Достоєвським, активізуючи цим самим боротьбу сучасної людини за гуманізацію її буття.
У підрозділі 4.4. – «Діалогічні відносини в гіпертексті, складеному з творів Ф. Достоєвського, С. Жеромського, З. Налковської та Я. Івашкевича» – враховуючи теоретичні визначення гіпертексту М. Субботіна, В. Руднєва та ін. і свої спостереження, подаємо власне його потрактування: «Гіпертекст – це система окремих текстів, об’єднаних спільною проблематикою, котрі утворюють один великий текст, що складається у свідомості реципієнта і залежить від його тезаурусу». У такому гіпертексті кожний окремий текст зберігає свою самодостатність, незважаючи на типологію сюжету, способи інтертекстуалізації тощо. Об’єднуючи на ґрунті спільної проблематики й інших чинників різні тексти, реципієнт виявляє діалогічні відносини, що формуються у процесі компаративного аналізу. У такому ракурсі розглянуто діалог між романами «Преступление и наказание» Ф. Достоєвського, «Dzieje grzechu» С. Жеромського, «Granica» З. Налковської, «Pasje blędomierskiе» Я. Івашкевича. У межах гіпертексту в їхніх творах, що складають великі структуровані змістові блоки, нового звучання набуває проблема злочину і кари, яка вперше була порушена ще в Біблії. Такий підхід дає змогу розглянути гіпертекст у двох планах: перший містить у собі дискусію на тему: «Як і чому людина переступає моральну межу?»; другий – об’єднує різні художньо-філософські тлумачення кримінальної фабули, що дозволяє увійти творам польських письменників у той широкий діалог з Ф. Достоєвським, що виник у російській літературі на межі ХІХ–ХХ ст.
Персонажі Ф. Достоєвського, С. Жеромського, З. Налковської, Я. Івашкевича переступили моральну межу. Момент її переступу є фокусом, куди збігаються схожі/відмінні потрактування причин і наслідків злочину.
Романи «Преступление и наказание» Ф. Достоєвського, «Dzieje grzechu» С. Жеромського, «Granica» З. Налковської, «Pasje blędomierskiе» Я. Івашкевича, які складають гіпертекст, розглядаються не лише на рівні проблематики – Добро і Зло, Злочин і Кара, а й на рівні фабули. У них в основу сюжету покладено кримінальну фабулу: головні персонажі, порушуючи заповідь Христа «Не вбий!», скоюють убивство. При зіставленні тексту на рівні сюжету увагу зосереджено на типологічних подіях цих творів, які різняться між собою соціальними, психологічними, політичними та іншими мотиваціями. З одного боку, всі персонажі аналізованих романів керувалися різними мотиваціями, вчиняючи злочини, з іншого – кожен з них убиває людину під впливом різних індивідуальних обставин, що склалися в певному соціальному середовищі.
Родіона Раскольникова, Єву Побратинську, Зенона Зембевича, Леопольда Каницького об’єднує почуття страху і почуття потреби/непотрібності каяття. Психологічний стан кожного з них проходить одні й ті ж етапи: 1) страх; 2) скоєння злочину; 3) усвідомлення/неусвідомлення себе як злочинця; 4) кару. Художнє розкриття цих етапів приводить до виникнення питання: На що здатна людина? Усі письменники – Ф. Достоєвський, С. Жеромський, З. Налковська, Я. Івашкевич – доходять висновку, що злочин спричинює втрату людяності. Для Раскольникова, Побратинської, Каницького усвідомлення цієї обставини стає важким духовним тягарем.
У діалозі польських і російських письменників, який виник на межі ХІХ–ХХ ст., С. Жеромський, З. Налковська, Я. Івашкевич солідарні з Ф. Достоєвським у тому, що вони вірять у неминучість кари, тоді як І. Бунін, Л. Андреєв, О. Купрін, О. Толстой виступають у цьому його опонентами. Отже, треба говорити про два різні гіпертексти: один складається з творів Ф. Достоєвського, С. Жеромського, З. Налковської, Я. Івашкевича; другий – із творів Ф. Достоєвського, І. Буніна, Л. Андреєва, О. Купріна, О. Толстого й польських письменників.
Діалог з Ф. Достоєвським продовжується і дотепер. Гіпертекст у пропонованій дисертації можна доповнити іменами діячів не лише польської чи російської літератури, а й світової. Такий гіпертекст – це частина загальноєвропейського контексту, який збагачує уявлення людини про людину та її природу. Вирішення цієї важливої проблеми визначає перспективи подальших компаративістських досліджень діалогу письменників різних національних літератур із Ф. Достоєвським.
ВИСНОВКИ
1. На основі систематизації особливостей рецепцій Ф. Достоєвського польськими дослідниками з’ясовано, що рецепції Ф. Достоєвського у польському красному письменстві пройшли два етапи: 1) кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.; 2) друга половина ХХ ст. – початок ХХІ ст.
2. Охарактеризувавши в зіставному аспекті сприйняття Ф. Достоєвського польськими та російськими літературознавцями, доходимо висновків, що на певних етапах польські вчені, висвітлюючи світові рецепції Ф. Достоєвського, називали ширше коло дослідників (Р. Пшибильський), про імена котрих російське літературознавство з ідеологічних причин замовчувало.
3. Ґрунтуючись на працях вітчизняних та зарубіжних дослідників (А. Баранова, В. Борового, К. Вики, А. Кийовського, Г. Маркевича, Ч. Мілоша, М. Подрази-Квятковської, Р. Пшибильського, С. Хельштинського, А. Хутникевича, О. Цибенко, Л. Язукевич-Оселковської), визначено специфіку письменницької рецепції творчості Ф. Достоєвського. Огляд найсуттєвіших її сторін дає можливість стверджувати, що це питання сьогодні потребує нових підходів. Установлено, що йдеться не про звичайний вплив Ф. Достоєвського на польських митців, а про глибину творчого процесу, в якому чуже (у цьому разі концепція Ф. Достоєвського) засвоюється представником іншої культури і, як результат, постає в тій культурі як і в оновленому вигляді, і як своє.
4. Проаналізувавши діалог З. Налковської, С. Жеромського, Я. Івашкевича з Ф. Достоєвським, простежено подібності, аналогії та відмінності в їхній творчості. Російський письменник впливав на життєву позицію, зокрема С. Жеромського та З. Налковської, про що свідчать їхні «Dzienniki». Спільним для них було те, що вони вважали Ф. Достоєвського своїм натхненником, певною мірою завдяки йому польські письменники досягли вершин своєї творчості. Якщо С. Жеромський звертався до творів Ф. Достоєвського епізодично, надаючи більшої ваги поетиці письменника, то З. Налковська читала російського автора постійно, порівнюючи свою та його майстерність, а у найважчі часи шукала у творах Ф. Достоєвського поради й підтримки.
5. Порівнявши порушення проблеми Злочину і Кари у Ф. Достоєвського, С. Жеромського, З. Налковської, Я. Івашкевича, з’ясовано, що С. Жеромський, враховуючи позицію Ф. Достоєвського, вступає з ним у діалог, створює новий психологічний тип людини, в якій поєдналися риси частково Родіона Раскольникова і більшою мірою Соні Мармеладової, на що раніше майже не зверталося уваги; те саме можна сказати і про З. Налковську. Я. Івашкевич розглядає новий тип морального злочинця, який є варіантом Раскольникова й Ставрогіна, але, на відміну від Ф. Достоєвського, не залишає Каницькому шансу на воскресіння душі; персонажа Я. Івашкевича недостатньо порівняти з Раскольниковим, тому що він поєднує ті риси, які були властиві й персонажу І. Буніна – Соколовичу («Петлистые уши»).
6. Подано власне трактування терміна «Гіпертекст», який визначено як систему окремих текстів, об’єднаних спільною проблематикою, котрі утворюють один великий текст, що складається у свідомості реципієнта і залежить від його тезаурусу. Відповідно до цього треба враховувати, що кожний такий окремий текст є іманентним, зберігає свою самодостатність і оригінальність, незважаючи на використання типологічних сюжетів, способи інтертекстуалізації тощо. Враховуючи це поняття, розкрито діалогічні відносини в гіпертексті, сформованому творами Ф. Достоєвського, С. Жеромського, З. Налковської та Я. Івашкевича, а також російських письменників – І. Буніна, Л. Андреєва, О. Купріна, О. Толстого; указано на можливість нових інтенцій.
Гром’як Р. Т. Творчість Ю. Словацького і проблеми типології української та польської літературної критики / Р. Т. Гром’як // Київські полоністичні студії. Юліуш Словацький і Україна. – К., 2000. – Т. 2. – С. 294-297. Głowiński M. O Intertekstualności / Michał Głowiński // Pamiętnik Literacki. – LXXVII. – 1986. – Z. 4. – S. 80.
Wójcik Wł. O «Granicy» Z. Nałkowskiej // Włodzimierz Wójcik. – Kraków : PWN, 1971. – S. 9.
Breiter E. Tragedia Zamoyłło / E. Breiter // Wiadomości Literackie. –1938. – Nr. 18. – S. 4.
|
