| summary: | У Вступі обґрунтовується актуальність теми праці, визначаються мета і завдання дисертації, характеризується її наукова новизна і практична цінність, стисло постулюються її теоретико-методологічні засади, оскільки вони докладніше експлікуються у початковому розділі дослідження, конкретизуючись стосовно проблематики наступних етапів розгляду і логічного розгортання теми, обґрунтування отриманих результатів.
Перший розділ – „Підстави для порівняльної характеристики творчості У.Самчука та О.Солженіцина” – присвячений мотивації потреби компаративного підходу до характеристики „антирадянської літератури” взагалі і відбору репрезентативних творів таборово-в’язничної тематики.
У першому підрозділі – „Про потребу компаративного підходу до характеристики „антирадянської літератури” – дисертант, враховуючи певні відмінності в різних школах порівняльного літературознавства, неусталений ще статус літературознавчої компаративістики в Україні, відштовхується від пропозиції Г.Ремака (H.H.Remak) – трактувати цю галузь гуманітарної науки як „вивчення літератури понад межами окремої країни і вивчення зв’язків між літературою, з одного боку, й іншими сферами знання та свідомості, такими, як мистецтво (наприклад, живопис, скульптура, архітектура, музика), філософія, історія, суспільні дисципліни (політика, економіка, соціологія), наука, релігія тощо – з другого. Стисло кажучи, це є порівняння однієї літератури з іншою або іншими та порівняння літератури з іншими сферами гуманістичного вираження” . У зв’язку з цим своєрідність „опыта художественного исследования”, як окреслив О.Солженіцин структуру свого твору „Архипелаг ГУЛАГ”, і виразний публіцистичний струмінь „Темноти” У.Самчука не здаються таким бар’єром, який би наперед унеможливив їх типологічні зіставлення.
Якщо брати до уваги позатекстуальні (біографічні, соціально-політичні, культурологічні і т.п.) і власне текстуальні (внутрішньотекстову структуру, образ світу, типологію персонажів, характер хронотопу і т.д.) виміри всього корпусу творів цих письменників, то можна зауважити і зафіксувати чимало типологічних збігів, аналогій, подібностей.
Отже, самооцінки У.Самчука й О.Солженіцина, та інформація, яку вони охоче поширювали про свої задуми, про літературно-естетичні погляди, про конкретні твори, відповідно співвідносяться з тими літературно-критичними та історико-літературними позиціями, які вже проглядаються в працях, що виникли про обидвох авторів у пострадянський період.
У другому підрозділі – „Жанрові парадигми „Темноти” та „Архипелага ГУЛАГ”: авторські наміри, інтертекстуальні відношення, сучасні дискусії” – підкреслюється, що аналітичне заглиблення в жанрову природу трилогії „Оst” розпочалося з наукових конференцій, присвячених 90 і 95-річчю з дня народження У.Самчука (1995 і 2000 роки) (С.Пінчук, Р.Мовчан, Р.Гром’як, М.Гон, Г.Штонь та ін.), згодом продовжилось і розширилось у дисертаціях молодшого покоління українських філологів (Ю.Мариненко, 1996; В.Кизилова, 1996; С.Бородіца, 1999; І.Бурлакова, 2001; О.Пастушенко, 2002; Н.Плетенчук, 2002). Їх огляд засвідчує, що діалог з приводу своєрідності художнього світу У.Самчука триває. Його не знімають ні проблемно-тематичний, ні пообразний, ні жанрово-стильовий, ні наратологічний підходи до текстів письменника. Стає очевидною необхідність виходу за межі однонаціонального контексту, щоб відтінити різні можливості різних моделей фіктивного світу і концепцій, типів людини, героя (антигероя).
Гетерогенні погляди на жанрово-стильову природу трилогії „Оst” У.Самчука і в цьому аспекті викликають асоціації з творчим методом „Архипелага ГУЛАГ”, з дискусіями про своєрідність цього всесвітньо відомого звинувачувального вироку тоталітаризму (В.Бондаренко, А.Дементьєв, С.Залигін, В.Лакшин, А.Латиніна, Ю.Мешков, Р.Мед-ведєв, П.Співаковський, А.Стреляний, Г.Струве, В.Чалмаєв та ін).
Ми орієнтувалися на самохарактеристику О.Солженіцина, з погляду якого „художественное исследование – это такое использование фактического (не преображенного) жизненного материала, чтобы из отдельных фактов, фрагментов, соединенных, однако, возможностями художника, – общая мысль выступала бы с полной доказательностью, никак не слабей, чем в исследовании научном”.
Розглянувши різні визначення творчого методу і жанрової своєрідності книги „Архипелаг ГУЛАГ”, А.Урманов слушно, на наш погляд, наголосив: „Автор создал не научный труд, не документально-публицистический очерк, не историческую хронику, а уникальное художественно-документальное произведение”.
Вибираючи з корпусу книг російського автора трикнижжя „Архипелаг ГУЛАГ” для текстуального зіставлення з політичними романами У.Самчука, дисертант виходить з того, що поетика розвінчування духовного тоталітаризму, яку залишив Самчук, у багатьох параметрах, передусім у композиційному і наратологічному, подібна до риторики Солженіцина, а логіка концептуально-образного мислення посутньо співмірна, крім перегуків із Солженіциним, також з пафосом психологічних романів М. Марченка-Нарокова.
Другий розділ дисертації – „В’язнично-таборовий світ: реальні і фікційні величини, поетика” – складає п’ять підрозділів. У першому з них – „Образ світу як поняття, його відношення до художнього світу” – акцентується на сучасному розумінні полісемантичного концепту „fictional world” (фікційного світу) у зв’язку з тим, що серед частини літературознавців побутує думка, начебто У.Самчук у „Темноті” не зміг дотриматись „художньої правди”, бо не мав власного досвіду перебування в „совєтських таборах” (П.Одарченко). Спираючись на дослідження, виконані в річищі комплексної кафедральної теми стосовно структури художнього (мистецького) світу, його термінологічно-понятійного вираження в українській, російській, польській та англомовній системах (О.Веретюк, Н.Денисюк, Р.Бубняк, Б.Чуловський, О.Папуша), наголошуємо, що традиційні поняття „історичної правди”, „художньої правди”, „вимислу”, „домислу” тепер радикально не відкидаються, лише концепти, позначувані ними, переосмислюючись, інакше презентуються. У такій ситуації різножанрові твори У.Самчука, І.Багряного, О.Солженіцина, М.Нарокова і Б.Антоненка-Давидовича, маючи в історичному, реальному світі радянські в’язниці і сталінсько-хрущовські табори (нехай і з дещо модифікованими режимами утримання в них різних категорій репресованих людей), дозволяють впізнавати давні концепти в новітніх рефлексіях про фікційні світи і осягати міру їх вірогідності. Тому образ світу, який ці тексти репрезентують, окреслюється в його просторово-часових, наративних аспектах тільки в системі тих текстуальних зв’язків, яких їм надали автори у створених ними художніх світах.
У другому підрозділі – „Просторово-часові виміри репрезентативних текстів в’язнично-таборової тематики” – констатуємо і в просторих уривках текстів ілюструємо, що образ світу у цих текстах в’язнично-таборової тематики постає на основі масштабної панорами, яка співвідноситься з реальними геополітичними просторами від Колими до Дніпра, від Волині до Альберти, від Кубані до Вермонта, від українського села Дермань до Оттави в Канаді. На цьому просторі зазначені чи не всі місця радянських концентраційних таборів („Архипелаг ГУЛАГ”) в логічному осмисленні зі світовою практикою покарання людей за різних політичних режимів і докладно анатомовані окремі регіони в’язнично-таборового світу, над якими запанувала тотальна репресивна машина.
З метою експлікації загальновідомого поняття „хронотоп” відповідно до потреб подальшого дослідження поведінки і самопочуття вільної людини в замкнутих приміщеннях в’язниці, допиту, слідства, каторги, до аналізу цитованих текстів застосовуємо структурно-логічні схеми Н.Х.Копистянської, апробовані також Н.Тодчук. За цією логікою в дисертації показано, як достовірне співвідношення просторових вимірів в’язнично-таборового світу, переміщення персонажів у цих просторах, точне датування допомагає письменникам орієнтувати читачів у розвитку фабульно-сюжетних перипетій внутрішньої дії, осягненні людських переживань, почуттів, психологічних порухів, емоційних станів і роздумів персонажів і нараторів. Спогади і сучасність у романі „Темнота”, тісно переплітаючись, створюють одне ціле. І Улас Самчук, і Олександр Солженіцин у своїх творах згадують, як було „до революції”, і порівнюють з тим, що постало. Як і в „Темноті” У.Самчука, так і в „Архипелаге ГУЛАГ” датування допомагає письменникам простежувати розвиток художнього світу, логіки роздумів, іронічно-саркастичного пафосу стосовно референтних реалій і концептів.
У третьому підрозділі – „Образ в’язниці і хронотоп арешту, в’язничної камери і слідства” – простежуємо художні версії того, що вкладається в концепти „наглядати і карати”; образні світи, які змоделювали І.Багряний, У.Самчук, М.Нароков (50-ті роки ХХ ст.), О.Солженіцин, В.Шаламов, Б.Антоненко-Давидович (60-70-ті роки ХХ ст.) та інші, розглядаємо як явища типологічного ряду, породжені однотипними суспільно-історичними умовами і психологічними факторами. За інваріантну основу індивідуально-стильових різновидів образного світу, представленого в письменницьких текстах, взято основні тези М.Фуко і ті положення О.Солженіцина, які спираються на численні свідчення репресованих у світі „соціалістичної демократії”, характерні для тоталітарного режиму.
В’язничний світ починається з арешту, і типологія арештів, яка враховує поведінку їх організаторів, виконавців та репресованих, вичерпно представлена О.Солженіциним у першій частині „Архипелага ГУЛАГ”. Це своєрідна багатогранна парадигма початкового періоду пригнічення особистості, „перевертання” звичного світу.
Письменник зауважує, що світ арештів має розгалужену класифікацію за різними ознаками. Крім ситуативної типології, О.Солженіцин звертає увагу на внутрішній світ арештованих. Після розгалуженої типології арештів письменник розповідає про свій арешт і власні враження від нього. У світлі типових варіантів арешту, які окреслив Солженіцин, легко впізнаються характерні його прикмети в розповіді про затримання Івана Мороза – головного персонажа „Темноти”.
У творах І.Багряного та У.Самчука знаходимо різні варіанти моделювання образу в’язничного світу, невід’ємним компонентом якого є використання того контрасту, який доводиться пережити всім категоріям ув’язнених. Маючи власний життєвий досвід і різні психофізіологічні особливості, в’язні не тільки зазнають духовного пригнічення тюрмою, а й мимоволі завдають його один одному.
Аналіз роману М.Нарокова „Мнимые величины” в образному плані унаочнює ту закономірність, згідно з якою перехід каральних систем від прилюдних страт, які супроводжувалися фізичними муками, до нічних реальних та імітованих розстрілів, як і використання газових камер і т. д., не був наслідком технічного чи морального прогресу, а зумовлювався змінами у філософії смерті.
Зіставлення презентованих у різних текстах візійних світів, які відбивають сприймання в’язнями тюремних камер, і практики слідчих тоталітарних карних установ засвідчує, що подібні елементи художнього світу письменників не просто залежать від тюремних просторово-часових вимірів, а передусім зумовлені концепцією авторів, їхнім ідейно-естетичним задумом.
У четвертому підрозділі – „Візійний світ смертників і пересильних” – відзначаємо три типові варіанти зображення візійного світу смертників і пересильних. Один ґрунтується на докладному психологічному аналізі повільного вмирання героя чи його раптового самогубства з метою порятунку з безвихідної ситуації (приклад: обидва романи М.Нарокова-Марченка). Другий вкладається у парадигму втечі як одного з прояву архетипу мандрівки (приклади: від фольклорної „Думи про втечу трьох братів з города Азова” до роману У.Самчука „Втеча від себе”). Третій спосіб „розблокування” безвихідної ситуації приреченої людини відпрацьований у метанаративах, до яких вдаються твор-ці філософських, політичних та в широкому розумінні ідеологічних романів. Його варіанти знаходимо в двох попередньо названих творах, але найвиразніше він розгорнутий у прозі О.Солженіцина, зокрема в „Архипелаге ГУЛАГ”.
Переформатування світу в’язня здійснюється у зв’язку з трансформацією хронотопу при зміні статусу вільного громадянина до статусу арештанта. В’язні переходять через допити, катування, реальні чи імітовані страти, пересильні пункти до таборів з різним режимом відбування терміну позбавлення волі. За такою логікою і в такій послідовності розміщений матеріал, згрупований в семи частинах „Архипелага ГУЛАГ”. Назви частин („Тюремная промышленность”, „Вечное движение”, „Истребительно-трудовые”, „Душа и колючая проволока”, „Каторга”, „Ссылка”, „Сталина нет”) своєю семантикою відтворюють логіку і зміну панорами світу в’язнів і репресованих.
Постійна динаміка хронотопу в’язничного світу – то звуження до тісної, перенаселеної камери, до штрафного карцера для одинака, то розширення до території архіпелагу в морі радянських тюрем і таборів – відбивається у свідомості одного в’язня.
У п’ятому підрозділі – „Концентраційні табори. Хронотоп каторги” – дисертант, простеживши поведінкові ситуації в’язнів у незвичних місцях перебування, робить висновок, що строго регламентований часо-простір, в якому існує репресований, зумовлює інший актуальний хронотоп наративу про цю подію в кожний момент розгортання і переживання цієї події.
Географічно-ландшафтні, геополітичні, історично-часові (хронологічні) параметри в’язнично-таборового світу „Архипелага ГУЛАГ” очевидні. Оскільки вони невіддільні від персонажного, соціально-психологічного, характерологічного їх наповнення, то цей аспект хронотопу каторги став предметом аналізу в третьому розділі реферованої праці. Тут же акцентується увага на тому, що просторово-часова картина художнього світу, змодельованого У.Самчуком, справді сягає епопейного масштабу, хоча інформативно-розповідна структура Самчукової „Темноти” в її характерних ознаках відмінна від аналогічних структур „Архипелага ГУЛАГ”. Деталі і подробиці описів таборового життя, такі багаті в Солженіцина, у Самчука трапляються тільки спорадично. Фактуальний та аналітичний матеріал другого розділу дисертації дає підстави для попереднього висновку, що візійний світ людини-в’язня, як і вся її духовна сфера, трансформуються і переформатовуються кожної миті, в кожній ситуації з динамікою просторово-часових вимірів людського буття. Тому категорія хронотопу і стала тією призмою, яка дозволяла з різних ракурсів розглядати й фокусувати особливості візійного світу. Широкий (безмежний) простір вільної людини звужується до камери смертника, з якої візійно, уявно (незважаючи на ґрати вікна – „намордника”) відкривається простір всесвіту. Перспектива бачення фізичного й духовного світу залежить не тільки від умов перебування, а й від сутності людини як особистості.
Третій розділ дисертації – „Типологія героїв у літературі в’язнично-таборового світу” – складається з трьох підрозділів і присвячений аналізові „перевернутого світу”, репрезентованого персонажними системами О.Солженіцина, У.Самчука, М.Нарокова і Б.Антоненка-Давидовича. Оскільки ці автори простежують долі людей різних соціальних станів, національностей, віку і статі в переходах із старого („буржуазного”) світу через революційні потрясіння до „нового”, приймаючи соціалістичні цінності, а врешті опиняються в статусі „ворогів народу”, то згадувані митці запропонували текстуальну стратегію, яка неухильно підводила читачів до осмислення проблеми „хто винен?” у „перевертанні” світу.
Дисертант розкриває концепції літописців таборово-в’язничного світу і сутності людини в антропологічному, загальнолюдському аспекті. Його логіку і смислові домінанти передають назви і послідовність трьох підрозділів: 1. „Звичайна людина – герой-антигерой: сутність людяного”; 2. „Вияви людяності у таборовому світі: парадигма взаємин жінок і чоловіків”; 3. „Гетерогенність і контроверсійність персонажних систем у художніх моделях в’язнично-таборового світу: національні домінанти та універсальні парадигми”.
Розгортаючи спостереження і висновки за цими віхами, в дисертації аргументуємо такі положення. Калейдоскоп індивідуальностей, розкласифікований слідчими і суддями за статтями, пунктами і підпунктами Кримінального і Процесуального кодексів Радянського Союзу, вимагав інших типологій великоформатного масштабу. І Солженіцин запропонував одну з таких, відповідно до реалій і ціннісних орієнтирів, які склалися у свідомості і звичках населення „Архипелага ГУЛАГ”. Пародіюючи сталінське визначення нації, О.Солженіцин здійснив типологію з використанням для її назв усталеного зеківського жаргону: „Придурки”, „Женщина в тюрьме”, „Благонамеренные”, „Социально-близкие”, „Малолетки”, „Музы в ГУЛАГе”, „Псовая служба” (конвоиры, надзиратели, ВОХР), „Прилагерный мир”.
Попри типологію об’єктів свого „опыта художественного исследования” О.Солженіцин не обминає нагоди виокремлювати виразні постаті з їх власними іменами і прізвищами, створює їх портрети, а то й розгортає оповідання чи навіть повісті за законами цих жанрів. Тому його начебто документальна розповідь про радянські табори і радянських людей у них – це своєрідний наратив, який постійно збагачується домислом, вимислом та іншими елементами фікційного світу – навіть про власну біографію письменника, різні епізоди його виживання в екстремальних умовах. Він як літописець „Архипелага ГУЛАГ” сам був персонажем, який за інтелектуально-духовним критерієм підпадає під категорію героя, що розумів героїзм інших, динаміку (падіння і піднесення) пересічних співтабірників, причини розтління антигероїв, вірячи в силу людяності як незнищенну потенцію віталізму.
З такого погляду Улас Самчук також є героєм у концептуальному смислі цього слова. А його світоглядна позиція і світовідчуття також відбиваються в низці протагоністів, створених уявою письменника, який тільки в окремих випадках може бути власне прототипом своїх типових персонажів.
У системі персонажів У.Самчука, як і інших авторів, що розробляли теми і проблеми, пов’язані з протистоянням двох світів, зокрема світу вільного і таборово-в’язничного, трапляються виразні герої й антигерої, трудівники-господарники і підневільні, покірні виконавці. Всі вони по-своєму кидають світло на проблему героїчного в житті і в літературі. Але є й компромісні варіанти поведінки, які творять свою типологію характерів. Вона прислужилася Самчукові для осмислення проблем, які цікавили письменника в суспільно важливих дискусіях його часу. Серед них центральною була проблема українства у східноєвропейському просторі і ролі „східноєвропейського чинника” („Оst”) в глобальному протистоянні комуністичного світу західній цивілізації. Проблема героїзму для Самчука поставала й узалежнювалася в контексті віталізму як філософської основи життєздатності будь-яких систем, витривалості людського організму до виживання за будь-яких умов.
У другому підрозділі – „Вияви людяності у таборовому світі: парадигма взаємин жінок і чоловіків” – акцентується, що практика радянських таборів не тільки відкинула риторику бадьористих пісень з мотивами „Я країни іншої не знаю, де людина вільно так живе”, а й поступово спростовувала догми про „вирішальну роль пролетаріату” в розвитку суспільства, про пріоритетність трудящих, „простого народу” в соціалістичному суспільстві. У творах О.Солженіцина, У.Самчука, М.Нарокова, Б.Антоненка-Давидовича представлений найширший діапазон героїв, повна соціально-політична ієрархія, суспільно-психологічна градація, морально-етичне розмаїття, всі ступені духовної зрілості/деградації персонажного світу. Але крізь таку гетерогенічність виявляється взаємотяжіння статей. Ці тексти оприлюднюють філософію життя і силу віталізму, і головні екзистенціали людей.
Особливості творчого методу О.Солженіцина як письменника публіцистичного плану виявилися і в підході до такої делікатної теми, як взаємини статей. Розповідь про конкретні випадки, складні долі відомих людей, колізії „простих” та інтеліґентних в’язнів, іронія, сарказм, психологічний аналіз внутрішніх станів людини у незвичних ситуаціях – все це різні грані творчого моделювання образів на документальному матеріалі. Конкретно-чуттєве, емоційно-підсвідоме тут перепліталося з абстрактно-логічними висновками, з етико-релігійними положеннями і навіть з християнською засадою всепрощення.
Чимало типологічно подібного на цю тему, хоч і в іншому індивідуально стильовому вияві, знаходимо і в Уласа Самчука. Він також в усіх своїх творах не обминав інтимно-еротичних мотивів, окреслюючи, зокрема, характери і духовний світ персонажів-жінок. О.В.Пастушенко вже досліджувала художню парадигму жіночих характерів у творчості У.Самчука в контексті української літератури. Розглянувши еволюцію жіночих образів письменника крізь призму соціальних умов і теорії архетипів (передусім архетипу Великої Матері), О.Пастушенко подала ряд слушних спостережень над постатями Мар’яни, Ольги і Віри.
Особливістю самчуківського варіанту цієї парадигми є зіткнення героїв, які належать до розгалуженого роду Морозів. Письменник моделює ситуації, де кревняки потрапляють до таборів і в поле зору Івана Мороза за різними статтями Кримінального кодексу СРСР, але з подібними вироками. У сюжетну лінію роману „Темнота”, яка відбиває реалії таборового життя, Самчук поступово їх вводить так, що герої свою людську сутність розкривають у ситуаціях найінтимнішого плану, а згодом – так чи інакше – освітлюють проблеми радянської влади і можливості здійснення нею соціалістичних ідеалів. Якщо від панорамності жанрово-структурної організації таборово-в’язничного світу переходити на інший рівень художнього моделювання, властивий малим розповідним жанрам, то спостерігається своєрідність мистецького освоєння тематики й проблематики в’язнично-таборового світу крізь призму спільного чи відмінного на текстах Б.Антоненка-Давидовича, передусім його новелістичного доробку.
Таким чином, художня парадигма взаємин жінок з чоловіками виявляється в усіх розглянутих варіантах по-різному змодельованого текстового світу на таборово-в’язничну тематику. Вона є тією призмою, крізь яку загальнолюдський пафос розмиває жорсткі опозиції спрощеного соціально-класового підходу до сутності людської особистості, до важливої екзистенційної проблематики – питань гуманізму і людяності.
У в’язнично-таборовому світі виявлялася справжня сутність цінностей як засвоєних, набутих за конкретно-історичних умов, так і глибинних, екзистенційних, непроминальних. Просторово-часові зміни, в які потрапляли люди протягом життя, наочно увиразнювали ці процеси у поведінкових актах політиків, віруючих, керівників. Тому солженіцинська типологія „придурків”, „благомислів”, „ортодоксів”, „сексотів-стукачів”, як і типові образи У.Самчука, які вписуються в цю типологію, не вичерпує тих морально-психологічних колізій, що відбуваються в душах, у свідомості людей.
Християнсько-релігійна спрямованість світовідчуття О.Солжені-цина, якою він, як автор, наділяв і найстійкіших в’язнів, що не піддавалися табірному знеосібненню, виявляється в тексті „Архипелага
ГУЛАГ” і в численних авторських згадках про Бога, постійних зверненнях-молитвах до Всевишнього, і в апеляціях до читачів, де письменник повідомляє про силу впливу сакральних традицій навіть на байдужих або войовничо налаштованих атеїстів з обслуги табірно-в’язничного світу. Російський письменник не протиставляв в’язнів за національною ознакою, хоча ментальні домінанти відзначав і фіксував. Розуміючи і поділяючи право росіян як великої нації на цивілізаторську місію, він принагідно відзначав і ті факти, які проблематизували підстави таких претензій.
Концепцію християнізму і справжнього гуманізму, який спирається на природу людини як біосоціальної, тілесно-духовної істоти, О.Солженіцин підтвердив за нових умов, уже у вигнанні, спочатку в травні 1975 року в „Пасхальному зверненні до канадських Українців”, а відтак у листі до Конференції з російсько-українських взаємин, яка відбувалася в Торонто за активної участі Інституту українських студій при Гарвардському університеті (квітень 1980 року). О.Солженіцин, визнаючи неповторність людини як особистості, душу якій вклав Бог, вважав можливим застосовувати морально-етичні категорії для оцінок як індивідів, так і народів, зокрема національного життя. І в цьому контексті поділяв думки Ф.Достоєвського про недосконалість правних норм Карних кодексів. Така позиція цілком відповідала специфіці художньо-образного мислення, особливостям творення образу людини.
Звівши в багатоформатну Книгу історії реальних історичних осіб, описавши порядки на різних етапах позбавлення волі людей, що належали до найрізноманітніших соціальних категорій і психологічних типів, Солженіцин створив унікальну версію людського буття в переломний період поширення й утвердження тоталітаризму на засадах комуністичної ідеології. Унікальність цієї версії зумовлена не стільки політично-ідеологічною спрямованістю і сміливістю автора (антикомуністів у світі і в СРСР було багато), скільки ефективним поєднанням гетерогенних чинників на всіх рівнях моделі образу світу, що репрезентувала універсальність джерела можливого тоталітаризму, яке постійно криється в природі людини. Контроверсійність такої концептуальної моделі щодо мистецтва соцреалізму, при розквіті якого творив письменник, очевидна і тепер підтверджена історичними реаліями. Разом з тим версії в’язнично-таборового світу, який склався в СРСР, ті версії, що текстуалізовані у прозі У.Самчука, І.Багряного, М.Нарокова та Б.Антоненка-Давидовича, при всій їх жанрово-стильовій відмінності від версій Солженіцина, є також контроверсійними щодо соцреалізму і багатьох інших творів в’язнично-таборової тематики, які при яскравому зображенні цього світу не проблематизували комуністичної ідеології і т.зв. соціалістичного гуманізму.
Універсально-загальнолюдські парадигми вільних від соціально-політичного поневолення особистостей, змодельовані письменниками, що ідентифікують себе з певними національними культурами, набувають своєрідних етно-національних домінант, невіддільних від образно-мовної картини світу. Їх носіями є персонажі (герої), наратори й автори, які текстуалізуються в семіотично закріплених художніх світах.
У Висновках дисертації систематизовано проміжні та підсумкові узагальнення. Серед них акцентуємо наступні. Термін „в’язнично-таборовий світ” із семантичного погляду в аспекті означника фіксує систему уявлень, понять, знань про структуру і функціонування репресивних державних органів і установ; в аспекті означеного – реально існуючі правові норми і каральні заклади в СРСР у їх становленні і розвитку – від ЧК, ҐПУ до МВС з розгалуженою мережею Головного управління таборів різної категорії складності утримання в’язнів. У контексті таких поняттєво-термінологічних позначень образ в’язнично-таборового світу є категорією, яка має фікційний характер у прийнятому зараз розумінні. У семантиці самого образу зливається, взаємодіє достовірне, документальне, суб’єктивно пережите, трансформоване в уяві, домислене, вигадане, контаміноване і т.п. З цього погляду досвід О.Солженіцина, І.Багряного, Б.Антоненка-Давидовича, М.Нарокова (Марченка), які особисто в різний час відбували різні терміни, зазнаючи різних форм репресій в СРСР, відрізняється тільки структурою та ізоморфною основою зіставлення створених ними образів в’язнично-таборового світу. Натомість текстуалізований образ в’язнично-таборового світу в У.Самчука, достовірні і правдоподібні елементи, якого (образу) спираються на спогади Г.Костюка, І.Багряного та інших в’язнів радянських таборів, довершуючись уявою письменника, комбінаторикою творчої діяльності людини, яка особисто пережила нетривале ув’язнення в польській і німецькій тюрмах, може бути сумірним з іншими образами в’язнично-таборових світів за предметною спрямованістю (арешт, допит, ізоляція в карцерах, утримання в переповнених камерах) і за поведінковими актами, аксіологічними цінностями репресованих. Креативні системи, ословлені і текстуалізовані У.Самчуком, І.Багряним, Б.Антоненком-Давидовичем, О.Солженіциним, М.Нароко-вим переформатовували образні світи індивідів, родин, соціальних груп, етнічних спільнот в міру переміщень таких суб’єктів у просторі і часі (від рідного порога до віддалених континентів, від народження до смерті, з одного суспільного ладу до іншого), в різних наративних перспективах (гомодієгетичних, гетеродієгетичних тощо) і в жанрово-стильових форматах. Зміна обставин, у яких формувалися і діяли типові герої письменників, які моделювали свої версії художніх світів із сфери в’язнично-таборової тематики, задавала рецептивну стратегію читачам різножанрових творів, переформовувала їхні горизонти сподівання, стимулюючи оцінні судження літературних явищ, породжених контекстом соцреалізму і світової культури.
Гетерогенність і контроверсійність персонажно-образних систем у художніх моделях в’язнично-таборового світу – при зіставленні з офіційно прийнятою в СРСР ідеологією – підривали довіру до „Єдиного і Всесильного” вчення, активізували національні домінанти в універсальних, загальнолюдських цінностях і врешті-решт реабілітували т.зв. „антирадянську” творчість У.Самчука, О.Солженіцина, М.Нарокова (Марченка), І.Багряного, по-новому висвітили значення літературного доробку Б.Антоненка-Давидовича.
Таким чином, проблематика і своєрідність в’язнично-таборової літератури розширюється з ідеологічного, соціально-психологічного рівнів до власне поетикального. А компаративний підхід до таких текстів увиразнює значення цього феномена для сучасної культури.
|
