ТВОРЧІСТЬ СИЛЬВЕСТРА ЯРИЧЕВСЬКОГО В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається  мета та зумовлені нею завдання, окреслюється об’єкт, предмет, методи дослідження, викладається погляд на наукову новизну, теоретичне й практичне застосування положень дисертаційного матеріалу, подаються відомості про апробацію результатів.

Перший розділ - «Новаторство художніх принципів зображення дійсності в поетичній творчості Сильвестра Яричевського» - присвячений поетичній творчості митця. У п. 1.1 («Жанрово-стильові ознаки поезії як вияв поетики передсимволізму») розглянуто ідіостиль Яричевського-поета, прикметний ліризмом, медитативністю, символізацією, проникливим психологізмом. Поезія митця закумульовує в собі найхарактерніші ознаки моменту «спроб і помилок», властиво, – перехідного періоду розвитку української літератури як органічної складової європейського письменства. Джерелами поезій Яричевського є національний фольклор і міфологія, міфологічні образи античності, християнства, язичництва.

Як відомо, модернізм рубежу минулих століть зреалізувався рядом самодостатніх течій, тенденцій, типів творчості. Одне з помітних місць із-поміж них належить символізмові. Як свідчать спостереження, чимало місця символічна образність посідає й у поезії С.Яричевського. До цього слід додати наявність у художньому світі лірики митця міфопоетизму, що закумулював у собі прикметні ознаки романтичної традиції та символізму. Символістські концепти С.Яричевського спираються на національно-історичні, фольклорні джерела й загальнолюдські християнські цінності. Один із прикладів – образ закривавленого «князя ночі» в поезії «Місяць». Аналогічного сенсу сповнені образи сумних пісень (диптих «До…»), дрібнолистої берези («Зі скорбних пісень»), «клику болю» («Поступу треба»), хлопського горя («Вечір в неділю»), смерті («Morituri salutant»), темного моря («Віра»), сліз («Катам») тощо. Український письменник змодельовує свого героя так, що він зосереджується переважно не на ірраціональному, а на цьому світові, духовному бутті людини. Герой віршів поета – виняткова, не схожа на інших людина, яка не хоче миритися з оточуючою дійсністю.

Вірші поета сповнені вічного пошуку ідеалу, гармонії, тяжіння до вільного лету.  Душа його героя постійно прагне звільнитися від суму й життєвих тривог. Дух ліричного персонажа піднімається над гріховним і хворим світом, щоб там, у височині, очиститися від отруйних випарів («Вернути б нам», «Тиха туга», «До себе», «Мрія-надія», «О, не завидуй», «Дорогою життя», «Де те щастя?» та ін.).

У ліриці автора звертає на себе увагу багатозначний топос сині, блакитного. Найкраще він символізує духовний простір душі ліричного героя, який заглядає «в те синєє море», в «блакитні простори безкраї», лине до «блакиту сіяючих шарф», дивиться «з-над синіх хмар» тощо.

Як свідчать спостереження, прикметною ознакою лірики автора є суб’єктивний спосіб світовідбиття й характеротворення, спеціальний емоційний тон, «репродукування вражень» (І.Франко). Таким чином, поезія скерована на темперамент творця, його життєсприйняття. Конкретизація суб’єкта в ліричному наративі, отже, відбувається через визначену світобаченням емоційну тональність (пафос, схвильованість), відкритість суб’єкта, особистісне оцінювання дійсності. Відтак у ліричному наративі дискурс спрямовується на модалізацію суб’єкта.

Із метою реалізації своїх інтенцій С.Яричевський використовував різні жанрові різновиди лірики (сюжетний вірш, сонет, філософська медитація, вірш-візія) та ліро-епосу (поема, балада, байка). Помітне місце в його спадщині належить поемі в прозі – одній із синтетичних форм, характерних для творчості символістів. У розвитку української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття передсимволізм відіграв роль своєрідної ланки, що поєднувала класичне вітчизняне письменство з модерністським. Поетика передсимволізму, як і символізму, «омолодила» застарілі кліше традиціоналістського віршування, сприяла розширенню проблемно-тематичних обріїв української літератури, збагатила її кращими здобутками західноєвропейської поезії. Окрім спадкоємного зв’язку з романтизмом, теоретичне підґрунтя символізму формувалося під впливом постромантичної філософії А.Шопенгауера, Е.Гартмана, Ф.Ніцше, творчості Р.Вагнера тощо. Цей тип творчості перейняв від них концепції художньо-інтуїтивного осягнення буття через символічні шукання аналогій, переважання лірико-поетичних начал, заснованих на вірі в ірраціональний потенціал насамперед поетичної мови. Одне зі свідчень цього – образний світ лірики С.Яричевського.

Образна система С.Яричевського вибудовується від онтологічних мотивів (життя, смерть) через естетику краси (природа, кохання), проблем епохи (урбанізація) до пошуків самого себе. Специфіка краси як естетичної категорії, декадентські настрої в поетичному спадкові автора на загал відповідають приписам українського передсимволізму. Водночас поет створює особливий художній світ, що багато в чому не відповідає існуючому. Це й становить форму його самовираження.

У поезії митця простежуємо: ампліфікацію, рефрен, плеоназм, епексегезу, епіфонему, діалогізм, апосіопезу, ретардацію, антиметаболу, різні види інверсії, риторичні фігури і под. Рання поезія Яричевського здебільшого астрофічна. Згодом він звертається до катрена, практикує шестивірш, сонет. Поет розробляв і різні віршові розміри – п’ятистопні ямб і хорей, шестистопний хорей, чотиристопний дактиль, білий шестистопний хорей тощо. Йому належить ряд неологізмів і справді оригінальних, асоціативних образних конструкцій.

С.Яричевський прагнув оновити форми й ритми української лірики, відмежуватися від консервативних традицій попередньої вітчизняної літератури. У цьому – позасумнівне новаторство його поезії. Лірику та ліро-епос письменника можна вважати одним із зразків акліматизації на українському ґрунті символістської естетики. Слід мати на увазі, що він був поетом перехідної доби – від української класичної традиції, яку розвивав, до імпресіонізму, неоромантизму з його символістичними образно-стильовими тенденціями. У творчості митця – попри традиціоналізм – відлунює притаманний модернізмові порубіжжя ХІХ – ХХ століть «катастрофічний для душі розрив з традицією» (Н.Зборовська).

У п. 1.2. - «Концепція людини та світу в ліриці і ліро-епосі письменника» - розглядається творчість С.Яричевського в контексті літературного процесу.

В образному світі Яричевського смисли прочитуються на паралельних рівнях: персонаж як символ цільної натури; символ певної поведінкової моделі, соціальної позиції; символ філософської ідеї, світоглядної настанови. Слід сказати, що для С.Яричевського входження в символічну образність було органічним. Адже формування мистецьких уподобань літератора відбувалося на ґрунті народницької традиції. Між тим, символізація образів простежується вже в ранній поезії автора. Яричевський ніколи не цурався соціальної, громадянської проблематики, тому естетські тенденції в його творчості переплітаються з народницькими, а символістський спіритуалізм – із релігійним світовідчуттям. Символістичні мотиви в цьому разі вияскравлюють насамперед ставлення автора до дійсності – захоплене чи навпаки заперечливе.

Справжня народність мистецької позиції С.Яричевського полягає в тому, що він із винятковою глибиною відтворив духовно-моральне обличчя свого народу з його психологічними, етичними, ментальними протиріччями, спричиненими і кріпосницьким гнітом, і трагедією бездержавності, і відвічною боротьбою проти різних ординців-уярмлювачів. Із реалістичних позицій зображує поет злиденне життя простолюддя, його драматизм, представляє глибоко хвилюючі епізоди страждання людської душі. За жанрами це вірші-оповідання («Вечір в неділю», «Похорон», «Сумна палата»), вірші-новели («З пісень вічно нових», «Пантум»), вірші-монологи («Катам», «Утихло вже горе…»).

Вірші, ліро-епічні поеми, поеми в прозі, байки та балади С.Яричевського не вражають особливими знахідками в сфері поетики. Письменник виявився переважно традиційним. Тим часом його віршотворчий арсенал мав виразно індивідуальне стильове забарвлення. У ліриці поета, прикметній мелодійністю, часто зустрічаємо замкнену композицію вірша, недомовленість (три крапки), усічені рядки, що загострюють розгортання сюжету та ін. Помітним є також тяжіння письменника до сюжетної градації, що завершувалася б катарсисом. Поезія митця сповнена потужної внутрішньої пристрасті. Тому він обходився «приземленим», позбавленим «красивостей» словником і незначним числом тропів – переважно тих, що також не претендують на особливу «поетичність». Метафори, алегорії поета – прості й прозорі. Особливе місце в його творчості належить епітетам, найуживанішим, ключовим із-поміж яких є епітет тихий: «тихі мрії», «постаті тихі», «дитинні тихі времена», «ти народився принижений, тихий», «тихе щастя», «тихий брате», «тиха туга», «тиха наша вітчино», «тихі весни », «тиха, чаруюча радість» тощо. І йдеться тут не про спробу абстрагуватися від кричущих життєвих суперечностей, а про активне прагнення поета знайти спокій, гармонію в людському світі, протиставити їх антигуманному духові «борб і злості».

С.Яричевський виявився майстром використання стилістичних фігур. Їм він віддавав перевагу порівняно з тропами чи лексичними засобами мовної виразності. У поетичному синтаксисі літератора знаходимо: ампліфікацію («Товк батько і син – молодий іще син»; «Він скривить уста – ті сині уста»), рефрен («не знав би я, що людське горе, / не знав би я, що лютий гнет, / не знав би я, що сліз є море»), плеоназм («В листках бушує вітер, шевелить, / пищить свої гіркі ридання»), епексегезу («вільні, сильні, несковані руки / здійме весь люд…»), епіфонему («Ось як то ваші змінилися ролі: / ви тут у клітці, вони – не на волі»), діалогізм («О плач, прегарная дівчино! / у тебе серця не було…»), апосіопезу («жажда в душі палає / весь посів зла косить до тла…»), ретардацію («1868 – 1898»), антиметаболу («Кіл у желізі»), емфазу («З погідних днів»), ізоколон («Невиспівані пісні»), апорію («Слава»), різні види інверсії, риторичні фігури тощо.

Неабиякої уваги поет приділяв версифікаційній розбудові свого вірша – строфіці, метриці, ритміці. Його рання поезія переважно астрофічна. Згодом же письменник віддає перевагу катренові, практикує інші строфічні утворення: шестивірш («Пам’яті Степанка», «Пісню вітрило колише»), сонет («Сонет»). Епічний розмах поетичного мислення митця виражає побудова від двадцяти-тридцяти рядків («Помста», «Слава»). Специфічною ознакою ритмічної організації вірша Яричевського є розробка різних розмірів. Переважно це п’ятистопні ямб і хорей, шестистопний хорей, чотиристопний дактиль і білий шестистопний хорей

С.Яричевському належить низка неологізмів («гримко-жалісна скарга», «огнянолиця» зірниця, «гадючозуба» журба, «судьба мертворука», «кранці позасвітів»), а також справді оригінальних, асоціативних образних конструкцій («меланхолії сумерк», «хаос ферментів», «проферментів океани», «сферична глуш», «сонце в груди», «сонць нових плеяди», «естетична розпука», «болото падлюцтва», «безконечність неподільна», «містерія страшная», «терпіння-побіда», «вужі розпуки», «дух пекольної злоби», «непроміриме небо», «розкіш лячна») тощо.

Для літературного процесу помежів’я ХІХ – ХХ століть Сильвестр Яричевський – постать характерна. Його поетична творчість, як, властиво, й проза та драматургія, репрезентує напружені пошуки шляхів художнього пізнання людини й світу в період соціальної нестабільності. Прикметно, що таке пізнання відбувалося не через зовнішнє сприйняття подій, а шляхом внутрішньо-духовного їх осягнення. Письменник тяжів до образного віддзеркалення буття під кутом зору активної особистості, розширюючи в такий спосіб поле художніх спостережень, застерігаючи від одновимірного (переважно апологетичного) його потлумачення, намагаючись показати людину в її відвічних пошуках гармонії з довкіллям.

У другому розділі дисертації – «Проблемно-тематичні та поетикальні концепти новелістики митця» -  розглянуто малу прозу Сильвестра Яричевського. Тут  перехрещуються дві тенденції, що визначають проблемно-тематичні й поетикальні концепти його творів. З одного боку, простежено закоріненість світогляду митця в традиції вітчизняного літературно-мистецького процесу, з іншого – зв’язки з філософсько-естетичною концепцією так званої Віденської сецесії. Проблемо-тематичний спектр малої прози митця визначається передовсім зверненням до складного й неоднозначного внутрішнього світу людини. Це – сучасник письменника, особистість, яка переживає екзистенційне почуття самотності, невлаштованості, пошуків власного «я», сенсу існування, гармонії й ідеалу в житті. Соціальні характеристики персонажа, суспільна проблематика, як правило, вторинні й не мають для письменника посутнього значення. Між тим, головним для С.Яричевського залишаються екзистенційно-філософські питання: життя і смерть, самотність і відчуження людини, її розгубленість, прагнення осягнути повноту буття й марність спроб віднайти порозуміння з довкіллям. 

Перша прозова збірка С.Яричевського – “На филях життя” (1903) –  засвідчує тяжіння письменника до осмислення феномена людської психіки в її різних аспектах, ситуаціях, індивідуально-інтимному й соціальному виявах. Автор намагається художньо осягнути швидкоплинність психічних процесів, породжених, як правило, несприятливими зовнішніми обставинами життя: скрутним матеріальним становищем молодої обдарованої людини (“Ох! Тоті романи!”), неможливістю жінки зреалізувати власний інтелектуальний і духовний потенціал (“Дурна, що вона собі гадає!”), відчаєм і зневірою в сповідуваних морально-етичних, суспільних цінностях (“Пан оберлейтнант”), світоглядною й релігійною кризою (“Свята книга”) і под.

Відомо, що світоглядна криза межі століть позначилася на науці, культурі, мистецтві, політиці, світогляді, релігійних уявленнях, а найголовніше – на індивідуальній реляції людини зі світом. Людська свідомість, “зіштовхуючись” із породженими прискореним розвитком науки й техніки реаліями навколишнього світу, часто неспроможна була осягнути цю нову реальність. Як результат – крах застарілих релігійних уявлень, світоглядних базисів і неспроможність адекватного сприйняття довкілля. Таку ситуацію змодельовано в оповіданні “Свята книга”. Тут прикметним є намаганням прозаїка пов’язати індивідуальний, одиничний випадок і загальнокультурну тенденцію.

Схожу ситуацію психологічного зламу в душі людини С.Яричевський змодельовує і в оповіданні “Пан оберлейтнант”. Вихований на думці про вищість військового стану над іншими суспільними прошарками, професіями, молодий обер-лейтенант непорушно дотримується в житті принципу “кастовості”. Його тверді світоглядні переконання зазнають краху під впливом сильного почуття до жінки. Обраниця категорично не сприймає поглядів героя, а тому не відповідає взаємністю. Отримавши відмову, офіцер сприймає це не лише як образу особистої честі й гідності, але й як нищівний удар по його усталеним принципам світорозуміння, життєвим цінностям. Відчуття духовної порожнечі призводить героя до самогубства. Зіткнення зі смертю, в концепції письменника, постає як дотик до гранично оголених основ людської екзистенції.

Проза С.Яричевського позначена тяжінням до розширення соціальної сфери зображення “маленької людини” міста. Письменник подає цілу галерею яскравих типів студентів і гімназистів (“Великодня мрія”, “Господин” книжки”, “Колєга моралосипца”), інтелігенції (“Страшний товариш”, “Передсмертна пімства”, “Шовініст”, “Едукована”), освічених робітників (“Проблематик”), характерним для яких є пошук гармонії між власною душею та світом, прагнення осягнути соціальні закони світобудови, пояснити й виправити пануючу несправедливість, подолати власну відчуженість.

Герой новели “Проблематик” через матеріальну скруту в родині був змушений покинути навчання в гімназії. Працюючи робітником на фабриці у Відні, він, тим не менше, займається самоосвітою, намагається осягнути філософські теорії Шопенгауера, Канта, Фіхте, Гегеля, Ніцше. Постійні думки про “неправильність” світу, неспроможність відновити справедливість врешті-решт спричиняються до психічного зриву, герой опиняється в психіатричній лікарні. На загал же, постать “проблематика” є до певної міри символічною; вона відображає поширений на той час психологічний тип демократа-народника з доволі посередньою освітою, який, пристосовуючись до вимог часу, намагається поєднати застарілу ідеологію народництва, популярні в певних колах соціалістичні концепції з модерністською західною філософією. В оповіданні “Проблематик” накреслено кілька яскравих портретних характеристик, що дозволяють недвозначно трактувати внутрішній стан стривоженої, емоційно пригніченої людини, одержимої пошуком відповіді на хвилюючі питання, сенсу власного існування.

Пошук гармонії власної душі та світу – лейтмотив оповідання “Кельнер”. Не реалізувавшись у житті, головний герой твору довго мандрував світом, а потім, повернувшись до Львова, почав день-у-день пиячити. “П’яний я, відай, вродився, п’яний оженився, п’яний помру…”, – такий життєвий присуд виносить собі кельнер із справді екзистенційним відчаєм і скореністю долі. На загал же, внутрішній світ персонажа повною мірою відбиває переживання людини епохи fin de siècle, – з розколотою свідомістю та домінуючим почуттям невлаштованості, “безпритульності” в цьому світі, власної окремішності від суспільства. Оповідання “Кельнер” (як і більшість творів збірки) загалом засвідчує наростання модерних тенденцій у прозі митця, що чи не найпомітніше відбивається в самій формі й техніці письма (передача монологічного мовлення, що напрочуд відчутно нагадує “потік свідомості ”). Аналіз психології особистості, отже, відбувається крізь призму детального заглиблення у сплетіння її думок, емоцій, почуттів, настроїв. Майже ідентичний прийом простежується і в новелі “Madame sans gene”, всуціль побудованій на настроєвій домінанті (невипадковим із огляду на це видається й авторський підзаголовок, що визначає жанр твору як “образець по настрою ”).

Прозовий набуток С.Яричевського є цілком оригінальним і своєрідним явищем, вплетеним у канву мистецьких, морально-етичних, суспільно-політичних проблем доби. У його творчості одночасно виявилися різні види художніх практик: реалізму, імпресіонізму, експресіонізму, натуралізму, неоромантизму. Стильовий синкретизм прозової спадщини письменника, з одного боку, ілюструє її приналежність до українського літературно-мистецького дискурсу епохи fin de siècle, а з іншого – дотичність до естетичного експериментування школи віденської сецесії.

У третьому розділі  - «Драматургія С. Яричевського крізь виміри ранньомодерністського дискурсу» - розглянуто драматичні твори митця. Драматургічна спадщина С. Яричевського, виступаючи органічною складовою літературно-мистецького дискурсу порубіжжя ХІХ – ХХ віків, цілком закономірно синтезувала загальноєвропейські й вітчизняні культурні зрушення доби. Відбиваючи різновекторні літературні модифікації ідейно-тематичної, філософсько-етичної та жанрово-стильової площин, пошуки модерних виражальних засобів, моделей і структур художнього мислення (з’ява імпресіоністичної й експресіоністичної манери письма, осмислення постулатів філософії інтуїтивізму, застосування асоціативної техніки, символізація й алегоризація дійсності, звернення до фольклорно-міфологічних засад світосприйняття), поетика п’єс Яричевського унаочнює процес якісного оновлення реалістичних традицій класичного українського театру.

Творча спадщина Яричевського-драматурга нараховує близько десяти п’єс, жанрова палітра яких надзвичайно різноманітна: драма, трагедія, комедія, мелодрама, драматична поема, поетична казка тощо. Аксіоматично, що художньо-естетичні й філософські пошуки зламу століть (словом, історичний контекст, “культурний фон” епохи) позначилися на проблемно-тематичній, родо-жанровій, стильовій природі драматичних творів письменника. Так, уже перші його п’єси – “Де згода в родині”, “Лови на ловців” (обидві – 1896), “Небесні співці” (1902), “Горемир” (1906) – засвідчують спроби драматурга вийти з вузького кола етнографічно-побутових сюжетів, соціальних конфліктів у середовищі українського селянства. У творах С.Яричевського сценічно-словесного мистецтва простежуємо зацікавленість виявами внутрішнього світу інтелігентів, представників міщанського середовища, зосередженість довкола позачасових проблем сенсу людського життя, призначення особистості, історичного буття нації тощо. Прикметними в цьому плані вважаємо яскраві образи, сказати б, “середньої людини” – міщанина з його психологією, вузьким колом інтересів і духовних запитів, виведені в п’єсах “Де згода в родині”, “Лови на ловців”, а також символічні постаті Кобзаря, Сина України, Генія України (“Небесні співці”), Черні, Чиновника, Дворака, Жовніра, Горемира (“Горемир”).

Драматургія С.Яричевського привертає увагу своєю етнічною ідентифікованістю, закоріненістю в сферу національного. Порушуючи проблеми, що хвилювали людство на зламі ХІХ – ХХ століть, письменник водночас намагається вибудувати своєрідну часову вісь, спроможну з’єднати минуле й сучасне народу, увиразнити його етнічно-національну та культурну ідентичність. У світлі такої концепції сприймається віршована драма “Початок кінця” (1907), де наскрізною є ідея “воскресіння” героїчного минулого, романтизація національної єдності народу в його історичному поступі. Завважимо, що звернення драматурга до історичної тематики (сказати б, традиційної для нашого письменства) слід осмислювати виключно в контексті модерної драматургії зламу віків. Йдеться передовсім про новаторські інтенції митців до експериментування з формою, змістом, світоглядними концептами, переосмислення категорій національного, інонаціонального, минулого й прийдешнього, їх історичної взаємопов’язаності тощо. Аналогічних висновків стосовно історичної драматургії нового періоду, до речі, дійшла Алла Захарченко. Вивчаючи ідейно-художні шукання в українській драматургії кінця ХІХ – початку ХХ століття, дослідниця робить надзвичайно цікаве зауваження: “… потреба творення якісно нового українського театру помітно стимулювала письменників порубіжної доби все частіше звертатися до національної історії, відшуковуючи в далекому минулому образи й ідеї, суголосні своїй епосі. Історія ставала своєрідною алегорією сучасного життя: обертаючи до минулого, вона давала змогу зазирнути в майбуття”. Цим пояснюється зорієнтованість митців на висвітлення переломних моментів української минувшини, екстрапольованих у контекст сьогочасних проблем нації (крім С.Яричевського, тут варто згадати Б.Грінченка (“Серед бурі”), Лесю Українку (“Бояриня”), Людмилу Старицьку-Черняхівську (“Гетьман Дорошенко”, “Милость Божа”), М.Старицького (“Маруся Богуславка”, “Оборона Буші”), О.Барвінського (“Павло Полуботок”)).

Для драматургічної спадщини С.Яричевського характерний жанровий синкретизм, поетикально-стильова й естетична поліваріантність, що не дозволяє розглядати драми митця в межах однієї, чітко дефініційованої художньої системи чи стильової течії (як-от реалізм, неоромантизм чи символізм). Як представник літератури порубіжної доби, письменник, абсорбуючи досвід попередників, так чи інакше вступав у своєрідну дискусію з традицією, наближався до мистецької системи модернізму, що, ясна річ, призводило до видозміни етичних і естетичних ідеалів, модифікації художньої образності драматичних творів тощо. Відтак, попри позірне тяжіння до реалізмоцентристської моделі світовідчуття й світовідтворення, у п’єсах С.Яричевського відбиваються й загальноестетичні принципи модернізму, його специфічні поетикально-стильові риси. Йдеться, зосібна, про часткове заперечення раціонального світобачення, визнання інтуїтивного способу пізнання й суб’єктивності світосприйняття, показ метафізичного виміру існування, осмислення архетипних культурних традицій, інтерпретацію та реінтерпретацію міфу й символіки, збагачення змісту драми екзистенційно-психологічною проблематикою.

У висновках підводяться підсумки дослідження творчості Сильвестра Яричевського як представника української модерної літератури. Ідіостиль Яричевського-поета прикметний ліризмом, медитативністю, символізацією, проникливим психологізмом. Образна система С.Яричевського вибудовується від онтологічних мотивів (життя, смерть) через естетику краси (природа, кохання), проблем епохи (урбанізація) до пошуків самого себе. У жанровій системі поезії С.Яричевського спостерігаємо переважання медитативно-виражальної лірики й ліро-епосу.

Прозовий доробок С.Яричевського прикметний помітною ідейно-тематичною диференціацією (розробка тем міста, життя інтелігенції, міщанства), урізноманітненням і ускладненням виражальних засобів (психологізація та ліризація письма, застосування внутрішнього мовлення, прийому «потоку свідомості», тяжіння до настроєвості), розвитком жанрових модифікацій прозописьма (нарис, акварель, фрагмент, образок). Художні пошуки Яричевського-прозаїка, назагал, безпосередньо пов’язані з кардинальною зміною естетичних і поетикально-стильових орієнтирів вітчизняного письменства.

Драматургічний спадок С.Яричевського відбиває основні художні тенденції доби, пов’язані насамперед із явним протистоянням народницького театру та модерної драми ідей і символів, викликаної до життя впливами західноєвропейського мистецтва (Г.Ібсен, Г.Гауптман, М.Метерлінк тощо). Драматичні твори митця прикметні синкретичним характером образності. С.Яричевський поєднує в одному творі елементи різних художніх систем, стилів – романтизму, реалізму, неоромантизму, символізму.

Спадщина С. Яричевського кількісно та якісно збагатила контекст української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. У цьому, зосібна, переконує проведений аналіз його поетичного набутку, прози та драматургії. Глибокий патріотизм, високе почуття національної й громадянської відповідальності, талановитість пера забезпечують письменникові належне місце у вітчизняному літературному процесі. Дослідження творчості С.Яричевського дає підстави вважати його представником української модерної літератури. Здобутки митця у царині красного письменства не можуть залишатися поза увагою. Глибоке вивчення загалом оригінального доробку Сильвестра Яричевського привносить чимало нового й важливого в історію національної літератури.