| summary: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету й завдання роботи, наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, методологічну основу роботи. А також здійснено теоретичний аналіз проблеми сюрреалізму в українській поезії.
У першому розділі – „Сюрреалізм у віртуальних площинах модернізму та авангардизму” – розглянуто засади поетики, естетики, особливості формування і становлення сюрреалізму в українській поезії ХХ століття; визначено специфіку цього мистецького стилю в українському художньому письменстві як національного варіанту світової літератури та стильового феномену з погляду модернізму та авангардизму.
Явище французького сюрреалізму має авангардистське походження. Представники даного стилю реалізували у своїй творчості психоаналітичні ідеї З.Фройда, рефлектуючи художніми засобами психофізіологічні настрої і фобії ментального та ірраціонального рівня, застосовуючи чорний гумор, епатажне наркотичне чи алкогольне сп’яніння. Такий аспект сюрреалістичного світогляду не властивий українському мистецтву (хіба за винятком творчості Ю.Тарнавського, позбавленої явних національних характеристик). Очевидно, в українському націопсихічному механізмі відсутній „абсолютизований” автоматизм, вдаючись до якого сюрреалізм виявляє „фактичне функціонування думки без будь-якого контролю, керованого розумом” (із „Маніфесту сюрреалізму”). Таким чином бази для засадничої „безцілевої гри мислення”, властивої французькому сюрреалізму, в українській поезії немає.
Специфіка цього напряму в українській поезії скоріше виявляє ознаки „високого” модернізму з авангардистськими елементами. Перш за все, українському сюрреалізму властивий естетизм (поезія О.Зуєвського, Б.-І.Антонича, М.Воробйова), витончений інтелектуалізм (Е.Андієвська) і шляхетність відтворення внутрішнього простору автора з превалюванням філософсько-екзистенційної осмисленості явищ буття і пошуків трансцендентної ірреальності існування: „за скелями в червоній рамі тиші потріскалася шкіра вітру” (М.Воробйов „Мозаїка вітру”). Досить часто українські поети-сюрреалісти на рівні мовної специфіки відтворюють національний колорит і, заглиблюючись у прапам’ять давніх вірувань і фольклор, відтворюють первісний міфосвіт українця і людства.
Здійснено спробу літературознавчого дефініювання національного варіанту цього терміну: сюрреалізм функціонує як модерністська течія в українській літературі ХХ ст., важливу роль надаючи ірраціональному – стихійній інспірації художньої творчості, прояву несвідомого, спонтанного мислення (як у сновидінні), що засобами мови повертає прапервісну семантику слів (одивнення). Суцільна метафоризація тексту, де метафора переходить у надметафору, або симфору, призводить до створення герменевтичності сюрреалістичної поезії.
У розділі проаналізовано взаємозв’язки сюрреалістичного стилю із стилями інших мистецьких напрямів модернізму й авангардизму, зокрема: мистецтва абсурду, абстракціонізму, дадаїзму, прийоми якого сюрреалізм увібрав у себе і розвинув їх. Символізм як у поезії, так і у малярстві, став тим зразком, на який орієнтувалися сюрреалісти, поглиблюючи та розвиваючи його власними творчими методами. Митців приваблюють езотеричні глибини екзистенційних сенсів, містичність і трансцендентне буття символу як такого.
Встановлюється специфіка сюрреалізму у різних видах мистецтва, зокрема: малярстві, літературі, театрі, скульптурі і навіть кіномистецтві.
Належна увага приділяється дуальній природі міфу і символу у мистецькій творчості сюрреалістів: міф завжди і наскрізь символічний (і антропоморфний), а символ – завжди міфічний. Звідси стає зрозумілим, що міф і символ складають цілісну єдність: несвідомого й свідомого, чуттєвого і розумового, ірраціонального й раціонального, алогічного та логічного мислення, образу й ідеї, незрозумілого й зрозумілого, непізнаваного та вже пізнаного.
Зіставляються поняття міфу і сновидіння, що найповніше виявляються через архетип, оскільки „сновидіння – це персоніфікований міф, а міф – це деперсоніфіковане сновидіння; як міф, так і сновидіння символічно в цілому однаково виражають динаміку психіки”. Проте у сновидінні образи викривлені специфічними проблемами сновидця, тоді як у міфі їхнє вирішення постає однозначно на всезагальному рівні. Так архетипи проявляються у ході розвитку людської культури, інспіруючи основні образи сновидінь, ритуалів і міфології.
Розглянуто найуживаніші архетипні символи, що проявляються у творчості сюрреалістів і інтерпретуються психоаналізом як символи несвідомого: imago mundi, втіленого в образі храму; символічний образ птаха, що відповідає стану трансцендентності; архетип світового дерева, котрий втілює ідею троїстості: поєднання підземного світу, земного й небесного; образ землі як телурійський мотив; бінарні опозиції „ерос-танатос”, Небеса і пекло, „золотий вік” і Олімп. Тому ключ до розуміння цих систем полягає у наступному визначенні: „міфологічна реальність = сфера несвідомого”.
У другому розділі – „Герметичні пасажі сюрреалістичних видінь Емми Андієвської” – висвітлено світоглядно-філософські принципи поетичного світу авторки, близькі до сюрреалістичної техніки французької школи А.Бретона. У творчості поетеси виявляється яскрава відмінність українського сюрреалізму: коли французькі сюрреалісти переважно активізували підсвідомість, вводячи себе у афективні, гіпнотичні стани, застосовували принцип „автоматичного письма”, рефлектуючи свої патології і фобії у творчість (за З.Фройдом); тоді як Е.Андієвська зосереджується на духовному самопізнанні, в якому несвідоме працює на митця. У неї немає, на відміну від сюрреалістів, епатажу і потягу до огидного, хоча наявні елементи чорного гумору, що тісно пов’язані з абсурдом і алогізмом.
В.Державин високо оцінив перші дві поетичні збірки Е.Андієвської, вважаючи її „основоположницею українського сюрреалізму”. Поетеса послідовно розвинула сюрреалізм як стиль із його метафорою казки та гіперболою, з притаманною їй магією слова як специфічного знаку речей і духовності, що з них і постала справжня поезія. Несподіване сполучення речей і явищ – своєрідна емблема творчості Е.Андієвської. І.Костецький влучно схарактеризував її спосіб творити поетичний образ, як „поєднання точности конкретного бачення з неймовірністю сполучення”. На думку самої авторки, її світ у своїй розмаїтості і плинності єдиний, мов океанічна сфера, неначе „водоймище речей”. Часто одне слово служить призмою для спектралізації інших слів, спричинюючи виникнення безкінечних метафорично-притчевих градацій сюрреалістичних образів. Надзвичайно тонка сфера мистецького мислення Е.Андієвської рефлектує символічне бачення, присутність вищих сутностей – як початок трансценденції, межовий стан якої характеризується ідентифікацією поета з множинністю і єдністю світу.
Здійснено інтерпретацію поетично-сюрреалістичних образів митця з позиції аналітичної психології К.-Г.Юнга та герменевтики у збірках „Поезії”, „Первні”, „Народження ідола”, „Риба і розмір”, „Базар”, „Кути. Опостінь”, „Пісні без тексту”, „Наука про землю”, „Архітектурні ансамблі”, „Віґілії”, „Знаки. Тарок” та ін.
Проведено типологічне зіставлення образів поетичного й малярського світу Е.Андієвської, проаналізовано символіку кольорів поезії та частотність їхнього використання. Створюється повне відчуття, що картини Е.Андієвської виникають медитативно, зникають усі просторові й часові межі, грань між дійсністю і трансцендентністю, немовби витворюється „вселенський театр з вічно існуючими архетипами чоловічого і жіночого, матері і дитини; прорив до праформ життя; світ як грандіозна загадка, задана людині і недоступна їй. Світ відстороненості, що спонукає нас до <...> космічного масштабу розуміння”.
Виявлено, що Е.Андієвська застосовує такі сюрреалістичні прийоми створення поетичного світу, як розмивання меж реальності й трансцендентності, снів і дійсності, часових площин, охоче послуговується симультанеізмом, який передбачає поєднання в одному образі протилежних речей – багатовимірність і еклектичність світу. Часто поезія Е.Андієвської створена за принципом ребуса, декодування якого вимагає серйозної інтелектуальної напруги та інтуїтивно-духовного осяяння, адже поезія стає метафоричним тайнознаком. Можливість множинних інтерпретацій поетичних текстів поетеси зумовлена застосуванням еліптичних конструкцій, що формально виражені у тексті пунктуаційним знаком тире на логічному місці дієслів. Такий спосіб „замовчування” авторського задуму якраз і створює численну кількість інтерпретацій реципієнта. Філософське ж підґрунтя сюрреалістичної техніки Е.Андієвської – вхопити ідеї речей, реальностей, поєднати їх в єдину систему і знайти засоби висловити той світ, що перебуває в онтологічному внутрішньому просторі письменниці з її безкінечними літературно-мистецькими винаходами.
Третій розділ – „Сюрреалістичні метаморфози Олега Зуєвського” – присвячено творчості оригінального поета О.Зуєвського, який постає як представник інтелектуального сюрреалізму, що проявляється в першу чергу у формі його віршів – не лише синтаксичних вигадок (часто поезія митця „прагне” до безкінечності речення), а й семантичних та літературних експериментів у створенні сюрреалістичних метаморфоз. У поетичній творчості автора представлений широкий тематичний спектр: імпресіоністичні замальовки дитинства, теми пам’яті і спогаду, антології снів митця, таємниці його ars poetica, теми малості людини супроти природних стихійних сил тощо. Творам О.Зуєвського притаманна герметичність, самодостатність, що виявляється у прагненні відтворювати „світ почуттів”, а також натякати на вище, надрозумове існування ідеального світу. Українському митцеві відверто імпонував інтелектуально-естетичний рівень свідомості сюрреалістів, які працювали у площині духовного зростання та самовдосконалення. Результатом естетичного освоєння О.Зуєвським творчих набутків сюрреалістів став унікальний поетичний феномен – інтерсеміотичність сюрреалістичного тексту. Йдеться про те, що часто поезії митця є точними відображеннями або авторською парафразою малярських полотен сюрреалістів. І хоча український поет і не сприйняв ні автоматичного письма французьких митців, ні їхнього жорстокого й надмірного епатажу із фройдистським патологічним ставленням до світу та людини у ньому, О.Зуєвський надто любив сюрреалістичне малярство, що надихало його творчість та було джерелом образів, і тлом, необхідним для інтерпретації символічно-метафізичних конструкцій митця.
Ю.Шерех слушно характеризує найістотніше вираження в поезії О.Зуєвського мислення, спонтанного і неконтрольованого, де твориться невидимий світ. А завдання поезії – не логічне усвідомлення такого мислення, а залучення читача до нього з метою відчути естетичну насолоду від невимовного. Митець навмисне створює розпливчастість і неточність образів, щоб читач міг осягати його поезію крізь „фасетні очі” інтуїції. Адже світ поезій О.Зуєвського – це „світ дзеркал, що відбивають дзеркала, снів, що снять снами, набігання вражень, чиє існування непевне відображень, що відображають тільки відображення, перевернених первинностей і вторинностей”. „Ars Poetica” О.Зуєвського – створити поезію-знак, твір-ребус, герметично закодувати художні сенси.
У четвертому розділі – „Сюрреалістичні акценти у творчості
Богдана-Ігоря Антонича” – розкривається сюрреалістичний міфосвіт лемківського поета через теорію архетипів К.-Г.Юнга.
На основі поетичних текстів збірки „Три перстені” здійснено багаторівневу інтерпретацію символу „перстеня” як втілення авторського мистецького світу, проминальності молодості, творчої екстази і натхнення, уособлених в космічних образах місяця і сонця. Б.-І.Антонич відображає проблему «митця-і-дійсності» в алегорично-сюрреалістичному аспекті через конфлікт поета із дійсністю, втіленого в образах божевіль (стереотип митця як близького до божевілля або вже збожеволілого унікума є одним із найстійкіших у філістерській свідомості з часів виникнення модернізму і, зокрема, сюрреалізму). М.Фуко вважає, що безумство є вмістилищем не лише темних глибин людської природи, але й знання: „<...> всі недоречні образи божевілля насправді є елементами певного важко досяжного, прихованого від усіх, езотеричного знання. Всі ці примхливі форми іманентно перебувають у просторі якоїсь великої таємниці”. Змалювання «божевіль» Б.-І.Антонича набуло переконливості завдяки застосуванню розмаїтих засобів художньої техніки поета як чогось глибшого і справжнього у наскрізь банальному світі.
«Екстаза» як прояв безумства мислиться поетом як інтуїтивне прозріння, надсвідоме осяяння. Метафоризація ж поезії – інстинктивне бажання уникнути реальності й проглянути у невидиме, створюючи при цьому екстатичний світ. Поетичний доробок «Трьох перстенів» представлений цілими каскадами складних розгорнутих метафор, що виростають одні з одних. Адже відбувається перехід до суцільно метафоричного бачення світу, за Х.Ортегою-і-Гасетом, «вищої алгебри метафор». Складні метафорико-езотеричні образи на рівні строфи розростаються у надметафори – поезії «Монументальний краєвид», «Площа янголів», «Апокаліпсис» (зб. „Ротації”), – де постає певна метафізична, надчуттєва, сюрреалістична дійсність, відтворена відповідною метафоричною мовою: «музики білий мур», «муза, що в саду плекає левенята» та ін. – складають уламки давнього цілісного світу.
Постає органічна онтологізація речей в поезії митця, коли усі явища набирають якісно нових значень. Тому в дисертаційному дослідженні зауважується близькість цієї світоглядної позиції до філософсько-естетичної концепції німецької «нової речевості».
Сучасні дослідники творчості Б.-І.Антонича М.Ільницький, М.Моклиця, М.Новикова, М.Неврлий вважають поета сюрреалістом. Сам митець визначав свою творчу техніку як надреалізм, маючи на увазі саме ті якості, котрі характеризують термін „сюрреалізм”. На противагу, Ю.Ковалів зауважує, що сюрреалістичні риси притаманні лише збірці „Ротації” Б.-І.Антонича, іншим його збіркам „Привітання життя”, „Три перстені”, „Книга Лева” та „Зелена Євангелія” властиві окремі сюрреалістичні елементи. „<...>В ліриці Б.-І.Антонича християнство не протиставляється язичництву, <...> вони <...> доповнюють один одного. Сюрреалістичні уподобання поета вдало відсвічувалися архетипами, що складають підвалини етногенетичної пам’яті”. Б.-І.Антонич стрімко еволюціонує від збірки до збірки в галузі техніки віршування і розкриває оригінальну поетику екстатичної творчості.
На думку А.Бретона, краса може бути лише конвульсивною (із „Маніфесту сюрреалізму”), що можна сказати і про поетичну збірку «Ротації». Визначальна риса цієї збірки – катастрофічний урбанізм. Розчавлене технікою місто Б.-І.Антонича мимохіть повертається до «нової природи», постцивілізаційної пітьми, найглибших глибин прабуття. Креативний простір автора – сфера первісних культур. Це світ руїн, «цвинтар золотих монархій» («Зорелев») чи уявні екскурси у товщі прапам’яті як своєрідна реставрація архетипів.
Дисертація засвідчує, що власний поетичний міфосвіт Б.-І.Антонич втілив у довершеності мовного аспекту, у символічному типі уяви, в епіфанії як головному джерелі його творчості. Самоцінність творчої спадщини Б.-І.Антонича: його міфопоетична образність, зацікавленість українським фольклором і заглибленість у доісторичні часи, коли людина перебувала в гармонії із всесвітом. Одивнення явищ й оказковлення природи засобами мови, відтворення позасвітнього, сюрреального рівня буття, яке, кажучи словами самого поета, „викликає такі переживання, яких не дає реальна дійсність”, авторська версія міфу про мистецтво, вільне від усіх обмежень – ці чинники роблять Б.-І.Антонича центральною постаттю в українській сюрреалістичній поезії ХХ ст.
У п’ятому розділі – „Сюрреалістичні парафрази у семіотичному полі „метафора-симфора” поезії Миколи Воробйова” – розглянуто творчість сучасного київського поета М.Воробйова як таку, що тяжіє до герметизму у власному творчому світі, а медитативно-образні методи нарації у віршуванні близькі до японської школи „гайку” та китайської техніки епохи Тан. Його поетика насичена кольоровими екстраполяціями, глибоко осмисленими філософсько-метафізичними метафорами й таємничими симфорами, символічними парадоксами, що сягають прасуті та прапам’яті речей.
Сюрреалізм посідає особливе місце у поєднанні непоєднуваного, співставленні різнорідних якостей та зближенні принципово чужорідних предметів і явищ. Його „приголомшлива метафора” (термін винайшли французькі сюрреалісти) стала своєрідною емблемою, завдяки якій сюрреалісти розширили діапазон співвіднесених явищ, залучивши їх у сферу несвідомого. „Приголомшлива метафора” неочікувана, енігматична, зближення будь-яких слів відкриває нові горизонти альтернативних смислових підтекстів. Вільна й смілива асоціативність митця викликає у реципієнта ефект подивування. Найголовніше, у М.Воробйова проявляється „приголомшлива метафора” високого рівня, бо вона здатна ущільнювати текст і створювати семантичний спектр поетичної образності, перетворюючись у симфору. А сам принцип надавати перевагу не осмисленому, а спонтанно викладеному матеріалу – важливий для розуміння системи сюрреалізму.
Цінність поезії М.Воробйова полягає у самодостатній грі казково-езотеричних архетипних образів та метафорично-сюрреалістичних метаморфоз. В.Стус наголошував: „<...> Воробйов подає самі кристали поезії. Це, власне, поетична субстанція кристалізується”. Йдеться про таку „алхімічну” лабораторію поетичної творчості, де кожна думка автора переплавляється у „філософський камінь” нового Слова-Логоса.
У розділі здійснено інтерпретацію архетипних образів митця на рівні поетики за аналітичною психологією К.-Г.Юнга: символ каменя, axis mundi та imago mundi, втілені в образах світового дерева (клена), гори, хати, храму; архетип піску втілює бінарні опозиції часу і вічності, і в цій безкінечній мандрівці ілюзорністю життя людина потрапляє у безвихідь своєї самотності, втіленої в архетипі пустелі, яка символізує сферу невідомого й проектує зміст несвідомого. Це розуміння часу і безкінечності як двох аспектів однієї цілісної реальності, двох площин одного й того ж неподільного та невимовного явища, а поділ між вічністю і часом – лише умовний, створений раціональним розумом в силу необхідності, який розчиняється у метафізичному знанні, перейшовши через пари протилежностей. Також у розділі представлена інтерпретація архетипів водної стихії як репрезентантів авторського несвідомого; космічного яйця як зародка всесвіту; телурійський мотив; трансцендентного та медіумічного образу птаха; солярного культу та ін.
Оригінальність поетичної творчості митця пояснюється єдиним джерелом його художньої інспірації: бажанням виразити неможливе, немислиме, нечутне, бажанням довести мову до межі, прагнучи випробувати рубіж думки, намагаючись якомога точніше відчути смерть і життя, час і вічність, творчий екстаз та ілюзії. Наявність симфор у поезії М.Воробйова увиразнює сюрреалістичний характер його образів: непередбачуваність сполучення, герметичність, алогізм зображення, змішування часопросторових характеристик, феноменологічне поєднання непоєднуваного та еманація вищої реальності у видимий світ – ці аспекти рефлектуються міфологічним мисленням українського митця.
У Висновках синтезовано результати дослідження.
З’ясовано, що в українській літературі ХХ століття сюрреалізм відбувся як стильовий напрям, що засвідчує частково поезія Б.-І.Антонича, О.Зуєвського, цілокупний доробок поетів Нью-Йоркської групи та Київської школи, зокрема творчість Е.Андієвської та М.Воробйова. Сюрреалістична поетика й відповідна естетико-філософська система живиться джерелами інтуїтивізму (А.Бергсон), фантазійного мислення (В.Дільтей) та фройдизму (З.Фройд), особливу роль відводячи несвідомому, реалізованому через прийоми сновидіння, автоматичного письма та стихійної інспірації творчості. Тому закономірно в українській літературі вони спиралися також на барокову ідею поєднання непоєднуваного, особливу роль символів та емблем, віру у вищу духовну реальність, збагачену українським національним колоритом: філософією життя, кордоцентризмом, сковородинівським пантеїзмом та зверненням до фольклору і давніх вірувань нашого народу, що на прикладі багатьох художніх текстів продемонстровано у дисертаційному дослідженні.
Як модернізм, так і авангардизм (формальні та змістові елементи яких увібрав у себе сюрреалізм) активізують роль суміжних мистецтв: малярства, театру, музики, кіно. Важлива роль надається філософії колажу як способу загострення візіонерських здібностей шляхом поєднання різної природи художніх елементів задля створення нового змісту і якісно нового контексту. Для літератури, як і для суміжних мистецтв, близьким була також філософія абсурду, що виражалася у відсутності логіки і комунікативності у побудові сюжету, зміщення загальноприйнятих норм і уявлень, деформація дійсності, натуралістичне відтворення деталей фантастичного світу – таким чином створювалася атмосфера вищої реальності – сюрреальності.
Доведено, що специфіка сюрреалізму в українській поезії має ознаки „високого” модернізму з авангардистськими рисами, – зокрема естетичний рівень нарації, тонко продуманий інтелектуалізм з превалюванням філософсько-екзистенційної осмисленості явищ буття. Ментальна ж основа українськості поетів-сюрреалістів закорінена у етногенетичному коді мови – відбувається одивнення українських слів, відновлення їх прапервісної семантики. Занурюючись у прапам’ять давніх вірувань та фольклорні джерела, вони втілюють первісний міфосвіт українця. Авангардистські елементи також присутні у поетичній творчості сюрреалістів: чорний гумор, деестетизація та деформація.
Спільними мотивами сюрреалістичної поетики українських майстрів слова є: зацікавленість дуальною природою міфу і символу, які відображають вищі сакральні цінності (творчий процес сюрреалістів здійснюється на несвідомому рівні як взаємодія із семантичними полями внутрішнього духовного досвіду і рефлексія цього досвіду через символічно-архетипні образні структури); конструювання авторського міфосвіту як акту пізнання реальності й ірреальності за допомогою синкретизму свідомого інтелекту і найвищої інтуїції духу; відтворення прасуті речей і явищ через магічно-евокативні властивості Слова-Логоса, що надає національного колориту творчості митців-сюрреалістів; захоплення фольклорними мотивами і давніми віруваннями українського народу та образами міфів народів світу (особливо яскраво проявленими у поетичному доробку О.Зуєвського). Виявлено загальні архетипно-символічні образні структури українських поетів-сюрреалістів: axis mundi, що втілений в образі світового дерева, гори; imago mundi – в архетипі української хати з усім її начинням, храму; символізм води як втілення космогонічного первісного хаосу та несвідомого митця; телурійські мотиви притаманні ментальній структурі українця, який не може мислити себе окремо від землі; солярні й місячні мотиви; бінарні опозиції „хаос-космос”, уособлені в образах лісу й міста тощо.
Метафорична образність поетів-сюрреалістів виконує функцію медіатора психіки, заглиблення в духовні емпіреї несвідомого, в наслідок чого виникає потужна підтекстова течія та езотеричність сюрреалістичного твору, де панує інтуїтивна логіка сновидінь, фіксуються алогічні неконтрольовані розумом відчуття (з використанням формальних засобів алогізму).
На підставі спостережень національної творчості українських сюрреалістів, виявлено відмінність індивідуального стилю кожного з них. Е.Андієвська застосовує різні прийоми створення поетичного світу, передусім такі: розмивання меж реальності / ірреальності, снів / дійсності, часопросторових площин, послуговується симультанеізмом, передбачаючи поєднання в одному образі протилежних речей і явищ. Можливість множинних інтерпретацій поезії авторки викликана її еліптичними конструкціями.
О.Зуєвський створює унікальний поетичний феномен – інтерсеміотичність сюрреалістичного тексту. Йдеться про явище, в якому тексти автора сприймаються як точні відображення чи парафрази малярських полотен сюрреалістів. Твори О.Зуєвського – герметичні „організми”, що містять натяки на вищу, надрозумову онтологію світу.
Поетичний міфосвіт Б.-І.Антонича втілювався у магічних аспектах мови, у символічному типі уяви та фасцинованій інспірації вищого світу як головному джерелі його творчості.
Функціонування симфор у поезії М.Воробйова увиразнює сюрреалістичний характер його образів: непередбачуваність сполучення, герметичність, алогізм зображення, затирання часопросторових меж, феноменологічне поєднання непоєднуваного – все це рефлектується міфологічним мисленням митця.
На думку представників сюрреалізму, світ – це криптограма, що вимагає декодування. Мистецтву ж надавалася виключна роль серед форм пізнання – воно визнавалося „ієрогліфічним ключем” до таємниць буття. Безпосередньо через міфологічну символізацію дійсності, художня творчість ставала парадоксальним сплавом раціонального й містичного.
Одержані результати дисертаційного дослідження відкривають перспективи для подальших вивчень творчості інших представників сюрреалізму в українській поезії ХХ століття, усвідомлення присутності цього стилю в літературному контексті.
Праздников Георгій. Полотна Е.Андієвської //ж. Пороги. Часопис для українців у Чеській республіці. – № 2, квітень-червень, 2001. – С. 6—8.
Сверстюк Є. Віднайдена імпровізація В.Стуса // Сучасність. – № 9. – Мюнхен, 1991. – С. 42. |
