ВЕРБАЛІЗАЦІЯ КОНЦЕПТУ ЛЮДИНА В ПОЕТИЧНИХ ТЕКСТАХ МИХАЙЛА СТЕЛЬМАХА

summary

     У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету, завдання, предмет і об’єкт, окреслено методологічну базу, визначено наукову новизну, теоретичну та практичну значущість досягнутих результатів.

     У першому розділі «Теоретичні засади дослідження концепту людина в ідіостилі М.Стельмаха як поета української культури» схарактеризовано методологічні засади роботи, її науковий інструментарій, особливості стельмахівського світобачення, світосприйняття та світорозуміння, подано огляд наукової літератури, де досліджувалася особистість письменника, його мова, ідіостиль.   

    Антропоцентрична парадигма повернула людині належний їй статус, навернула її в центр мови. Увага лінгвістів перемістилася на умови використання мови, особливості її функціонування. Одиницею, що є проміжною між мовою і культурою, вважають концепт, через який співвідносяться дві різні семіотичні системи; культуру розглядають як феномен, що відображений у мові, а моделюється у тексті. Д.Лихачов увів у мовознавчий обіг поняття концептуальної системи, або концептосфери. Концептосфера – це сукупність згустків понять, образів, з яких складається світ. Поетичне багатство, безумовно, визначають не лише через багатство лексики, граматики, але й концептосфери митця.

     Мовна особистість – об’єкт для мовознавства не новий. Однак наукова традиція склалася так, що його вивчення залишається дрібномасштабним. МО – це та наскрізна ідея, яка пронизує всі аспекти вивчення мови й одночасно руйнує кордони між науками, що вивчають людину (Ю.Караулов). В.Гумбольдт стверджував, що велика людина вкладає свою особистість у свої твори і цим продовжує своє буття навіть після свого життя. Для сучасних лінгвістичних досліджень пріоритетним є функціональний підхід, який вивчає мову в дії і в основі своїй орієнтований на мовну особистість. Унікальне світорозуміння і життя створюють унікальну картину світу митця.

     Поняття МКС, зокрема й поетичної, формується у процесі взаємодії тріади: особистість – мова – культура. Поетичний текст – це утворення, що слугує для вербального моделювання культури: він не відображає, а створює реальність, особливий світ. Учені вказують на таку основну його ознаку, як максимальна стислість простору при безмежній широті смислу.

     У науці існує численна кількість визначень поняття «концепт», проте жодне з них не є таким, що задовольнило б науковців усіх напрямів. Різні визначення концепту дають змогу виділити його інваріантні ознаки: 1) мінімальна одиниця людського досвіду; 2) основна одиниця збереження і передачі знань; 3) базова «сота» культури. Концепти репрезентують світ у свідомості людини, утворюючи концептосферу, а знаки людської мови кодують у слові зміст цієї системи. Відсутність єдиного визначення пояснюється складною, багатомірною структурою концепту, що містить, крім поняттєвої основи, соціо-психо-культурну частину, завдяки якій носій мови не стільки мислить, скільки переживає. Концепт вербалізує асоціації, емоції, оцінки, національні образи й конотації, що властиві окремій культурі, народу. Часто концепт розглядають навіть як «згорнутий» текст.

   Учені виходять із лінгвокультурної природи концепту, тоді сам концепт стає виразником ідіостилю письменника. Своєрідна репрезентація індивідуально-авторських концептів є свідченням неповторності й оригінальності ідіостилю. У художньому тексті (ХТ) концепти набувають статусу концепту-образу, художнього концепту (ХК). Проблема ХК тісно пов’язана з проблемою художнього слова. У ХТ конвенційне значення концепту деформується, видозмінюється під упливом особистісних інтерпретацій. Концепт-образ можна вважати продовженням концепту пізнавального. ХК перебувають у відношеннях взаємозумовленості і складають у сукупності ПКС окремого автора. Чим багатший культурний і емоційний досвід поета, тим глибші і місткіші його концепти.

   Існує думка, що коли йдеться про структурно-мовні особливості творів письменника, то вивчається його ідіолект, а ідіостиль – це сукупність саме мовленнєво-текстових характеристик індивідуальності письменника як МО. Ідіостиль досліджують через виявлення особливостей екстралінгвальної основи: функціонально-стильової, жанрово-стильової та індивідуально-стильової. Його виявляють унаслідок співвідношення тексту і особистості письменника. Методологічні принципи аналізу ідіостилю письменника – констатуючий, лінгвістичний та пояснювальний. Вони виявляються через екстралінгвальні чинники (біографія поета, історичні події, штрихи епохи тощо). С.Єрмоленко не розрізняє термінів «ідіолект» та «ідіостиль», зазначаючи, що індивідуальний стиль, або ідіолект, – сукупність мовно-виразових засобів, які виконують естетичну функцію і вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших.

     Дослідники схильні вважати, що концепт-образ людини є базовим концептом усієї творчості М.Стельмаха, зокрема Й.Кисельов зауважує, що письменник створив такий всеосяжний людський образ, який можемо назвати суцільним поетичним символом. О.Мазуркевич стверджує, що навіть якщо концепт-образ людини експліцитно не вербалізований, він відчувається у творах М.Стельмаха імпліцитно. Мегаконцепт людина у поезії М.Стельмаха став епіцентром, на який скерована його інтелектуальна та емоційна активність, став базою концептосфери автора. Антропоцентризм і кардіоцентризм – найбільш виразні ознаки ідіостилю поета.

   Є.Гуцало короткими штрихами робить спробу пояснити витоки світоглядної концепції М.Стельмаха. Він зазначає, що поет «змалку проникнувся розумінням великого значення землі для селянина-хлібороба», деякий час працював бригадиром у колгоспі. Тому не дивує те, що тема селянської праці є наскрізною у творчості поета, а образ-концепт людини репрезентується як концепт-образ землеробця: будь-який елемент землеробського образного сприйняття має у М.Стельмаха складне поетичне звучання. Не випадково у поета послідовно вербалізується і концепт-образ  рідні. Як пише І.Дузь, на це вплинули стосунки, що панували в родині письменника, образи його близьких. Факти з життя М.Стельмаха свідчать, що фольклорна основа його творчості, репрезентація суперконцепту пам’ять також не випадковість: усна народна творчість приваблювала не лише його душу і серце, але й розум, оскільки письменник усе життя прагнув поглиблювати свої знання в галузі фольклористики. Деякий час він працював науковим співробітником в Інституті мистецтвознавства, фольклору й етнографії. Як відомо з біографії митця, М.Стельмах багато років учителював і мав неабиякий педагогічний досвід. П.Буряк звернув увагу, що, очевидно, саме вища педагогічна освіта сприяла наявності в письменника особливих знань про дитячу психологію, специфіку дитячого світобачення, світосприйняття і світорозуміння, тому концепт-образ дитини зображено фахово й майстерно. Не випадково одним із суперконцептів, крізь призму якого бачить М.Стельмах концепт-образ людини, є війна. Під час війни поет служив рядовим гаубично-артилерійського полку, навіть був поранений, тому має й у цьому ракурсі чималий досвід.

     У наукових розвідках М.Стельмаха, як-от: «Голосіння», «Думи», «Народна лірика» йдеться про його розуміння таких базових фольклорних концептів-образів, характерних для його ідіостилю, як людина, пам’ять, наслідування національних традицій, природа, добро – зло, українська пісня, святість родинних стосунків, висока моральність українця, вірність товариству, козак, воїн-визволитель, ворог та ін.

   Учені зазначають, що лексико-семантичний склад мови М.Стельмаха дуже розмаїтий: він репрезентує практично всі шари лексики української мови: «щиронародні слова», діалектизми, просторічні слова, побутовізми, разом із тим церковнослов’янізми та староукраїнізми; у його творах широко репрезентована термінологічна та професійна лексика (музична, медична, сільськогосподарська, військова, морська, рибальська, дрібного домашнього виробництва тощо); багато зменшено-пестливої і згрубілої лексики, активно функціонують власні назви (ВН), а також приказки, прислів’я, стійкі ідіоматичні вислови. Лексичними новотворами М.Стельмах особливо не захоплювався. Н.Тимошенко виокремлює улюблені слова письменника – дзвінкий (дзвонити та похідні), вузлатий, ядерний, а також традиційні епітети типу тихі зорі, ясні води, сині роси та ін.

     Ідіостиль письменника виокремлює багата синоніміка (лише до слова говорити віднайдено понад сто синонімів), контекстуальні антоніми (простежується любов до контрасту), загальномовні перифрази, описово-метафоричні та фразеологічні звороти, улюбленими прийомами створення художнього образу є порівняння, деталізація портрета, індивідуальні епітети, блискучі метафори, сповнені реаліями трудового життя, перейняті циклічністю хліборобської праці та ін. Л.Козловська наголошує на майстерності М.Стельмаха щодо використання контрастної чорно-білої палітри, а С.Плачинда вважає, що кольористика поета дуже розмаїта, оскільки його улюбленими відтінками є жовті, золотисті, сріблясті, вишневі, воскові відтінки, а до індивідуально-авторських відносять димчасто-рожеві, світло-жолудеві, жирно-золоті, блідо-мармурові, червоно-бурі.

     С.Марич наголошує на особливій формі викладу інформації, що притаманна М.Стельмаху, – це чергування непрямої, невласне прямої  і прямої мови. Пряма мова у поета яскраво індивідуалізована. Крім того, у його поетичному тексті  репрезентовано синтаксичні конструкції різної модальності і різної структури, що сприяє варіюванню емоційної та інтелектуальної напруги тексту.

     Для ідіостилю М.Стельмаха як поета української культури характерною є також тенденція наслідування не лише традицій українського фольклору, а й класиків української літератури; має місце інтертекстуальність.

     У другому розділі «Людина як мегаконцепт поетичних текстів М.Стельмаха та метаконцепт їх дослідження» проаналізовано своєрідність репрезентації концепту-образу людини у концептосфері поезії М.Стельмаха.

     Лише перерахувавши назви-заголовки віршів М.Стельмаха, вже можна стверджувати, що його поетична творчість має яскраво виражений антропоцентричний характер, мегаконцепт людина посідає тут чільне місце, відображаючись у кожній поезії, тому образно-концептуальну систему мовлення поета доцільно описувати через метаконцепт людина. Необхідність такого опису простежуємо при огляді заголовків основних поетичних циклів: «Рідня» («Козак», «Дьогтярі», «Вугляр», «Рідня», «Римар», «Тесля», «Садівник», «Шевченкові», «Партизан», «Пілот», «Орач», «Пасічник», «Зв’язківець», «Танкіст», «Звитяжець», «Сапер», «Дядина», «Старий солдат», «Косар» та ін.); «Шляхами війни» («Матері», «Друзям», «На в’їзд червоних козаків» та ін.); «Тобою, краю мій, живу» («Правофланговий», «Рибальська», «Творцеві», «Другові» та ін.); «Поміж березами дівча іде» («Передвесільна», «Весільна») та ін. Кількість віршів, у назвах яких вербалізовано образ людини, сягає 60% від загальної кількості поезій.

   Концепт людина є ядром концептосфери М.Стельмаха. Другий шар у ядерній структурі (приядерна зона) посідають найбільш частотні після нього концепти, що конкретизують репрезентацію ядерного концепту-образу, – це макроконцепти, серед яких землероб, майстер-ремісник, рибалка, мисливець; традиційна опозиція «свій»-«чужий», яка конкретизується у поезії як опозиція воїн-визволитель – ворог;  рідня, що виступає концептом-гіперонімом по відношенню до конкретизаторів-гіпонімів дід, батько, мати, брат, сестра, син, дочка та ін., а також жінка (дівчина), дитина. Ці ХК досліджуємо через метаконцепти природа, простір, пам’ять, війна, що є базовими у світогляді поета. М.Стельмах репрезентує концепт людина значною кількістю мовних одиниць, різних за структурою. Це лексеми, фраземи, синтаксеми, тексти цілих віршів. Система історично, психологічно, культурно мотивованих уявлень про людину, об’єктивованих усією множиною мовних засобів і способів, реалізується концептами, що відображають основні параметри концептуалізації людини: 1) її перебування у часі і просторі; 2) ставлення до світу природи – тварин, рослин; 3) її стосунки із собі подібними: родом (родиною), нацією, ставленням до «своїх» і «чужих»; 4) її становище у суспільстві (за соціальною ознакою, призначенням, професією, родом заняття, сімейним статусом, гендером, вчинками та ін.); 5) її внутрішні характеристики (інтелект, характер, уподобання, звички, мовлення тощо); 6) зовнішній вигляд, поведінка.

     У поезії М.Стельмаха чільне місце відводиться концепту-образу  землероба. Концептуальне поле землероба репрезентоване концептами-образами орач, сіяч, жнець, господар, володар, творець, боєць, при цьому автор створив своєрідні синкретичні концепти-образи бійця-орача, бійця-сіяча, бійця-бригадира, бійця-косаря, що зумовлено передусім екстралінгвальними чинниками – ситуацією війни та післявоєнного часу.  Поет указує, що землеробство – традиційне заняття українців («ми споконвічні в житті орачі»). Йдеться не лише про рід заняття, але й моральну ознаку – любов до землі як ментальну ознаку українців. Однак під час війни життєві функції землеробів трансформуються. Це явище своєрідно вербалізував М.Стельмах, репрезентуючи концепти-образи бійця, солдата, воїна, наприклад, яскравий образ косаря-воїна увиразнюється активізацією символічних значень слова коса; мовна гра у вірші «Косар» базується на багатозначності дієслова косити: косар косить уміло не лише косою, але й автоматом. Косар-воїн позичає косу у смерті. Його «коса, немов «катюша»: поведеш – й фашисту край». Косар смокче люльку, нюхає тютюн, як українські козаки. Йому властивий гумор – характерна риса українця: він жартує навіть зі смертю. Перед нами яскравий образ позитивного героя, який зустрічається в українських казках, порівн.: «У поході промайнули косареві три года, і не брали хлопця кулі, ні хвороба, ні біда»; «воїн ловкий, молодий». Косар думає не про смерть, а про «життя і ниви», які «виглядають косаря».

     Інший репрезентатор макроконцепту землероб – концепт-образ господаря, що також у менталітеті українця має високу позитивну оцінку, яскраво відображений у вірші «Боюсь людей, що проживуть як гості все життя»,  де йдеться про обов’язкову наявність відчуття, «що ти господар, а не гість» на своїй землі. Концепт-образ господаря виокремлюється на тлі образу гостя, від якого «віє цвинтарями». Синонімом лексеми гість є слово метелик, що має усталене значення негативної оцінки (людина-ледар).

    Має місце й складний концепт-образ бійця-бригадира. Лексема боєць ужита в переносному значенні: людина, що в мирний час працює, як на війні. Образ має дещо агресивну тональність, але у повоєнні часи це було актуальним.

    Оспівуючи концепт-образ майстра, М.Стельмах прославляє ремісників, передусім у вірші «Римар». Лексема римар уживається в сучасній українській мові рідко, у «Словнику української мови» в 11-ти томах має помітку «розм.», те саме, що лимар («майстер, який виготовляє ремінну збрую»). Очевидно, використавши у назві вірша менш уживаний варіант, автор хотів наголосити, що професія лимарів/римарів має давню традицію в Україні: репрезентовано суперконцепт пам’ять. У вірші оспівується праця сучасного М.Стельмахові римаря, який трудиться з любов’ю (порівн.: «Що й казать, шлея добряча», – каже римар сам собі»), старанно працює («Знов лягають по ремінні рівно зубчиками шви. М’яко пада серед хати на шлею шлея нова»), дбає про авторитет («Добре робиш, бородатий,» – завтра скаже голова»); працювати йому допомагає українська пісня (порівн.: «Римар сам собі говорить, сам собі співа пісні: «Запрягайте коні в шори, коні вороні»). Отже, у вірші «Римар» відтворено виробничий процес. Поет залишається вірним своєму ідіостилю: виразно простежуються елементи, які допомагають інтимізувати як цей, так й інші поетичні тексти, зокрема простежується розмовний характер оповіді, у якій репрезентовано комунікативний жанр похвали («Що й казать, шлея добряча», – каже римар сам собі»), використано пряму мову, діалог герой веде сам із собою, містяться звертання розмовного типу – субстантивований іменник «бородатий», що загалом не властиво для поезії, проте характерно для поетичних текстів М.Стельмаха.

     Концепт-образ воїна-захисника не завжди концептуально пов’язаний із концептом-образом землероба. Зазначений концепт репрезентується також через його протиставлення ворогам-загарбникам. Особливо виразно це простежуємо у циклі «Шляхами війни». Воїн-визволитель знищує ворогів:  він кришить, підпалює, врізається у ворогів, калічить, нищить їх, а «руки автоматом» гріє. М.Стельмах вербалізує концепти-образи воїнів усіх спеціальностей і спеціалізацій – артилеристів, саперів, танкістів, піхотинців, моряків, пілотів та ін. Це відображено у поезії «Застольна бойова»: «За славних пілотів у небі, за хлопців-матросів у морі, мій друже, танкісте, за тебе.... Не чарку, а зброю піднімем угору, щоб ворог загинув навік!».

    Цікавим є, наприклад, і концепт-синекдоха шинель, який М.Стельмах використовує як особливий засіб концептуалізації образу людини-воїна, роблячи проекцію на різний час: війна, момент її закінчення і повернення солдата та повоєнний час, коли ця лексема починає символізувати власне концепт-образ війни, порівн.: «до чадної шинелі притуляться діти» («Свято»); «у північ, може, в південь, на світанні ми пригорнемося до рідної землі, і будуть люди цілувати в шані поранені солоні шинелі» («У північ, може, в південь, на світанні»); «Тоді вдягнеш пропахлу димом шинелину» («Осінній день, немов сварлива господиня...»). Шинель набуває різної смислової забарвленості завдяки епітетам, що концептуалізують такі відчуття, як запах, пов’язаний із війною («пропахла димом»); запах і колір як наслідок дії диму, пороху, вогню під час воєнних дій («чадна шинель»); запах із смаковим відтінком, пов’язаний із труднощами воєнних буднів («солона шинель»). Крім того, концепт-образ, що вербалізований прикметником солоний, одночасно актуалізує кілька смислів: по-перше, є зв’язок з концептом-образом горя, яке завжди солоне, по-друге, з запахом солдатського поту, що також солоний, а по-третє, зі смаком сльози. Шинель не лише солона, вона ще й поранена. Характеристика стану воїна переноситься на характеристику важливої частини солдатського одягу. Разом із тим, шинель стає суб’єктом дій, що скеровані на солдата-батька, зокрема, коли він повертається з війни додому, до неї «притуляться діти»; на неї скеровується ласка, любов і вдячність пересічних людей («будуть люди цілувати в шані поранені солоні шинелі»). Її після війни солдат використовуватиме в особливих ситуаціях («тоді вдягнеш шинелину»). Концепт-образ солдатської шинелі вербалізується в різних формотворчих і словотворчих варіантах, що  демонструє розмаїття смислових елементів, які породжуються в омовленні концепту-образу людини.

     Докладно репрезентується і концепт-образ ворога, що здійснюється через суперконцепти війна і пам’ять. Крізь суперконцепт пам’ять описано й концепти-архетипи батька, діда, прадіда, козака, а також рибалки і мисливця.

     Макроконцепт рідня, родина репрезентується чоловічими (прадід, дід, батько, брат, чоловік, син) і жіночими (мати, сестра, дружина, дочка, рідше дядина, невістка, молода (наречена), теща) образами.

    М.Стельмах використовує широкий спектр мовних засобів як традиційних, народнопісенних, так і власне авторських, індивідуальних для зображення концептів-образів жінки, дівчини. Вони моделюються конкретними лексемами, субстантивованими назвами, епітетними словосполученнями, порівняннями, метафорами, гіперболами, концептами-фольклоризмами, виражаються за допомогою соматизмів, зоонімів, фітонімів, опису зовнішніх ознак, одягу, внутрішніх характеристик та ін.

   Поетичні тексти М.Стельмаха для дітей відображають людський ідеал українця, його ментальність. Вони містять поняттєвий концепт чуття єдиної родини, тобто почуття, що виражаються концептами родинність, сімейність, турботливість про родинний затишок, добробут, повага до батьків, українських традицій, а також любов до рідного краю, його природи, землі, гумору; виховують працелюбність, господарність, гостинність, миролюбство, терпіння, доброзичливість, щедрість, завбачливість тощо.  

     Вірші М.Стельмаха для дітей – це не лише відображення зовнішнього і внутрішнього світу, а духовне перетворення, особистісні способи бачення світу відповідно до певної логіки його розуміння поетом і читачами відповідної вікової категорії. У дитячій поезії також спостерігаємо зв’язок слова письменницького зі словом народним та іншими дитячими творами, послідовно зреалізовується інтертекстуальність: наприклад, одним із героїв поезій М.Стельмаха є легендарний Лис Микита.

     Одним із ефективних засобів вербалізації мегаконцепту людина у поетичному тексті М.Стельмаха є оніми. Проблема дослідження онімів полягає передусім у тому, що до цього часу в мовознавстві відсутня єдність поглядів на те, чи взагалі наявна семантика у ВН, чим відрізняється значення апелятивів від значень ВН, яку функцію виконують оніми у мовленні людини, у ХТ, якою є їх прагматична наповненіть. Ці та інші проблеми вивчають такі науковці, як Є.Курилович, В.Никонов, О.Суперанська, М.Толстой та ін., а в Україні - Л.Белей, Т.Вінтонів, І.Желєзняк, В.Калашник, В.Калінкін, Ю.Карпенко, А.Критенко, Л.Масенко, Є.Отін, М.Фененко, В.Чабаненко та ін.

   Сьогодні ніхто не заперечує, що головна відмінність літературної ономастики від загальномовної міститься у сфері прагматики, тобто стосується функціонування ВН як знаків і символів культури. Наголосимо, що у ХМ відбувається своєрідна онімічна вербалізація концептів-образів  залежно від авторської концепції, задуму. У ПТ М.Стельмаха ВН концептуалізується у різних позиціях, зокрема у позиції: 1) одиниці художнього тексту, що містить своєрідні концепти-образи в масиві цього тексту (найпоширеніша позиція); 2) заголовка, наприклад: «Козак Григорій Триволя», «Гармаш Ісай», «Дніпро» та деякі інші. Поезій, де онім посідає зазначену позицію, у М.Стельмаха близько 10; 3) присвяти (В.Сосюрі – «Орач», А.Малишку – «Квітень», М.Рильському – «У дощ»; пам’яті Івана Вдовенка – «Пілот», Павла Зайцева – «Звитяжець» та ін.). Цих позицій також до 10; 4)  послання («Матерям Дубечанської трагедії», «Божено» і т.ін.). Ця позиція також нечисленна. Проте, в цілому, поезій, у яких функціонують ВН у різних позиціях, досить багато, їх кількість сягає понад 50 % від загальної кількості ПТ. Кожна позиція мотивує специфіку функціонування онімів, їх інформативність та прагматику. Антропоніми у тексті М.Стельмаха переважно стосуються чоловічих і жіночих імен, прізвищ чоловіків (жіноче прізвище як похідне від чоловічого Кравчиха вжито лише один раз), тричі використовує поет номінацію на ім’я та прізвище, що стосується виключно чоловіків (Вдовенко Іван, Морозенко Іван, Триволя Григорій). Інколи М.Стельмах уживає характерні для української ментальності зменшено-пестливі форми імен (Василько, Іванко, Йванко, Романчик, Марусина). Як слушно наголошує А.Вежбицька, стиль міжособистісних стосунків, що переважають у конкретному суспільстві, відображається в особливостях функціонування імен, зокрема це стосується використання зменшено-пестливих, згрубіло-зневажливих, офіційних і подібних їм форм. Використання великої кількості варіантних форм засвідчує високий ступінь інтимізації міжособистісних стосунків, що характерно для родинного дискурсу українців. Імена людей, які репрезентовані у ПТ М.Стельмаха, типові для української культури (Андрій, Василь, Данило, Іван, Микола, Павло, Роман; Галина, Марія, Марта, Оксана, Оляна; ім’я Тарас стосується виключно Шевченка). Винятком є чоловіче ім’я Ісай та жіноче – Божена. Прізвища більш урізноманітнені, ніж імена, щодо національної маркованості, але вони є типовими для української дійсності, оскільки відображають, крім української приналежності (Вдовенко, Триволя), ще й російську (Зайцев, Карпов); крім того, М.Стельмах використовує прізвища осіб, що є значущими передусім для української культури та її історії і мають суттєву прагматичну наповненість (Вернидуб, Гонта, Залізняк, Морозенко, Шевченко, Щорс); є прізвища, що більше стосуються історії інших народів, наприклад, польського (Пілсудський) та іспанського (Колумб, що містить велику прагматичну інформацію, проте в тексті використане для створення порівняння). У масиві тексту поезій М.Стельмаха топоніми (назви країн, міст, сіл, селищ, місцевостей, морів, річок, гір), крім того, що слугують для прямої номінації конкретних об’єктів, використовуються також для репрезентації простору з огляду на концепт «свій», що є опозицією до концепту «чужий». Найвеличніший концепт-образ, який створений М.Стельмахом у його творчості, – це його рідний край Поділля, а також Полісся, де поет довгий час проживав, вони репрезентуються, набуваючи смислів свій, рідний. Топоніми виступають одним із параметрів вербалізації концепту-образу людини, зважаючи на таку важливу характеристику, як простір її діяльності. Крім антропонімів і топонімів, М.Стельмах використовує астроніми (Чумацький Шлях, Стріла, Стожари), що мають чітко виражений антропологічний характер: людина часто звертається до зірок, проте вони в поезії М.Стельмаха мають одиничне використання, як і назви язичницьких богів (Дажбог, Велес, Сварог), хоча концепти-архетипи, концепти-міфоніми, що репрезентовані у поезії письменника, часто мають витоки з давньої язичницької культури.

     Присвяти та послання М.Стельмаха, що зреалізовуються за допомогою ВН, посідають своєрідне місце у структурі ліричних віршів поета. Це прийом, який є знаковим відображенням специфічності моделі його ліричного світосприйняття і світорозуміння, що організовує текст у вигляді своєрідного діалогу, включаючи час та епоху, сучасну М.Стельмаху, зокрема період Великої Вітчизняної війни, та простір, що вимірюється крізь дихотомію «свій», «рідний» – «чужий», «несприйнятний».

     ВН поряд з іншими елементами мови як компонента ПТ не є стабільними: коли їх використовують у різних граматичних конструкціях, функціях, з різною метою, вони майже щоразу трансформуються. Така трансформація, як смислова, так і експресивна, є не лише ознакою оніма, але залежить від жанрової і стилістичної приналежності ПТ, від контекстуальних умов та ін. Властивість відображати деякі характерні риси носіїв онімів мотивована їх здатністю викликати ланцюги уявлень, ознак, емоційних асоціацій, тобто сугестивних можливостей, що властиві онімам і відіграють значну роль у поетичній творчості, передусім для репрезентації мегаконцепту людина.

     ВН вважаємо поліфункціональними: у просторі ліричних творів вони можуть виражати пряму номінацію, виступають у функції звертання, є вказівкою на національну приналежність, але можуть і  вербалізувати низку оригінальних смислів, ставати основою концептів-тропів, репрезентувати прецедентні тексти, ситуації.

     ВН – один із частотних і провідних засобів індивідуально-авторського ідіостилю М.Стельмаха, зокрема досить багато онімів функціонує і в його дитячій поезії. Переважно вони виконують ті самі функції, що й у інших поезіях митця, хоча й вирізняються окремими ознаками, наприклад, відображенням такого класу, як клички тварин та ін.

     Отже, поет по-своєму розчленовує світ, однак це відбувається у межах національної МКС за деякої її модифікації, доповнення та поглиблення, а висловлюючись метафорично – у більш яскравому її забарвленні. Він удало і майстерно розраховує вікові особливості читачів, подаючи блискучі зразки поезії для дітей. М.Стельмах конструює реальність, свій індивідуально-авторський ментальний світ, що так само значущий і глибокий, як і реальний світ. Особливості поетичного світу виражаються в тому, що реальні сутнісні фрагменти світу набувають образних, тропеїчних рис відповідно до способу мислення поета, його індивідуально-авторського пізнання дійсності, світобачення, світосприйняття і світорозуміння.

     У висновках узагальнено основні результати дослідження.

    Лінгвокультурологічний аналіз ХТ став сьогодні одним із пріоритетних напрямів лінгвістики. Дослідження скеровуються на з’ясування особливостей ментальних структур, зокрема концептів, що створює передумови для пояснення специфіки функціонування мовних засобів у тексті, а їх експлікація дає змогу бачити своєрідність індивідуально-авторського осягнення світу, з одного боку, а з іншого, – життєві ідеали й морально-етичні цінності колективної свідомості.

   Сьогодні спостерігаємо підвищену увагу до творчості відомих українських письменників з огляду на потребу дослідження їх мови в ракурсі нової лінгвістичної парадигми. М.Стельмах – один із найвидатніших українських письменників, зацікавлення творчістю якого з плином часу зростає. Він репрезентується як поет української культури, суб’єкт культурно-мистецького процесу, тобто людина, яка зреалізовує свою усвідомлено цілеспрямовану активність, креативність при використанні уже створених попередніми поколіннями предметів і явищ культури.

   У культурному просторі періоду 1940-1980 р.р., коли М.Стельмах творив свої ПТ, у літературі панував метод соціалістичного реалізму, яким і послуговується письменник. Творча індивідуальність М.Стельмаха була зорієнтована на зображення національно-самобутніх українських образів, реалій, довкілля. Творчий метод М.Стельмаха характеризують як такий, що відображає синкретизм романтизму і реалізму, його поезія має ліро-епічний характер, найбільш послідовно у ній зреалізовується категорія інтимізації. До основних компонентів ідіостилю М.Стельмаха науковці відносять наслідування фольклорних традицій та традицій української класичної літератури, що виражається передусім в інтертекстуальності. До ознак, які впливають на ідіостиль та особливості концептосфери поета, відносять специфічне авторське бачення фактів, що описуються. У центрі наративної оповіді – найбільш значущі для поета події (селянське походження, життя на Поліссі та Поділлі, теплі стосунки у власній родині, навчання в педагогічному виші, робота вчителя, науковця, перебування на фронті під час війни, наявність великої кількості друзів, контакти з українськими письменниками, збирання фольклору, глибоке знання культури та історії України, любов до української пісні, добра вдача, висока моральність тощо).

     Центральне місце у світоглядній філософській концепції М.Стельмаха, що відображена у його поезії, посідає людина. Це означає, що питання онтології, гносеології, естетики його творчості, поетики його творів підпорядковані антропологічній проблематиці. Концептосфера текстів М.Стельмаха є абсолютно антропоцентричною: у центрі всіх його концептів-образів перебуває людина, яка репрезентується з огляду на такі складові, як українець, селянин, землероб, майстер-ремісник, воїн-визволитель, рідний, близький, українська жінка, дитина. Ці концепти-образи поет репрезентує за допомогою певного кола основних концептів власної свідомості, свого світобачення, світосприйняття та світорозуміння, насамперед це українська національна самосвідомість, сприйняття України як Батьківщини з її природою, культурою, фольклором, класичною літературою, історичною пам’яттю, типом національного характеру, головними рисами якого є почуття релігійності, родинності, працелюбність, гостинність, господарність, гумор, шанобливе ставлення до жінки, батьків, любов до пісні та ін.; ідентифікація себе, по-перше, як селянина, по-друге, як воїна-визволителя, по-третє, як поета української культури. У М.Стельмаха людина – синкретичний образ, духовні особливості якого виступають у зовнішніх виявах: у діях, портретному описі, звичках, подіях життя та ін. Ці обриси, на думку письменника, допомагають бачити і розуміти людську душу. Усе це відбилося й у виникненні стимулів, що лягли в основу особистісних, авторських асоціацій і закріпилися у слові.

     Аналізуючи поетичну творчість М.Стельмаха за допомогою метаконцепту людина, доходимо висновку, що поет продовжує традиції репрезентації концепту-образу людини, що були закладені ще Г.Сковородою. У нього так само, як і у сковородинівській антропології, головну роль відіграє поняття «внутрішньої людини», захованої в зовнішній. Отже, основа української етнічної людської моделі відображена у протиставленні тіла (як матеріального компонента) душі, серцю як морально-емоційному ядру людини, тому сфера ірраціонального, такого, що не контролюється розумом, переважає, простежується кардіоцентризм, як і в Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Котляревського, І.Франка, Лесі Українки та інших українських класиків.

     Основне джерело мови М.Стельмаха – український фольклор, і концепт-образ людини висвітлюється зокрема крізь систему концептів-фольклоризмів, що накладаються на ПКС М.Стельмаха (порівн. дівчина – тополя, мати – чайка, парубок – орел та ін.). М.Стельмах збагатив національну культуру власною картиною світу як на базі культури традиційної, фольклорної і літературної, так і на базі культури нового часу (порівн.: концепти-образи бригадира, агронома, творця атома та ін.).

     В ідіостилі М.Стельмаха виокремлюємо такі організаційно-структурні типи концептів: 1) мегаконцепт (людина); 2) макроконцепти (землероб, майстер-ремісник, рибалка, мисливець, воїн-визволитель – ворог-загарбник, рідня (родина – батько, дід, прадід, мати, сестра та ін.), жінка (дівчина); 3) суперконцепти (війна, пам’ять, «свій» – «чужий», простір, час, природа (тварини, рослини), добро – зло, праця). Крім того, у поезії М.Стельмаха репрезентуються індивідуальні (наприклад, синкретичні концепти-образи воїна-землеробця, воїна-косаря, воїна-сіяча, гостя на своїй землі, дівчини-згуби та ін.), національні (козак, хата, пісня та ін.), соціокультурні (ланкова, лісничиха, партизан та ін.) концепти; мають місце архетипові концепти (древлянський ліс, прадід, вугляр, мисливець).

     Поетична творчість М.Стельмаха унікальна тим, що в його творчому спадку чималий доробок присвячений дітям. В українській літературі не так багато письменників, які однаково талановито писали прозу і поезію, та ще й поезію дитячу. У цьому М.Стельмах гідно наслідує геніальних українських письменників, зокрема Івана Франка, Олену Пчілку, Лесю Українку та інших,  продовжуючи їх традиції. У поезії для дітей мегаконцепт людина відображений за тими самими параметрами, що і в поезії для дорослих читачів, проте приядерна і периферійна зони репрезентовані дещо іншим набором концептів-образів, макроконцепт родина представлений більш широко й різноманітно, усебічно репрезентується концепт-образ дитини з її світобаченням, світосприйняттям і світорозумінням.

     Власні назви є досить виразним параметром моделювання образу-концепту людини в поезії М.Стельмаха, вони займають тут різні позиції, мають відмінну структуру. Використання топонімів завжди відображає простір перебування людини з огляду на конкретні ситуації відповідно до концептуальної опозиції «свій»-«чужий». У тексті М.Стельмаха актуалізується асоціативний потенціал онімів, що зумовлено наявністю багатомірної соціальної, культурологічної та індивідуальної інформації, яка співвідноситься з об’єктом номінації: контекстуальний зміст оніма здатний до репрезентації низки найрізноманітніших смислів. У разі, коли ВН зреалізовують функцію прецедентного імені, вони слугують для актуалізації у свідомості носія мови конкретного інваріанта сприйняття. У цьому разі ВН набуває статусу символу (наприклад, у вірші «Шевченкові»), що маркує ту чи іншу епоху, культуру, місцевість тощо. При використанні системи ВН поет послідовно враховує такий критерій своїх адресатів, як їх вік, оскільки та система онімів, що використана в дитячій поезії, відрізняється від системи,  репрезентованої в поезії для дорослих.

     Безумовно, ідіостиль М.Стельмаха має перспективу вивчення: мова його творів не була об’єктом цілісного аналізу з урахуванням прози, драматургії, поезії, публіцистики, наукових текстів (писемне мовлення), а також виступів, доповідей, промов (усне мовлення). Дитяча поезія також потребує особливого вивчення і повинна активніше використовуватися в шкільній практиці викладання української мови та літератури для дітей молодшого шкільного віку, бо містить великий виховний потенціал.