| summary: | У ВСТУПІ обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, указано на її зв’язок з науковою проблематикою Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено його наукову новизну, окреслено теоретичну й практичну цінність результатів, названо форми їх апробації.
У першому розділі “ПУБЛІЦИСТИЧНА, ЖУРНАЛІСТСЬКА Й РЕДАКТОРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА” розглянуто стан вивчення проблеми, що лягла в основу дослідження, визначено її методологію.
У підрозділі 1.1 “Стан вивчення” дисертантка зазначає, що тема її наукових пошуків має три напрями: 1) розкриття журналістської сторінки біографії Олеся Гончара, яка досі є мало вивченою, однак проливає світло на зародження його публіцистичного таланту; 2) комплексний, цілісний аналіз публіцистичної спадщини митця – її провідних мотивів, жанрового багатоманіття, особливостей поетики; 3) вивчення редакторської діяльності, особливостей редагування та саморедагування письменником публіцистичних текстів, що дає можливість проникнути до його творчої лабораторії.
Перший із зазначених напрямів – не розроблений. Об’єктивними причинами цього є віддаленість у часі, малодоступність джерельної бази, суб’єктивними – погляди самого Олеся Гончара на довоєнну творчість, яку він вважав учнівською, маловартісною, не давав згоди на передрук написаного до війни, у тому числі й на ниві журналістики.
Найважливіший – другий, метою якого є представлення Олеся Гончара як публіциста в контексті розвитку письменницької публіцистики його доби. Варто зазначити, що в літературознавстві й журналістикознавстві радянського часу та в новітній науці публіцистична творчість окремого письменника рідко коли ставала предметом ретельної уваги дослідників. Поодинокі праці найчастіше торкалися публіцистики класиків марксизму, що заохочувалося тодішньою системою. Монографічно розглядалася лише публіцистична творчість Я. Галана, Лесі Українки та О. Довженка, і то в дусі радянських ідеологічних догм і штампів, публіцистика ж інших авторів вивчалася тільки принагідно. Починаючи з середини 80-х рр. ХХ ст. у вітчизняному журналістикознавстві з’явилися праці, у яких осмислювалася публіцистична й редакторська діяльність українських письменників. Це дисертаційні дослідження Ю. Шаповала, В. Шкляра, М. Веркальця, М. Тимошика, О. Коцевої, А. Дриня, С. Квіта та ін., а також дотичні до них праці В. Здоровеги, Б. Чернякова, О. Коновця, К. Серажим, О. Кузнецової, З. Безверхої, В. Корнєєва, В. Буряка. Загальні проблеми публіцистики в радянську добу осмислювалися Ю. Лазебником, Д. Прилюком, П. Автомоновим, В. Здоровегою, В. Качканом, А. Москаленком та ін., у незалежній Україні – О. Пономаревим, В. Івановим, О. Сербенською, Л. Лизанчуком, В. Святовцем, в еміграції – М. Шлемкевичем, Г. Костюком. Історія української журналістики буде не повною, якщо не ввести до наукового обігу величезний, зокрема й архівний, матеріал письменницької публіцистики Гончара.
Третій напрям пов’язаний з проблемою вивчення діяльності Олеся Гончара як редактора, з’ясуванням процесів редагування й саморедагування ним публіцистичних текстів. Дисертантка спирається на наявний в Україні й поза її межами досвід редагування, викладений у працях Д. Григораша, Р. Іванченка, К. Накорякової, М. Сікорського, В. Терехової, А. Мільчина, В. Різуна, З. Партика та ін., залучає й кількісно великі зазначені вище літературознавчі студії про Олеся Гончара.
Велика увага до з’ясування методологічної основи дослідження у підрозділі 1.2. “Методологія дослідження” пояснюється відсутністю ґрунтовних праць з метатеорії публіцистики, які б ураховували новітню наукову парадигму, інтеграційні процеси з іншими гуманітарними дисциплінами. Спираючись на сучасні підходи вітчизняних і зарубіжних учених, дисертантка прагне представити науковий портрет Олеся Гончара – журналіста, публіциста, редактора в його творчій еволюції на тлі суспільних процесів 30-90-х рр. ХХ ст. Вона виходить з того, що сукупність задіяних у її дослідженні методів, прийомів і процедур та характер їх системно-ієрархічних зв’язків зумовлені складністю наукового об’єкта та етапами й аспектами його вивчення.
Синхронічний, діахронічний, історичний, функціонально-стилістичний, когнітивний, комунікативний аспекти наукового дослідження текстів публіцистики Олеся Гончара, які представлені у назві дисертації (історія, поетика, прагматика), визначають парадигму використовуваних методів. Зокрема, наголошується на вагомості порівняльно-історичного методу, який у журналістикознавстві спеціалізується через низку науково-дослідницьких прийомів (зіставно-стилістичний аналіз, відносна хронологія, зовнішня і внутрішня реконструкції) і постає як творчий акт розв’язання багатоаспектних завдань, дозволяє простежити генезу окремих літературних явищ та їх взаємовпливи й контактологію, прийти до широких узагальнень і висновків, повніше представити окремі сторінки історії української журналістики. А така специфічна ознака публіцистики Олеся Гончара як “автобіографічний синерген” (К. Дуб), виносить на чільне місце біографічний метод, що дозволив широко посилатися на листи, щоденникові записи й біографію митця, ураховувати такі екстралітературні фактори, як культурно-історична й суспільно-політична атмосфера, у якій формувалися особливості характеру, моральні якості письменника-публіциста, його громадянська свідомість. Широко запроваджений статистичний метод дозволяє виразно представити динаміку жанрових пошуків Олеся Гончара, репрезентувати в додатках кількісні параметри його публіцистичних праць, твердити про еволюцію творчої майстерності письменника, перевірити наукові гіпотези. Відзначається ефективність таких соціологічних прийомів збору матеріалу, як анкетування та інтерв’ю. Анкетування, проведене серед студентів старших курсів факультетів журналістики ряду вищих закладів освіти України, виявило низький рівень обізнаності з письменницькою публіцистикою та потребу в знаннях подібного роду, посилило актуальність і практичне значення даної наукової праці, а інтерв’ю, узяте в редакторів журналу “Вітчизна” (О. Василенко), видавництв “Дніпро” (О. Бандури), “Веселки” (Я. Гояна, Г. Рогач), “Радянський письменник” (П. Гуріненка, В. П’янова), людей, які особисто знали письменника (О. Сизоненка, Я. Оксюти, В. Гончар), допомогли зібрати матеріал про його співпрацю з редакторами та особливості саморедагування. При вивченні мовної структури публіцистичних текстів Гончара та його редакторської майстерності продуктивне застосування знайшов описовий метод, представлений прийомами дистрибутивного, компонентного, трансформаційного аналізів. У розкритті комунікативних можливостей та прагматичного потенціалу творів був доречним прийом конверсійного аналізу.
o Другий розділ “ПУБЛІЦИСТИЧНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЖУРНАЛІСТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА” висвітлює основні етапи журналістської діяльності письменника, провідні мотиви його творчості. Зокрема, у підрозділі 2.1. “Журналістська праця Олеся Гончара 30-х років” розглядається його робота в козельщанській районній газеті “Розгорнутим фронтом” та харківській – “Ленінська зміна”, аналізуються твори різних жанрів, що друкувалися в зазначений період. Дисертантка докладно вивчає малодоступні тексти, які ще ніколи не були об’єктом уваги науковців, і приходить до висновку, що нетривала журналістська діяльність Олеся Гончара в довоєнні часи, набутий ним професійний досвід, побачене й почуте під час журналістських відряджень довгі десятиліття живили уяву письменника, позначилися на його художній і публіцистичній творчості. Певні ілюзії, породжені тим непростим часом, у якому довелося працювати Гончару-журналісту, не затьмарили небезпечні суспільні явища, які він помітив і відтворив у своїх ранніх журналістських творах (голодомор, атмосферу загальної підозрілості в часи сталінських репресій, кар’єризм в середовищі молодих функціонерів). Тяжка повсякденна робота, якою було насичене творче життя Гончара в 30-і рр., допомогла письменнику вистояти й перемогти як у дні війни, так і в час несправедливих нападок на його творчість у 40-і та 60-і рр., і в останній період життя.
У підрозділі 2.2. “Статистичні параметри публіцистичних творів митця 30-х – 90-х років ХХ століття” докладно аналізуються кількісні показники публіцистики Олеся Гончара. Відзначається, що публіцистичний масив його творчості налічує понад 1000 текстів різних за змістом і жанровою структурою, що співвідноситься з аналогічною творчістю провідних письменників світу. І хоча далеко не все написане Олесем Гончаром удалося розшукати, однак зібрана джерельна база його публіцистики дає можливість виявити провідні тенденції в розвитку мотивів, динаміку в жанровій парадигмі, простежити процеси редагування й саморедагування текстів, інтертекстуальність в публіцистичному дискурсі, еволюцію творчої майстерності.
Статистичні параметри публіцистичних творів Олеся Гончара подаються у вигляді таблиці та діаграм, графіків, схем у додатках. Його публіцистична спадщина нараховує 27 жанрових форм, найбільш продуктивними з них є стаття, виступ, інтерв’ю та нарис. Якщо не враховувати 30‑і роки, коли Олесь Гончар навчався в технікумі журналістики в Харкові й певний час працював у газетах, що знайшло відображення в жанровій структурі його журналістських творів тих літ, то, починаючи з 40‑х років, чітко простежується зростання кількісних показників основних жанрів його публіцистики, розширення тематичних і проблемних її горизонтів. Спад у 90-і роки зумовлений тяжкою хворобою письменника. Динаміка за жанрами є такою: статей: у 40‑і роки – 18; 50‑і – 36; 60‑і – 58; 70‑і – 56; 80‑і – 115 і 90‑і – 8; виступів: у 40‑і – 8; 50‑і – 15; 60‑і – 45; 70‑і – 41; 80‑і – 76; 90‑і – 8; інтерв’ю: у 40‑і – 0; 50‑і – 1; 60‑і – 12; 70‑і – 27; 80‑і – 51; 90‑і – 21; нарисів: 40‑і – 7; 50‑і – 15; 60‑і – 15; 70‑і – 16; 80‑і – 12; 90‑і – 6. Частотний зріз публікацій митця виявив найактивнішу його співпрацю з “Літературною Україною” (“Літературною газетою”) – більше 200 публікацій, “Радянською Україною” – близько 60, журналами “Радуга” – більше 40, “Радянське літературознавство” (“Слово і час”) – 20, а також з газетами і журналами – “Культура і життя”, “Українська мова і література в школі”, “Сільські вісті”, “Соціалістична культура” та “Вечірній Київ”.
Підрозділ 2.3. “Провідні мотиви публіцистики” присвячений аналізу чотирьох провідних мотивів публіцистичної творчості Олеся Гончара: письменик і народ, письменник і влада; еміграція й діаспора; мовний мотив; митець і екологія. У додатку Б дисертантка розглядає й інші мотиви публіцистики письменника: молодь як майбутнє нації; війна і мир; провідні митці України (Т. Шевченко, М. Гоголь, Ю. Яновський, О. Довженко); ментальність українського народу; слобожанський мотив; задуми в публіцистичному дискурсі; оцінка новітніх тенденції літературного процесу.
Уперше в синхронічному й діахронічному аспектах досліджуються взаємини Олеся Гончара і влади. Дисертантка переконливо доводить, що публіцистична й журналістська творчість письменника дають чимало прикладів його ставлення до влади і влади до нього. Ця взаємодія ніколи не була простою й постійно мінялася. Досить часто видно було лише її вершину. Усе інше залишалося малопомітним, а тому віднайти матеріальні аргументи, докази, особливо 50-60-х років досить важко, оскільки Гончар не любив афішувати все те, що він робив для розв’язання великих і малих завдань, що їх ставило життя.
У довоєнний час Олесь Гончар, вихований у радянських умовах, на засадах комуністичної ідеології, щиро вірив у можливості побудови справедливого суспільства, а тому, як і значна частина населення СРСР, довіряв владі, її керівництву, а кричущі недоліки й злочини, особливо криваві репресії сталінізму, ладен був пов’язати передусім з певними прорахунками керівництва, ворожим оточенням СРСР, аніж із вадами політичної системи. Суттєві сумніви в правильності обраного державою шляху в Гончара зародилися в роки війни, після перенесених тяжких поранень і фашистського полону, де йому довелося познайомитися ще з однією владою. Пізнавши на власному досвіді фашистську ідеологію, Олесь Гончар зрозумів, що з нею він буде завжди боротися. Після війни Гончару довелося зіткнутися з радянською номенклатурою, зокрема з Л. Кагановичем, присланим Сталіним навести порядок в Україні. Уперше автор “Прапороносців” побачив його під час наради молодих літераторів України в Києві 1947 року, коли серйозних нападок у вульгарно-соціологічному дусі зазнали Ю. Яновський, М. Рильський, І. Сенченко та інші відомі діячі вітчизняної культури. “Ми поважаємо їх за те, що вони виховували нас”, – досить сміливо заявив тоді у виступі молодий Гончар.
Окремою сторінкою взаємин письменника та влади є його боротьба проти репресій серед інтелігенції, які розпочалися в суспільстві одразу ж після провалу нетривалої хрущовської “відлиги”. 1965 року вперше після сталінських чисток Україною прокотилася хвиля масових переслідувань серед патріотично налаштованої молоді. Репресій зазнали брати Горині, О. Заливаха, М. Косів, М. Осадчий, І. Світличний та ін. За дорученням П. Шелеста була створена спеціальна комісія, працювати в якій Олесь Гончар рішуче відмовився: “Я був і залишаюся при тій думці, що репресії не є найкращим способом розв’язання ідеологічних питань”. Стійка позиція митця стурбувала тодішнє українське керівництво. Посипалися доноси на керівника Спілки письменників до Москви. Влада прагнула приручити, зробити своїм непокірного літератора, використовуючи різні, часом ганебні методи. Чимало прикрощів Олесю Гончару з боку владних структур додало рішення київської письменницької організації не обирати на V з’їзд СПУ таких одіозних письменників, що стояли на позиціях сталінізму, як Корнійчук, Дмитерко, Собко.
Взаємини Олеся Гончара і влади мають ще одну площину. Це – боротьба письменника за збереження духовних цінностей українського народу, зокрема пам’яток історії та культури. Саме в день п’ятдесятиліття Олеся Гончара московська “Литературная газета” друкує колективну статтю “Сколько мы теряем” видатних діячів української науки та культури, котру, крім Олеся Гончара, підписали авіаконструктор О. Антонов, художник В. Касіян, лікар М. Коломийченко, у якій висловлюється стурбованість громадськості з приводу затоплення історичних місцевостей України внаслідок будівництва каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі та Дністрі. У 60-70‑х рр. Олесь Гончар наполегливо звертався до різних партійних і державних діячів України та СРСР з актуальних проблем, що стосувалися збереження національних святинь. Окремою сторінкою його діяльності були контакти з дисидентами. Наприкінці 80‑х рр. він активно виступав за реабілітацію діячів української літератури, засуджених за політичними звинуваченнями (М. Руденка, В. Стуса, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Калинець, Ю. Бадзьо, Г. Снєгирьова, Г. Кочура, В. Марченка), і досить часто його авторитетні звернення до влади давали позитивний результат. Особливо гострою і наступальною стає відкрита критика влади Гончаром у другій половині 80‑х рр. (“Жити за законами правди”, “То звідки ж взялася “звізда Полин”?”, “Не остановить движение жизни” та ін.). Недаремно Н. Заверталюк називає його першим з-поміж публіцистів цієї пори – Б. Олійника, П. Загребельного, В. Яворівського, Є. Гуцала, В. Дрозда. І справді він, як і упродовж попередніх десятиліть, залишався лідером у боротьбі з владою за інтереси свого народу. “Не один рік складалися так звані застійні явища: нахабніла бюрократія, яка вже не підлягала контролю народу, поширились корупція, хабарництво, безсоромний протекціонізм”, – характеризував письменник радянську систему в інтерв’ю В. Абліцову (1987).
Лист-заява Олеся Гончара про вихід з КПРС стала апогеєм у його боротьбі з владою. Написаний під впливом серйозної акції громадської непокори – голодування студентів на майдані Незалежності в Києві, а також у результаті глибокого переосмислення минулого, документ став відкритим звинуваченням системі, яка вершила злодіяння “під прикриттям партії… багато років”. Проголошення незалежної України Олесь Гончар сприйняв як свято. Однак він бачив, що попереду складний і довгий шлях, тому у виступі у Верховній Раді України 5 грудня 1991 р. зажадав “від Парламенту і від Президента мудрої і динамічної економічної політики в інтересах людини, в інтересах розбудови мирної, не мілітарної, без’ядерної України”.
Вихований у дусі радянської ідеології, Олесь Гончар неоднозначно оцінював закордонних українців. Еволюція його поглядів як публіциста й журналіста пов’язана з етапами формування суспільної та громадянської свідомості й розкривається з урахуванням ряду соціальних, психологічних, історичних, національно-культурних чинників. Аналізуючи журналістські й публіцистичні праці письменника (“Там, де з посібниками ворогів живуть у злагоді”, “Крізь залізну завісу”, “Відкриття Альберти”, “Невигадана новела життя”, “Скликає Мати”, “Братам і сестрам східної діаспори” та ін.), дисертантка передала складну рецепцію автором теми української еміграції та діаспори: від несприйняття зарубіжних українців і погляду на них як на ворогів до поступового розуміння їх як частини народу, що волею обставин змушена була розселитися в Америці, Західній Європі, Австралії. Через складні роздуми письменник приходить до усвідомлення важливості ролі й місця діаспори в житті України, утвердженні її національних інтересів за рубежем. Чітко розмежовуючи в колі еміграції та діаспори тих, у кому бачив відданих послів Батьківщини, що, пройшовши через важкі випробування, упродовж століття плекали національну духовність на зарубіжних теренах, зберегли любов до материнської землі, її мови й культури, і тих, хто розпалював чвари в середовищі українського зарубіжжя, поглиблював конфронтацію між материковою й діаспорною Україною, Олесь Гончар усвідомлено й наполегливо зосереджував увагу суспільства на потребі об’єднання на гуманних засадах українства в усьому світі.
Як складова мотивів ментальності українського народу та захисту його природного й історико-культурного середовища мовний мотив реалізує світоглядну й громадянську позиції письменника, висвітлює проблему митця і влади, еволюцію його поглядів на тлі суспільно-політичного життя України. Обраний авторкою дисертації метод автобіографічного синергену як провідного у висвітленні цієї проблеми дозволив відмовитися від офіціозності й агітаційно-пропагандистського пафосу, яким пронизані сторінки нинішньої преси й наукових видань. Розгляд публіцистичних творів Олеся Гончара в діахронічному аспекті дає можливість виявити динаміку формування його поглядів на місце мови в культурному житті народу. У 30‑і роки, період роботи в газеті на Полтавщині та під час навчання в Харківському технікумі журналістики й університеті, Гончар прагнув оволодіти знаннями й уміннями використовувати вишукане літературне й багатогранне народне слово в перших творах, намагався проникнути в секрети літературної майстерності класиків. Українська мова гранила характер майбутнього письменника, формувала його світогляд, а він потім поставив на її сторожі своє художнє та публіцистичне слово. У 40‑і роки, на фронтах Великої Вітчизняної війни Олесь Гончар брав уроки з філології у своїх однополчан, українських солдатів, спостерігаючи за тим, як рідне слово живило їхній дух, зміцнювало патріотичні почуття. На відміну від 60‑70‑х рр., коли мовний мотив домінував у публіцистичних творах усної форми, яку тяжче було підпорядкувати ідеологічному контролю, у 80‑х та 90‑х – він стає провідним у творах інших жанрів – статті, нарисі, промові, а також у теле‑ та радіовиступах й інтерв’ю: “Жити за законами правди”, “Поглиблювати в собі почуття синівське”, “Рідній мові – шану всенародну”, “Степове хлоп’я, що дає урок дорослим”, “Саморозквіт нації” , “Мові нашій жити!”, “Культура і суверенітет”, “Час для єдності”, “Не остановить движения жизни”, “Скликає Мати” та ін.
Ці публіцистичні твори митця відіграли важливу роль в утвердженні незалежності України та зміцненні її авторитету у світі. У них мова розглядається як державотворчий чинник, символ єднання українців світу, знак духовної естафети поколінь.
Аналізуючи екологічний мотив публіцистики Олеся Гончара, дисертантка виходить з того, що екологічна журналістика посідає все більше місця на екранах телебачення, в радіоефірі, на сторінках українських мас-медіа. Наукові праці В. Бугрима, Є. Шевченка, а також дисертаційні дослідження О. Бєлякова, З. Безверхої, матеріали Першої Міжнародної науково-практичної конференції “Чорнобиль у засобах інформації” (1992) привернули увагу до питань екологічної журналістики, хоча про письменницьку публіцистику в них майже не йшлося. А втім, на тлі глобальних проблем, з якими стикнулося людство на рубежі ХХ – ХХІ ст., дослідження екологічних мотивів у письменницькій публіцистиці постає досить актуальним і перспективним напрямком вітчизняного журналістикознавства. Про необхідність дбайливо ставитися до навколишнього середовища Олесь Гончар говорив протягом усього свого свідомого життя, починаючи з ранніх публіцистичних текстів. Побувавши в різних регіонах України, багатьох місцевостях колишнього Радянського Союзу, побачивши чимало прикладів нерозумного, ганебного ставлення до довкілля, він з власного досвіду знав, як важко публіцисту ставити в ЗМІ гострі екологічні проблеми: “Мені це місце (де йшлося про оголення схилів гір. – В.Г.) в одній з республіканських газет виправили вчора в статті на “подекуди оголюються”(“Думаймо про велике”). Недаремно значну частину доповіді на V з’їзді письменників України (1966) Гончар присвятив проблемі митець і екологія.
Письменницька публіцистика на екологічну тематику після Чорнобильської трагедії, коли починається переорієнтація цінностей, пом’якшується режим секретності, стала набувати рис політичної І саме Олесю Гончару належить пріоритет у цьому напрямку діяльності. Його слово на установчому з’їзді Всеукраїнської асоціації “Зелений світ” (1989) було набагато вагомішим, ніж виступи фахівців у галузі екології. У виступі на Всесоюзній творчій конференції в Ленінграді 1 жовтня 1987 р. “То звідки ж явилась “звізда Полин”?” Олесь Гончар сміливо й переконливо порушив важливі екологічні проблеми, які досі намагалися, якщо не замовчувати, то, принаймні применшувати. Перерахувавши зони лиха в тодішньому СРСР (зробивши це в переддень 70‑річчя радянської влади) – Байкал, Ясна Поляна, Севан, Аральське море, – він виділив найважливішу з них – Чорнобиль. При цьому не забув відзначити гостро актуальні виступи своїх колег по перу, що сприяли виведенню “з туману дезінформацій” Чорнобиль, Б. Олійника, Ю. Щербака, В. Яворівського, С. Плачинди, В. Князюка, Ю. Стадниченка, Б. Сушинського.
Третій розділ “ЖАНРОВА СИСТЕМА ПУБЛІЦИСТИКИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА” починається з підрозділу 3.1. “Класифікація публіцистичних жанрів у науковій літературі”, де авторка дисертації розглядає підходи науковців до письменницької публіцистики. Її жанри комплексно не вивчалися, хоча окремі твори П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, І. Огієнка, С. Єфремова, М. Хвильового, Д. Донцова, І. Багряного, І. Дзюби та ін. привертали увагу сучасних науковців, проте жодного синтетичного дослідження, предметом якого є аналіз жанрів публіцистики окремого письменника, не існує, за винятком надмірно заідеологізованих праць про публіцистику Я. Галана , О. Довженка, П. Тичини.
Публіцистична творчість більшості українських письменників осібно не вивчалася. Це ж стосується й жанрової системи публіцистики Олеся Гончара. Його ім’я, деякі твори згадуються в працях дослідників публіцистики, наприклад, у докторській дисертації Н. Заверталюк. Однак вона досліджує лише чотири жанри – статтю, нарис, памфлет, фейлетон, а Гончарові твори залучаються до аналізу тільки перших двох і то на тлі творів інших письменників. До того ж Н. Заверталюк у відповідності зі своїми завданнями обмежується статтями й нарисами, написаними Олесем Гончаром у 50-70‑і роки, оскільки памфлети й фейлетони не притаманні його публіцистичній творчості. В. Зубович аналізує нариси, статті, доповіді, промови, інтерв’ю, рецензії, слова-привітання як літературно-критичні твори, хоча й погоджується, що розрізнити публіцистику й художню критику в спадщині Гончара досить важко.
У підрозділі 3.2. “Загальна характеристика жанрів публіцистики” йдеться про необхідність з’ясування жанрової парадигми публіцистики Олеся Гончара та зіставлення її з творчістю інших митців, що дає можливість говорити про специфіку письменницької публіцистики та особливості її жанротворчості. Провідні жанри публіцистики Гончара становлять викінчену за роки творчої діяльності систему зі своєю сформованою поетикою. Вона органічно доповнює його літературну спадщину. Із 27 жанрових форм, що їх використовував у творчій діяльності як журналіст й публіцист, 13 – представляють власне публіцистичні жанри (промова, передмова, післямова, теле-, радіовиступ, теле-, радіоінтерв’ю, привітання, некролог, заява, відкритий лист, запис до музейних книг, теленарис), 8 (інтерв’ю, стаття, нарис, рецензія, звернення, лист, фейлетон, репліка) – перебувають на стику публіцистичної й журналістської творчості, ще 6 (кореспонденція, репортаж, замітка, інформація, звіт, літературний запис) – належать до суто журналістських жанрів.
У підрозділі 3.3. “Стаття” розглядається цей жанр публіцистики Олеся Гончара, який нараховує 302 твори. Для письменницької публіцистики характерним є об’єднання опублікованих раніше статей (часом з творами інших публіцистичних жанрів) у окремі збірники, про що свідчать книжки Олеся Гончара “Про наше письменство”, “О тех, кто дорог”, “Письменницькі роздуми”, “Чим живемо” чи аналогічні збірники публіцистики “Неложними устами” П. Загребельного, “Бо то не просто мова, звуки…” І. Дзюби, “Духовний меч” І. Драча, “Право власного імені” В. Яворівського, “Заявляю себе культурою…” М. Жулинського тощо.
Дослідники виділяють ряд жанрових різновидів статті – проблемні, оглядові, полемічні, літературно-критичні, ювілейні та ін. Для Олеся Гончара характерні передусім проблемні статті (“Правосудие должно свершиться”, “Человек – война – литература”, “На пути в ХХІ век”, “Зберегти мир – вимога сучасності”, “Про що запитують обеліски”, “Різдвяне слово вразливого автора”, “Будьмо гідними святинь”), статті ювілейного змісту, де автор активно використовував портретні характеристики, мемуарні моменти (“Безсмертний полтавець”, “Геній світлоносний”, “Великий син Грузії”, “Співець життя народного”, “Увінчаний шаною всенародною”, “Наша Леся”), літературно-критичні (“Сучасність – душа літератури”, “Багатоманітність напрямків”, “Суцвіття талантів”, “Муза правди і життєлюбства”). В останніх він прагнув давати аналіз вершинних явищ національної та зарубіжних літератур, ставлячи досягнення української у контекст кращих здобутків світової. При цьому багатство асоціацій, емоційність викладу змісту та образність думки поєднувалися в них із суворою науковістю та філософською заглибленістю в найвизначніші явища історії українського красного письменства та літературного процесу. Складна діалектика зв’язку між фактом і образом розглядається на матеріалі твору цього жанру “Цвіт слова народного”.
Статті Олеся Гончара є публіцистичними як за змістом, так і за формою, вони містять об’єктивний аналіз подій і фактів, певних тенденцій суспільного розвитку. Митець завжди прагнув переконати своїх читачів, що порушені ним проблеми збігаються з їхніми потребами, відповідають інтересам окремого індивіда й суспільства в цілому. Думка розвивається логічно, послідовно, розкуто, емоційно насичено, часом дискусійно, висновки аргументовано витікають із аналізу. Іноді авторська мова набуває патетичного звучання, особливо там, де йдеться про живий зв’язок минулого з сучасним. Письменник часто вдається до використання риторичних та стилістичних фігур., зокрема градації.
У підрозділі 3.4. “Промова” відзначено, що цей жанр публіцистики митця налічує 193 твори. Промови Олеся Гончара (“Співець єднання”, “Писати правду”, “Слово про “Руську трійцю”, “Вітаємо ваші світанки”, “Виступ на форумі миру в Парижі”, “Небуденна подія”) як і виступи Ю. Мушкетика “Шлях до істини”, Д. Павличка “Україна виходить з безодні”, В. Яворівського “Я весь пішов у політику”, І. Драча “Інтелігенція і вибори”, П. Мовчана “Витоки”, Л. Костенко “Геній в умовах заблокованої культури” відрізнялися логічністю, докладною аргументованістю тез і висновків, спрямованістю на певну конкретну аудиторію. Для промов Олеся Гончара притаманний неповторний індивідуальний стиль вислову думки, який представлений не лише в його публіцистиці, а й у прозі, поезії, мемуаристиці. Це широта узагальнення дійсності, масштабність, планетарність мислення, романтичне світовідчуття та світобачення, автобіографізм, тяжіння кожну проблему розглядати крізь призму долі свого народу, його держави. Архів письменника свідчить, що окремі промови переписувалися по кілька разів, поки автор не знаходив точного втілення свого задуму. Характерними для цього жанру є активне використання різних художніх засобів: афоризмів (“Митець мусить почувати мускулатуру слова”, “Сьогодні діти – завтра народ!”, “Частіше думаймо про велике”), фразеологізмів (“Чаша ця і їх не мине”, “Конем не об’їдеш”), неологізмів (“строчкогон-халтурник”, “мертвороддя застою”), у тому числі утворених шляхом поєднання слів різних лексичних полів (“ядерний дамоклів меч”), перифраз (“маленькі оті вельзевули”, “трудії невдячного ремесла”), метонімій (“копита часу”) та ін.
Інтерв’ю Олеся Гончара (112 творів) є переважно гостро проблемними, соціально спрямованими, з відкритою політичною позицією, про що йдеться в підрозділі 3.5. “Інтерв’ю”. Вступаючи в діалог з кореспондентом, письменник дає власне бачення політичних, екологічних чи мистецьких проблем. Нерідко при цьому він ділиться секретами своєї творчої лабораторії, зокрема виникнення й реалізації художніх і публіцистичних задумів. Поширеною формою інтерв’ю в спадщині Гончара є зосередження розмови навколо конкретної теми (часом тем) – збереження миру (“Забота о сохранении мира – истинный гуманизм нашего века”), бачення процесів майбутнього розвитку цивілізації (“Время и мы”), обґрунтування вибору Шевченківського комітету (“Лауреати Державної премії України імені Тараса Шевченка”). Інтерв’ю сприяли розумінню сенсу життя письменника, осягненню своєрідності його світобачення, інтерпретації окремих творів, їхньої життєвої документальної основи, коментували сучасний авторові літературний процес (“…Пульсують Галактики…”). Інтерв’ю з Олесем Гончаром – це завжди бітекст, де активним учасником, окрім письменника, є ще й журналіст, який у формулюванні питань прагне поставити певну проблему, ненав’язливо примушуючи співбесідника з ним полемізувати, виявляти ерудицію, логіку мислення, шукати вагомі аргументи на підтвердження думок. Жанр інтерв’ю в Гончара відзначається емоційною забарвленістю, чіткістю авторської позиції, присутністю в ній його неповторного “я”, щирістю й відвертістю перед реципієнтом, що створює інтимну атмосферу особливої довіри, порозуміння автора з аудиторією.
Аналізуючи в підрозділі 3.6. “Нарис” цю жанрову форму публіцистики Олеся Гончара, яка нараховує 79 творів, дисертантка зазначає, що в ній найбільш повно виявляє себе індивідуальність автора як особистості. Цикли нарисів “Китай зблизька”, “Зустрічі з друзями”, “Японські етюди”, окремі твори “Берег його дитинства”, “Двоє вночі”, “Голос ніжності і правди”, “Спогад про Ауезова”, “Бондарівна”, “Блакитні вежі Яновського”, “На землі Камоенса”, “Столітній Панч”, “Відкриття Альберти” та ін. – це непорушна єдність художнього, побудованого на творчій уяві світу, й публіцистичного, основаного на документальному освоєнні дійсності. Дисертантка аналізує такі жанрові різновиди нарису, як портретний, подорожній і проблемний. У портретних нарисах (“Сурмач”, ”Яблуневоцвітний геній України”, “Чарівниця”, “від Сосниці – до планети”), Олесь Гончар прагнув осмислити сенс життя неординарної людини. Тут особливу вагу мали його суб’єктивні спостереження, засновані на фактах власного спілкування з героєм. Подорожні нариси базувалися на асоціативних зв’язках, у них помітне ліричне начало, філософський погляд на дійсність і екзотику своєї й далеких країн (“Орхідеї з тропіків”, “Канівський етюд”, ”Під небом алтайським”). У проблемних нарисах (“Золотий сніп Таврії”, “Останній постріл”, “Чорний яр”) ставилися важливі питання суспільного буття українського народу – політики, екології, духовності.
Нарисовий образ Олеся Гончара часто переростав у художній, працюючи на донесення до читача певної важливої ідеї, яка може суттєво змінити громадську думку, вплинути на владні структури, перевести якусь, наприклад, технічну проблему в морально-етичну чи політичну площину. Дисертантка звертає увагу на те, що поетика нарисів Гончара зазнала значної еволюції. Голий реалізм, орієнтація на спрощений підхід до факту в довоєнний час, що збігся з періодом учнівства Олеся Гончара, поступилися місцем широким узагальненням, філософським оцінкам з позицій завтрашнього дня, що співзвучно з художньою творчістю митця. Певна еволюція спостерігається навіть у назвах нарисових творів. Якщо до війни переважали антропонімні назви або заголовки перифразного походження (“Яків Мельник”, “Дочка комсомолу”, “Агітатор”), то згодом вони все більше метафоризувалися (“Яблуневоцвітний геній України”, “В останніх променях”, “Золотий сніп Таврії”), набували глибоких символічних узагальнень (“Сурмач”, “Крізь залізну завісу”), інколи такі узагальнення сягали всепланетного масштабу (“Від Сосниці – до планети”). Важливу роль в нарисах Гончара виконує художній прийом обрамлення, що є ключовим у побудові сюжету твору і концептуальним у розкритті його ідейного змісту (“На землі Камоенса”). Образ героя – є завжди яскраво рельєфним, пластичним аж до відчуття фізичної присутності, що помітно в передачі голосу, жестів, інтонації, особливостей постави, ходи.
Передмови та післямови Олеся Гончара не вписуються в усталені жанрові канони, оскільки яскраво виявляють авторську позицію й знаходяться в детермінованих, інтертекстуальних зв’язках з іншими суміжними жанрами (стаття, рецензія). У підрозділі 3.7. “Передмова” розглядається цей жанр публіцистики письменника, післямова – у підрозділі В.1. додатків. Вони вводять реципієнта або в художній світ самого митця, або того автора, про творчість якого пише Гончар. При цьому він прагне дати власну інтерпретацію художніх здобутків, знайомить з ключовими моментами творчої біографії героя, показує значення автора для розвитку літератури певної доби (“Витязь молодої української поезії”, “Живописець правди”, “Читаючи Бориса Олійника”). У передмовах, післямовах Гончар-публіцист ніколи не дотримувався жанрових канонів, а розкуто подавав бачення аналізованих своїх і чужих творів. Дуже рідко в передмовах до іноземних видань власних творів (“К грузинским читателям”, “До словацьких читачів”, “До португальських читачів”), він наводив скупі відомості, що розкривали обставини зародження його задумів і написання творів. Дисертантка зазначає, що хоча для передмов Олеся Гончара притаманним є критичне начало, проте воно не є головним, домінує все ж таки публіцистичність.
Рецензія у творчій спадщині письменника представлена не так часто, про що йдеться в підрозділі 3.8. “Рецензія”. Більшість творів цього жанру містили оцінку та аналіз праць тих авторів, кого він знав особисто (“Голоси вогненних сіл”, “У поєдинку з вічністю”, “Очима природолюба”). Вони розглядалися рецензентом переважно в контексті розвитку літератури певного часу. Гончар обов’язково наголошував на внеску автора в літературний процес, відзначав художню й естетичну вартість твору, інколи давав поради. Його рецензії мали широкий діапазон звучання, виходили далеко за межі суто первинного жанру, призначення якого давати аналіз й оцінювати окремі твори чи мистецькі явища. Через конкретний аналіз фактів і явищ мистецького життя Олесь Гончар виходив на важливі суспільно-політичні, філософські, морально-етичні й естетичні проблеми доби.
У підрозділі 3.9. “Телепубліцистика” представлені такі жанри телевізійної публіцистики митця, як виступ, інтерв’ю та нарис. Виступи письменника по телебаченню – це переважно короткі відгуки на певну злободенну проблему, наприклад, рейк’явікську зустріч Горбачова та Рейгана 1986 р. Теленариси представляли визначних діячів української культури Остапа Вишню, Ю. Яновського, К. Білокур, В. Касіяна. Короткий час телепередачі, примушував письменника логічно й чітко будувати фрази, щоб якомога повніше розкрити думку, подати її емоційно, образно, часом афористично й драматургічно. У телеінтерв’ю Олесь Гончар, внаслідок їх бітекстової природи, змушений був вступати в полеміку зі співрозмовником, шукати на очах глядачів вагомих аргументів на підтвердження своїх думок. У його телепубліцистиці велику роль відігравали емоційний колорит розмови, процес народження слова, інтонація мовлення, рухи і жести, вбрання, бачити що позбавлені читачі газет чи журналів, радіослухачі.
У підрозділі 3.10 “Радіопубліцистика” аналізуються жанри, які використовував Олесь Гончар, спілкуючись по радіо зі своїми слухачами, – радіоінтерв’ю та радіовиступ. Звертаючись до широких мас, письменник давав їм певну інформацію, що розкривала його погляди в політичній, економічній, соціальній і духовній сферах. Цим він сприяв виробленню життєвої позиції в тих, хто чув його по радіо. При цьому публіцист постійно спирався на власний життєвий досвід, знання, і, будучи людиною відомою, ніби створював навколо себе своєрідну духовну ауру, вплив якої поширювався на багатомільйонну аудиторію.
У письменницькій публіцистиці є чимало жанрів, про які мало говорять журналістикознавці. У творчості Олеся Гончара – це привітання, некролог, звернення, відкритий лист, заява, запис до книги музею, про що мова йде в підрозділі 3.11. “Малі жанрові форми публіцистики” та в додатку В до третього розділу дисертації. Їхній основний зміст визначається жанровою нетрадиційністю, автобіографічністю, ліричністю, нестандартністю бачення подій і явищ дійсності. Усі вони (крім запису до книги музею і некролога) належать, як і публіцистичний лист, до епістолярної публіцистики.
У четвертому розділі “ПОЕТИКА ПУБЛІЦИСТИКИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА В ОНОМАСТИЧНОМУ Й ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОМУ ВИМІРАХ” у функціонально-стилістичному, когнітивному та прагматичному аспектах розглядаються проблеми використання письменником ономастичних засобів у публіцистичному тексті та його інтертекстуальність. У підрозділі 4.1.”Онім як асоціативний індикатор публіцистичного дискурсу письменника” подається загальна характеристика ономастичного простору публіцистики Олеся Гончара, визначається методологічна основа його дослідження. Особливості стилю мовлення й жанру публіцистичних творів зумовили специфіку функціонування в них власних назв, своєрідність їх системно-ієрархічних і динамічних асоціативно-смислових зв’язків. Ономастичний простір представлений власними назвами таких класів, як хрематоніми, антропоніми, топоніми, міфоніми, асоціоніми та ін.
Дослідження хрематонімів публіцистичних творів Гончара пов’язане з актуальними проблемами сучасного журналістикознавства – вивченням питань системності, інтертекстуальності, дискурсивності, кодування й розкодування змісту тексту. Заголовковий корпус публіцистики письменника відзначається лексико-семантичною (“Летить Мерані”, “Витязь молодої української поезії”, “Яблуневоцвітний геній України”, “Крізь залізну завісу”) й структурно-граматичною (“Думаймо про велике”, “Нашій мові – жити”, “Від Сосниці – до планети”, “Змінюються часи – Нечуй зостається”) різноманітністю.
Посилаючись на теорію заголовка й різні його класифікації, які подаються в працях журналістикознавців (Д. Прилюк, К. Серажим, І. Рудницька, А. Попов, О. Сибіренко-Ставрояні, А. Сафонов), літературознавців (Р. Барт, Є. Джанжакова, Л. Каніболоцька, В. Матвєєв, С. Козлов) та лінгвістів (М. Луценко, Л. Грицюк), дисертантка подає власну таксонімізацію назв творів публіцистики письменника з урахуванням її специфіки й індивідуального стилю автора, з’ясовує їхнє дискурсивне семантичне поле, інтертекстуальні зв’язки, інтерпретує читацьке сприйняття.
Широкі ілюстрації динаміки авторської правки хрематонімів творів різних жанрів дозволяють дисертантці розкрити механізм прагматики їх редагування та конкретно судити про індивідуальні особливості заголовкової творчості Гончара. Найбільшого редагування зазнали назви друкованих у засобах масової інформації промов письменника (16 випадків): “Вітаємо вас, молоді” (Літ. Україна, 1970) > “Вітаємо ваші світанки” (Про наше письменство, 1972) – слово на республіканській нараді молодих прозаїків (1970). Із 14 випадків авторської правки заголовків статей більшість мотивується тим, що в основі текстів покладений публічний виступ: “Плекати дух єдності” (Літ. Україна, 1970) > “На нові верхогір’я” (Про наше письменство, 1972). Їх модифікації пояснюються переходом усного жанру в друкований, специфікою джерела публікацій та переорієнтацією спрямування твору з професійної аудиторії на масову.
Еволюція хрематоніма в напрямі від номінативно-інформативного до рекламно-комунікативного пов’язана як з основними віхами розвитку української журналістики, зумовленими суспільними факторами, так і становленням індивідуального стилю митця. Аналізується самобутність заголовкової творчості автора, яка виявляється передусім у майстерності використання засобів надфразних єдностей (лексичне обігравання ключових слів, мотивація їх підтекстових значень, цитування в тексті тощо), обтяженні заголовка текстуально-сюжетними семантемами й імпліцитним контекстуальним змістом. Особливо виразно ознаки індивідуального стилю Гончара-публіциста виявилися в мовній інтерпретації діалогічності заголовка та його інтертекстуальності.
В ономастичному просторі публіцистики Олеся Гончара найбільш частотними є антропоніми (прізвища, особові імена та прізвиська) – виразні засоби матеріалізації історико-філософської концепції дійсності й життєвого ідеалу письменника. Вони дозволяють простежити діалектику національного й загальнолюдського в художньо-образному мисленні прозаїка, мотивувати міжтекстові зв’язки публіцистичності мемуаристики й естетичного змісту художніх творів прозаїка та його публіцистики як сфери громадської діяльності.
Майстерність Олеся Гончара у використанні антропонімних одиниць виявляється у створенні такого збірного факту-образу явищ, ситуацій, соціального типу, який фіксується в свідомості громадськості як загальноприйнятий образ суспільної поведінки й водночас – як критерій її оцінки.
Когнітивне поле антропоніма Остапенко, ужитого в статтях митця – “Капитан Остапенко” і “Последний выстрел”, аналізується із залученням контексту роману “Прапороносці”, у якому це ім’я є носієм фронтових вражень і роздумів письменника про подвиг офіцера-парламентера й вандалізм фашистів. У романі “Прапороносці” виявляється динаміка художніх пошуків митцем способів номінації персонажа: від безіменності – до його імені з указівкою в примітці на реального прототипа. В естетизації художнього образу, побудованого на реальних подіях, письменник іде від образу до факту. Зворотній процес узагальнення явищ дійсності від факту до образу, характерний для професійної публіцистики, Олесь Гончар проілюстрував у зазначених вище статтях.
З‑поміж усіх антропонімів особові імена найбільш чутливі до стилістичних барв, що пояснюється їх десемантизованістю – лексичною специфікою на рівні мови. Відновлення внутрішньої форми цих антропонімів у мовленні відбувається за рахунок уживання їх різноманітних емоційно забарвлених усічених форм. Символічну значущість розвинула також частотність уживання особових імен у реальному іменнику. У художній прозі Олеся Гончара використовуються особові імена, часто вживані в національному антропоніміконі та в класичній літературі й фольклорі як виразний засіб узагальнення й символізації різного плану, здебільшого як уособлення типового представника української нації, для якої характерні високі моральні якості. Таким є чоловіче особове ім’я Іван. Зовсім інших соціальних конотацій воно набирає в публіцистиці Олеся Гончара 80‑х років. У виступі на Всесоюзній творчій конференції в Ленінграді письменник, порушуючи політичні проблеми, уживає пропріатив Івани у формі множини із значенням “непомнящие родства” як уособлення української та всесоюзної бюрократії, лояльних ортодоксів, “доморощених посідачів крісел”, з вини яких закривались українські школи, урізалися програми з національної історії та літератури, скорочувалися години місцевих радіопередач, списувалися в розряд “безгосподарних” унікальні пам’ятки культури, викривлювалася історія народу.
Апелюючи до публіцистики В. Винниченка 30-х років, дисертантка стверджує, що обидва письменники, намагаючись знайти найбільш точне й лаконічне слово образного відтворення потворних явищ в українському суспільстві та окремих негативних рис ментальності українського народу – лицемірства, хамства, раболіпства, улесливості й брехливості, зі своєї пам’яті добувають ім’я Іван, століттями апробоване у своїй різноликій семантиці в фольклорі й літературі. Тільки для увиразнення глобальності цього соціального зла Олесь Гончар використав форму множини (Івани), а В. Винниченко – аугментатив (Іванище).Уживання в щоденникових записах і публіцистиці Гончара імені Іван з негативними конотаціями, а в художніх творах – частіше з позитивними, пов’язане з жанровою специфікою літературного твору: у художньому тексті ім’я Іван постає дискретною часткою буття народу, а в публіцистичному – уособленням моменту його життя в конкретно-історичний час.
У публіцистичному тексті важливі як семантика власного імені, так і його прагматика, урахування якої спрямовує фокус дослідження пропріатива з проблем структури та значення у сферу його функціонування, на розгляд його як знака мовленнєвої комунікації: відношення до інтерпретаторів, виявлення авторських інтенцій тощо. Своєрідними комунікативними імплікаторами змісту публіцистичного тексту, що відбивають взаємодію мовленнєвих актів з контекстом, виступають варіантні форми антропонімів. Розвиваючи творчу спроможність та ілокутивні сили власної назви, Олесь Гончар, сподіваючись на комунікативну компетентність читача, у нарисі “В останніх променях” удається до низки варіантних форм референції героя твору: Микола Бажан – Микола Платонович – Бажан – Майстер. Вони покликані реалізувати творчий задум автора, згідно з яким нарис складається з кількох мікроновел. Ці антропонімні форми у контексті твору, розвиваючи індексальний компонент значення (“тут”, “зараз”, “цей”, “такий”), організовують зміст кожної такої частини нарису, дають багатогранну й колоритну характеристику герою.
Відантропонімні форми множини, утворені від власних назв, є особливістю як художніх, так і публіцистичних творів митця. Зокрема, у останніх категорія числа в такому специфічному лексико-граматичному розряді власних імен, як антропоніми, стає важливим стилістичним засобом формування стислого й соціально вагомого вислову, що дуже важливо на шляху узагальнення реальних фактів: Симоненки, Стуси, мінібєлінські, Наталки Полтавки і Шури Ясногорські.
В ономастичному просторі публіцистики Олеся Гончара така численна група пропріативів, як імена історичних осіб, здебільшого представлена прізвищами та особовими іменами письменників. За відношенням до зображуваного часу вони поділяються на імена-сучасники та імена-ретроспекції. Історичний антропонім, уведений до лексичного поля публіцистичного твору згідно з авторським задумом, набирає цілу низку контекстуальних значень. Гончар прагне усунути поліпресупозиційність імен митців, представників старшого покоління й своїх ровесників, переносячи одну з релевантних пресупозицій імені до ядра семантичної структури оніма. У публіцистичному тексті пресупозиція власного імені може бути як імпліцитною (виділеної з екстралінгвістичної реальності), так і експліцитною (що проектується безпосередньо з тексту). До того ж імена реальних осіб як носії конкретно-історичних сугестій є одним із найвиразніших засобів прояву хронотопу. В архітектоніці публіцистичних творів Олеся Гончара імена-сучасники здебільшого формують фабульний хронотоп, а імена-ретроспекції, “історичні інверсії”, за словами М. Бахтіна, – сюжетний: “Від козацьких часів, від Шевченка й Франка, від Лесі Українки й Олени Пчілки, від Лисенка й Грушевського генетично передавалась естафета духовності, ідеали свободи ставали духовним прапором” (“Слава Україні, незалежній, соборній!”).
Топоніми (ойконіми, урбаноніми, гідроніми, ороніми) також є документальними фактами в публіцистиці Олеся Гончара, шматочками виокремленої дійсності. Пропущені через свідомість і сферу його чуття, вони передають часопросторовий зріз відтворених подій у площині “там”, “тут” і “зараз”, несуть відбиток складної діалектики об’єктивного й суб’єктивного в мисленні автора, баченні й оцінці ним змальованих суспільних явищ, виконують соціально-дейктичну функцію: Чорнобиль – ‘духовна деформація суспільства’ (“Час для єдності”); Соловки й Магадани – ‘репресії’; Голгофа – ‘безстрашність великих захисників людства’, ‘тюрми та каземати тиранів’ (“Єдність – понад усе!”).
Творчий феномен Гончара-публіциста розкривають спостереження над асоціонімами (онімізованими апелятивами). З проаналізованих 66 випадків – 56 (84,8%) відносяться до творчості 70‑80‑х рр., що є свідченням еволюції індивідуального стилю письменника, поглиблення філософського спрямування його публіцистичних творів, посилення тенденції до масштабності мислення митця. Асоціоніми допомагають Олесю Гончару гармонійно поєднати сьогоденність факту, явища, події в житті українського народу з філософським пафосом публіцистики, ненав’язливо здійснювати взаємозв’язок конкретного й абстрактного, раціонального й ірраціонального.
Спільне й відмінне у функціях асоціонімів, ужитих у художній літературі й публіцистиці митця, продиктовані їх онтологічною природою. Коли в першій він, як і будь-який інший троп, є метою в естетичному відтворенні дійсності, то в другій – засобом формування громадської думки, що сприяє прогресивним змінам на шляху його поступального розвитку. У прозі Олеся Гончара асоціонім як троп набуває публіцистичного пафосу, виражає провідні тенденції доби, відтворює філософію буття українського народу на вістрі сьогоденних подій, тоді як у публіцистиці сприяє розкриттю злободенності змісту філософськими вимірами. Активне використання асоціонімів у друкованих журналістських текстах на порозі ХХІ ст. зумовлене загальною тенденцією розвитку масової інформації – глобалізацією комунікаційних процесів.
Зважаючи на оказіональність асоціонімів, слід наголосити на тому, що частина з них, народившись у публіцистиці, через часте застосування в ній швидко позбулася неологічного характеру значення, хоча й зберегла велику літеру в графічному оформленні. В Олеся Гончара знаходимо такі асоціоніми цього типу: Незалежність, Червона книга, Вічний вогонь, Невідомий солдат, Хвилина Мовчання, Розстріляне Відродження. Проте загалом асоціоніми є художнім здобутком автора, результатом його неологічної творчості. Їх семантика розкривається не тільки з урахуванням графічного, фонетичного, граматичного оформлення слова, а й контексту твору та зображуваної доби.
У публіцистиці Олеся Гончара вони складають ієрархічну систему, провідне місце в якій належить іменникам-одночленам, а також асоціонімам з позитивною емоційною зарядженістю (Поет, Людина, Мати, Добро, Універсум, Сокіл, Колос, Небо), що випливає з самої природи цього художнього засобу – возвеличувати прекрасні людські якості, високі морально-етичні явища в суспільному житті або ж естетичні – у мистецтві. Раритетними ж у ній є випадки використання трикомпонентних онімних утворень та асоціонімів негативного змісту. Ця система відзначається відкритістю в асоціативному сприйнятті реципієнтами конотативного змісту онімізованих апелятивів, зчіплюваністю з подібними образними засобами в художній творчості та мемуаристиці митця: Час, Ріка Часу (у щоденниках) – Час (“Тронка”), Ріка Часу (“Бригантина”); жінка-Мати (привітання до 9 травня 1975 року) – Мати Чиясь (“Циклон”); Людина (“Пам’яті Галини Кальченко”) – Людина (“Берег любові”).
Гончар-публіцист, порушуючи животрепетні проблеми своєї доби, соціально-політичні, екологічні, морально-етичні, національні, досить часто до структури своїх публіцистичних текстів залучає фрагменти власних і класичних творів української та світової літератур, обтяжуючи їх духовними вимірами й соціальними підтекстами другої половини ХХ ст., творить неповторний “інтертекстосвіт” (С. Лизлова), який став предметом ретельного дослідження в підрозділі 4.2. “Інтертекстосвіт публіцистики письменника”. Дисертантка мотивує теоретичну цінність цього фрагмента наукової роботи тим, що розгляд цитати на рівнях інтертекстуальності та проблеми “інакшості” досі залишається прерогативою літературознавців і лінгвістів, а аналіз цитати в публіцистиці Олеся Гончара із залученні цілої низки завдань, зокрема з’ясування різних типів їх “входжень” до структури й змісту твору, специфіки застосування в публіцистичному тексті, вияв майстерності автора, проводиться вперше. Посилаючись на праці науковців далекого й близького зарубіжжя, вітчизняних авторів М. Бахтіна, Л. Гінзбург, Т. Гундарової, М. Гуменного, Ж. Дерріди, Ж. Жанетта, А. Жида, Л. Каніболоцької, Ю. Крістевої, Ю. Лотмана, С. Скенлена, Н. Фатєєвої, М. Фуко та ін., вона пов’язує дослідження цитати в публіцистиці Гончара з актуальними проблемами дискурсу, текстології й наратології в журналістикознавстві, пояснює потребу добирати чужі слова не стільки авторським прагматизмом, скільки психологічними особливостями творчості письменника-публіциста, його прагненням до ускладненості смислового простору тексту, мотивує функціонування мовленнєвих конструкцій “текст у тексті” і “текст про текст” установкою автора на діалогічність, розкриває когнітивні аспекти інтертекстуальності. Дисертантка відзначає, що філософська категорія “іншого” як принцип структуралізації журналістського тексту й формування його понятійно-смислового простору має досить широкий аспект тлумачень, надто ж коли йдеться про одну з найскладніших її сфер – публіцистику. Дискурс “іншого” в публіцистичній творчості Олеся Гончара матеріалізується через цитати (“тексти в тексті”), підтекст (приховане “інше”), комунікативність (зверненість до “іншого”), “інакшість” самого автора. Усі цитати в публіцистиці є передусім носіями фактів. І якими б вони не були – історичними чи літературно-естетичними – у публіцистичному тексті обов’язково одержують соціальну маркованість, є не лише образними прийомами, як у художній літературі, а й об’єктом зображення, і незважаючи на те, що вони скеровують культурний діалог з минулим, – засобом відтворення часу нинішнього.
Відштовхуючись від праць Ж. Жанетта, Н. Фатєєвої, дисертантка виділяє п’ять різновидів інтертекстуальності: власне інтертекстуальність, паратекстуальність, метатекстуальність, гіпертекстуальність та архітетекстуальність. У публіцистичному тексті вони одержують соціальну маркованість, жанрову наповненість, набувають рис індивідуального стилю автора. Власне інтертекстуальність у публіцистиці Олеся Гончара розкриває діалектику монологізму й діалогізму на рівні “тексту в тексті”, виявляє типологічні обставини втілення цитати в структуру публіцистичного твору. Так, у текстах монологічної мовленнєвої структури – статті, промови, передмови, рецензії чи нарису – цитати, налаштовуючи читачів на “діалог” з автором запозиченого висловлювання або ж виявляючи “діалог” двох авторів, оригінального твору й цитованого, одночасно, формуючи поліфонію, розвивають і монологічні можливості певної жанрової форми. Оригінальність Гончара-публіциста виражається в способах реалізації можливостей монологізму цитати. Звернення до “чужих текстів” пов’язане з прагненням автора поглибити свою думку й активізувати експліцитний та імпліцитний складники змісту твору. На прикладі аналізу центону інтерв’ю Олеся Гончара С. Куліді дослідниця доводить, що цитата, ужита у творі цього жанру в мові письменника-публіциста або ж інтерв’юера, навпаки, трансформує діалогізм у напрямі монологізму: вимагає пояснення, інтерпретації, стає рушійною силою, а можливо, й стержнем сюжету, призводить до розширення реплік, які, часом, стають твором у творові, або “mise en abyme” (А. Жид). Присутність “іншого” автора, представлена в різноманітних формах наведення його слів, через звернення до минулого, недавнього і більш віддаленого, – це своєрідна історична інверсія тексту. Проблема використання цитат у публіцистичному тексті органічно пов’язана з прагматичним аспектом його кодування й декодування. Найпродуктивнішим джерелом цитації у творчості Гончара (що притаманно загалом усій письменницькій публіцистиці) є художні тексти. На відміну від наукових текстів у публіцистичному творі цитата, як правило, подається з повною та неповною атрибуцією, без вказівок на авторство або джерело претексту. В Олеся Гончара переважають цитати, у яких присутня інформація про їх автора. Головним для письменника-публіциста є не коли й де була висловлена дана думка, а що і ким сказано, бо це що і ким задіяні в побудові сюжету твору, розраховані на діалог з читачем і залучення інтелектуального потенціалу останнього, зокрема в його евристичних пошуках. Приховані ж цитати ґрунтуються на алюзіях і ремінісценціях різних типів з художніми образами класиків і сучасників.
Питання власне інтертекстуальності розглядаються також на прикладах цитатних хрематонімів. За характером міжтекстуальних зв’язків вони поділяються на три групи: інтертекстуальні, що включають “чужі” тексти, ремінісцентні, в основі яких лежить образний перегук із творами інших письменників, та метатекстуальні, котрі базуються на сегментах власного тексту. Заголовки-ремінісценції за повнотою й точністю включення до назви чужого тексту поділяються на заголовки-цитати, заголовки-неточні цитати та власне ремінісцентні заголовки. Відзначається, що цитатні хрематоніми, що включають “чужі тексти” – нечасте явище в публіцистиці Олеся Гончара (письменник більше полюбляв виносити до назви сегменти власних творів). Різні типи ремінісцентних заголовків розглядаються на прикладах назв промов “Гармонія, що з думки вироста”, “Синьоокій сестрі України”, статті “Наче волошки в житі”, нарису “Блакитні вежі Яновського” і рецензії “Голоси вогненних сіл”.
З таких же наукових позицій і методологічних засад розглядаються паратекстуальність (переміщення тексту), що виражає відношення твору до свого заголовка, епіграфа, передмови й післямови; метатекстуальність як “текст у тексті про текст” (Н. Фатєєва); гіпертекстуальність як висміювання або пародіювання одним текстом іншого; архітекстуальність (випадки зміщень, зсувів і контамінацій у жанровій системі публіцистики) та інтертекст як троп.
У п’ятому розділі “РЕДАКТОРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА” дисертантка, посилаючись на практику публіцистичної творчості письменника та редагування ним власних текстів, указує на своєрідність їх літературного редагування, розкриває маловідому сторінку як в історії української журналістики, так і у творчій біографії митця, пов’язану з його редакторською діяльністю, подає оцінки Олесем Гончаром редагування та цензури в радянських умовах, ілюструє творчий процес авторського саморедагування.
У підрозділі 5.1. “Особливості літературного редагування публіцистики” потреба вивчення заявленої проблеми мотивується тим, що публіцистична діяльність письменника є одним з найскладніших видів літературної творчості, яка вимагає ретельної редакторської праці над текстом. І хоча про специфіку літературного редагування писали Р. Іванченко, В. Різун, М. Сенкевич і М. Феллер, М. Сікорський, Р. Абдулін, К. Билінський і Д. Розенталь, О. Герасименко, Є. Ліхтенштейн, А. Мільчин, З. Партико та ін., проте якихось помітних досліджень у журналістикознавстві, зокрема українському, присвячених редагуванню саме письменницької публіцистики немає, а тому здійснена дисертанткою спроба аналізу редакторської діяльності Олеся Гончара та його співпраці з професійними редакторами і саморедагування ним власних публіцистичних творів є першою працею в цьому напрямку. Відзначається, що процес редагування текстів публіцистики включає загалом ті ж технологічні операції, що властиві роботі редактора над будь-яким літературним твором. Проте праця редактора над публіцистичним текстом спирається ще й на розуміння ним його специфіки як журналістського твору, для якого властиві “внутрішньотекстовий контакт з реальністю”, “входження тексту в дійсність”, при цьому “журналістський текст розмикається в життя і сам стає частиною актуальної соціальної практики”. Водночас редактор мусить дати оцінку твору з позицій комунікативних, як засобу впливу на аудиторію. Крім того, редагування письменницької публіцистики вимагає врахування більш властивого йому, ніж професійній публіцистиці, імпліцитного змісту та обізнаності з літературною творчістю митця, особливостями його індивідуального стилю.
На прикладі публіцистики Олеся Гончара, чия творча діяльність пройшла в специфічних умовах політичного й ідеологічного пресингу, розглядаються окремі риси природи літературного редагування, наголошується на тому, що для редагування творів радянської доби неодмінною складовою була політизація їх змісту, знаходження й усунення редакторами алегоричних і евфемічних висловів, які не збігалися з пануючою в СРСР ідеологією. Редакторська функція часто суміщалася з цензорською, про що докладніше йдеться в додатку Д.1, а саморедагування публіцистичних текстів уключало й самоцензуру. Дискусійні питання, якими ж повинні бути стосунки автора й редактора в пострадянську добу, коли цензура була скасована, і чи потрібен письменникові редактор, висвітлюються з посиланням на матеріали наукової конференції, проведеної фондом “Русский Букер” (2003), наводяться думки редактора журналу “Вопросы литературы” Л.Лазарева, який вважав, що в безцензурний час письменнику редактор не потрібен, і німецького письменника Гюнтера Грасса, який висловив протилежну точку зору: відомому письменнику потрібен редактор-друг. Таким редактором – порадником і другом – для Олеся Гончара була його дружина Валентина Данилівна, жінка з університетською філологічною освітою, яскраво вираженим чуттям слова, про що митець зізнавався в щоденнику.
Публіцистична творчість Олеся Гончара засвідчує ще одну специфічну рису в редагуванні письменницької публіцистики – саморедагування митцем власних текстів. Матеріали його родинного архіву розкривають ретельну працю над текстом, а тому робота професійного редактора в його підготовці до друку звужувалася до виконання лише окремих із зазначених завдань, усе інше робив сам автор. До того ж як письменник Гончар був чудово ознайомлений з психологічними засадами словесної творчості, а як журналіст – із соціально значущими комунікативними цілями публіцистичного тексту. У такому розумінні він постає як “ідеальний публіцист” (В. Різун). Цьому сприяли журналістська й філологічна освіта письменника та практичний досвід, набутий ним під час роботи редактором відділу прози журналу “Дніпро” (листопад 1947 – березень 1949 р.) та головним редактором журналу “Вітчизна” (березень 1949 – березень 1950 р.) , про що докладніше йдеться в підрозділі 5.2 “Олесь Гончар – редактор”. Він дбав про жанрове розмаїття опублікованих творів, гармонійне представлення на шпальтах журналів класиків (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажан), письменників середнього покоління (І. Муратов, Л. Смілянський) і початківців (В. Козаченко, О. Сизоненко, О. Юренко, П. Воронько, М. Руденко). Про творчий підхід Олеся Гончара до редакторської праці свідчить введення ним нових рубрик у журналі “Вітчизна” – “Літературні портрети”, “Люди нашої країни”. Дисертантка не обмежується переліком редагованих письменником творів, а й удається до аналізу окремих з них, наприклад, повісті М. Щепенка “Людина іде до сонця”, що зазнала нищівної критики з боку керівництва Спілки письменників УРСР і ЦК комсомолу за спотворення радянської дійсності. Це допомогло їй розкрити складності роботи редактора в жорстких умовах ідеологічного тиску на письменників і редакторів наприкінці 40-х рр.
У підрозділі 5.3. “Саморедагування: прагматика тексту” у дослідженні особливостей редагування Олесем Гончаром власних публіцистичних творів широко запроваджений структурний метод, що реалізується у прийомах дистрибутивного, трансформаційного, компонентного й зіставно-стилістичного аналізів. У країнах Заходу існує значна кількість книжок, автори яких учать журналістів і письменників майстерності саморедагування (R. Carosso, 1986; H. H. Gordon, 1989; G. Ellis, 1993; R. K. Miller, S. S. Webb, 1992; B. S. Neman, 1989; E. P. Willis, C. D’Aienzo, 1993 та ін.). Через відсутність подібних праць в Україні вивчення творчого досвіду Гончара постає вельми актуальним.
Письменник відчував завжди відповідальність перед художнім словом, зверненим до багатомільйонної аудиторії, нещадно правлячи власні тексти, домагаючись їх довершеності. Прагнучи привідкрити завісу над секретами лабораторії Гончара-публіциста, дисертантка звертається до його рукописної спадщини, наводить спогади колишніх редакторів журналів “Вітчизна” Л. Дмитерка, “Київ” П. Перебийноса та заступника головного редактора “Вітчизни” І. Малишевського, цитує відповіді на розроблену нею анкету редакторів, що безпосередньо брали участь у процесі підготовки текстів художніх і публіцистичних творів письменника до друку, у яких зазначалося, що письменник “завжди ставився до редактора як до друга і першого порадника” (Г. Рогач), він “сприймав тільки слушні зауваження, висловлені у формі побажання” (В. П’янов), “працювати з ним було легко і цікаво” (П. Гуріненко). Подаються фрагменти праць дослідників творчості митця – О. Бабишкіна, де аналізується прагматична спрямованість авторської правки тексту оповідання “Пороги”, зумовлена суспільно-політичними чинниками доби, та Р. Іванченка, у якій показана динаміка творчих пошуків Гончаром найбільш точних і виразних мовних засобів у тексті роману “Прапороносці”. Це приклади редагування й саморедагування художніх творів митця. Проте жоден із науковців не залучив до аналізу процес саморедагування ним публіцистичних текстів.
Проникнення до майстерні Олеся Гончара та інтерпретація авторської правки розкриває прагматичний контекст та ілокутивні сили його публіцистичних творів різних жанрів. Редагування митцем власних публіцистичних текстів – це творча діяльність, що відбиває еволюцію їх народження, від чорнового варіанта через проміжні форми до викінченого твору. Вона має суспільну мотивацію, коли через прагнення письменника якомога точніше донести до свого читача (глядача, слухача) певну ідею, зміст зазнає більших чи менших, але суттєвих змін, зачіпаючи як самий авторський задум, так і окремі компоненти структури твору. Архів письменника засвідчує наявність кількох варіантів до публіцистичних творів різних жанрів, наприклад: по 2 варіанти передмови “Вічне слово”, що відтворюють редакції тексту 1968 і 1993 рр.; нарисів “Сурмач”, перший з яких мав назву “Огнистий син України”; “Бондарівна”, 1975 і 1976 рр.; звернення напередодні референдуму 1 грудня 1991 року “Україно, день твій гряде!”; статті “Наша Леся”, у редакціях 1961 і 1971 рр.; 5 варіантів промови “Слово на відкритті Установчого з’їзду Народного руху України”, 1989 р.; 3 варіанти виступу на І Конгресі україністів “Час для єдності”, 1990 р. та ін.
При саморедагуванні публіцистичних текстів Олесь Гончар враховував їх жанр і специфіку аудиторії, якій призначався твір, стежив, щоб його мова була літературною, а правопис нормативним. Наведені в дисертації приклади праці письменника над власними текстами (статею “Будьмо гідними святинь”, 1993; інтерв’ю “Єдність – понад усе!”, 1991; виступом на нараді молодих письменників, 1947) показують еволюційний процес народження їх остаточних варіантів, поступову кристалізацію думки, приведення її у відповідність з обраною жанровою формою і задумом.
|
