| summary: | У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету й основні завдання дисертації, визначено її методологічну основу, розкрито наукову новизну роботи, окреслено вагомість і практичне значення отриманих результатів.
У першому розділі – «Історія збирання і публікацій листів Лесі Українки» – вивчається джерелознавча база епістолярної спадщини письменниці. Уперше якнайповніше відтворено історію руху текстів її кореспонденцій, названо точну кількість збережених листів поетеси з урахуванням автографів, першоджерел, копій та чернеток, що є важливою передумовою подальшого дослідження її епістолярію як у текстологічному, так і в інших аспектах. Цьому завданню підпорядковано структуру розділу, який складається з шести підрозділів.
У першому підрозділі – «Питання про лист як предмет наукових студій» – стисло викладено історію епістолографії як повновартісної галузі українського літературознавства, акцентовано увагу на її основних проблемах у радянський період та на сучасному етапі розвитку. Дисертантом охарактеризовано основні тези найновіших концепцій щодо кореспонденції митця як художнього явища й особливого виду комунікативної творчості.
У підрозділі 1.2. – «Перші публікації листів Лесі Українки та відгуки на них» – розповідається про початок популяризації епістолярної спадщини літераторки після 1911 року, коли Михайлом Павликом було здійснено публікацію трьох її листів, подано окремі відгуки науковців на оприлюднені кореспонденції. Дослідником охарактеризовано перший етап вивчення епістолярію Лесі Українки.
У третьому підрозділі – «Процес збирання епістолярної спадщини поетеси: знахідки і втрати» – йдеться про найбільші знахідки та втрати текстів кореспонденцій Лесі Українки. Значна частина автографів продовжувала залишатися в різних установах та в приватних осіб. Зважаючи на це, О. П. Косач-Кривинюк, сестра Лесі Українки, у 20-х роках ХХ століття взялася за формування фонду поетеси сама, тим більше, що багато рукописів письменниці опинилося у Кривинюків: наприкінці життя у зв’язку з частими переїздами вона відсилала їх на зберігання сестрі. Однак чимало матеріалів уже зникло, так і не потрапивши до друку (листи до В. Сімовича, Н. Гамбарашвілі) або одразу ж після публікації (до М. Комарової-Сидоренко, Г. Комарової, М. Комарова, Ф. Петруненка). Архів Лесі Українки розпорошився.
Серед імовірних місць зберігання листів поетеси називаємо Зелений Гай, Лоцманську Кам’янку, Колодяжне, Кутаїсі, Київ, Львів, Чернігів, Чернівці, Мінськ, Одесу, Звенигородку тощо. Зважаючи на історичні події, що відбувалися на території сучасної України в 1917–1920 рр., важко було вберегти навіть ту частину рукописної спадщини Лесі Українки, що належала Косачам. Так, наприклад, 1920 року з Гадяча, де мешкала мати поетеси Ольга Драгоманова-Косач (Олена Пчілка), було вивезено багато документів Косачів-Драгоманових, у тому числі автографи листів. Вони втрачалися на різних етапах розформування музеїв, у які потрапляли. Під час Другої світової війни також зник архів М. П. Драгоманова – дядька Лесі Українки, з яким поетеса листовно спілкувалася багато років. Матеріали, що зберігалися у Варшаві, в Українському науковому інституті, були частково скопійовані М. Деркач та Г. Лазаревським у 30-х рр. ХХ ст., завдяки чому дійшли до наших днів.
Дисертант розглядає гіпотези науковців щодо інших можливих місць зберігання частин архіву Лесі Українки й подає свої міркування з цього приводу, мотивуючи власні висновки тезами з архівних документів і спогадів сучасників письменниці. Йдеться, зокрема, про листи, які могли зберігатися в Колодяжному, про що Леся Українка писала матері 3 травня 1897 року. Згадки про них знаходимо серед документів Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України («Листування Відділу рукописів 1955 р.»).
Автор дослідження розповідає про трагічну долю кореспонденцій поетеси до Климента Квітки, Нестора Гамбарашвілі, Михайла Грушевського, Василя Сімовича, Агатангела Кримського, Володимира Винниченка, Сергія Єфремова, Миколи Аркаса, Бориса Грінченка, називає ряд адресатів Лесі Українки, листи письменниці до яких не знайдено чи розшукано частково. Причини різні, однак доля епістолярних текстів у радянські часи найбільше залежала від імені адресата, роду його занять, політичних поглядів і ставлення до тоталітарної системи, яка панувала в УРСР.
У підрозділі подано класифікацію кореспонденцій поетеси до конкретних адресатів за повнотою збереження:
1. Листи, які втрачені повністю (до С. Мержинського, М. Биковської-Бєляєвої, В. Сімовича, В. Винниченка і т. д.).
2. Кореспонденції, що збереглися лише в копіях та першодруках (до М. Драгоманова, його родини та опубліковані у фрагментах А. Музичкою і Л. Старицькою-Черняхівською і т. д.).
3. Епістолярні тексти, які збереглися вибірково (до А. Кримського, Б. Грінченка, М. Аркаса і т. д.).
У четвертому підрозділі – «Листи письменниці в Україні» – досліджено історію та особливості формування фондів вітчизняних науково-дослідних установ, музеїв, бібліотек, де зберігаються нині листи Лесі Українки, шляхи надходження до них автографів кореспонденцій письменниці. Йдеться, зокрема, про відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, Київський літературно-меморіальний музей Лесі Українки, відділ рукописів Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського НАН України. На підтвердження наведених даних у дослідженні дисертант уперше цитує обліково-фондові документи вищезазначених закладів.
Пункт 1.4.1. – «Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України» – присвячено вивченню рукописного зібрання Фонду 2 найбільшої на сьогодні науково-дослідної установи України в галузі літературознавства, шляхів його формування.
Листи Лесі Українки за життя поетеси осідали в приватних колекціях її адресатів у різних куточках світу. Кореспонденції зберігалися серед архівних матеріалів І. Франка, М. Павлика, Ф. Колесси, В. Гнатюка, О. Барвінського (Львів), О. Кобилянської, В. Сімовича (Чернівці), О. Косач-Кривинюк, М. Кривинюка (Лоцманська Кам’янка), О. Драгоманової-Косач (Гадяч), М. Драгоманова (Варшава), Ф. Волховського (Лондон), А. Кримського (Звенигородка) тощо. Уже в перші десятиліття після смерті письменниці деякі науковці, зокрема М. Зеров, М. Драй-Хмара, досліджуючи її біографію та творчість, акцентували увагу на потребі збирання епістолярію Лесі Українки, щоб запобігти його розпорошенню. На жаль, закликів учених тоді не почули: час було втрачено, частково через суспільно-політичні зміни в Україні, частково через відсутність організації, яка працювала б у цьому напрямку. Такою структурою став Інститут Тараса Шевченка (з 1933 р. – Науково-дослідний інститут Тараса Шевченка, з 1936 р. – Інститут української літератури ім. Т. Г. Шевченка, з 1952 року – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка АН України) як базова науково-дослідна установа в галузі літературознавства.
Масове надходження кореспонденцій Лесі Українки до Інституту розпочалося наприкінці 1930-х рр. У книзі «Акти і листування Відділу рукописів Н/Д Інституту Т. Г. Шевченка (НКО) – Харків за 1933–1/ХІ.1936 р., пізніше Відділу рукописів Інституту літератури АН УРСР за час 1/ХІ.1936–1942 р.» є список матеріалів, переданих 28 березня 1938 року з Полтавського державного краєзнавчого музею до рукописного відділу Інституту української літератури на підставі розпорядження Управління в справах мистецтв при РНК УРСР від 13 лютого 1938 року № 192/8. Згідно з актом, на постійне зберігання з Полтави було передано 197 листів Лесі Українки до різних осіб (до Є. Драгоманової, О. Драгоманової-Косач, М. Косача) – незначну частину величезного архіву Драгоманових-Косачів, який на початку 20-х років ХХ ст. зник у Гадячі: одні документи розграбували, другі – знищили, треті – перевезли в Лохвицю, звідки вони згодом потрапили до Полтави. Передача 1938 року поклала початок широкомасштабному проекту пошуків інших листів письменниці, її архіву. Завдяки співробітникам рукописного відділу під керівництвом М. Грудницької, яка займалася розробкою концепції централізації матеріалів в Інституті української літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, до фонду Лесі Українки потрапили її кореспонденції з Бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові (46 автографів – 1950 р.), Львівського державного музею українського мистецтва (74 автографи – 1955 р.), Чернівецького державного літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської (59 автографів – 1956 р.). Крім того, епістолярні тексти Лесі Українки передавали також приватні особи – її адресати, їхні нащадки: А. Макарова, П. Хоткевич, Ф. Колесса, Б. Садовський, Д. Хуторська, М. Кіщенко-Проліско, К. Голота, О. Каштанова, Д. Лук’янович, Т. Маренко. Однак найбільше автографів надійшло від рідних поетеси, зокрема О. Косач-Кривинюк. 23 червня 1941 року вона передала на тимчасове зберігання Інституту української літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР 183 листи Лесі Українки, які 1956 року цією установою було придбано у М. М. Кривинюка, племінника письменниці.
Таким чином, у Фонді 2 відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України нині зосереджено найбільшу колекцію кореспонденцій Лесі Українки: 483 автографи листів, 79 фото-, ксеро- та машинописних копій, тобто 562 тексти. Крім того, 157 оригіналів епістолярних текстів зберігається у фондах І. Франка, М. Павлика, О. Кобилянської.
У пункті 1.4.2. – «Київський літературно-меморіальний музей Лесі Українки» – дисертантом узагальнено інформацію про унікальну добірку листів Лесі Українки та про шляхи надходжень до фондів музею кореспонденцій письменниці до Віри Александрової (2), Миколи Аркаса (1), Маргарити Комарової-Сидоренко (1), Бориса Грінченка (2), подружжя Грінченків (1) та керівництва Київського товариства «Просвіта» (1). У Києві зберігаються також листи, адресовані на Кавказ поетесі та її чоловікові названими батьками Климента Квітки – Карповими.
У пункті 1.4.3. – «Львівська національна бібліотека ім. В. Стефаника НАН України» – охарактеризовано діяльність співробітників Бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові (надалі – НТШ) та її правонаступниць (Львівської філії бібліотеки АН УРСР, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України) у справі збирання та публікацій листів письменниці.
Якщо в Києві епістолярій Лесі Українки в основному потрапляв до відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка, то у Львові функцію такого архіву та науково-дослідної структури виконував рукописний відділ Бібліотеки НТШ. Уже 1939 р. тут було чимало архівних матеріалів Косачів, у тому числі кореспонденції поетеси до І. Франка, В. Гнатюка, В. Лукича. Крім того, завдяки М. Деркач фонди постійно поповнювалися копіями листів письменниці, автографи яких зберігалися у Варшаві (до Драгоманових), Чернівцях (до О. Кобилянської), інших закладах Львова (до М. Павлика у Музеї українського мистецтва), деяких приватних колекціях. Також у Львові вперше було ініційовано публікацію збірника кореспонденцій Лесі Українки. 1938 року на засіданні НТШ М. Деркач у доповіді «Леся Українка в її листуванні» запропонувала окремо видати епістолярій поетеси, а вже 1946 року в повідомленні «Літературна спадщина Лесі Українки» (м. Львів) визначила основні напрямки роботи з підготовки багатотомного зібрання творів письменниці, значну частину якого містили б її листи.
Таким чином, у Львові поступово зосередилася значна частина епістолярних текстів поетеси – автографи листів Лесі Українки до Івана та Ольги Франків (25), М. Ганкевича (1), В. Гнатюка (12), М. Грушевського (6), Н. Кибальчич (7), Ф. Колесси (7), О. Луцького (2), О. Маковея (7), К. Панькевич (2), В. Стефаника (1), О. Барвінського (1), до НТШ (3). 10 січня 1950 року основну частину рукописів письменниці, у тому числі 71 лист, було передано із Львівської філії бібліотеки АН УРСР в Інститут української літератури. Нині у Львівській національній бібліотеці імені В. Стефаника НАН України зберігається сім листів Лесі Українки та один колективний, від групи діячів культури та мистецтва, серед підписів яких – автограф поетеси.
Пункт 1.4.4. – «Національна бібліотека України ім. В. Вернадського НАН України» – присвячено дослідженню фондів Інституту рукопису, зокрема мова йде про листи Лесі Українки до М. Старицького (1), А. Кримського (1) та до Ради наукового товариства в Києві (1) – кореспонденції письменниці, які несуть багатий фактологічний матеріал, допомагають глибше усвідомити трагічність долі родини Драгоманових-Косачів та історії її архіву.
У підрозділі 1.5. – «Епістолярій Лесі Українки в бібліотеках та науково-дослідних установах світу» – розповідається про 86 автографів листів Лесі Українки, які зберігаються за кордоном, викладено історію їх надходжень до фондів Слов’янської бібліотеки у Празі при Національній бібліотеці Чехії (73), Інституту Гувера при Стенфордському університеті США (10), відділу рукописів Центральної національної бібліотеки м. Флоренції (1), рукописного відділу Болгарської академії наук (2). Найменш дослідженими серед них залишаються листи Лесі Українки з архіву М. В. Кривинюка у Празі, які становлять неабиякий інтерес для науковців: учені довго не могли розшукати автографів кореспонденцій, незважаючи на те, що їх тексти були частково опубліковані 1970 року в книзі О. Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчости». Нині дослідників найбільше цікавить зміст листів, котрі зберігаються в Чехії, оскільки повністю надруковано лише деякі з них.
У дисертаційній роботі йдеться про обставини надходжень кореспонденцій Лесі Українки до фондів бібліотек у Празі та Флоренції, науково-дослідних установ Софії та Нью-Йорка.
У підрозділі 1.6. – «Публікації листів письменниці в багатотомних виданнях її творів» – коротко охарактеризовано багатотомні наукові зібрання творів Лесі Українки 50–70-х років ХХ ст., у яких було вибірково опубліковано епістолярій письменниці. У дослідженні подано окремі відгуки вітчизняних та зарубіжних літературознавців, їх оцінки щодо повноти та рівня підготовки видань, визначено коло основних критичних зауважень до них з боку науковців.
У другому розділі – «Текстологічне дослідження опублікованого епістолярію Лесі Українки крізь призму її автографів» – аналізується рівень текстологічної підготовки епістолярних текстів Лесі Українки у 12-томному зібранні її творів 1975–1979 років. Найповніше на сьогодні видання спадщини письменниці знецінюють принаймні дві причини – втручання цензури та велика кількість помилок. Щоб довести це, спираючись на конкретні факти спотворень авторського тексту, дисертант детально проаналізував опублікований у 1975–1979 роках епістолярій Лесі Українки, здійснивши фронтальну звірку надрукованих листів з їх автографами.
У першому підрозділі – «Особливості персональної текстології Лесі Українки» – зроблено короткий екскурс в історію виокремлення науки, яка ще порівняно недавно вважалася допоміжною філологічною дисципліною, визначено проблеми персональної текстології Лесі Українки на сучасному етапі, серед котрих гостро стоїть питання канонічності опублікованих епістолярних текстів поетеси.
Підрозділ 2.2. – «Епістолярій письменниці: текстологічне дослідження купюр» – акцентує увагу на цензурі, від якої Леся Українка потерпала ще за життя і яка переслідувала творчу спадщину письменниці й після її смерті. Особливо «уславилася» радянська державна цензура, яка, не маючи чіткого законодавчого поля, неухильно виконувала директиви партії. Створені у 20-х роках ХХ століття спеціалізовані установи під гаслом захисту класових інтересів взяли на себе попередній контроль усіх видів друкованої продукції, оформлення дозволів на видавничу діяльність та укладення списків забороненої літератури. Поступово у статтях, дослідженнях радянського періоду Леся Українка «ставала» індиферентною до національних почуттів українців, і все завдяки «вмілому прочитанню» творів поетеси, її листування, архівних матеріалів.
Із цієї ж причини поза увагою науковців у 50–70-х рр. ХХ ст. опинилася значна частина епістолярію Лесі Українки, вибірково представленого в п’яти- (1956 р. – 465 листів), десяти- (1965 р. – 395 листів) і дванадцятитомному (1978–1979 рр. – 773 листи) зібраннях творів письменниці, а надруковані в УРСР кореспонденції вирізняються великою кількістю купюр та неточностей. Автор дослідження виявив такі факти, детально проаналізувавши вилучені радянськими державними цензурними органами листи, окремі рядки, слова. Здійснено звірку автографів листів Лесі Українки, що зберігаються у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, з епістолярними текстами, опублікованими у 12-томному виданні 1975–1979 рр.
У ході науково-пошукової роботи виявлено і розкрито 44 купюри. Серед найбільш поширених вилучень – уривки, де висвітлюється національне питання, – тринадцять. Готуючи до друку багатотомні зібрання творів, редактори ретельно вичитували листування адресантів, аналізуючи погляди митця, вченого чи громадського діяча на різні суспільно-політичні теми, і вилучали «крамольні» рядки або й самі листи. Так, наприклад, не опубліковано розлогі роздуми Лесі Українки про український народ, його історію, політичне життя, долю нації у зв’язку з її під’яремним існуванням «в обіймах братньої Росії». Натомість вилучено рядки, де негативно характеризується Московщина взагалі та її культура зокрема, де порушується єврейське питання. Загалом радянські цензурні органи досить вправно «редагували» висловлювання письменниці. Залежно від потреби, вилучалися, наприклад, рядки про активне листування поетеси з «ворогами народу» (зокрема з Агатангелом Кримським, Михайлом Грушевським, Сергієм Єфремовим, Людмилою Старицькою-Черняхівською), несприйняття праць М. Чернишевського й т. ін.
Штучно створений образ «співачки досвітніх огнів», «революціонерки-марксистки» вимагав певного ігнорування листів особистого характеру. І хоча Леся Українка протягом життя рідко висловлювала інтимні думки письмово, проте самоцензура поетеси була менш безжальною, ніж редактори: не потрапили до друку уривки про нелегкі взаємини між членами родини Косачів, особисте життя письменниці та її близького оточення. Із цієї ж причини вилучень зазнали «ділові» кореспонденції до найрідніших людей – сестри Ольги Косач-Кривинюк та матері (Ольги Драгоманової-Косач). У них Леся Українка обговорювала стан свого здоров’я, способи лікування, фізіологічні проблеми жіночого організму під час хвороби. Здебільшого упорядники зібрань пояснювали вилучення подібних уривків переобтяженням текстів медичними термінами, детальним описом лікування та ідентичністю поданої інформації. На думку дисертанта, аналіз цих купюр дає можливість краще зрозуміти психологію взаємин Лесі Українки з найближчими людьми, адже подібні листи поетеса писала у складні моменти життя, коли шукала підтримки та поради.
У роботі вперше вводяться в науковий обіг уривки, вилучені під час підготовки до друку епістолярних текстів Лесі Українки у 50–70 рр. ХХ століття.
У третьому підрозділі – «Цензурні вилучення листів Лесі Українки: факти та гіпотези» – досліджено факти і причини ігнорування окремих кореспонденцій письменниці у 12-томному виданні 1975–1979 рр. Виявлено, що редакційна колегія не подавала точної кількості збережених оригіналів листів Лесі Українки і їх копій (видання 1975–1979 рр. вказує, що їх понад 750, хоч у 10–12-му томах опублікувано 773 епістолярні тексти). Основна причина, на думку дисертанта, – у бажанні приховати неприйнятні для радянської цензури ідеї, погляди поетеси (здебільшого національні), а також факти активного листування письменниці з так званими ворогами народу (Сергієм Єфремовим, Михайлом Грушевським, Юрієм Тищенком, Миколою Аркасом, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Борисом Грінченком).
До вилучених зараховано 116 кореспонденцій Лесі Українки, що не ввійшли до 12-томного зібрання творів письменниці, хоча на час його підготовки до друку були розшукані. Це листи до Михайла Кривинюка (70), Юрія Тищенка (12), Ольги Косач-Кривинюк (9), Сергія Єфремова (6), Михайла Грушевського (6), подружжя Кривинюків (4), матері (4), усієї родини (1), М. М. Кривинюка (1), Михайла Драгоманова (1), Івана Труша (1), Марії Охріменко (1). Значна їх частина (87) зберігалася в архіві М. В. Кривинюка й уперше була опублікована фрагментарно 1970 року в США, у книзі О. Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчости». В УРСР видання, здійснене за кордоном, офіційні установи проігнорували. Поодинокі примірники, що потрапили в Україну, стали справжніми раритетами. Хоча редколегія зібрання 1975–1979 рр. мала нагоду ознайомитися з книгою, що можна стверджувати на основі багатьох фактів, в Україні листи було опубліковано лише в 90-х рр. ХХ ст. Причина – у їх змісті: у центрі багатьох кореспонденцій Лесі Українки до М. Кривинюка, активного учасника українського соціал-демократичного руху, видавця, перекладача, кореспондента, довіреної особи поетеси в громадських та особистих справах, – українське питання. Воно є центральним і в листах Лесі Українки до Фелікса Волховського. Їх пошуки тривали в період підготовки до друку 12-томного зібрання. Копії листів, одержані зі США стараннями Олександра Дуна, надійшли запізно, після виходу видання у світ, проте, враховуючи відмову редколегії публікувати переклад письменниці «Казки про несправедливого царя» Ф. Волховського з посиланнями на «Хронологію…» Ольги Косач-Кривинюк і зміст самих кореспонденцій, можна зробити припущення: навряд чи вони потрапили б до зібрання.
У підрозділі дисертантом досліджено кореспонденції Лесі Українки до Сергія Єфремова, Михайла Грушевського, Юрія Тищенка, встановлено причини, через які листи не були надруковані у 12-томному зібранні творів письменниці 1975–1979 рр. В основному на заваді ставало ідеологічне «табу» на імена окремих адресатів і висвітлення у деяких кореспонденціях поетеси національного питання. Вилучення частини епістолярної спадщини, яка не відповідала новоствореному образу письменниці – ворога «буржуазних націоналістів», доводить тенденційність радянських цензурних органів щодо листів Лесі Українки. Така «виважена» політика влади завдавала найдошкульніших ран українському літературознавству: ідейно-політичний нагляд, здійснюваний за друкованим словом будь-якого формату, руйнував його як науку і викривляв події літературного процесу, що створювало найширші можливості для фальшування навіть у «найповніших» зібраннях творів письменників-класиків.
У четвертому підрозділі – «Мовні помилки та неточності в епістолярних текстах 12-томного зібрання творів поетеси (1975–1979 рр.)» – зроблено детальний порівняльний аналіз автографів кореспонденцій Лесі Українки з епістолярієм, опублікованим у 12-томному зібранні 1975–1979 років.
Письменниця не раз зізнавалася в листах, що змирилася зі своєю хворобою, але ніяк не могла погодитися з редакторським свавіллям, недоглядом друкарів. Вона завжди виважено ставилася до мовного оформлення текстів своїх творів, адже правопис на той час не був усталеним, існувала різниця між орфографічними нормами у зв’язку з територіальним поділом України. Тому головний критерій словодобору, яким Леся Українка керувалася під час написання листів до рідних, друзів, знайомих, – живе мовлення її сучасників. Воно, поряд із традиціями в літературі, формувало особисте вподобання поетеси щодо лексем, тому нехтувати цим не може жоден текстолог. За ідеальних умов особливості авторського добору словоформ повинні зберігатись або хоч би враховуватися. Результати досліджень доводять, що вибір лексем під час підготовки до друку епістолярію Лесі Українки проводився виключно з позицій «осучаснення» тексту. Саме це зумовило ретельне студіювання мовного оформлення опублікованих листів письменниці. У результаті виявлено приголомшливі факти свавілля редакторів, друкарського недогляду. Дисертантом зафіксовано 298 лексико-морфологічних, орфографічно-пунктуаційних, механічних неточностей, помилок, які стали можливі через некомпетентність редакційної колегії в деяких питаннях правопису (до її складу не ввійшов жоден мовознавець), надмірне бажання упорядників «осучаснити» тексти листів Лесі Українки, неякісний контроль за друком. Це неабияк порушило цілісність кореспонденцій письменниці. Заміни авторських словоформ та лексем (наприклад, в автографі: «Ліля відживляється», «відносини трохи наладились», «виявляться наслідки наших заходів», «чи не трапилось якої притичини»; у друці: «Ліля підживляється», «відносини трохи налагодились», «виясняться наслідки наших заходів», «чи не трапилось якої причини»), морфологічних форм дієслів, іменників, прикметників тощо більш сучасними (в автографі: «єсть», «пише», «слабості», «душечко»; у друці: «був», «писала», «слабість», «душечка»), одних розділових знаків іншими (в автографі: «почалася спекота – евпаторійська! 27° в затінку! в морі 20°!»; у друці: «почалася спека євпаторійська. 27° в затінку, в морі 20°»), великої літери на малу (наприклад, у слові «Товариш» у листі Лесі Українки до А. Кримського від 05.01.1902 р.) зруйнували її індивідуальний стиль, втиснули в рамки шкільної граматики, що неприйнятно для наукового видання. Також зафіксовано 171 механічну помилку. Пропуски слів, речень, рядків, використання інших лексем, переставлення слів або речень місцями, зайві слова, неточності в передачі виділених письменницею лексем чи фраз завдали виданню найбільшої шкоди, адже огріхи друкарів нашаровуються, переходять у найновіші дослідження вчених, викликають неточності в трактуванні того чи іншого уривка.
У підрозділі подано чимало фактів порушень творчої волі автора. На численних прикладах доведено, що редакційна колегія не виконала взятих на себе зобов’язань: у виданні 1975–1979 рр. не лише не збережено лексичні, морфологічні, граматичні та пунктуаційні особливості оригіналу, але й зруйновано стиль письменниці. Це дає підстави говорити про необхідність перевидання епістолярної спадщини Лесі Українки з урахуванням сучасних текстологічних принципів та авторських правописних традицій, сформованих на базі живого мовлення українців кінця ХІХ – початку ХХ ст.
У висновках узагальнено результати дисертаційної роботи.
В умовах незалежної України зростає увага до окремої особистості, її неповторності й багатогранності, тим більше якщо цією індивідуальністю є митець. Водночас поза належною увагою видавців нерідко залишаються опубліковані за радянських часів листи українських класиків, у тому числі Лесі Українки. Оскільки під час підготовки до публікації епістолярні тексти часто ставали об’єктом фальшування з боку державних цензурних органів, то особливої уваги сьогодні потребують автографи поетеси.
У результаті роботи встановлено місця зберігання кореспонденцій письменниці нині, простежено їх рух від адресатів до науково-дослідних установ, бібліотек, музеїв, де вони осіли, та шляхи поповнення цих фондів. Важливість одержаних результатів для майбутнього Повного академічного зібрання творів Лесі Українки беззаперечна: у текстологічному коментарі попередніх багатотомних видань не завжди точно було вказано місце зберігання автографа, нерідко названо його помилково. Дослідження подає вичерпну інформацію про джерельну базу епістолярію поетеси, у ньому максимально відтворено історію збирання і публікацій її листів.
За допомогою рукописів кореспонденцій Лесі Українки, їх копій та першодруків удалося встановити причини, кількість і серйозність порушень творчої волі письменниці в її листах, опублікованих за радянських часів. Ідеться насамперед про купюри. Створені не для друку, особливо відверті кореспонденції літераторки до найвизначніших постатей кінця ХІХ – початку ХХ століть ретельно вичитувалися редакторами й упорядниками. Існування ідеологічного «табу», котре фактично стало головним критерієм відбору матеріалу до друку, унеможливило подачу листів за автографами без вилучень. Цензурних утисків зазнали тексти, у яких поетеса розлого коментувала політичну ситуацію в Україні, характеризувала причини та наслідки багатовікового під’яремного існування народу без держави чи аналізувала його стосунки з сусідами, зокрема Росією. Проте, як з’ясувалося під час фронтальної звірки опублікованих кореспонденцій письменниці з їх автографами, не тільки національне питання було об’єктом пильної уваги редакторів, державної цензури. Серед сорока чотирьох купюр, знайдених у 12-томному виданні творів Лесі Українки 1975–1979 рр., лише тринадцять містять подібні роздуми. За змістом вилученого матеріалу виділяємо ще три групи, не менш важливі для встановлення останньої творчої волі автора. Це надзвичайно цінний матеріал для подальшого історико-літературного вивчення доробку поетеси.
Варто також переглянути питання про повноту зібрання творів Лесі Українки 1975–1979 років, куди ввійшло 773 кореспонденції. У виданні не вказано точної кількості збережених епістолярних текстів письменниці, адже поза друком залишилося 116 листів, хоча їх автографи, копії чи першодруки були відомі на момент укладання зібрання, а окремі з них навіть опубліковані за кордоном. Редактори та упорядники епістолярію Лесі Українки лише частково вмотивували вибірковість представлених текстів, указавши на однотипність поданої в деяких листах інформації. У дослідженні цю тезу спростовано за допомогою ретельного аналізу кореспонденцій поетеси, що не ввійшли до 12-томного видання. Серед причин називаємо цензурні утиски та існування ідеологічного «табу» на імена багатьох громадських діячів, політиків, письменників, визнаних у СРСР «ворогами народу». Насамперед ідеться про існування спецфондів та відділів спецзбереження у найбільших архівах і науково-дослідних установах держави. Доступ до документів, що зберігалися в них, був обмежений. Матеріали із закритих архівів почали активно друкувати тільки в період незалежної України, хоча такі публікації нерідко залишалися непоміченими в наукових колах через невеликі тиражі часописів у 90-х роках ХХ ст.
Епістолярна спадщина Лесі Українки в текстологічному аспекті – одне з найменш вивчених питань у вітчизняному літературознавстві. У 1950–1970-х роках це стало причиною численних невиправданих помилок, які проникали в кореспонденції письменниці на різних етапах їх підготовки до друку. Неточності виправдовувалися визначальним у текстології принципом уніфікації текстів класиків на базі сучасних правописних норм. Результати фронтальної звірки листів Лесі Українки, опублікованих у багатотомних наукових виданнях, з їх автографами дають підстави стверджувати, що зафіксовані численні порушення правил текстологічної підготовки до друку наукового видання не мають нічого спільного з осучасненням текстів листів. У дослідженні прокоментовано десятки невиправданих підмін у лексичній, граматичній, морфологічній, фонетичній підсистемах мови, котрі іноді ускладнюють розуміння тексту; зафіксовано чимало порушень у відтворенні авторської пунктуації, прикладів неприйнятної для сучасної текстології взаємозаміни розділових знаків різних груп. Вивчення рукописних та друкованих джерел текстів листів Лесі Українки супроводжувалося ретельною реєстрацією всіх механічних огріхів, зроблених під час підготовки епістолярних текстів до публікації. Йдеться, зокрема, про пропуски слів, речень, рядків, їх переставлення місцями, невиправдане використання паронімів, зайві лексеми, неточності в передачі виділених письменницею слів чи фраз, що завдало 12-томному виданню творів Лесі Українки (1975–1979 рр.) великої шкоди.
За останні роки українське літературознавство досягло значних успіхів. Руйнуються постулати радянського періоду і щодо листування митців. У минулому лишилася тенденція публікувати лише ті кореспонденції чи уривки з них, котрі б ілюстрували стереотипні положення щодо життєпису, світогляду, мистецької спадщини Лесі Українки. Сьогодення вимагає від науковців детального та повного аналізу творчого доробку письменниці.
Дисертаційна робота не вичерпує текстологічних проблем епістолярної спадщини Лесі Українки і спонукає до подальших ґрунтовних досліджень цього важливого напрямку її персональної текстології.
Путівник по фондах Відділу рукописів Інституту літератури / [заг. ред. Г. М. Бурлаки]. – К. : Спадщина, 1999. – С. 401–402. |
