| summary: | У Вступі обґрунтовано актуальність, мету й завдання дослідження, з’ясовано теоретико-методологічну основу, наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи.
У першому розділі “Надія Кибальчич у рецепції літературної критики” відстежується загальний стан досліджуваної проблеми, аналізуються характер та особливості сприйняття творчості письменниці від часу її перших публікацій на межі ХІХ-ХХ століть до наших днів. Дисертантка виносить в основу дослідження аспект творчої індивідуальності, що дозволяє не тільки осмислити творчість Надії Кибальчич, її ідейні домінанти, мотиви, сильні та слабкі сторони, а й поширюється на всю літературно-культурну діяльність письменниці та середовище її спілкування. Творча індивідуальність належить до базових, класичних понять української літературознавчої школи (О.Потебня, І.Франко, О.Білецький, П.Филипович, Д.Чижевський та ін.). Розробка цієї категорії в сучасній гуманітарній науці продовжується на новому етапі, про що свідчить поява друком колективної монографії учених Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України «Самототожність письменника» (1999). У ній чиниться спроба модернізувати означену дослідницьку категорію. Ось як про це пише відповідальний редактор видання Г.Сивокінь: «...Поняття письменницької самототожності логічно сполучається з поняттям творчої індивідуальності, досить ґрунтовно осмисленим у науці про літературу». Звичайно, говорячи про творчу індивідуальність письменника, оцінюємо насамперед його творчість. Проте у полі зору мають опинитися також інші аспекти. Так, індивідуальні риси письменника добре проявляються у процесі його літературних взаємин, і тут у пригоді стають листи, тексти публічних виступів, принагідні оцінки інших осіб. Проблема творчої індивідуальності в її сучасній інтерпретації спонукає до своєрідної реабілітації біографізму в літературознавстві. Саме такий підхід актуальний для даної роботи.
Істотна особливість втілення індивідуального пов’язана із включеністю творів Кибальчич у контекст літератури, що її творили жінки. Цей аспект розглядається у підрозділі “У контексті «жіночої» літератури”. На межі століть “жіноча” література виокремлюється у самобутнє явище національного письменства. Слушно писав М.Сріблянський, що жінки-письменниці, «...маючи ріжні таланти, вносять якусь чистоту в літературу своєю художньою працею, очищують повітря нашого мистецтва і дають великий зміст літературі..., в усякім разі вони, жінки, виявляють більше волі, таланту, ніж мужчини... Письменниці більше дбають про людину, ведуть достойну боротьбу за її визволеннє...».
У роботі окреслюються основні параметри творчої активності Надії Кибальчич, з’ясовуються вияви жіночої ідентичності в її творах та зіставляються із літературним тлом доби. Найтонші психологічні спостереження присвячені у творах Н.Кибальчич розкриттю жіночого характеру. Підвищена емоційність її героїнь, з одного боку, виявляє саму суть життєвих проблем, які вони розв’язують. З іншого боку, письменницю цікавлять не «прямолінійні» реакції персонажів на факти реальної дійсності, а незвичайні, суперечливі, нерідко парадоксальні рефлексії, які звичайно розкриваються на прикладі жіночих образів («Пропащі сестри», «На хуторі», «Підпал», «Засуджені», «Смутна пісня» та ін.). Однак треба зауважити, що письменниця не виявляє якоїсь спеціальної феміністичної тенденції. У її творах знаходимо так само цікаві й неординарні образи чоловіків («Флорентійської ночі», «Петро Тодосенко», «Перша зустріч», «У закутку») та дітей («Малий Ніно», «Спогади кота Сивка»), тобто тут немає якоїсь зумисної роздільності чоловічого та жіночого світів, яку нерідко спостерігаємо у феміністичній літературі та феміністичній критиці.
Спочатку дефіцит критичної рецепції творчості Надії Кибальчич, а пізніше, тобто вже по смерті, епізодичні публікації творів, майже цілковита відсутність літературознавчих праць, присвячених дослідженню її поезії та прози, - усе це протягом багатьох десятиліть створювало навколо постаті Кибальчич ефект «білої плями» в історії української літератури. Про характерні особливості її читання і сприйняття йдеться у підрозділі “Логіка рецепції творчості Надії Кибальчич”. Упродовж півтора десятиліття літературного шляху про творчість письменниці говорилося принагідно, однак лише двічі вона була удостоєна осібної уваги, ставши предметом рецензій та оглядів. Із окремих відгуків на твори Кибальчич, які з’являлися на початку ХХ століття у періодиці (О.Грушевський, М.Вороний та ін.), важко скласти однозначну думку про ставлення критики до поезії і прози письменниці. Причин цьому є кілька: а) творча індивідуальність Надії Кибальчич не оцінювалася критиками цілісно, переважно бралися до уваги лише окремі твори, які, звичайно, не могли достатньою мірою репрезентувати індивідуальну естетику письменниці; б) її творчість майже не розглядалася в літературному контексті, зокрема властивому контексті «жіночої» літератури кінця ХІХ та початку ХХ ст.; в) головні, найважливіші твори письменниці лишилися без жодного відгуку.
Дисертантка докладно аналізує статті О.Грушевського та М. Вороного, а також принагідні оцінки І.Франка, М.Сріблянського, М.Євшана, С.Єфремова, П.Капельгородського, М.Яценка та ін. У сучасних історіях української літератури творчість Надії Кибальчич так само, як і раніше, виноситься на узбіччя. Таким чином, віддавна була узаконена така логіка критичної рецепції творчості Надії Кибальчич, яка спонукала сприймати письменницю лише однією з загалу, не бачити в ній індивідуальності, не визнавати її власного літературного обличчя. У своєрідному «табелі про ранґи» українського радянського літературознавства Кибальчич не потряпляла вище епізодичних ролей, а творчість самобутньої письменниці обходилась лише оцінками-загальниками без жодного уважнішого та конкретнішого погляду.
У ІІ розділі роботи проводиться дослідження літературних взаємин письменниці та її творчої біографії. Літературно-творчі взаємини є дуже важливим фактором для оцінки творчої особистості Надії Кибальчич. Справа у тому, що в літературних взаємозв’язках виявлялися найважливіші риси світогляду і письменницького самоусвідомлення. Відсутність критики якоюсь мірою компенсувалась через особисті контакти письменниці, зокрема листування з Іваном Франком та Лесею Українкою.
Іван Франко одним із перших визнав літературний хист Надії Кибальчич та поставив письменницю в ряд провідних молодих талантів українського письменства («З останніх десятиліть ХІХ віку»). Надія Кибальчич зустріла в особі Івана Франка досвідченого й толерантного редактора. Редакторська підтримка дуже багато важила в 1899-1904 роках, коли вона багато писала і друкувалась, наочно виявляючи активний розвиток своїх літературних здібностей. Почавшись із суто літературного контакту, знайомство Кибальчич і Франка згодом перетворилося в довірливе особисте спілкування, що переконливо засвідчують ті листи, які збереглися. Надія Кибальчич зверталася до Франка не лише як до редактора і письменника, але й як до старшого товариша в літературі, впливового й авторитетного діяча українського культурного руху. Доброзичлива підтримка, яку вона незмінно мала в особі Каменяра, допомагала виробити правильні орієнтири у творчості й житті, а це було дуже нелегко, якщо врахувати, що Кибальчич працювала віддалік від тогочасних культурно-освітніх центрів українства, а після 1906 року – на еміґрації. Цілком природно, що мотиви листів не обмежуються лише літературними справами, а торкаються також важливих життєвих проблем.
Друге плідне й надзвичайно важливе літературне знайомство поєднало Надію Кибальчич із Лесею Українкою. Документальним підтвердженням їх взаємин залишається сім Лесиних листів, що були знайдені по смерті Кибальчич і вперше опубліковані в 1925 році. У них порушуються актуальні теми творчого життя обох письменниць, особистого побуту, здоров’я, родинних справ, вражень від закордонних місць лікування тощо. Були й особисті зустрічі, але нетривалі, принагідні, через що Леся Українка називала Кибальчич «мало баченою товаришкою». Обидві письменниці були солідарні в поглядах на завдання й вартості українського письменства того часу: вони прагнули посутнього оновлення української літератури, активнішого її прилучення до європейської культури, водночас принципово відстоювали права національно-культурної самобутності, намагалися «воювати» проти вузького провінціалізму та хуторянства. Гостро переживався в ту пору Лесею Українкою та Надією Кибальчич дефіцит кваліфікованої критики в українському літературному житті. Леся Українка посутньо висловлюється про творчість Надії Кибальчич, наприклад, про її «Ескізи». Як і Франко, вона заохочує похвалою «кохану товаришку» до літературної праці, проте делікатно говорить про недоліки творчості, зауважуючи надмір трагізму в її оповіданнях.
Стосунки Лесі Українки та Надії Кибальчич – аж ніяк не пересічне літературне знайомство. Із взаємного пізнання двох творчих особистостей народився тривалий духовний зв’язок, який не можна окреслювати лише як спільність професійних інтересів до літератури, спільність побутових проблем чи щось подібне. Спільність поглядів, співзвучність почуттів та переживань обох письменниць склалася як особливий досвід пережитого та осмисленого.
Короткотривале знайомство із видатним літературно-просвітницьким діячем Борисом Грінченком досить докладно описане у спогадах Кибальчич. Взагалі спілкування з корифеями української літератури багато значило для Надії Кибальчич: морально підтримувало її в нелегких умовах та труднощах побуту, додавало сил, сприяло в літературно-естетичних орієнтаціях, виробленні художньої майстерності. Підтримка та розуміння Франка й Лесі Українки певною мірою компенсували в очах письменниці відсутність критичних відгуків на її творчість.
У наступному підрозділі дисертантка на підставі опрацьованих архівних та літературних джерел намагається простежити і осмислити основні факти творчої біографії Надії Кибальчич. На сьогодні маємо досить скупі, а нерідко суперечливі свідчення про основні події її життя. Окремі періоди, зокрема еміґраційний, залишаються «білими» плямами, через що довелося вдатися до малодоступних архівних матеріалів.
З дитячих років Надії Кибальчич привертають увагу літературні традиції родини (дід і мати були українськими письменниками), ранні вияви філологічних здібностей, а також переживання станів психічного розладу через невлаштованість родинного побуту та конфлікти дорослих. Дитячі неврози наклали відбиток на все життя Надії Кибальчич. Вони сприяли виробленню песимістично-фаталістичного світогляду, ознаки якого стійко проявляються у прозі та поезії Кибальчич і становлять собою невід’ємну частку творчої індивідуальності. Особливо відчутними є настрої самотності та незахищеності людини у суспільстві, порожнечі та деморалізації, яка охопила довколишній світ.
В українську літературу Надія Кибальчич увійшла у двадцятирічному віці. Характерною ознакою її дебюту в «Літературно-науковому віснику» за 1899 рік була серйозність намірів та виробленість художнього письма. Для першого (раннього) періоду творчості письменниці, який тривав до її ув’язнення 1905 року та еміґрації, надзвичайно важливе значення має творче спілкування з редакцією «Вісника» в особі Івана Франка та Володимира Гнатюка, з якими вона листувалася особисто. Протягом перших чотирьох років на сторінках «Літературно-наукового вісника» були опубліковані десятки творів Кибальчич – віршів, прозових ескізів та малюнків, оповідань.
Переломними в житті Надії Кибальчич стали роки першої російської революції. Наслідки ув’язнення 1905 року Кибальчич та її чоловіка Козловського були драматичними, оскільки надірване здоров’я довелося протягом років поправляти на вигнанні, за кордоном. На підставі вивчення джерел можемо твердити, що письменниця перебувала за кордоном протягом 7-8 років, тобто від 1906-07-го до 1914-го. Особливості цього побуту вона змалювала в ескізі «Те, чого не видно»: крайні злигодні, які перетворюються у страшне моральне випробування порядної людини, оскільки їй заради шматка хліба доводиться терпіти зневагу та приниження від багатих, котрі дають роботу.
Творчість Надії Кибальчич другого (еміґраційного, зрілого) періоду помітно відрізняється від її доробку 1898-1905 років. Із упорядкованої нами бібліографії творів письменниці видно, що, незважаючи на ув’язнення та інші прикрощі, письменниця продовжує активно працювати в літературі. Так, у 1905 році було видрукувано кілька добірок її поезій, а також дванадцять оповідань та ескізів. Пізніше відмова від співробітництва з боку «Літературно-наукового вісника» означила переломний момент у літературній кар’єрі Кибальчич. Хоч яким болючим був цей удар для її мистецьких амбіцій, проте він спонукав ширше подивитися на український літературний процес, шукати інших шляхів до читача. Письменниця зав’язує контакт із окремими галицькими часописами («Будучність», «Руслан», «Діло»).
Треба відзначити, що творчість Надії Кибальчич на цьому етапі набула нових рис, засвідчила розширення естетичних можливостей авторки. Ліричну поезію в цей час письменниця друкує зрідка, мабуть, усвідомивши її слабкі сторони. Однак у прозі вона віддає перевагу вже не імпресіоністичним ескізам, а класичному оповіданню та новелі. Розширюється тематична гама її оповідань: якщо раніше вони в основному торкалися тем із життя інтелігенції, то тепер чимало пишеться на теми села («Ганнине кохання», «Підпал», «Павло Тодосенко» ті ін.), але в контексті реалій нового часу (революція 1905 року та її наслідки). У творчості Кибальчич останніх років виразно намічається еволюція в бік розширення жанрових меж та можливостей. У цьому переконують чотири розгорнуті письменницею, але не завершені проекти:
спроби великої прози («Пропащі сестри»);
звернення до драматургії, що засвідчують незавершені рукописи;
творчість для дітей, що публікувалася на сторінках дитячого журналу Олени Пчілки «Молода Україна», а згодом склала окрему книжку;
переклади, які стали виконуватися постійно та склали б у сукупності окрему збірку.
Творчі можливості Надії Кибальчич в останні роки її життя були на піднесенні: вона багато писала і багато друкувалася, розширювала коло видань, із якими мала співпрацю. Через те неправильно було б думати, що саме особиста драма викликала занепад творчості. Всупереч обставинам життя, Кибальчич продовжувала активно працювати в літературі, до того ж, - працювати більш ефективно та плідно, ніж раніше. Нарешті, незадовго до смерті збувається нарешті довголітня мрія письменниці – її твори виходять із друку окремими збірками: «Поезії» (1913), «Оповідання» та «Дитячі оповідання» (обидві - 1914). Цими публікаціями вона ніби підсумовувала свій багаторічний непростий, але доволі благородний і плідний літературний досвід.
Оцінюючи життєвий і творчий шлях Надії Кибальчич, робимо висновок, що в ньому виявилося самовіддане служіння національній культурі. Виховане під впливом української класичної літератури та живих літературних знайомств, які Кибальчич мала в родинному оточенні, воно пізніше живилося творчими взаєминами з велетами української літератури, якими були Іван Франко та Леся Українка. Талант художньої «обсервації» життя в Н.Кибальчич поєднувався із високою європейською освіченістю, добрим знанням та розумінням естетичних гасел модерної доби, що засвідчувало в її особі дуже цінного для свого часу працівника нашої літературної ниви.
У наступному третьому розділі дисертації “Проекції авторської самототожності у творчості Надії Кибальчич” здійснюється аналіз творчого доробку письменниці. Мистецька індивідуальність Надії Кибальчич виразно виявляється в її поглядах на природу і смисл художньої творчості, зв’язки літератури із дійсністю, індивідуума з його внутрішнім життям, самоцінність людської особистості ї її духовних проявів, індивідуальну психологію, а також осмислення суспільства та природи. Усе це складає цілий комплекс цікавих ідей, по-різному розвинутих Надією Кибальчич у художніх творах, зокрема малій прозі, яка найвиразніше репрезентує своєрідність естетичного мислення письменниці.
Важливим у контексті проблеми видається питання смислу творчості. Творчість, на думку Надії Кибальчич, наближає до сутності людського існування, є квінтесенцією життя. Письменниця не романтизує і не демонізує тип митця, як дехто з її сучасників (Леся Українка, Володимир Винниченко), зате з незмінною повагою зображує його. Уява, натхнення, мрія протиставляються сірому буденному існуванню, позбавленому творчості. У програмному автобіографічному ескізі «Лист» доля митця піднесена до загальносуспільної проблеми, адже письменник – то не тільки національний прапор, а й реальна людина з цілком реальними потребами. Ставлення до Слова як до священного дару характеризує також поезію Надії Кибальчич («Те слово велике…», Маленька пісня», «Голоси» та ін.). Слово-правда протиставляється буденності з її потягом до фальшивих, примарних цінностей. Ось чому образ письменника та його слова набуває у творах Надії Кибальчич особливого значення. Нерідко проблема виходить на рівень широких роздумів про історичний шлях народу, його культури («Уривки з автобіографії ідеї»).
Надія Кибальчич утверджувала ідею самоцінності особи, індивідуальності. В її творах спотерігаємо увагу й повагу до особистості, яка свідомо йде обраним шляхом, узгоджує свої дії із переконаннями. Смисл життя відкривається таким героям у вірності собі, своєму призначенню, і цю вірність вони спроможні пронести крізь найтяжчі випробування. Про це йдеться у підрозділі “Сенс життя та рефлексія смерті”. Уособленням такого переконання – йти на самопожертву в ім’я торжества ідеалу – постає Савонарола, герой новели «Флорентійської ночі», однієї з найкращих перлин художньої прози Надії Кибальчич. Коли настала загроза зненависті й розбрату для цілого краю, Савонарола свідомо обирає загибель, добровільно здається в руки ворогам. Цим він реалізує своє особистісне право на волю й, отже, залишається людиною в найвищому розумінні слова. Його ж вороги керуються низькими інстинктами, які письменниця викриває в їх патологічних спробах завдати ув’язненому монахові якнайсильнішого болю перед тим, як стратити його.
У характерному моделюванні персонажів - не стільки борців, скільки шукачів, що блукають та збиваються з путі, впадають у відчай і тугу, а нерідко й гинуть, - безперечно, виявляється тонка грань творчої індивідуальності письменниці – схильність віддавати перевагу реальності перед ідеальним, точніше, визнавати певний диктат дійсного над ідеальними пориваннями душі людини. Через те у складному психологічному аналізі неможливості багатьох персонажів Надії Кибальчич відстояти свої ідеали вбачаємо цілком виразні автобіографічні риси - непослідовність, брак віри й волі, страждання і тугу, внутрішню надламаність. Захищаючи елементарне право людини жити та працювати вільно, вона засуджує всяке приниження, яке терпить людська істота від собі подібних. Цей мотив часто стає провідним у її творах, адже герої Н.Кибальчич нерідко страждають не від суспільного зла взагалі, а власне від конкретних його носіїв – людей злої волі, жадібних та жорстоких, які сповнені прагнення принижувати та упосліджувати інших, користуючись своєю владою та матеріальними перевагами в суспільному становищі. Нерідко об’ктом письменницької уваги стає саме процес духовного переродження людини, коли вона, пригнічувана оточуючим середовищем, згодом сама стає часткою цього владного й жорстокого світу, тобто із жертви перетворюється на хижака. Саме таку суперечливу еволюцію бачимо в персонажах оповідань «Хмарина», «Павло Тодосенко», «Підпал», «На хуторі» та ін.
Гартуючись у подіях суспільного напруження, окремі персонажі Надії Кибальчич здобувають власний голос, стають особистостями, хоч за це поплачуються втратою здоров’я, зневірою, а іноді й життям. Треба звернути увагу на особливість зображення таких типів. На перший план тут виступає тема страждання, драматичне переживання людського в людині. Письменниця віддає данину благородності революційної боротьби, яка пробуджує живу душу в людині, зриває полуду ілюзій з її очей. Але нерідко такі типи зображуться як «пропаща сила», їх надламані долі унаочнюють трагізм суспільних збурень, коли людина стає тільки тріскою в завертах страшної стихії («Останні»,«Злочинець», «Малий Ніно», «Перша зустріч»). Особливо цікавить письменницю перехідний стан психіки персонажа, коли втрачається інтерес до життя, з’являються думки про смерть як можливий вихід із порочності буття, із трагізму переживань та нескінченних страждань. Рефлексія смерті характерна для цілої низки творів, як-от «Флорентійської ночі», «Хмарина», «На хуторі», «З життя», «Засуджені», «Те, чого не видно», «Злочинець».
Проблема сенсу життя розв’язується Надією Кибальчич із позицій модерного індивідуалістичного мислення, глибокого гуманізму. Нереалізованість індивідуального, у тому числі нереалізованість закладеного в людині творчого потенціалу, стає важкою внутрішньою драмою. Суспільство і його репресивні інституції, що стають на шляху реалізації людини як особистості, втілюють сили екзистенційного зла. Натомість індивідуальна воля є тонкою, делікатною й ніжною матерією, що здатна руйнуватися від впливів середовища, а, значить, потребує постійного захисту. Життя розкривається у творчості Надії Кибальчич як трагічна субстанція.
Ціла творчість письменниці позначена особливою жіночою чуттєвістю, що аналізується у підрозділі “Жіноча ідентичність”. Уже з перших кроків Кибальчич як письменниця виділялася тонким ліризмом, умінням створювати пластичні настроєві картинки, глибоким психологізмом, увагою до мінливості переживань та станів людської душі. Пізніше ці риси розвинулись та вдосконалились у її художньому письмі. Змальовуючи персонажів-жінок в оповіданнях «На хуторі», «Підпал», «Останні», «Смутна пісня» та ін., авторка зосереджувала увагу на глибині переживання, прагнула відтворити внутрішній конфлікт, який розгортається в душі героїнь та призводить до психічної драми. Показовою у плані еволюції «жіночої» теми у творчості Надії Кибальчич є поява її повісті «Пропащі сестри». У цьому зрілому творі на широкому епічному матеріалі поставлено проблему жіночої незапотребуваності, що робить нещасною кожну з героїнь твору. Ліза, Ольга та їх мати нещасливі кожна по-своєму, але є й загальна закономірність зневаги до жінки, від якої вони потерпають. Неможливість жінки відстояти свої особисті та материнські права у конкретних життєвих обставинах зображено у новелі «На хуторі». Трагічна деформація жіночої чуттєвості постає перед читачем в оповіданні «Підпал».
Жінки із творів Надії Кибальчич часто стають жертвами зраджених мрій та надій. Вони, справді, ніби окреслюють зворотну проекцію чоловічого світу, чоловічих почуттів. Їм не доступна повноцінна освіта, так само не притаманні їм цілеспрямованість та воля. У художній прозі Надії Кибальчич тонко і пластично репрезентований жіночий світ, жіноча духовність в особливих, загрозливих і обнадійливих водночас, умовах перелому ХІХ та ХХ століть. З іншого боку, «жіноча» проблема означує у творчості Надії Кибальчич загальносуспільну, екзистенційну проблему незахищеності людини, її душевної матерії у світі несправедливості, зла та агресії.
У Висновках наголошується, що творчість Надії Кибальчич, яка становить собою прикметний аспект історії української літератури, зазнала більш ніж скромної рецепції, що, очевидно, було викликано як драматичними обставинами особистої долі письменниці, так і спрощеністю підходів та критеріїв, кліше ідейно-естетичної боротьби та под. Ситуація Кибальчич певною мірою характерна для всієї тогочасної української літератури, зокрема для письменників молодої ґенерації чи, тим більше, для авторок-жінок, яким так нелегко було увійти у затиснуту рабськими комплексами літературу поневоленої нації і поневоленого духу. Важливо усвідомити гетерогенний характер українського письменства ХХ століття (Р.Гром’як), аби уникати спрощених оцінок та чорно-білих характеристик літературного процесу.
Творча індивідуальність Надії Кибальчич, побачена і сприйнята нами із великої часової відстані, а частково реконструйована з допомогою сучасних методів дослідження, виявляється повноцінним і колоритним фактором українського літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століть.
Основні положення дисертації викладені у публікаціях:
“Мила товаришка” великої Лесі (Творчі взаємини Надії Кибальчич та Лесі Українки) // Українська мова та література. – 2001. – Ч. 6. - С. 10-11.
Поетика малої прози Надії Кибальчич // Вісник Запорізького державного університету. Філологічні науки. – 2001. - № 1. – С. 99-102..
Творчість Надії Кибальчич у контексті української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Вип. VIIІ.- Рівне: РДГУ, 2000. – С. 161-170.
Художня проза Надії Кибальчич: проблема статі // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Вип. IX.- Рівне: РДГУ, 2000. – С.140-145.
Настрій і символ у поетиці української лірики кінця ХІХ – початку ХХ століття (На прикладі образу айстр у поезіях Олександра Олеся та Надії Кибальчич) // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Вип. VI.- Рівне: РДПІ, 1999. – С. 87-93.
Історія одного літературного знайомства // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Вип. VII.- Рівне: РДГУ, 1999. – С.175-181.
Духовне посестринство (Леся Українка і Надія Кибальчич) // Вічні Берегині України. Наукові праці й розвідки до 150-річчя від дня нар. Олени Пчілки та 130-річчя від дня нар. Лесі Українки. – Новоград-Волинський: НОВОград, 2001. – С. 145-150.
Рецепція творчості Надії Кибальчич (До проблеми гетерогенності української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття) // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Вип. X.- Рівне: РДГУ, 2001. – С.222-228.
Самототожність письменника. До методології сучасного літературознавства. Колективна монографія / Відп. ред. Г.М.Сивокінь. – К.: Українська книга, 1999. – С. 14.
|
