КАУЗАЦИЯ В РУССКОМ ЯЗЫКЕ: ОНТОЛОГИЯ И КОНЦЕПТУАЛИЗАЦИЯ

summary

У вступі подано обґрунтування актуальності дисертації, розкрито її наукову новизну, сформульовано мету й основні завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет, емпіричну складову, методи та прийоми аналізу, а також теоретичне і практичне значення роботи.

У першому розділі „Логіко-філософські аспекти вивчення каузації як основи світопорядку“ каузація розглядається як вид генетичного зв’язку у світі й мові, висвітлюються класичні й сучасні філософські теорії каузальних і телеологічних відношень з огляду на лінгвістичні проблеми дослідження каузації. Врахування логіко-філософських положень зумовлене характером цієї релятивної категорії, яка відображає логічні зв’язки між окремими ситуаціями у світі й мовній свідомості та базується на загальних філософських категоріях причини, наслідку, мети, умови. Телеологія як філософське вчення про мету розглядає визначення мети і її досягнення як причинність, що набуває в особі людини здатності до усвідомленої внутрішньої самодетермінації. Визначення мети є предметом розгляду в парадигмі різних етичних учень і доповнюється системою ціннісних орієнтацій, тому як у філософії, так і в мові не може розглядатися поза аспектами аксіологічної та деонтичної модальності. Дослідження каузації як невід’ємного складника теорії пізнання зумовлює врахування положень онтології згідно з її розумінням у некласичній філософії ХХ ст., що відмовилася від різкого протиставлення онтології та гносеології (М. Ґайдеггер, Н. Ґартман). Розділ завершується розглядом логічних понять імплікації, кон’юнкції, диз’юнкції та аргументації, що мають принципове значення для лінгвістичного дослідження каузації, зокрема при дослідженні причинових версій.

Другий розділ „Каузація в лінгвістиці: історія, проблеми і шляхи вирішення“ присвячено аналізу трактування каузації в лінгвістиці, традиціям вивчення синтаксичних відношень обумовленості, аналізу каузації як функціонально-семантичного поля, перспективам дискурсивного дослідження каузації в архітектоніці тексту, а також обґрунтуванню доцільності лінгвоконцептологічного підходу до її вивчення.

У русистиці співвіднесені з каузацією логічні відношення в мові найповніше вивчено в плані синтаксичних відношень зумовленості, які трактуються через поняття семантичних пропозицій, об’єднаних логічними зв’язками. На нашу думку, для сучасного етапу вивчення відношень зумовленості актуальним є розв'язання таких питань: 1) цілісний (синтезуючий) підхід до їх вивчення, що не виключає виявлення диференційних ознак підтипів відношень; 2) послідовне термінологічне іменування ситуацій, пов’язаних логічними відношеннями. Вважаємо, доцільним використовувати дефініції породжувальна ситуація і породжена ситуація, що відповідає нашому розумінню каузації як генетичного зв’язку у світі й мові. При цьому породжувальна ситуація репрезентується ситуаціями причини, умови і мети, а породжена ситуація співвідноситься із ситуацією наслідку, а також з дією, спрямованою на реалізацію мети. Логічний зв’язок, що встановлюється між двома ситуаціями, визначається як релятор.

Суть допустових відношень полягає в заміщенні очікуваної породженої ситуації протилежною за змістом, що підтверджує правомірність їх віднесеності до мегакатегорії каузації. У ході аналізу відношень обумовленості виникає потреба в критеріях розмежування причини і мети. Загальноприйняте їх протиставлення за співвіднесеністю до світу минулого чи майбутнього, за реальністю чи потенційністю не завжди виявляється достатнім для диференціації каузальних і телеологічних відношень. Врахування ширшого за речення-висловлення контексту, що включає відношення причини і мети, дозволяє, крім використання традиційних критеріїв, звернути увагу на значення ‘бажаність’, яке є характерним саме для відношення мети.

При дослідженні відношень причини і мети стає суттєвим розмежування завдяки даним психолінгвістики мети і мотиву висловлення. Мотив відображається в прагматиці речення. Як зазначає В.П. Мусієнко, мотив або виражається лексично чи/та за допомогою спеціальної граматичної конструкції, або завуальовується і навіть навмисно приховується. У зв’язку з цим рамки синтаксичних відношень обумовленості для вивчення каузації виявляються тісними, необхідно також використовувати матеріали психолінгвістики і дискурсивний аналіз, що є можливим за умови переходу до іншої парадигми дослідження. 

Синтезуючий підхід до вивчення відношень зумовленості почасти пов’язується з використанням теорії функціонально-семантичної категорії та функціонально-семантичного поля (О.В. Бондарко, М.В. Всеволодова, Б.В. Євтюхін, В.П. Мусієнко, Р.Я. Теремова та ін.), що дозволяє: 1) реалізувати підхід до аналізу каузації на морфолого-синтаксичному рівні з урахуванням лексичної семантики мовних одиниць; 2) виявити сегменти перетинання функціонально-семантичних полів причини, умови, мети та допусту; 3) подати каузацію як макрополе обумовленості. Функціонально-семантична категорія на мовленнєвому рівні репрезентує певну категоріальну ситуацію (О.В. Бондарко). Для реалізації цієї ситуації використовується відповідний різнорівневий, у тому числі контекстуальний, набір мовних засобів. Якщо в межах тексту концентруються категоріальні ситуації одного типу, з’являється можливість визначити категоріальну домінанту тексту чи уривка.

Дискурсивне дослідження в текстах М. Волошина категоріальної ситуації каузального взаємозв’язку між географічним положенням Криму і його історичною долею виявило, що традиційні уявлення про співвідношення центральних (ядерних) та периферійних засобів вираження мегаполя каузації не відповідають реаліям тексту. Каузація як категорія, що відтворює генетичні зв’язки у світі, людській свідомості та мові, потребує іншої парадигми дослідження. На наш погляд, такою є антропологічна парадигма, яка базується на лінгвокогнітологічному аналізі. Цей напрямок реалізується у вивченні й описі лінгвоконцептологічної проекції каузації.

Для визначення мовного характеру концепту загалом і концептів Причина та Мета зокрема необхідно розглянути проблему співвідношення лінгвістичного значення та онтологічного змісту, оскільки каузація належить до онтологічних категорій. Питання про співвіднесеність онтологічного змісту і лінгвістичного значення пов’язане з розумінням мовної семантики, з необхідністю визначити, що являє собою значення: 1) лише відношення до екстралінгвістичної реальності; 2) концептуалізацію світу засобами мови. Наша робота ґрунтується на другому підході, висвітленому в багатьох сучасних лінгвістичних студіях (Н.Д. Арутюнова, А. Вежбицька, С.Г. Воркачов, С.О. Жаботинська, Л.П. Іванова, О.М. Кагановська, В.І. Карасик, Т.А. Космеда, М.П. Кочерган, Дж. Лакофф, Н.Г. Озерова, Т.В. Радзієвська, О.О. Селіванова, Н.В. Слухай, Г.М. Яворська та ін.).  

Дослідження показало, що до сформованих культурних концептів можна зарахувати лише Причину і Мету із включенням Наслідку як невід’ємної поняттєвої складової. Умова й допуст, незважаючи на їхню суттєвість для мовної свідомості, не зараховуються до культурних концептів. Трактування універсальних логічних понять Причина і Мета як культурних концептів потребує спеціального пояснення. У сучасних лінгвістичних дослідженнях наводяться такі обґрунтування віднесення Причини і Мети до культурних концептів: 1) безперервна еволюція концепту і еволюція мовної системи, де й відбувається концептуалізація; 2) визнання причини і мети фактами ментального світу людини; 3) світоглядний та аксіологічний характер мети; 4) зв’язок концептуалізації мети з доконцептуальними структурними кореляціями, які мотивують метафори; 5) проекція на культурний досвід людства і національну специфіку в сприйнятті засобу досягнення мети (Н.Д. Арутюнова, А. Вежбицька, Дж.Лакофф, М. Джонсон, Т.В. Радзієвська, Ю.С. Степанов, Г.М.  Яворська та ін.).

Лінгвокогнітивний дискурсивний аналіз Причини і Мети дозволяє розширити коло аргументів їхньої концептуалізації такими положеннями: 1) наявність національних особливостей в осмисленні цих концептів, а також особливостей їхнього мовного втілення; 2) явно виражений аксіологічний характер Причини і Мети, який реалізується в плані мовної модальності; 3) наявність системи образних засобів мови, характерних для маніфестації Причини і Мети; 4) системний зв’язок між ціннісною та образною складовими концепту.

У роботі лінгвокогнітологічний підхід реалізовано на рівні лінгвоконцептологічного аналізу різних дискурсів. Дисертаційне дослідження базується на таких підставах аналізу концепту: 1) необхідність вивчення концепту з позицій комплексного підходу, що інтегрує результати розробок різних гуманітарних наук (знань); 2) визначення примату ціннісного ставлення до зображуваного об’єкта в культурному концепті, на відміну від інших ментальних одиниць, якими оперує сучасна лінгвістика (понятійна категорія, фрейм, сценарій). Врахування ціннісної складової концепту на матеріалі текстів різних типів (фольклорних, художніх і мемуарно-щоденникових) дозволяє виявити певні етичні та етно-психологічні особливості російської мовної свідомості; 3) концепт проявляється в асоціативному просторі (полі) імені, з яким він тісно пов’язаний. У нашому дослідженні це положення реалізовано в таких аспектах: а) розширення й уточнення списку „причинних“ і „цільових“ слів, виявлення їх інтегральних та диференційних сем; б) встановлення й опис асоціативних рядів метафор, характерних для мовної реалізації концептів Причина і Мета; 4) трактування концептів як одиниць свідомості, що мають гносеологічну цінність і складають концептосферу мови, тобто сукупність концептів національної мови або концептів конкретного тексту. Використання в дослідженні поняття концептосфери національної мови відкриває можливості для визначення місця загальнолюдських концептів Причина і Мета в концептосфері російської мовної свідомості, а також для встановлення їх взаємодії з ядерними концептами.

У третьому розділі „Ментальні механізми становлення каузації“ розглядаються проблеми ментальності в руслі лінгвоконцептологічного напрямку дисертаційного дослідження, встановлюється співвіднесеність між внутрішньою формою слова (ВФ) і змістом концепту, розкривається питання про каузальність у міфологічному мисленні, подаються результати дослідження феномена двійництва як архетипової проекції каузації, а також обґрунтовується положення про порівняння як концептуальну базу каузативного генезису.

Визначення ВФ слова належить О.О. Потебні і в його концепції мовної динаміки пов’язується з онтологією мови, отже, ВФ може бути кваліфікована як закріплена в слові концептуальна ознака (Ф.С. Бацевич). У сучасній лінгвістиці когнітивний аспект дослідження ВФ представлено досить широко. Відзначено здатність ВФ до закріплення відповідної гносеологічної інформації (О.С. Снітко), актуальність ВФ для лінгвокультурологічних досліджень (В.В. Жайворонок, В.І. Кононенко, В.М. Манакін, В.А. Маслова, Н.Б. Мечковська), зв'язок з концептуальними уявленнями (С.Г. Воркачев, В.М. Манакін, Ю.С. Степанов, В.М. Топоров), а також співвіднесеність поняття ВФ із сучасними теоріями мовної діяльності (Ф.С. Бацевич, Л.С. Виготський,  К.С. Кубрякова).

Проведене дослідження ВФ слів, що називають основні поняття каузації (причина, следствие, цель), а також прийменника ради як мовної маніфестації сфери перетинання культурних концептів Радість, Мета, Причина дозволило дійти таких висновків щодо ментальних механізмів становлення каузації:

1.      Дослідження ВФ та етимології слова причина підтверджує спостереження О.О. Потебні про первинне злиття в давньому стані думки і, відповідно, в мові уявлень про причину і наслідок, а також дозволяє стверджувати співвіднесеність  ВФ з каузувальною дією (чинить – причинить), зв’язок з індоєвропейським коренем *ken ‘народжуватися, виростати, починатися’ і з найдавнішим архетипом породження, із семантикою понять ‘вина’, ‘початок’ і ‘кінець’, останнє з яких є підґрунтям формування поняття ‘мета’.

2.      ВФ слова следствие пов’язується з етимоном след. Відзначено семантичну спорідненість між етимоном след і семою ‘подібність’,  що виявилося досить істотним для встановлення онтологічного зв’язку між поняттями ‘подібність’ і ‘порівняння’ та ‘причина’ і ‘наслідок’, що розвинулися на їх основі. Виявлено також онтологічні зв’язки поняття ‘наслідок’ з поняттями ‘простір’ і ‘час’.

3.      Аналіз ВФ слова цель дозволяє розширити уявлення про онтологічні зв’язки цільових значень з просторово-часовими. У ВФ цього слова, крім уже дослідженої раніше концептуальної ознаки ‘путь’ (Н.Д. Арутюнова, Т.В. Радзієвська), виявлено концептуальну ознаку ‘мішень’.

4.      Дослідження ВФ прийменника (післяйменника) ради, етимологічно співвідносного з іменем rad, яке в давню епоху було спільним для слов’янського та іншого індоєвропейського ареалу й пов’язувалось із сакральною семантикою ‘милість, благословення’, а в старослов’янській та російській мовах мало первинне значення ‘готовий до благодіяння – його здійснення або сприйняття’, дозволяє зробити такі висновки: 1) слово ради належить до найдавніших шарів слов’янської лексики і являє собою мовну реалізацію одного з первинних концептів світової культури, що відбивають ставлення людини до світу – земного і Вищого; 2) цей найдавніший концепт став першоосновою для подальшого розвитку концептів Радість, Мета і Причина.

Особливості відбиття каузальних зв'язків у міфологічному мисленні розглядаються з опорою на дослідження в царині філології, міфології, етнології, етнографії, психології й психолінгвістики і підтверджуються російськими фольклорними текстами різних жанрів.

Твердження про те, що в міфологічному мисленні каузальність як логічна категорія відсутня (Л. Леві-Брюль, О.М. Фрейденберг, Я.Е. Голосовкер, Є.М. Мелетинський), пояснюється, на наш погляд, особливостями сучасного раціоналістичного мислення, яке часто виявляється неготовим до сприйняття характерної для міфологічної свідомості „іншої логики“, що ґрунтується на цілісному сприйнятті людини, природи й космосу. У цьому плані для нашого дослідження важливою є теорія ноосфери В.І. Вернадського, згідно з якою міфологія становить собою одну з первинних форм культурної діяльності та складову частину ноосфери. Вважаємо, що виражене в міфологічній свідомості „наївне“ уявлення про взаємозв’язок усього існуючого незалежно від часу й місця вияву відображає таку найважливішу характеристику каузації, як встановлення загального генетичного зв’язку між окремими явищами.

Для розуміння онтології каузації досить істотним виявився аналіз феномена двійництва в міфологічній свідомості і в мові. Архетип двійництва корелює з давнім уявленням про злиття речі з її якістю, що, у свою чергу, співвідноситься з ідеєю єдності причини й наслідку. Таке уявлення, як прообраз злитості причини й наслідку, реалізовано в міфологічному вербальному та невербальному матеріалі про нерозривний зв’язок людини з її слідом. Досліджені в роботі етнологічні та етнографічні дані про магічні дії зі "слідом", які ґрунтуються на такому баченні, а також його вербальна реалізація в текстах замовлянь, прислів’їв, приказок і прикмет (Не замітати / не змивати сліди людини після її від’їзду, щоб з нею не трапилося нічого поганого) підтверджує правильність концепції О.О. Потебні щодо розвитку ідеї каузальних відношень: злиття речі з її ознакою, далі – порівняння ознак різних речей, а потім – можливість причиново-наслідкових відношень.

Своєрідною реалізацією міфологічного уявлення про злитість (або нерозривність) причини й наслідку є принцип відображення, пов’язаний, зокрема, із символікою дзеркала, яка фіксується на матеріалі текстів різних типів. Давнє уявлення про злиття якості з річчю виявляється і в уособленні хвороби. У фольклорних текстах хвороба, з одного боку, уявляється живою істотою, що каузує страждання людини (Лихорадка – не матка: треплет, не жалеет; див. також антропоморфні іменування лихоманки в прислів’ях і замовляннях: мачеха, Марья Иродовна), а, з іншого боку, постає своєрідним "двійником" людини, який допомагає осягнути „таємне“.

У художньому тексті такі „ситуації антифактивності“, як сон, видіння, божевілля, розкриваються найбільш повно – у зв’язку з особливою роллю архетипів, що лежать в основі художніх структур (Ю.Л. Мосенкіс, Н.В. Слухай, С. Ульман та ін.). Досліджений матеріал показав, що ці ситуації займають особливе місце серед пракаузальных пояснень також у мемуарно-щоденникових текстах, авторами яких можуть бути і вчені-природознавці, що підтверджується аналізом щоденникових записів В.І. Вернадського.

Отже, дослідження фольклорних, етнографічних, мемуарно-щоденникових текстів дозволяє зробити висновок про те, що феномен „двійництво“ можна розглядати як архетипову проекцію каузації, і це не лише допомагає прояснити розвиток каузальних відношень, але й відкриває нові можливості для усвідомлення каузації як феномена психології і культури.

Однією з ментальних сфер, у межах якої відбувалося становлення каузації, є порівняння, що підтверджується фактами історії мови і пареміологічними текстами. Аналіз мовного матеріалу свідчить про те, що відношення порівняння стали основою для розвитку не тільки причиново-наслідкових, але й умовно-наслідкових та цільових відношень. Наприклад, у співвіднесених з порівнянням текстах прикмет, які включають модус заборони та попередження і представлені структурою безсполучникового складного речення із значенням обґрунтування, поєднуються всі типи зазначених відношень, що аргументується можливістю синтаксичних трансформацій. Пор.: Не бей собаку: судороги потянут. – Не бей собаку, потому что потянут судороги; Если будешь бить собаку, потянут судороги; Не бей собаку, чтобы не потянули судороги.

Підтвердженням правомірності дослідження порівняння як концептуальної бази каузативного генезису є й факти історії російської та інших слов’янських мов, у яких причиновий сполучник как (яко, як, jak) широко використовувався для приєднання підрядних частин із значенням і причини, і умови.

Отже, лінгвоконцептологічний підхід доводить правомірність дослідження причини і наслідку як єдиної онтологічної категорії.

Четвертий розділ „Модальний план каузації в дискурсивному просторі російської мови“ присвячено обґрунтуванню правомірності визначення модальності як фундаментальної характеристики каузації, з’ясуванню мовних механізмів реалізації ціннісної складової каузації, а також лінгвоконцептологічному аналізу дискурсів різних типів у плані онтологічної, аксіологічної та епістемічної модальності.

У нашій роботі приймається трактування модальності не тільки як мовного, але й як мовленнєвого явища, досліджуваного на рівні семантики дискурсу. Обґрунтовується положення про те, що аналіз модального плану тексту відкриває реальні можливості для виявлення лінгвістичного вираження ціннісної складової культурного концепту. Емоції й оцінки, що входять у модус і є характерними насамперед для художніх, публіцистичних та мемуарно-щоденникових текстів, можуть бути представлені і як психонетичний компонент у складі культурного концепту.

Текст розглядається нами як ономасіологічна одиниця – цілісний об’єкт, і тому під текстом розуміються не тільки цілісні художні, мемуарні, публіцистичні і фольклорні твори (включаючи малі жанри: прислів’я, приказки, прикмети тощо), але й контексти таких унікальних видань, як „Толковый словарь живого великорусского языка“ і „Пословицы русского народа“ В.І. Даля, оскільки в них відображено мовні свідчення ментальних уявлень російського народу.

Саме дискурсивний план дослідження каузації, аналіз на рівні висловлення (у широкому розумінні) уможливлює проведення лінгвістичного та лінгвокультурологічного аналізу ціннісної складової каузації, головним лінгвістичним механізмом виявлення якої є основні групи модальностей, переважно в їхній взаємодії.

Початок аналізу ціннісної складової каузації саме з пареміологічних текстів є актуальним з огляду на такі обставини: 1) прислів’я відбивають ціннісну картину світу певного етносу і належать до таких текстів, у яких аксіологічний аспект поєднується з онтологічним; 2) на прислів’ях як самостійних мікротекстах зі структурою речення можна простежити мовну реалізацію релятивної категорії в її динаміці.

Досліджений матеріал показав, що дуже виразно онтологічна модальність представлена в прислів’ях, де стверджується необхідність встановлення причинових відношень при поясненні фактів чи явищ об’єктивної дійсності: Всему своя причина; Так на свете не живет (тобто всьому є причина).  

До найважливіших характеристик прислів’їв належить аксіологічна (оцінна) модальність, тобто характеристика об’єкта з погляду  прийнятої системи цінностей. Аксіологія зближується з етикою, а етичні уявлення лежать в основі більшості прислів’їв. При дослідженні цих уявлень істотними виявилися парадигматичні зв’язки між деякими прислів’ями.  Інваріантна ситуація, як правило, представлена синонімічними висловами. Лінгвістичний аналіз прислів’їв з каузальною семантикою дозволяє побачити багатство й різноманітність лексико-граматичних форм вираження каузації. Наприклад, думка про те, що багатство спричинює занепокоєння, у біблійному тексті представлена конструкцією з каузативними дієсловами й каузатором у позиції підмета: Бдительность над богатством изнуряет тело, и забота о нем отгоняет сон. При цьому точно визначено, що причиною занепокоєння є не саме багатство, а ставлення до нього (бдительность над богатством, забота о нем). Синтаксична структура прислів’їв, які використовують цей біблійний образ, досить різноманітна. В ізосемічних поліпредикативних структурах ситуацію-причину і ситуацію-наслідок подано розчленовано: Богатому не спится: богатый вора боится. Лаконічними й виразними є неізосемічні речення біномінативної структури, які через відсутність релятора традиційно не сприймаються як носії каузальних відношень: Лишние деньги – лишняя забота.

Зазначимо, що при зображенні протилежної ситуації причиново-наслідкові відношення поступаються місцем умовно-наслідковим: Без денег сон крепче (порівняймо: Если нет денег, сон крепче).

Аналіз матеріалу показав, що серед прислів’їв, які відображають каузальні відношення, найбільш характерними синтаксичними структурами є складнопідрядне речення з корелятивним зв’язком і безсполучникове складне речення. Корелятивний зв’язок у складнопідрядному реченні може бути  орієнтованим (Каков пастух, таково и стадо), та неорієнтованим (Что посеешь, то и пожнешь). На відміну від традиційного підходу до аналізу речень с орієнтованим корелятивним зв’язком, відповідно до якого відзначається регулярне ускладнення означального значення значенням обумовленості, основним у сучасній мові ми вважаємо саме значення обумовленості, що доводиться можливістю трансформації з причиновими реляторами зависеть (от чего), определяться (чем). Означальне значення, на наш погляд, є супутнім і полягає в ознаковому дейксисі – вказівці на подібність характеристики двох актантів висловлення.

Показово, що складнопідрядні речення аналогічної структури й семантики є характерними для пареміології слов’янських та інших індоєвропейських мов: Каков дуб, таков клин; каков батька, таков сын. – Яке дерево, такий клин; який батько, такий й син (укр.); Jakіe drzevo, takі klіn; jakі ojcіec, takі syn (польськ.); Каково житье, таково и на том свете бытье. – Tal vіda ueves, tal fіn esperes (ісп.). Наведені прислів’я переконливо демонструють не тільки зближення етики з аксіологією, але й онтологічні джерела етичних понять.

У функціонально-семантичному полі каузальності сучасної російської мови такі структури перебувають на його периферії, а ядром поля є складнопідрядні речення з підрядними причини. Але для мови російської пареміології вони, безсумнівно, є центральними і, на нашу думку, дають унікальну можливість простежити один із шляхів формування мовної каузальності: зв’язок з категоріями якості та порівняння.

Таким чином, з’ясування мовних механізмів онтологічної, аксіологічної і деонтичної модальності на матеріалі пареміологічних текстів дозволяє не тільки виявити сфери їхньої взаємодії, але й певною мірою простежити динаміку розвитку каузації як логічної, так і лінгвістичної категорії.

Дослідження каузації в аспекті аксіологічної та епістемічної модальності реалізується також в аналізі версій причини та мети. Версії розглядаються як різновиди гіпотези, причинові версії співвідносяться з логічним поняттям „часткової, або неповної, причини“, а також з поняттями кон’юнкції та диз’юнкції.

Факт вибору суб’єктом мовлення однієї з альтернативних версій пов’язується з оперуванням поняттями ціннісного порівняння (аксіологічний аспект) та істиннісної характеристики (епістемічний аспект). Епістемічні модальності стосуються знання та переконання й пов'язані з істиннісною характеристикою. Відповідно предметом лінгво-епістемологічних досліджень є гносеологічна функція мови, тобто знання, інформованість суб’єкта мовлення про об’єкти мовлення. Феномен репрезентації знання може бути поданий у тріаді „епістемічний світ – епістемічний стан – епістемічний модус“ (А.Н. Приходько).

Епістемічний модус пов’язаний з актуалізацією окремих фрагментів епістемічного світу в момент мовлення і виявляється в тому, як мовець оцінює істинність свого висловлення. Тому для епістемічного модусу є необхідною і каузальна аргументація автора  висловлення, а епістемічні версії є найважливішою складовою індивідуальної концептосфери. За наявності в сучасному мовознавстві різноаспектних студій характеристики мовної особистості, ще не була об’єктом дослідження лінгвокогнітологів така її яскрава риса, як мовна каузація, найважливішим проявом якої є формування і встановлення причинових версій, а також їхньої ієрархії.

На наш погляд, аналіз епістемічної модальності каузальних версій, що відображають як національну, так і індивідуальну концептосферу, є найбільш перспективним у плані дискурсивного дослідження. Якщо епістемічні модальності пов’язані з переконанням чи істиннісною характеристикою, особливо коли причинові версії належать різним суб'єктам, то ієрархія версій має яскраво виражений ціннісний характер і відображає індивідуальну концептосферу автора тексту. Це положення підтверджується аналізом фрагменту прозового твору М. Цвєтаєвої «Пушкин и Пугачев».

Подане в дисертаційній роботі дослідження епістемічних версій у межах цілісного тексту (епілог роману М.О. Булгакова „Мастер и Маргарита“) дозволило виявити їх контекстуальне перетинання і встановити його роль в архітектоніці, семантиці й почасти в поетиці тексту. Так, у заключній частині Епілогу в описі стану професора Івана Миколайовича Понирьова варте особливої уваги зіткнення двох типів "знання", при цьому кожний з них у плані епістемічної модальності маркується як достовірний: Ивану Николаевичу все известно, он все знает и понимает. Он знает, что в молодости он стал жертвой преступных гипнотизеров, лечился после этого и вылечился. Но знает он также, что кое с чем он совладать не может. Не может он совладать с этим весенним полнолунием.

Семантика вислову Я знаю в аспекті взаємодії інтенсіональних станів і мовних актів неодноразово обговорювалася в лінгво-філософських працях (Ш. Баллі, В. Ван О. Квін, Г. Фреге, Н. Малкольм, О.О. Семенець та ін.). Але в аналізованому фрагменті тексту М. Булгакова акцент робиться на зіткненні знання логічного, раціонального і знання метафізичного. На нашу думку, тут немає підстав для розмежування концептів Знання і Віра. Модальний оператор он знает не пов’язується і з мовленнєвим актом, він позначає лише інтенсіональний стан. В ієрархії модально-епістемічної вірогідності метафізичне Знання займає більш високу позицію, ніж раціональне. Для Івана Миколайовича метафізичне знання деякою мірою збігається з підсвідомістю і відкриває можливість проникнення в інші світи. У ніч весняної повні він бачить один і той же сон про Йєшуа та Пілата, чує голоси, страждає, а коли вічна трагедія розв’язується, він засинає зі щасливим обличчям. У цьому фрагменті тексту немає контекстуальної взаємодії між повторюваними дієсловами видеть, слышать і знать. Але зорове й слухове сприйняття у сні – це внутрішнє бачення і внутрішнє слухання, які є тим самим, що й метафізичне знання.

Отже найбільш перспективним для з’ясування мовних механізмів реалізації ціннісної складової каузації є лінгвоконцептологічний аналіз дискурсів різних типів у плані модальності. 

Аксіологічному аспекту Мети і як культурного концепту, і як лексеми присвячено багато лінгвістичних досліджень (Ю.Д. Апресян, Н.Д. Арутюнова, В. М. Бріцин, фон Врігт, А.А. Залізняк, І.Б.Левонтіна, М.О. Новікова, Т.В. Радзієвська та ін.). Очевидно, що Мета може бути визначена як аксіологічний концепт. Новизна нашого підходу до аналізу аксіологічного аспекту Мети полягає у виявленні ціннісних складових цього концепту в концептосфері російської мовної свідомості методом лінгвоконцептологічного аналізу художніх та публіцистичних текстів. Встановлено взаємозв’язок Мети і Призначення, відображений у класичних художніх текстах і співвіднесений з ключовим для російської свідомості концептом Доля. Мета, як правило, має глобальний характер і містить у собі моральний ідеал. Ціннісна складова корелює з особливостями ідеальних уявлень Майбутнього, які, як правило, не пов’язуються з поняттям реальних засобів його досягнення.

У російській мовній свідомості Мета асоціюється з ‘цілісністю’ і ‘цілістю’. Аналіз різних лексикографічних джерел, художніх текстів (роман І.О. Гончарова „Обломов“), філософських та публіцистичних праць (В. Соловйов, П. Флоренський, Ф. Степун) дозволяє зробити висновок про характерну залежність аксіологічної оцінки Мети від моральних параметрів ‘цілісність’ і ‘цілість’. Раціоналістичні засади ставлення мети, зокрема  уявлення про ‘корисність’, як правило, супроводжуються негативною аксіологічною оцінкою, що підтверджується аналізом діалогів у текстах романів Ф.М. Достоєвського.

У п'ятому розділі „Образне уявлення каузації в російській мові“ розглядаються особливості мовної реалізації каузації за допомогою когнітивних метафор, характеризуються міфологічні основи каузальних  метафор, виявляється функціонування цих метафор у різних дискурсах, аналізуються онтологічні метафори, проводиться лінгвоконцептологічний аналіз образного уявлення „потаємності“ причини, а також основні типи й конотативні змісти образного втілення „потаємності“, досліджується образна мовна реалізація концепту Мета.

У сучасних роботах з когнітивної метафори звертається увага на її каузальні і телеологічні функції (Н.Д. Арутюнова, М. Джонсон, Дж. Лаккофф, Н.В. Радзієвська, Л.О. Чернейко, А.П.Чудінов, Г.М. Яворська), але метафоризація відношень каузації ще не була предметом спеціальних досліджень.

Мовна образність є невід’ємною складовою мовної картини світу в цілому і способом вияву окремої мовної особистості. Образне уявлення можливе для всіх трьох компонентів вираження каузації (породжувальна ситуація, породжена ситуація, релятивна зв’язка), але найбільш характерним воно є для причинового релятора, що вважаємо досить суттєвим, оскільки саме релятор виражає наявність каузального зв’язку у висловленні: Корень зла – солдатство (Л. Толстой).

Основні принципи пропонованого нами підходу до розробки образного плану каузаціі полягають у наступному: 1) визнання провідної ролі порівняння у розвитку каузальних відношень; 2) орієнтація на лінгвокультурологічний аналіз образного уявлення каузації; виявлення міфологічних основ метафор каузації; 3) дослідження образного втілення всіх компонентів каузальної ситуації на рівні висловлення і дискурсу.

У роботі реалізується сигніфікативний підхід до аналізу каузації, що передбачає осмислення аналізованих феноменів Причина й Мета через аналіз сигніфікативного поля. Як відзначає Н.В. Слухай, понятійний зміст концептів уможливлює поєднання двох варіантів сигніфікативного підходу: 1) лінгво-енциклопедичного; 2) лінгво-міфопоетичного. У рамках першого з них феномени Причина й Мета аналізуються в єдності енциклопедичних і лінгвістичних компонентів, тобто в органічній єдності логіко-філософського та етичного осмислення і мовної реалізації на лексичному, синтаксичному й текстовому рівнях. У рамках другого варіанту ці феномени аналізуються в єдності профанних, міфопоетичних і сакральних  (християнських) змістів, що є необхідним для виявлення їх етнокультурної специфіки. Оскільки вважаємо за необхідне розмежовувати міфологію й християнство як світосприймання, такий підхід іменуватимемо трансцендентальним.

Доцільність виявлення міфологічних джерел каузальних метафор пояснюється такими факторами: 1) аналогією міфу й мови, визнаною в лінгвістиці та в інших антропологічних науках; 2) нерозривним зв’язком міфології з духовним життям народу; 3) образністю міфу як його первісною суттю; 4) первинністю досвіду пояснення світу, а також форми прояву суспільної свідомості, властивих міфові.

Аналіз використання метафор при вираженні каузації в російських текстах різних стилів і жанрів (XІХ, XX і початок XXІ століття) дозволяє припустити, що основні базові метафори беруть свій початок у міфологічних уявленнях і, відповідно, в архетипах. Найважливішим і найдавнішим з них є архетип родової пам’яті, що реалізується в первинних образах спорідненості і на ґрунті якого розвиваються  каузальні метафори. Основою розвитку базових метафор порождение і родство стала міфологема Роду. Метафорична парадигма порождение представлена каузативним дієсловом порождать / породить, його дериватами (рождаться, родиться, породиться, порожденный), що виступають у ролі причинового релятора, і низкою слів із загальною семантикою спорідненості, серед яких розмежовуються метафори причини (родители, предки, мать, отец) і метафори наслідку (дети, дитя, детище, чадо, исчадие, сын, дочь). Наприклад: Что до мистицизма времен императора Александра, то он был порождением франк-масонства и немецкого влияния, не имевшим реальной основы (О. І. Герцен). Пор.: Причиной развития мистицизма явилось франк-масонство и немецкое влияние.

Порівняння особливостей функціонування в тексті метафор мать і отец показує, що при збігу загальної значеннєвої наповненості виразними є семантичні розходження гендерного характеру. Метафора мать переважно вказує на причину моральних якостей: Да, праздность – мать всех пороков, в особенности умственных … (Л. Толстой). Метафора отец семантизується як „основоположник (родоначальник)“ різних явищ ментального плану (теорій, учень, ідей, напрямків у науці тощо).

Іменні метафори зі значенням наслідку є не лише численнішими, але й більш уживаними. У їхніх словникових тлумаченнях основна увага акцентується на подібності, хоча ступінь її вияву неоднаковий. Так, семантика подібності є більш характерною для метафори родство, ніж для близької до неї метафори порождение. У парадигму метафори родство входять лексеми сродство, родственники, родичи, подобие, сестра, брат, а також фразеологізми на зразок одной породы, одного гнезда. Лінгвоконцептологічний аналіз мовного і мовленнєвого матеріалу показав, що метафори родство і порождение, засновані на найдавніших архетипових образах, активно функціонують у дискурсах різних типів, виражають складні каузальні відношення, що встановлюються з позиції автора або суб'єкта висловлення, і визначають своєю семантикою архітектоніку тексту. Метафори цієї групи пронизують усі сфери життя – духовного і земного. Крім того, досліджений матеріал переконливо підтверджує онтологію розвитку каузальних відношень з відношень порівняння і подібності.

Базові метафори порождение і родство включають у свої парадигматичні ряди й вегетативні метафори, серед яких найпоширенішими є семя, семена, зерно, корень (семантика причини) і плод, всходы, побеги, колос (семантика наслідку). Для цих метафор характерним є розгортання в образні сценарії, пов’язані з ідеєю каузації розвитку різних явищ: Как утверждает П.Н. Саккулин, „все зрелое творчество Достоевского корнями своими уходит в годы каторги и ссылки“, но эти корни тогда [ссылка в Семипалатинске – 1852-1859] еще не давали зрелых побегов. (С.І. Фудель). У наведеному прикладі фразеологічний вислів уходить корнями (во что) функціонує як причиновий релятор, а семантика наслідку (зрелое творчество Достоевского) передається метафорою зрелые побеги.

У семантиці метафори корень реалізовано не тільки архетипові образи породження і початку, але й архетип „приховування причини“. Метафора корень має семантику „основної“, „правдивої“ і при цьому „прихованої“ причини, корень веде від поверхневої видимості до прихованої істинності: Только через ощущение мистических корней того, что происходит на поверхности истории, постигается, если можно так сказать, вся скульптурность противоположения. Это приводит к вопросу о религиозном питании искусства Достоевского (С.І. Фудель).

Проаналізований матеріал переконливо підтверджує правомірність включення вегетативних метафор каузації в широкий контекст як світової, так і національної культури.

Предметом дискурсивного аналізу є також ключові для російської мовної свідомості метафори судьба і душа. Матеріалом для аналізу уявлення концепту Душа стала кіноповість В.М. Шукшина „Калина красная“, оскільки концептосфера цього твору значною мірою  відтворює концептосферу російської національної свідомості. Новизна дослідження полягає у виявленні міфопоетичних основ образної складової описуваного культурного концепту, а також у встановленні взаємозв’язку концепту Душа з концептом Причина на матеріалі конкретного художнього тексту. Ключова роль концепту Душа в повісті В.М. Шукшина „Калина красная“ підтверджується реалізацією в тексті практично всього набору сем, що містяться в значеннях слова-іменування  концепту і його образної репрезентації. Проведений аналіз підтверджує, що метафора як культурно означена категорія мислення дозволяє вільніше оперувати картинами „етнічно обумовлених вражень“ (В.М. Шаклеїн). Каузальне пояснення найважливіших подій у повісті неможливе без урахування концепту Душа, що є типовим для російського менталітету.

Дослідження образного уявлення каузації показує, що поряд з метафорами, які базуються на архетипах людської свідомості, значне місце займають і онтологічні метафори. Вони можуть бути іменним та дієслівними і поділяються на: 1) метафори із семантикою сприяння розвитку певних явищ (Наука движет прогресс; Наука – двигатель прогресса); 2) метафори із семантикою перешкоджання розвитку певних явищ (Излишняя поспешность – тормоз успеха).

Аналіз довів, що сферами-джерелами найпоширеніших онтологічних каузальних метафор є: 1) механізми, машини (двигатель, мотор, рычаг, пружина, винт, тормоз, локомотив тощо); 2) предмети-артефакти (подкладка, изнанка, подоплека, веревка, путы, кандалы, решетки тощо); 3) біохімічна сфера (катализатор, фермент, дрожжи, питательный бульон, плесень тощо). Метафори першої групи є характерними для сучасних публіцистичних текстів (Л.О. Кудрявцева, Н.П. Тропіна). Слід зауважити, що метафори на зразок машина, механизм використовувались і раніше. Наприклад, у філософських працях Г. Сковороди думка як причина дій людини порівнюється з „пружиною“.

Метафори другої групи, донорською сферою яких виступають артефакти, є найбільш різноманітними за своєю семантикою. Умовно їх можна поділити на дві основні підгрупи: метафори із значенням ‘прихована причина’ (подоплёка, подкладка, изнанка тощо) та метафори із загальним значенням ‘каузація обмеження свободи людини’ (кандалы, решетки, путы тощо). Метафори другої підгрупи співвідносяться із семантикою перешкоджання розвитку певних явищ. Серед них виділяються: а) артефакти, призначенням яких є обмеження свободи руху людини чи тварини (цепи, оковы, колодки, кандалы; путы, верёвки, тесемки; узда, ошейник, намордник); б) споруди, призначенням яких є позбавлення свободи (тюрьма, острог, стены (тюрьмы), решетка, забор тощо). Ці метафори вживаються переважно в складі генітивної конструкції: Но ехать было нелегко. На ногах была веревка полицейского надзора... (О. І. Герцен. Былое и думы).

Вважається, що в процесі концептуалізації метафори, сферою-джерелом якої є артефакт, використовуються параметри, характерні саме для артефакту: розмір, маса, форма, температура тощо. Для досліджуваного матеріалу на перше місце виходить функціональна характеристика артефакту. Очевидно, є підстави говорити про функціональну метафоризацію (Л.О. Кудрявцева). Стосовно аналізованного матеріалу суттєвим є також положення про актуалізацію семи ‘каузування’.

Серед метафор третьої групи, що беруть початок від біохімічної сфери, найактивніше використовується метафора катализатор із семантикою вказівки на причину, яка сприяє пришвидшенню розвитку певного явища.

Метафоризація „потаємності“ причини ґрунтується на давніх міфологічних уявленнях про причину як приховану, невидиму силу. У російській мовній свідомості семантика прихованості причини асоціюється з „параметром глибини“. Як показує аналіз фактичного мовного матеріалу, цей параметр реалізується: 1) у контекстуальному уявленні прихованості причини на великій глибині; 2) у протиставленні "хибності" причин поверхневих і видимих та „істинності“ причин глибинних і невидимих; 3) у спеціалізованих метафорах: корень, исток; подкладка, изнанка, подоплека; обратная сторона медали; пружина; маска, личина тощо.

В образному уявленні культурного концепту Мета особливу роль відіграє концептосфера Путь, джерелом якої є одна з найдавніших міфологем, співвіднесена з ідеєю руху як основи життя, і це життя-рух уявляється в трьох світах: земному, підземному й небесному. У концептосферу Путь включаються концепти Початок, Кінець, Центр, Рух. Концепт Путь як джерело розвитку "мови мети" глибоко досліджено в роботах Н.Д. Арутюнової, Т.В. Радзієвської, В.М. Топорова та ін.

Новизна нашого підходу до образного уявлення культурного концепту Мета полягає в наступному: 1) розширено досліджувану концептосферу шляхом включення таких концептів: Пристановище з образною складовою, представленою метафоричною парадигмою пристанище, прибежище, приют, пристань, гавань, берег, і Провідне світло з метафоричною парадигмою свет, звезда, луч, маяк; 2) для прояснення семантики концепту враховано дані історії мови; 3) в образному сценарії Путь виявлено не тільки цільову, але й загальнокаузальну семантику; 4) обґрунтувано взаємозв’язок образної й ціннісної складових у межах індивідуальної концептосфери. 

Аналіз образу маяк у різних дискурсах (філософські твори Г. Сковороди, літературознавчі статті В’яч. Іванова, радянський і пострадянський політичний дискурс, пісенні тексти) дозволив не тільки простежити в його семантиці розвиток значення мети, але й побачити відмінності в семантичній і лінгвокультурологічній наповненості залежно від індивідуальної концептосфери автора тексту і передбачуваного адресата. При цьому для індивідуальної концептосфери досить істотною є певна шкала цінностей: що саме розуміється під „провідним світлом“.

Проведене дослідження показало, що семантика образу маяк органічно включає значення не тільки мети, але й причини, бо репрезентує світло порятунку, яке  для людини є одночасно і метою, і джерелом духовних сил.

У шостому розділі „Місце феноменів Причина і Мета в архітектоніці тексту (на матеріалі роману Ф.М. Достоєвського „Преступление и наказание“)“ розглядаються каузальна основа назви та архітектоніки роману, особливості мовної реалізації феномена Причина, образне уявлення покарання як наслідку злочину, аксіологічний аспект феномена Мета й особливості його реалізації в діалогічному дискурсі роману, а також взаємодія феноменів Причина, Мета, Щастя.

У самій назві роману закладено одну з основних і найдавніших ідей каузації, яка сягає міфологеми «Відплата». У послідовності іменувань феноменів (Злочин і Покарання) виявляється причиново-наслідковий зв’язок: покарання за злочин. І в той же час феномен Злочин, який сприймається як аномалія соціального життя, завжди відкриває своєрідну „семантичну валентность“ на пояснення причини аномалії. Разом з цим ‘злочин’ як навмисна усвідомлена суб’єктом дія передбачає наявність мотивації і мети її здійснення. Таким чином, назва роману „прогнозу“ каузальний ланцюжок явищ, який значною мірою визначає його архітектоніку.

Мовна реалізація феномена Причина розглядається в аспектах аналізу лексико-синтаксичного вираження стихійності поведінки персонажів роману, концептуальної взаємодії (Причина, Доля, Провина), у дослідженні функції „двійництва“ як каузального пояснення.

Аналіз мовної реалізації в тексті роману феномена Причина не тільки підтвердив відоме положення про „стихійність поведінки“ персонажів Достоєвського (Н.Д. Арутюнова), але й дозволив розширити уявлення про характер „стихійності поведінки“ та „неконтрольованості дій“. Як правило, сприймання каузатора як „якоїсь сили“ є характерним при описі вчинків Раскольникова, які є „вузловими моментами“ в архітектоніці тексту роману, такими, наприклад, як покаяння на Сінній площі і «воскресіння душі» на каторзі. При цьому суттєвими є також номінації «внутрішнього каузатора» (чувство, ощущение, состояние души, размягчение сердца).

Дискурсивний аналіз тексту роману дозволяє зробити спостереження щодо особливостей функціонування прислівника вдруг. У межах тексту, ширших за речення-висловлення, цей прислівник, поряд із семантикою ‘несподіваність’, може включати імпліцитне значення ‘ще не усвідомлена причина’ (частина VI, розділ VIII).

Відмітною особливістю концептосфери роману „Преступление и наказание“ є взаємодія і перетинання найважливіших концептів російської мовної свідомості. Виявлено каузальний характер концепту Доля. У тексті роману неодноразово реалізується міфологема «сліпої долі»: Он стыдился именно того, что он, Раскольников, погиб так слепо, безнадежно, глухо и тупо, по какому-то приговору слепой судьбы. Таким чином, „вирок долі“ зливається з „вироком суду“. Доля перестає уявлятися „сліпою“ жорстокою силою, коли настає духовне прозріння (епілог роману), що відповідає теоцентричній концепції світу, якої дотримується Достоєвський.

Предметом дослідження теми „двійництва“ як каузального пояснення є такі його прояви, як бесы, сон, мечта, сердце і оборотничество. Достоєвський незмінно стверджує першість серця перед розумом. У романі „Преступление и наказание“ „станом серця“ пояснюється не тільки поведінка героїв, але й загальна характеристика тогочасних настроїв: Тут дело фантастическое, мрачное дело современное, нашего времени случай-с, когда помутилось сердце человеческое, когда цитируется фраза, что кровь «освежает»; когда вся жизнь проповедуется в комфорте. Для Порфирія Петровича причиною злочину є „теоретически раздраженное сердце“. Збудження молодого серця слідчий бачить і одним із складників змісту статті Раскольникова, яка стала його першим кроком до злочину: В бессонные ночи и в исступлении она замышлялась, с подыманием и стуканьем сердца, с энтузиазмом подавленным. Під час зізнання Соні в скоєному злочині Раскольников висуває різні причиново-цільові версії вбивства, починаючи з елементарного „пограбування“. Помітивши, що Соня не може зрозуміти його, він, перш ніж говорити про „наполеонізм“, промовляє знаменну фразу про те, що багато чого можна пояснити саме „злим серцем“. А подолання Раскольниковим трагедії роз’єднаності з людьми пов’язується з образом серця, яке покинули злоба і спустошеність: сердце одного заключало бесконечные источники жизни для сердца другого.

В основі роману лежить розгадування джерел злочину, що, з нашої точки зору, виявляється насамперед у діалогічності дискурсу, яка безпосередньо пов’язана з текстово-дискурсивною категорією антропоцентричності (С.Я. Єрмоленко, О.О. Селіванова, Л.М. Синельникова та ін.). Саме таке широке розуміння діалогічних зв’язків виявилось актуальним для дослідження концепту Мета в романі Ф.М. Достоєвського. Лінгвоконцептологічний аналіз діалогів дозволяє зробити висновок, що особливої драматичності їм надає тяжіння до глобальних концептів Причина і Мета. Роман наскрізь пронизаний діалогами: у безперервний діалог включені всі дійові особи твору, «діалогічними» за своєю суттю є і внутрішні монологи героїв (насамперед Раскольникова і Свидригайлова). Саме в діалогах роману передусім виявляється прагматика Мети, а також її ціннісна складова.

Основний прагматичний зміст діалогічних реплік Раскольникова полягає у виявленні «істинної мети». На перший погляд, ідеться про мету злочину і його мотивацію, насправді ж мається на увазі пошук мети життя. Виявляються такі характеристики відображення Мети в російській мовній свідомості, як її глобальний характер і наполегливість пошуку «істинної мети». У вирішальній розмові із Сонею (частина V, розділ ІV) Раскольников, відкидаючи одну версію мети злочину за іншою, ніби зриваючи верхні, видимі шари і добираючись до потаємного, розкриває головну мету: Не для того, чтобы матери помочь, я убил - вздор! Не для того я убил, чтобы, получив средства и власть, сделаться благодетелем человечества. Вздор! Я просто убил; для себя убил, для себя одного (…) Мне другое надо было узнать (…) вошь ли я, как все, или человек?(…) Тварь ли я дрожащая, или право имею? Звернемо увагу на багаторазове заперечення «неістинної» мети:  Не для того, чтобы і повторення справжньої мети: для  себя. Але й таке випробування себе – лише перший крок до глобальної мети:  власть над всем человеческим муравейником. Мотив злочину формулюється гранично ясно: Вот что: я хотел Наполеоном сделаться, оттого и убил. Причина і Мета цілком органічно зливаються в одне ціле. До того ж Мета співвідноситься з випробуванням свого Призначення. Таким чином, аналіз мовної реалізації культурного концепту Мета в діалогах роману Достоєвського дозволяє виявити його специфіку в російській мовній свідомості, його кореляцію з іншими важливими концептами, а також розширити уявлення про прагматику висловлювань із семантикою мети.

Лінгвокультурологічне дослідження концептів Причина і Мета показало їх перетинання з іншими важливими концептами російської культури: Призначення, Щастя, Серце, Гордість, Покаяння. Для характеристики концепту Мета в романі основоположною є аксіологічна оцінка змісту визначення мети з християнських позицій. Така оцінка зумовлює співвіднесеність концепту Мета з концептом Щастя. „Оновлення людини“ (а не соціальних умов) уявляється Достоєвським як «полное воскресение в новую жизнь». Саме таке розуміння Щастя поєднується з розумінням Найвищої Мети як здійснення людського Призначення.

Ціннісна складова концепту Раціональний Розум, що асоціюється з розрахунком і механічною логікою, сприймається негативно, як ворожа до природних законів життя. Розсудливий підхід до визначення мети і способів її досягнення вважається згубним для людини. При цьому відзначається негативна аксіологічна оцінка мети.

Отже, лінгвоконцептологічне дослідження тексту роману, доповнене функціонально-комунікативним аналізом, дає підстави для твердження про домінуючу роль каузації в його архітектоніці.

ВИСНОВКИ

1. Правомірність розглядання каузації як релятивної мегакатегорії, що відображає генетивні  зв’язки у світі й мові, доводиться результатами аналізу дискурсів різних типів, лексикографічних матеріалів, а також даних історії російської мови та інших мов. 

2. Онтологічна суть каузації розкривається в безперервній взаємодії з гносеологією, тому що події та їх причини складають первинну категорію природної онтології, але сам по собі факт встановлення людиною каузального зв’язку між „породжувальною“ та „породженою“ ситуаціями належить до царини гносеології.

3. Для виявлення онтологічної суті каузації в такому розумінні недостатніми є традиційні парадигми логіко-синтаксичного та функціонально-семантичного підходів до вивчення мовної реалізації логічних відношень обумовленості.

Найбільш перспективним є лінгвокогнітологічний підхід з притаманною йому підвищеною увагою до ментальних процесів мовної особистості. Лінгвокогнітологічна парадигма дослідження дає можливість вивчати каузацію не лише як менталінгвістичне явище, але і як феномен загальнолюдської та національної культури. Такий підхід реалізовано в роботі на рівні лінгвоконцептологічного аналізу різних дискурсів.

Проведене дослідження показало, що каузація реалізується на різних мовних рівнях, але сферою її конвергентного вияву є дискурс, який уможливлює найбільш повне та коректне вивчення цієї   мегакатегорії.

4. Вважаємо, що до культурних концептів можуть бути зараховані тільки Причина і Мета з додаванням Наслідку як невід’ємної поняттєвої складової. Умова і допуст, при всій їх важливості для мовної свідомості, не зараховуються до культурних концептів. Концептуалізація Причини і Мети обґрунтовується, крім даних еволюціоністського підходу до їх вивчення, такими положеннями: а) наявністю національної специфіки в осмисленні цих концептів та особливостей їх мовної презентації; б) існуванням системного зв’язку між ціннісною та образною складовими концептів, а також аксіологічним характером Причини і Мети, що реалізується через мовну модальність і конотативний фон слів із семантикою причини та мети.

5. Доведено доцільність розробленої та реалізованої в дисертації нової методики лінгвістичного аналізу мовної реалізації категорії каузації, суттю якої є:

–   дослідження внутрішньої форми слова-найменування концепту як шлях до прояснення його еволюції;

–   виявлення й аналіз лексико-семантичних груп слів, що виражають причину, мету і наслідок;

–   характеристика співвідношень між лексичною семантикою і концептуальним значенням слів, що іменують не тільки каузальні концепти, але й інші найважливіші концепти російської культури (Любов, Серце, Душа, Провина, Покаяння тощо), які включаються в поле каузації в широкому розумінні;

–   системний опис і лінгвокультурологічний аналіз метафоричних каузальних реляторів.

6. Досліджено такі ментальні механізми становлення категорії каузації:

–   уявлення про загальний генетивний зв’язок між явищами життя природи та людини, притаманне міфологічній свідомості;

–   еволюція досліджуваних концептів втілена у внутрішній формі та у етимології слів-найменувань концептів (причина, следствие, цель) і як понятійна основу, і як культурний компонент, суттєвий для народної свідомості. Використання методів порівняльного, контрастивного та лінгвокультурологічного аналізу каузальної лексики, зокрема прийменника ради, відкриває нові можливості для дослідження взаємодії концептів Мета, Причина, Радість у концептосфері російської мовної свідомості і в контексті світової культури;

–   розвиток феномена „двійництво“ як архетипової проекції каузації, звернення до якого не лише допомагає виявити шлях до формування каузальних відносин, але й відкриває нові можливості для усвідомлення каузації як феномена психології та культури;

–   становлення каузації в ментальній сфері порівняння, що підтверджується фактами історії мови, а також пареміологічними текстами.

Для виявлення цих ментальних процесів необхідним є використання різноманітного  мовного матеріалу та інформації з інших антропологічних наук (психології, етнології, етнопсихології, етнографії тощо).

7. Основними джерелами виявлення ціннісної складової культурних концептів є конотативне забарвлення лексичних одиниць і контекст. Дослідження фактичного матеріалу показало, що аналіз модального плану відкриває реальні можливості для виявлення власне лінгвістичного вираження ціннісної складової Причини і Мети як культурних концептів.

8. Дослідження підтвердило доцільність запропонованого в роботі нового підходу до аналізу образної складової каузації, основними принципами якого є:

–   визнання основоположної ролі порівняння в становленні каузальних відношень;

–   орієнтація на лінгвокультурологічний аналіз образного виявлення всіх компонентів каузальної ситуації на рівні висловлення і дискурсу;

–   аналіз образного сценарію каузації.

9. Дискурсивний аналіз роману Ф.М. Достоєвського „Преступление и наказание“ довів домінуючу роль феноменів Причина і Мета в його змісті та архітектоніці.

Вивчення мовної реалізації цих феноменів пов’язується з діалогічністю дискурсу як „когнітивною універсалією“. Лінгвоконцептологічний аналіз тексту роману, доповнений функціонально-комунікативним, дозволив виявити перетинання концептів Причина і Мета з іншими важливими концептами (Призначення, Щастя, Серце, Любов, Гордість, Покаяння тощо) та їх місце в концептосфері російської мовної свідомості.

10. Як показало проведене дослідження, зв’язок концептів Причина і Мета з граматичною системою російської мови виявляється в різноманітності граматичних форм вираження каузації. Така різноманітність свідчить про виняткову значущість каузації в російській мовній свідомості та можливість якнайтоншої диференціації значень. Аналіз метафоризації каузальних відношень підтвердив релятивність „параметру глибини“  для російської мовної свідомості.

11. Відображення   каузації в   російській   мові    пов’язується   з  такою особливістю російської самосвідомості, як спрямованість на емоційно-інтуїтивне,  „серцеве“ пізнання. Не заперечуючи корисності логічних міркувань загалом, вважаємо, що для традиційної російської мовної свідомості „внутрішнє розуміння“ є важливішим від раціонального логічного доказу.

12. Обґрунтований у дисертації новий підхід до вивчення каузації як феномена мови і культури переконує в можливості виявлення національної специфіки мовної інтерпретації універсальних логіко-філософських понять.