УКРАЇНСЬКІ ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ У НІМЕЧЧИНІ (1919—1945 рр.): ФОРМУВАННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні межі, визначено мету й основні завдання, об’єкт, предмет, наукові принципи і методи дослідження, аргументовано наукову новизну і значення дисертації.

У першому розділі “Історіографія та джерела” проаналізовано основні етапи розвитку української історіографії журналістики, подано загальну характеристику джерел досліджуваної проблеми.

Власне вивченню наукових надбань українського журналістикознавства від його початків наприкінці XIX ст. до 1980-х рр., аналізу його історико- та теоретико-журналістських напрямів, наукових доробків визначних журналістикознавців, присвячене дослідження В. Різуна та Т. Трачук “Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства”. У ньому проаналізовано праці з пресознавства фундаторів цієї галузі науки М. Возняка, М. Грушевського, В. Ігнатієнка, І. Кревецького, О. Маковея, І. Франка, В. Щурата, журналістикознавців радянської доби О. Дея, В. Дмитрука, В. Рубана, П. Федченка, Й. Цьоха, представників зарубіжної української пресознавчої науки А. Животка і Ю. Тернопільського, а також охарактеризовано ступінь опрацювання питань теорії і практики журналістської діяльності в наукових працях Д. Григораша, В. Здоровеги, Ю. Лазебника, А. Москаленка, Д. Прилюка, Ю. Шаповала та ін.

У низці праць провідних науковців України у галузі журналістикознавства Ю. Бідзілі, В. Здоровеги, В. Іванова, В. Качкана, І. Крупського, О. Коновця, В. Лизанчука, О. Мелещенка, І. Михайлина, О. Мукомели, М. Нечиталюка, О. Пономарева, Н. Сидоренко, М. Тимошика, Б. Чернякова, В. Шкляра проаналізовано найважливіші завдання української періодики в минулому і сучасності, її стан, особливості функціонування, проблематику публікацій, вивчено проблеми відображення засобами масової інформації соціально-економічного стану суспільства, досліджено творчу спадщину видавців, редакторів, публіцистів, діяльність яких сприяла збереженню національних традицій, утвердженню національної самосвідомості народу, розвитку української науки і культури. Специфіку пресових текстів, проблеми журналістського процесу, професійний аналіз преси в контексті суспільно-політичного життя українства, його національно-визвольного руху ґрунтовно опрацьовано у дослідженнях відомих науковців України Н. Антонюк, В. Ґабора, О. Дроздовської, І. Крупського, М. Романюка, Л. Сніцарчук, Ю. Шаповала.

Незважаючи на широке коло досліджень журналістського процесу, досі немає повної картини історичного розвитку національної періодики. Малодослідженою донині залишається важлива складова української періодики — еміграційна преса, зокрема у Німеччині в 1919—1945 рр. Деякі відомості про неї знаходимо в працях відомих зарубіжних дослідників, зокрема А. Животка, Ю. Тернопільського, С. Наріжного, В. Маруняка. Ґрунтовні праці сучасних українських дослідників М. Присяжного, Н. Сидоренко аналізують особливості функціонування української періодики в Німеччині в інші періоди. Цій же тематиці присвячена низка публікацій М. Баран, Т. Осташко, М. Тимошика, М. Швагуляка. З’являються дослідження, в яких вивчається українська еміграційна преса в інших країнах Європи, а саме праці О. Вішки, О. Денеки, Д. Колісника, М. Савки, окремі публікації О. Богуславського, І. Крупського, Н. Сидоренко, Л. Сніцарчук.

Огляд історіографії свідчить, що українське журналістикознавство поповнюється вагомими дослідженнями функціонування періодики насамперед в Україні. Однак недостатньо праць, які б аналізували пресу української еміграції, особливо в Німеччині у 1919—1945 рр.

Джерельною базою дослідження української періодики в Німеччині 1919—1945 рр. стали архівні матеріали, опубліковані документи, мемуарна література, преса й публіцистика досліджуваного періоду. Вагомий сегмент джерельної бази творять матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Львові з фондів “Греко-католицька митрополича консисторія”, “Наукове товариство ім. Шевченка”, “Українське спортивне товариство “Сокіл-Батько”, в яких віднайдено кілька періодичних видань української еміграції в Німеччині 1930-х рр. Крім того, в цих фондах містяться списки закордонних українських товариств та редакцій, видавництв, наукових установ і приватних осіб, між якими відбувався обмін літературою, списки видань, надісланих бібліотеці НТШ у Львові видавництвом “Українське Слово” в Берліні, списки закордонної української періодики, яку отримувала Українська книжкова палата 1932 р., листи українських організацій в Бразилії, Канаді, Німеччині, США, інших країнах про обмін літературою, листування між окремими еміграційними інституціями в Німеччині, матеріали про діяльність окремих редакцій, установ, товариств і т. ін. У фондах “Шептицький Андрей”, “Назарук Осип”, “Томашівський Степан” зберігаються листи чільних діячів української еміграції в Німеччині, які містять, зокрема, певні відомості про функціонування еміграційної преси, а також редакторів, видавців, журналістів, що працювали в ній.

Кілька документів, які зберігаються в Державному архіві Львівської області, доповнили джерельну базу роботи відомостями про конфіскацію деяких часописів української еміграції, які виходили в Німеччині, та про заборону розповсюдження німецьких українських періодичних видань на території Польщі.

Джерельна база дослідження була суттєво доповнена збіркою матеріалів і документів, які зберігаються у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Особливо цінним для дослідника української періодики в Німеччині є фонд З. Кузелі — визначного діяча української еміграції в Німеччині, видавця, редактора, науковця. У цьому фонді містяться матеріали редакцій газет “Шлях”, “Нове Слово”, “Українське Слово”, “Osteuropдische Korrespondenz”, списки передплатників, листування з передплатниками й отримувачами періодики, матеріали діяльності емігрантських об’єднань, товариств, інституцій. У фондах “Гнатюк Володимир Михайлович”, “Щурат Василь Григорович”, “Пеленський Євген Юлій” зберігаються листи З. Кузелі та С. Томашівського з інформацією про видавничі справи української еміграції. Листи відомих діячів М. Возняка, П. Ковжуна, Р. Смаль-Стоцького, К. Трильовського, низки німецьких науковців до еміграційних установ та окремих діячів української еміграції в Німеччині з фонду “Окремі надходження” збагатили джерельну базу роботи відомостями про діяльність Українського Наукового Інституту в Берліні та функціонування окремих пресодруків.

Здійснити різнобічний аналіз української періодики в Німеччині у 1919—1945 рр. вдалося завдяки збіркам періодичних видань, які виходили у вказані роки не лише в Німеччині, а й у Польщі, Чехословаччині, Австрії, Франції, що зберігаються в державних архівах та книгозбірнях наукових бібліотек України. Найповніше зібрані комплекти основного масиву досліджуваної періодики у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України, відділі газетних фондів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та Науково-довідковій бібліотеці центральних державних архівів України, в яких вдалося віднайти значну кількість досліджуваних видань, які ще донедавна були недоступні для вивчення, оскільки в радянські часи були заховані у спецфондах.

З метою якнайповнішого аналізу українських періодичних видань у Німеччині були опрацьовані окремі публікації тогочасної української преси в Галичині, Польщі, Чехословаччині, Австрії, Франції, США та Канаді, які містять цінну інформацію про функціонування українських часописів у Німеччині: “Краківські Вісті”, “Новий Час”, “Студентський Вістник”, “Технічні Вісти”, “Трибуна України”, “Тризуб”, “Україна”, “Український Емігрант”, “Український Хлібороб”, “Хліборобська Україна”, “Хліборобський Шлях”.

Важливим джерелом дослідження була мемуаристика, завдяки якій вдалося встановити імена редакторів та співробітників українських часописів досліджуваного періоду, вияснити особливості й умови функціонування еміграційних періодичних видань, зокрема у спогадах Ю. Артюшенка, В. Біляїва, І. Кедрина, З. Книша, Г. Костюка, Є. Онацького, І. Савича, П. Скоропадського, Є. Стахіва, Ю. Шереха, збірнику доповідей і спогадів про життя і діяльність українців у Берліні впродовж 1918—1945 рр.

Використані у роботі джерела дозволили вивчити і відтворити ті аспекти досліджуваної теми, які не були достатньо висвітлені в історіографічній літературі. Джерельна база дослідження суттєво сприяла досягненню основної мети роботи — вивченню формування та функціонування української періодики в Німеччині 1919—1945 рр.

У другому розділі “Періодика української еміграції міжвоєнних років (1919—1939 рр.): специфіка цільового призначення і тематики” у хронологічній послідовності відтворено і проаналізовано розвиток української преси вказаного часового відтинку.

У міжвоєнний період у Німеччині виходило 35 українських періодичних видань, над створенням яких працювала переважно політична еміграція, представлена консервативними силами, прихильниками націоналістичної ідеї, у невеликій кількості діячами УНР. Окрему групу становлять часописи, видавані прихильниками Є. Петрушевича, який з 1923 р. “переорієнтувався” на радянську Україну, та прокомуністичними силами. Більшість цих видань (28) виходили в Берліні; крім того, по 2 часописи з’являлися у Зальцведелі і Мюнхені, 3 — в Данціґу. Особливістю цього етапу було також існування 7 німецькомовних пресодруків, які видавалися українською еміграцією для популяризації українського питання у німецькому середовищі.

Перші періодичні видання досліджуваного періоду стали продовжувачами і послідовниками таборових часописів у Німеччині часів Першої світової війни. Наступник таборового “Вільного Слова” у Зальцведелі газета “Шлях”, зорієнтована насамперед на інтернованих українських вояків, перестала бути “спеціально таборовою ґазетою”, а стала єдиним на той час часописом для всіх українців у Німеччині. Цей універсальний часопис (поряд із ним виходив “Ілюстрований додаток до “Шляху”) фінансувався урядовою військово-санітарною місією УНР і припинив існування разом із розформуванням “Української Військово-Санітарної Місії для справ полонених у Німеччині” у серпні 1920 р., яка передала справи по опіці військовополоненими посольству УНР у Берліні (дипломатичний відділ посольства УНР в Берліні видавав свій “Інформаційний бюлетень”). На зміну “Шляху” прийшло “Нове Слово” — часопис універсального змісту для всіх українців у Німеччині, який виходив у Берліні впродовж двох останніх місяців 1920 р. і до фінансування якого теж були причетні діячі УНР (припинено вихід через брак коштів). “Епоху” часописів універсального змісту міжвоєння завершило “Українське Слово”, що виходило в Берліні з 21 січня 1921 р. до початку квітня 1922 р. (цей часопис вважався прогетьманським, оскільки в ньому працювали діячі консервативного спрямування Д. Дорошенко та С. Томашівський).

Особливою ознакою міжвоєнного періоду для української преси стала єдина спроба видавання щоденника, який проіснував майже три місяці та через фінансові труднощі припинив свій вихід. Очевидно, видавці “Українського Слова”, яке перед тим виходило двічі та тричі на тиждень, не розрахували свої фінансові можливості. Прикметно, що редактором цих трьох масових видань був З. Кузеля, співпрацював із ними також Б. Лепкий.

У цей час у Німеччині набирала обертів економічна криза, яка позначилася також і на виході багатьох еміграційних видань. Лише одним числом 1923 р. обмежився вихід “Бюлетеня Видавництва Української Молоді”, 1924 р. припинив існування “Український Козак” — друкований орган Українського Національного Козацького Товариства; з грудня 1923 р. до червня 1924 р. видавався “Літопис політики, письменства і мистецтва”, з припиненням виходу якого на видавничому полі еміграції настало затишшя. У цей час продовжував виходити лише “Український Прапор” Є. Петрушевича, який 1923 р. переїхав з Відня до Берліна разом зі своїм друкованим органом. Перехід на радянофільські позиції Є. Петрушевича дав змогу “Українському Прапору” виходити двотижневиком безперебійно до кінця 1929 р.

Винятком у цій видавничій перерві були два рукописні студентські видання — “Сміхомет” (1923—1938 рр.) і “Чорноморе” (1925—1927 рр.) у Данціґу та німецькомовний часопис “Osteuropдische Korrespondenz” (1924—1934 рр.) у Берліні, який на початках фінансувався пресовим відділом Міністерства закордонних справ Німеччини та особисто Є. Коновальцем.

1927 р. почалася “відлига” у видавничому процесі на еміграції — вийшов у світ друкований орган Союзу українських старшин “Військовий Вісник” (1927—1929 рр.), який завершився на п’ятому числі. З 1928 р. на німецьких теренах заявили про себе прокомуністично налаштовані періодичні видання: “Український Робітник” (1928—1931 рр.), “Робітнича єдність” (1929 р.), “Українська Газета” (1929—1931 рр.), “Голос Українського Робітника” (1932—1933 рр.), вихід яких припинився з приходом до влади націонал-соціалістичної партії Гітлера і забороною діяльності комуністичної партії. 1932 р. припинив своє існування і радянофільський “Український Прапор”. У цьому ж році Є. Петрушевич видавав німецькомовний бюлетень “Ukrainische Korrespondenz”.

1929 р. почав виходити “Бюлетень Гетьманської Управи” (1929—1936 рр.), який обмежився 27 числами. Прогетьманські сили в середині 1930-х рр. видавали німецькомовний місячник “Der Slavische Osten” (1934 р.), інформативні видання “Комунікат Української Громади в Німеччині” (1935—1936 рр.), “Комунікат пресового відділу Гетьманської Управи” (1937—1938 рр.) та “Бюлетень Української Громади в Німеччині” (1939 р.), які виходили у світ нерегулярно у зв’язку з нагальною необхідністю оприлюднювати офіційну позицію іменованих установ.

Початок 1930-х рр. ознаменований розгортанням видавничої діяльності пресової агенції “Українська Пресова Служба” (УПС), яка, крім видавничих завдань, виконувала роль офіційного представництва українських націоналістів у Німеччині. За її дорученням ще одна пресова агенція УВО—ОУН — “Osteuropдische Korrespondenz” — видала німецькомовний бюлетень “Ukraine-Bericht” (1930 р.). Вже самостійно УПС видавала бюлетені українською (“Українська Пресова Служба”, 1931—1934, 1937—1939 рр.) та німецькою (“Ukrainischer Pressedienst”, 1931—1934, 1937—1939 рр.) мовами. Крім того, ця інформаційна служба видавала “Інформаційний листок” (1933 р.) на противагу прокомуністичній газеті “Голос Українського Робітника”, німецькомовний журнал “Die Ukraine” (1933 р.), збірник “Третя Німеччина” (1934 р.) та бюлетень “Націоналістична Пресова Служба” (1938—1939 рр.; згодом виходив у Римі).

Періодичні органи Українського Наукового Інституту в Берліні “Вісти Українського Наукового Інституту в Берліні” (1933—1938 рр.) та “Ukrainische Kulturberichte” (1933—1939 рр.), які виходили за редакцією З. Кузелі, були зорієнтовані на зацікавлену українську аудиторію з метою глибшого ознайомлення з основними культурними та економічними напрямами розвитку Німеччини та інформування німецької громадськості про культурне життя України і пропагандивно-наукову діяльність Українського Наукового Інституту.

Видання міжвоєнного періоду загалом були недовготривалими, виходячи щонайбільше 2—3 роки (до “рекордсменів” належить лише “Український Прапор” (1923—1932 рр.). Фінансова скрута еміграції впливала також на періодичність видань. Характерною для цього періоду є мала кількість тижневиків (3), двотижневиків (2) і місячників (5). Єдиним стабільним виданням був “Шлях”, який з’являвся двічі на тиждень. Більшість видань виходила нерегулярно (13) або впродовж виходу змінювала свою регулярність (“Українське Слово”, “Український Козак”, “Osteuropдische Korrespondenz”, “Український Прапор”).

За тематичною спрямованістю 3 із досліджуваних періодичних видань були універсального змісту, 7 — культурницького спрямування, 25 часописів були виразниками політичних орієнтацій своїх видавців та органами суспільних рухів, товариств, об’єднань (7 видань — прогетьмансько-консервативного спрямування, 10 — націоналістичних, 1 — УНР-івське, 1 — корпораційне, 2 — радянофільські, 4 видання — прокомуністичні).

Характерними ознаками цих видань (окрім прокомуністичних) була державотворча акцентація публікацій, національно-патріотична спрямованість, більшість із них виконували просвітницьку роль. Українська періодика в Німеччині міжвоєнного періоду призначалася для широкого кола читачів, орієнтуючись також на інтереси різних соціальних прошарків та задовольняючи потреби тих, хто цікавився певними сферами науки, техніки, культури.

Визначальною для цього періоду була присутність у видавничому процесі В. Андрієвського, І. Герасимовича, Д. Дорошенка, А. Жука, З. Кузелі, В. Леонтовича, Б. Лепкого, М. Омеляновича-Павленка, В. Петріва, С. Томашівського та багатьох інших непересічних діячів української політики, науки, культури, економіки, військової справи, що забезпечило високий рівень видаваних часописів (особливо перших років післявоєнного десятиліття) як високоякісними різноаспектними текстами, так і в технічному плані (видання “Шлях”, “Нове Слово”, “Українське Слово” відповідали європейським стандартам масової преси). Були окремі спроби ілюструвати видання (тижневик “Літопис...” поряд з інтелектуальними статтями, розрахованими на підготовленого читача, друкував “Образковий додаток” зі зразками мод; ілюстрований додаток виходив із часописом “Шлях”; чимало ілюстрацій містив і “Український Козак”).

У третьому розділі “Українські періодичні видання часів Другої світової війни: комунікативні особливості” відтворено у хронологічній послідовності і проаналізовано розвиток української періодики вказаного етапу.

Для української преси в Німеччині часів Другої світової війни визначальними були нові умови функціонування. Перебування на цій території, крім української еміграції, мільйонів українських робітників, військовополонених та добровольців спричинило видавництво для них преси рідною мовою під “патронатом” німецьких пропагандивних інституцій, в яких були задіяні й українські журналісти. Загалом, у роки війни в Німеччині виходило 32 українські періодичні видання: 17 часописів для українських робітників, військовополонених та добровольців і 15 — для української еміграції. Переважна більшість видань (23) виходили в Берліні (редакція одного з них наприкінці війни перебралася до Пляуена); 1 видання виходило в Дортмунді, 1 — в Пляуені, 2 — в зондертаборі Вустрау, 5 видань мали адресу польової пошти. 

Преса для остарбайтерів, військовополонених та добровольців, яка безумовно була підконтрольною спеціальним підрозділам німецьких міністерств, орієнтувалася передовсім на специфіку читацької аудиторії. До її складу входили 8 видань для остарбайтерів, з них 3 для робітників (“Українець” (Берлін, 1942—1944 рр.) — для східноукраїнських робітників і “Вісті” (Берлін, 1943—1944 рр.) — для робітників з Генерал-Губернаторства та фаховий часопис для гірників “На шахті” (Дортмунд, 1942—1945 рр.), 2 видання для сільськогосподарських робітників (“Хлібороб” (Берлін, 1943—1944 рр.) — сільськогосподарський додаток до “Українця” та часопис “Земля” (1944—1945 рр.), 2 літературно-мистецькі журнали (“Дозвілля” (Берлін; Пляуен, 1943—1944 рр.) і “Будівництво” (Берлін, 1944 р.) і один часопис для всіх українців у Німеччині (“Голос” (Берлін, 1939—1945 рр.). Виконуючи передусім “антикомінтернівські” завдання владних замовників, ці видання, створювані українськими редакційними колективами, несли також просвітницьку, культурницьку, виховну місії, подаючи матеріали, спрямовані на плекання державницьких настроїв читачів, та намагаючись бути їм моральною підтримкою на чужині. За типом аналізовані видання поділяються на інформаційно-універсальні (5 видань; два з них містили фахову сторінку), фахові (1) та літературно-мистецькі (2).

Преса для українських військовополонених та добровольців представлена 9 виданнями. Для українських полонених виходило 2 часописи: газета “Нова Доба” (Берлін, 1941—1944 рр.) і журнал “Україна” (Вустрау, 1943—1944 рр.). Сім видань призначалися для добровольців: фронтові газети, приписані до “польових пошт”, “Український Доброволець” (1943—1945 рр.), “За Україну” (1945 р.), “Тризуб” (1945 р.), ілюстрований журнал “Наша сила” (1944 р.) та сатирично-гумористичний часопис “Шершень” (1944 р.); журнал “Вояцька Слава” (Вустрау, 1944 р.) творився для поранених добровольців. Ілюстрований журнал “За нову Европу” (Берлін, 1944 р.) виходив для допоміжних охоронних формувань. За типом ці періодичні видання поділяються на інформаційно-універсальні (4) та літературно-мистецькі (5). Щодо періодичності, то це були 2 місячники, 2 двотижневики, 1 тижневик, 2 півтижневики, 2 — з нез’ясованою регулярністю. Хоча тематично ці видання були передовсім зорієнтовані на пропагування ідеї побудови “Нової Европи”, непереможності німецької армії та зброї, українські редактори та журналісти наповнювали їх матеріалами, пронизаними ідеями боротьби з більшовизмом, відродження національного обличчя України, побудови української самостійної держави.

Українська еміграція в часи Другої світової війни гуртувалася навколо двох офіційно дозволених німецькою владою українських організацій — націоналістичного Українського Національного Об’єднання (УНО) та прогетьманської Української Громади в Німеччині. До української націоналістичної преси цього періоду належать 9 видань: універсальний суспільно-політичний часопис — орган УНО “Український Вісник”, який виходив з 1937 р. аж до закінчення війни, 3 часописи були виразниками політичних поглядів громадських товариств і об’єднань (“Бюлетень Головної Управи УНО в Німеччині” (1941—1942 рр.), “Іскра” (1941 р.), “Український робітник” (1941 р.), 1 літературно-просвітницький журнал (“Вітрила”, 1942 р.), 2 студентські журнали (політичний “Бюлетень Централі Націоналістичної Організації Українських Студентів (ЦНОУС)” (1943—1944 рр.) та сатиричний — “Щипавка” (1941—1942 рр.), 1 інформаційний бюлетень (“Европейська Інформаційна Служба (ЕВІНС)” (1939—1941 рр.), 1 фахове видання (“Авторемісник”, 1941 р.), які за своєю періодичністю поділяються на 1 місячник, 1 тижневик, 1 двотижневик, 2 видання з неритмічною і 3 видання з нез’ясованою регулярністю. “Український Вісник” у воєнний час кілька разів змінював періодичність: місячник, двотижневик, декадник і тижневик.

Прогетьманський сектор преси часів Другої світової війни нараховував 6 видань, серед них — 1 часопис універсального змісту, який водночас був друкованим органом Української Громади в Німеччині (“Українська Дійсність”, 1940—1945 рр.), 2 фахові часописи (“Воєнно-Науковий Альманах” (1944 р.) та “Господарська Прилога” до “Української Дійсності” (1942 р.), 1 інформаційне видання (“Бюлетень Вищого Проводу Гетьманського Руху” (1944 р.), 2 суспільно-політичні журнали (“Нація в Поході” (1939—1941 рр.) та “На відсіч!” (1939—1940 рр.). Серед прогетьманських видань — 1 місячник, 1 двотижневик, 3 часописи з нез’ясованою регулярністю, “Українська Дійсність” починала свій вихід двотижневиком, а з середини 1941 р. виходила тричі на місяць.

Найбільш тривалими, регулярними і тиражованими змогли в роки війни стати лише офіційні видання УНО та Української Громади, які взяли на себе провідницьку відповідальність за ідеологічно-моральне виховання читацької аудиторії. Своїм публіцистичним та інформаційним наповненням вони намагалися максимально охопити різнобічні запити свого читача, виконуючи визначальні завдання: творення державницького світогляду українського народу, плекання української традиції.

Для української преси воєнного часу притаманне заснування спеціальних видань — галузевих, фахових, станових, які поряд з літературно-мистецькими, політичними і масовими виданнями намагалися забезпечити інтереси читачів різних професійних зацікавлень, відмінних політичних поглядів, вікового цензу і т. ін.

У “Висновках” узагальнено результати проведеного дослідження і викладено основні положення дисертації.

На етапі творення повного репертуару українських періодичних видань комплексне вивчення преси української еміграції становить важливий розділ сучасного журналістикознавства. Історіографія української журналістики постійно поповнюється різноаспектними дослідженнями науковців, але до сьогодні немає необхідної кількості праць, присвячених еміграційній пресі українців, яка виходила в Німеччині в 1919—1945 рр. Саме тому під час проведення дослідження значна увага була приділена вивченню та аналізу джерельних матеріалів, які значно сприяли відтворенню основних аспектів розвитку та умов функціонування української еміграційної преси в Німеччині.

У роботі відтворено в хронологічній послідовності процес становлення української преси в Німеччині 1919—1945 рр., зокрема, досліджено, що означена періодика представлена 66 виданнями, з них 35 виходили у міжвоєнний час, 32 — в період Другої світової війни (“Український Вісник” своїм виходом захопив обидва етапи (1937—1945 рр.).

Українські видання міжвоєння створювалися здебільшого політичною еміграцією і за політичними уподобаннями своїх засновників належали до прогетьманської, націоналістичної, УНР-івської, радянофільської та прокомуністичної періодики.

Загалом же за змістовим наповненням переважали такі типи видань: універсального змісту, культурницького спрямування та часописи, що були виразниками політичних орієнтацій своїх видавців та органами суспільних рухів, товариств, об’єднань.

На функціонування української періодики в Німеччині впливали  як зовнішні економічні та політичні фактори, так і процеси у внутрішньополітичному житті української еміграції: зі згортанням діяльності УНР-івських місій на теренах Німеччини припинили вихід субсидовані ними видання; важке матеріальне становище еміграції під час економічної кризи середини 1920-х рр. спричинило закриття низки українських видань; прихід до влади націонал-соціалістичної партії Гітлера призвів до заборони прокомуністичної преси; натомість зростання популярності серед української еміграції в Німеччині консервативної та націоналістичної ідеології дало поштовх розвитку прогетьманської та націоналістичної періодики.

Українська еміграційна преса в Німеччині міжвоєнного періоду була послідовно ідеологічно-виховною і провідницькою, переважній частині цих видань було притаманне своєрідне пресове “культурництво” — етнографізм, просвітянство і т. ін. Поряд із тим щораз більша увага приділялася своєчасному інформуванню про світові події та міжнародні політичні відносини. З активізацією політичних рухів на початку 1930-х рр. значного поширення набули політично-пресові акції — почали з’являтися інформаційні видання зі сконцентрованим викладом подієвого матеріалу, передрукованого з інших пресових видань, спорядженого коментарями самих видавців.

Участь в еміграційному видавничому процесі міжвоєння визначних журналістів, редакторів, науковців, політиків, літераторів В. Андрієвського, Д. Дорошенка, А. Жука, З. Кузелі, В. Кучабського, Б. Лепкого, С. Томашівського та багатьох інших зумовила вихід низки періодичних видань, що, орієнтуючись як на широку аудиторію, так і читачів різних  соціальних прошарків та відмінних зацікавлень, забезпечували високий рівень масової (універсального змісту) і спеціалізованої (бібліографічної, ілюстративно-зображальної, сатирично-гумористичної, науково-популярної, літературно-мистецької) преси, яка надходила до споживача з широким спектром періодичності: півтижневиками, тижневиками, двотижневиками, місячниками, квартальниками.

Під час Другої світової війни в Німеччині виходили 32 українські періодичні видання. Оскільки на німецьких теренах офіційно було дозволено функціонувати лише двом українським еміграційним об’єднанням — пронаціоналістичному УНО та прогетьманській Українській Громаді, періодика політичної еміграції цього періоду також поділялася на націоналістичну й гетьманську. Окрім того, у Німеччині перебували мільйони українських робітників (остарбайтерів), військовополонених та добровольців, для яких під “патронатом” німецьких пропагандивних відомств засновувалася українська преса.

За змістовим наповненням українська періодика воєнного часу поділялася на часописи універсального змісту, літературно-мистецькі видання та органи громадських товариств і об’єднань. Особливістю цього періоду стало заснування спеціальних видань — галузевих, фахових, станових та часописів, зорієнтованих на певну категорію читача (промислового, сільськогосподарського робітника, військовика).

Умови функціонування української періодики років Другої світової війни визначалися статусом видавця: преса для українських остарбайтерів та військовиків під егідою німецьких пропагандистських відомств видавалася великими накладами (за винятком таборових видань), виходила переважно згідно з зазначеною періодичністю від дня заснування до вимушеного припинення наприкінці війни; більшість періодичних видань української еміграції були недовготривалими (часто їх редактори та співробітники за політичні переконання ув’язнювалися в концентраційних таборах), виходили нерегулярно, малими накладами, були органами громадських об’єднань чи товариств і мали право розповсюдження тільки між своїм членством. Найбільш тривалими, тиражованими і регулярними змогли стати лише офіційні органи УНО і Української Громади.

Преса української еміграції часів Другої світової війни стала закономірним продовженням преси міжвоєнного періоду, оскільки творилася як представниками старшої генерації еміграції (В. Андрієвський, В. Бірчак, О. Губчак, С. Довгаль, Д. Дорошенко, П. Ковалів, Ю. Русов та  ін.), так і плеяди українських журналістів, редакторів, публіцистів, які прилучилися до видання еміграційної періодики та преси для українських остарбайтерів, військовополонених і добровольців у воєнні роки (А. Білинський, Д. Квітковський, Ю. Косач, Б. Кравців, І. Лисяк-Рудницький, А. Луців,  Б. Осадчук, В. Панченко-Юревич, М. Пасіка, В. Рудко, В. Янів та багато інших). Потужний авторсько-редакторський актив преси воєнного часу зумовив наповнення тогочасної української періодики високоякісним концептуальним журналістським текстом, а також різножанровими тематичними публікаціями, привертаючи увагу широкої читацької аудиторії комплексом оглядів і статей, нарисів і замальовок, репортажів і кореспонденцій, розвідок, фейлетонів і гуморесок, літературних творів та мемуаристики, спрямованих на розвиток державницького світогляду, консолідації української нації.

Визначаючи загалом роль і місце української преси в Німеччині в системі загальноукраїнської журналістики, наголосимо, що вона була своєрідним свідком перебування великої кількості представників українського народу на еміграції, фіксувала фактологічний матеріал становлення і розвитку наукових інституцій, культурних течій, громадських організацій, політичних рухів, які внесли вагомий вклад у формування державницьких доктрин, розробку моделей майбутнього суспільного ладу в незалежній Україні. Українська преса відіграла незаперечну роль у різних формах пропаганди ідеї української державності серед громадськості європейських країн, у пошуках прихильників цієї ідеї серед авторитетних представників світової спільноти, була засобом послідовної критики політичних режимів, що панували на українських землях.

Питома основа української еміграційної преси визначалася її постійною і напруженою боротьбою за національно-культурний розвиток всього українського народу, що було прикметним і спільним для абсолютної більшості українських періодичних видань у Німеччині. Приналежність українства до різних політичних напрямів віддзеркалювалася і в періодиці, але, незважаючи на це, більшість еміграційних часописів ідеологічно творили національну пресу за винятком української прокомуністичної преси на теренах Німеччини, яка хоча й виходила українською мовою, служила лише агітаційно-пропагандивним знаряддям більшовицької диктатури. Преса для українських остарбайтерів, військовополонених і добровольців також створювалася з метою агітаційно-пропагандивного впливу на читача, тільки вже диктатором німецьким, але, оскільки основним завданням німецької пропаганди була боротьба з комуністичною ідеологією, зокрема з  більшовицькою, цій періодиці залишався національний “сектор”, зовсім не представлений у прокомуністичній пресі. Таким чином, українська періодика в Німеччині у 1919—1945 рр. творила вагомий сегмент національної преси, яка визначалася щирою ідейністю та світоглядною безкомпромісністю. Своїм головним завданням вона ставила пропаганду тих загальноукраїнських ідей та прагнень, які не могли публічно виголошуватися поневоленими українцями на їхніх рідних землях.