УКРАЇНСЬКА ЕМІГРАЦІЙНА ПРЕСА У ФРАНЦІЇ 20—30-х рр. ХХ ст.: СТАНОВЛЕННЯ, РОЗВИТОК, ПРОБЛЕМАТИКА

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні межі, визначено мету й основні завдання, об’єкт, предмет, наукові принципи і методи дослідження, аргументовано наукову новизну і значення дисертації.

У першому розділі «Історіографія та джерела» проана­лізовано основні етапи розвитку української історіографії журна­лістики, подано загальну характеристику джерел досліджуваної проблеми.

Історіографічні напрацювання українських науковців кінця ХІХ — першої половини ХХ ст., зокрема праці Б. Грінченка, В. Щурата, В. Ігнатієнка, І. Кревецького, В. Міяковського, Є.Грицака, Д. Левицького, Р. Луканя і, головно, І. Франка, присвячені загальним процесам розвитку української журналістики, висвітленню певної жанрово-змістової спрямованості часописів, відтворенню життєвого шляху й аналізу журналістської спадщини творців періодичних видань. Серед праць науковців радянського періоду, які змушені були працювати в ідеологічних лещатах, виокремимо дослідження П. Федченка, В. Дмитрука, Ф. По­гре­бенника, ав­торського колективу підручника «Історія української дожовтневої журналістики», які й донині не втратили своєї актуальності.

На початку 90-х рр. ХХ ст. розпочався новий період у розвитку історіографії української журналістики. Аналіз української преси минулого та сьогодення, її стан і найважливіші завдання, вивчення проблем відображення засобами масової інформації соціально-економічного становища суспільства, дослідження творчої спадщини українських журналістів висвітлено в працях провідних науковців України — В. В. Габора, О. Р. Дроздовської, В. Й. Здоровеги, В. А. Качкана, С. М. Квіта, І. В. Крупського, О. Д. Кузнецової, В. В. Лизанчука, М. Ф. Нечиталюка, М. М. Ро­манюка, Н. М. Сидоренко, Л. В. Сніцарчук, М. С. Тимошика, О. Д. Школьної, В. І. Шкляра.

Однак українська преса міжвоєнного двадцятиліття, творена зусиллями осіб, що змушені були покинути рідну землю внаслідок відомих історичних причин і віднайшли прихисток, зокрема, у Франції, донині об’єктом зацікавлення науковців ще не була. Певні відомості про неї віднаходимо у здійснених дослідженнях в діаспорі, зокрема А. Животка, Д. Квітковського, С. Наріжного, Ю. Тер­нопільського, М. Небелюка. Є також низка праць, присвячених вивченню особливостей функціонування української еміграційної преси в інших країнах, серед яких — монографії М. Боровика, О. Вішки, О. Гриценко, Н. Сидоренко, М. Присяжного. Ця ж тематика відтворена у наукових статтях М. Грузова, Н. Шудрі, Н. Кулеші, Н. Брайлян, Я. Сеника, Л. Саєнко, А. Тимошик, опуб­лікованих у кількох випусках «Збірника праць Науково-дослідного центру періодики» і матеріалах Всеукраїнської науково-теоретичної конференції «Українська періодика: історія і сучасність».

Короткий історіографічний огляд свідчить, що українське пресознавство, яке продовжує розвиватися, зосереджено, переважно, на дослідженнях функціонування періодичних видань в Україні. Обмаль праць, в яких би аналізувалася еміграційна преса. Особливо це стосується часописів української еміграції у Франції міжвоєнного двадцятиліття.

Джерельною базою дослідження цього сегмента української преси стали архівні матеріали, опубліковані документи, мемуарна література, преса і публіцистика міжвоєнного періоду. В дослідженні використано збірки української еміграційної преси вказаних років, яка виходила не лише у Франції, а й Чехії, Польщі, Німеччині, що зберігаються у Центральному державному архіві у м. Львові, Науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. І. Франка. У фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України вдалося віднайти значну кількість досліджуваних видань, що вперше вводяться у науковий обіг, які представлені тут якнайповніше порівняно з іншими книгозбірнями України і світу.

Суттєво доповнила джерельну базу інформація, почерпнута з епістолярію І. Рудичіва, І. Борщака, І. Калиновича, М. Андрієнка, В. Лісовського, що зберігається у відділі рукописів ЛНБ ім. В. Сте­фаника, а також з листів М. Удовиченка, І. Шендрика, В. Панейка, С. Томашівського, О. Шульгина, С. Петлюри, М. Тишкевича, які віднайдено у фондах Центрального державного архіву в м. Львові. Для здійснення дослідження було опрацьовано інформаційно-аналітичні блоки української преси, що виходила і в Галичині, і в тих країнах, де перебували українські емігранти. Це, зокрема, часописи «Українські вісти», «Бібліологічні вісті», «Україна», «Дніпро», «Самостійна Україна», «Національна думка», «Наш шлях», «Америка», «Громадська думка», «Українське громадське слово», «Гуртуймося», «Вільна думка», «Трудова Україна», «Українська праця», «Чар-зілля».

Важливим джерелом дослідження була й мемуарна літе­ратура, завдяки якій вдалося поповнити дані про функціонування того чи іншого періодичного видання, про участь у ньому певного кола журналістів, представників громадсько-політичних і куль­тур­но-освітніх діячів. Спогади Д. Квітковського, І. Кедрина, А. Кур­ди­дика, Є. Онацького містять інформацію про проблеми заснування, труднощі видання, створення редакційного портфеля та формування змісту низки часописів.

Використані у дослідженні джерела дозволили простежити, вивчити, проаналізувати і відтворити ті аспекти досліджуваної теми, які не знайшли необхідного висвітлення в історіографії проблеми. Джерельна база дисертації суттєво допомогла досяг­ненню основної мети — вивченню становлення, розвитку, умов функціонування, основних проблемно-тематичних аспектів укра­їнської еміграційної преси у Франції 20—30 рр. ХХ ст.

У другому розділі «Особливості становлення та функціо­нування української еміграційної преси Франції 20—30-х рр. ХХ ст.» відтворено в хронологічній послідовності результати дослідницьких пошуків та проаналізовано процес становлення і розвитку пресових видань.

Періодом становлення преси української еміграції було перше десятиліття міжвоєнних років. Саме в цей час у Франції розгорнули діяльність чотири основні українські політичні течії: ліберально-демократична, уособлювана екзильним урядом УНР, соціалістична, монархістська, націоналістична. Кожна з них де­кларувала своє політичне «Вірую» у відповідних періодичних виданнях — власних репрезентативних трибунах. Одним із перших часописів був інформаційний тижневик «Українська Республіка» (1919—1922 рр.), який видавала Українська Національна Рада. Його основним завданням було підтримати українських вояків на чужині. Доволі скромні фінансові можливості редакції впливали на якість і змістових, і формальних структур. Значне місце в часописі займали інформаційні матеріали про громадсько-політичне та економічне становище в Україні, подавалися передруки статей цієї тематики (за браком фахових працівників) з інших періодичних видань — «Шляху», «Правди», «Le Petit Parisiеn». Однак друге видання, яке вийшло в світ через три роки після припинення «Української Республіки», продемонструвало якнайкращі можли­вості української еміграційної преси в журналістському, публіцис­тичному та інфор­ма­тивному, оформлювальному і, головно, тема­тичному аспектах. Це був зініційований С. Петлюрою тижневик «Тризуб» (1925—1939 рр.) — речник державного уряду УНР в екзилі. Авторський колектив «Тризуба», зокрема В. Садовський, О. Лотоцький, М. Ковальський, Д. Андрієвський, П. Сухоцький, М. Славінський, Д. Геродот (псевд. Д. Івашини), М. Єреміїв, впродовж усіх років залишався вірним «прапору» Української Народної Республіки. На його сторінках віднаходимо значну кількість інформаційного матеріалу про суспільно-політичне, економічне, культурне життя українців у Франції. Чимало матеріалів, переважно аналітико-концептуальних жанрів, присвячені актуальностям політики, українсько-французьких відносин, діяльності емігрантських організацій, проблемам шкільництва, збереження рідної мови, книговидавничому аспекту. Наддніпрянська еміграція зуміла об’єднатися навколо «Тризуба», організувати національно-культурне життя в численних дрібних товариствах, спілках, громадах, координуючи їхню діяльність і в Парижі, і в провінціях.

1926 р. була здійснена спроба видання органу Української робітничої спілки у Франції — місячника «Український робітник», основною метою якого редакція визначала оборону професійних інтересів і потреб робітника-емігранта, а також широке висвітлення робітничого життя у Франції і в Україні. Цього ж таки року розпочалося видання часопису «Українські вісти» соціалістичного спрямування  за редакцією Ілька Борщака. Одним із завдань, які визначала редакція, була необхідність заповнити «прогалину» знань про радянську Україну, тому сторінки газети містили інформацію про всебічне життя «української радянської держави». Важлива роль у змістовому наповненні відводилася публікаціям, які сприяли культурному зближенню українців і французів. Ще один часопис, який вийшов у світ разом з попередніми виданнями, — франко­мовний «Promethéе» («Прометей»), який хоч і творився переважно зусиллями французького колективу, однак завдяки редактору українського змістового блоку Л. Чикаленку виразно акцентував українську проблематику. Таку ж мету — ознайомлення фран­цузької громадськості з українською справою — визначала редакція ще одного франкомовного часопису «L’Ukraine Nouvelle» (1928 р.). Цілком присвячений національній проблематиці, спробі віднайдення шляхів вирішення організаційних питань українців в еміграції був двомовний журнал під назвою «Ранок» (1928 р.), редактор якого задекларував аполітичний напрям. Українсько-французький колектив (перші 10 сторінок часопису виходили французькою мовою) пропонував читачам також економічний і мистецький змістові блоки.

Зусиллями членів Товариства бувших вояків Армії УНР у Франції було започатковано спеціалізований журнал «Військова справа» (1927 р.), який виходив під орудою О. Удовиченка. Зміст журналу — матеріали для військової самоосвіти, опрацьовані на підставі офіційних даних французької, німецької, польської та радянської армій.

«Величність, доречність, красномовність» — такий девіз було обрано редакцією часопису «Відблиски Думки» (1928 р.), присвяченого красному письменству, що мав на меті плекати на чужині українське слово. «Комунікат Союзу українських мистців» (1929 р.) інформував читачів суто про організацію культурного життя емігрантів, не вникаючи в складнощі політичних перипетій.

Активність учасників Української Громади у Франції, об’єднання, яким керував Микола Шаповал, покликала до життя «Вісник Української Громади у Франції» (1929 — 1936 рр.). Окрім інформаційних щодо різноаспектного життя українців в еміграції  публікацій, у журналі вміщено чимало матеріалів, в яких детально висвітлювалася діяльність громадівців та їхня співпраця з іншими українськими організаціями.

Перше десятиліття збагатило значним досвідом українців, які змушені були перебувати у Франції, не лише в суспільно-політичному житті, а й у налагодженні роботи редакцій. Прийшло розуміння, що еміграційна преса є важливим чинником організації усіх сфер життя, а отже, може об’єднювати, скеровувати, злюто­вувати. Відкрила нове десятиліття «Незалежність» (1931 р.) —  «надпартійна», соборницька газета за редакторством М. Сці­борського. Завдяки тематиці видання знайшло своїх читачів серед різних верств суспільства: інтелігенції, робітників, селян, вояків. Політична заангажованість простежується у змісті заснованих часопису «Наш прапор» та органу «Союзу Українських емігрант­ських організацій у Франції» під назвою «22 січня» (символ укра­їнської державності), які намагалися висвітлювати еміграційну різноаспектність життя, однак, не підтримані читачами, невдовзі припинилися. Історія виникнення «Українського слова» розпочалася 1933 р. з діяльності Українського народного союзу. Після заборони празьких видань «Розбудова нації» та «Сурма»  восени 1934 р. провід ОУН вирішив надати газеті статус офіційного органу. Саме тоді з локального видання вона переросла в потужний рупор політичного національно-визвольного руху. В процес її створення були залучені М. Сціборський, О. Ольжич, Д. Андрієвський, Є. Онацький, М. Капустянський та ін. Газета, об’єднавши найкращі сили українців, виходила донедавна, перенісшись в роки незалеж­ності спершу до Львова, згодом — до Києва. Порівняно з цим проектом, зовсім коротким за виходом був «БюлетеньУкраїнського Товариства для ліги Націй», що вийшов водночас із цим виданням. Мета — інформування читачів про перебіг ХVІІ Асамблеї між­народної Унії товариств для Ліги Націй (Швейцарія).

Молодіжна преса цього періоду представлена лише єдиною одноднівкою «Крути» (1934 р.). «Молода Україна» (1935—1939 рр.) була створена для служіння основній ідеї — національно-державній Україні та її визволенню. «Бюлетень української робітничої преси у Франції», незважаючи на всі запевнення видавців в аполітичності, був виразно, як свідчить зміст, прорадянським.

«Запорізьку» ідеологію (державницько-гетьманська орієн­тація) підтримувано в часописі «Запорожець» (1936—1939 рр.), що задумувався спершу як інформаційний бюлетень, однак значно розширив аналітику та інші відділи.

1937 р. українському читачеві було запропоновано три нових періодичних видання: «Скоб» — «журнал українського пласту у Франції», «Бюлетень преси органу «Народні вісти» (задумувався як підготовчий етап часопису «Народні Вісти»з метою вивчення читацького попиту), «Господарський бюлетень», видаваний Госпо­дарчою радою при Союзі емігрантських організацій.

Невдовзі «Бюлетень...» та «Вістник Української громади у Франції» об’єдналися під спільною назвою пресового проекту «Українська Воля» (1938—1939 рр.). Його поява засвідчила важливий крок українських суспільно-національних сил еміграції на шляху до організаційного об’єднання та консолідації. На сторінках цього видання не знайдено жодних повідомлень про політичну заангажованість авторів публікацій, які добре розуміли, що партійна сепарація не сприятиме досягненню єдності серед еміграції. У першому ж номері подано інформацію про створення спеціаль­ного Фонду українського державного слова у Франції, що мав на меті допомагати політично незаангажованій пресі.

1937 р. редакція часопису «Тризуб» надала свою журнальну площу для газетки «Трибуна молодих», присвяченої молодіжній проблематиці. Згодом на сторінках цього ж журналу було здійснено ще три таких проекти — «видання у виданні»: «Наші діти на чужині», «Пласт на чужині», «Наша жінка на чужині». Молодіжно-пластова проблематика продовжилася у видаваному Українським пластовим куренем ім. М. Міхновського «журналику» «Ватра».

Детальну характеристику українській військовій доктрині було подано в часописі «За збройну Україну» (1938 р.), що мав на меті ознайомлювати в загальних рисах своїх читачів зі станом сучасного військового мистецтва та з формами модерної війни.

Представники шкільництва, завдання якого на чужині дуже складні для здійснення, намагалися видавати часопис «Українська школа» (1938 р.), в якому, окрім освітянських проблем, розгля­далися й політичні питання, аналізувалися історичні події, прогнозувалося майбутнє.

Доволі цікавим проектом, здійсненим О. Шульгиним, був прфесійний щодо змістово-поліграфічного втілення часопис «La Revue de Promethée», що видавався французькою мовою і мав на меті висвітлювати українську національну проблематику.  Останнім часописом, який побачив світ напередодні Другої світової війни, був «журнал гетьманської орієнтації» «Єдиним фронтом», що про­демонстрував свою непримиренність у поглядах щодо політичних засобів, дій зі своїми опонентами.

Таким чином, в 1931—1939 рр. українські емігранти у Франції змушені були усвідомити, що їхнє перебування на чужині буде більш тривале, розпочався період ідейного і організаційного оформлення українців. Упродовж цих років започатковано 20 проектів пресових органів, які були виразниками політичних поглядів видавців і трибуною виявлення їхнього світогляду. Не всі вони були успішними і тривалими, інформативними і змістовними. Проте в їхній основі — прагнення скоординувати всі вияви націо­нального політичного і громадського життя, допомогти читачам спокійніше пережити еміграційне лихоліття, переконуючи їх у необхідності виконання своєї історичної місії перед Україною.

У третьому розділі «Проблемно-тематична палітра української преси у Франції» здійснено вивчення основних напрямів і змістової наповненості часописів указаного виду, проаналізовано особливості подачі інформаційно-хронологічного матеріалу суспільно-політичної та культурницької проблематики.

Основним проблемно-тематичним сегментом публікацій української еміграційної преси було висвітлення суспільно-політичного життя українців на чужині.

Автори цього виду матеріалів намагалися, незважаючи на політичні орієнтації своїх видань, довести необхідність згуртування, єдності, консолідації, орієнтуючи читачів у виникненні тих чи інших об’єднань, спілок, гуртків. Акцентація на організованості і міці емігрантських спільних утворень, злютованість і спаяність одно­думців повинна була допомагати зневіреному читацтву віднайти себе, не лише організувавшись матеріально, а й стати активним учасником суспільно-політичного, економічного, культурного життя українців у Франції.

За здійсненим контент-аналізом, консолідаційна тема в контексті суспільно-політичної спрямованості публікацій займала понад 30% змісту видань. Звичайно, першість у цьому належала часопису «Тризуб», завдяки його багатолітньому виходу і досвід­ченості кореспондентського кола. Менш причинилися до висвіт­лення цієї тематики часописи для молоді, як самостійні, так і ті, що реалізовувалися у рамках проекту «Часопис у часописі», оскільки мали свою мету — організацію молодіжного читача. Аналізована тематика публікацій свідчить про намагання її творців створити єдину, підпорядковану державотворчій ідеї, силу, здатну на активну суспільно-політичну, культурну діяльність з метою збереження перш за все національного «Я».

Культурницька діяльність — також серед прерогативних у вказаній пресі. Її творці, хоч і були політично заангажовані, усе ж намагалися висвітлювати культурницьку проблематику уповні. Розуміючи, що без розвитку культури українське національне життя перетвориться у «повну руїну», українські працівники культури в еміграції не складали своєї зброї — продовжували працю і на чужині, щоб не дати перерватися з великим розмахом початому культурному будівництву, зберегти його тяглість до кращих часів.

Важко недооцінити роль досліджуваних часописів в інформаційному українському просторі, що був розшматований по країнах світу, в яких перебувала українська еміграція. Особливе значення в цьому аспекті, як свідчить аналіз, належало журналу «Тризуб». Розсилаючи свій тираж за адресами передплатників у країни Європи, США, Канади, тризубівці були свідомі того, що роблять велику справу — «вироблення і зміцнення ідеології української державности, вияснення шляхів її здобуття». Саме тому, публікуючи регулярно огляди української та іншомовної преси, редакція «Тризуба» намагалася ліквідувати інформаційні лакуни щодо суспільно-політичного, економічного, культурницького життя українців у СРСР та в інших країнах світу, міжнародних подій. Поряд із цими публікаціями у часописі багато уваги приділялося пресі, яку видавали інші гілки української політичної еміграції. Ця аналітика, присвячена переважно часописам, що були програмно і засадово антагоністичними до поглядів редакції, засвідчила уміння журналістів «Тризуба» вести виважену полеміку, переконливо аргументувати свої позиції, демонструючи цим «ідейне єднання з найширшими й найріжноріднішими колами нашого громадянства, що стоять на конструктивних державних позиціях» (1927. — Ч. 22). Таку ж, однак менш потужну, ніж тризубівці, інформаційно-полемічну змістовість продемонстрували й інші періодичні видання, зокрема «Українське слово», «Українська воля», «Український робітник», «Незалежність», «Єдиним фронтом», «Українські вісти».

У «Висновках» узагальнено результати проведеного дослідження і викладено основні положення дисертації.

Історіографія української журналістики не містить необхідної кількості праць, присвячених дослідженню еміграційної преси українців, що виходила у Франції впродовж 20—30-х рр. ХХ ст. Саме тому в роботі акцентовано увагу на вивченні джерельних матеріалів, що дали змогу відтворити основні аспекти розвитку і умов функціонування української еміграційної преси у Франції.

У міжвоєнний період у Франції виходило 32 українських періодичних видання. Завдяки всебічному аналізові цих, а також низки інших часописів, які виходили і в еміграції, і в Галичині, вдалося простежити творчі шляхи українців, які працювали у цій пресі, віднайти відомості про редакційний, видавничий, журналіст­ський склад часописних колективів; загалом зрозуміти і рекон­струювати деякі етапи економічного, громадсько-політичного, культурного життя українців у Франції міжвоєнного періоду.

Аналіз українських пресових видань Франції, що були у 20—30-х рр. невід’ємною частиною громадсько-політичного життя українців у цій державі, дозволив простежити історію української еміграції у Франції, її соціальний склад і освітній рівень. Поділ української еміграції у Франції на економічну (або заробітчанську чи трудову) із західних земель України і політичну, переважно з Наддніпрянщини, є суто формальним і сумнівним, оскільки хоча причини і цілі їхнього перебування за кордоном були різними, за своїм соціальним статусом в умовах зарубіжжя вони мало чим відрізнялися. Вважаємо за доцільне говорити про організовану та неорганізовану українську еміграцію у Франції, яка пройшла декілька фаз свого існування та психологічних настроїв: плекання надій на швидке повернення на батьківщину; зневір’я та апатія, «герці» еміграційних партій між собою; консолідація.

Виконуючи важливу соціальну функцію, українські часописи, з одного боку, підтримували постійний контакт між українськими емігрантами, з іншого — уможливлювали публічну дискусію про поточні потреби політичного, культурного, господарського і наукового життя. Водночас вони закликали до єдності, консолідації нації, постійно нагадували про обов’язки емігрантів перед своєю батьківщиною. Широкий спектр української преси та значна кількість різноманітних політичних організацій чітко засвідчують плюралістичну структуру української еміграції у Франції міжвоєнного періоду.

У розвитку української еміграційної преси Франції 20—30-х рр. XX ст. виокремлюються два основних періоди, які роз­глядаються у контексті історичного розвитку української спільноти Франції.

Перший період — роки виникнення і становлення рідної преси (20-ті рр. ХХ ст.). Характерною рисою цього процесу була, з одного боку, відсутність журналістського досвіду видавців, а з другого — прагнення організувати та об’єднати розгублене після військових подій українство. З десяти часописів, які розпочалися саме в цей період, лише «Українська Республіка» (1919—1922 рр.), «Українські вісти» (1926—1929 рр.) та «Вістник Української громади у Франції» (1929—1936 рр.) зуміли подолати матеріальні труднощі й протриматись на пресовому полі декілька років. І тільки «Тризуб» (1925—1939 рр.) став яскравим явищем в українській пресі загалом та справжньою енциклопедією еміграційного життя українців. Українська преса 20-х рр. у Франції, відзначаючись чітким політичним спрямуванням, стала ареною запеклих баталій. Однак вона не лише відображала прагнення та діяльність різноманітних організацій, але водночас була необхідною умовою консолідації української еміграції, виразником і захисником її інтересів.

Другий період — це час ідейного і організаційного оформ­лення українців, усвідомлення факту, що їхнє перебування на чужині буде більш тривалим. Останнє передвоєнне десятиліття було для української еміграції багатим на започаткування нових періодичних видань. Упродовж цих років було реалізовано 20 проектів пресових органів, які стали трибуною для вираження політичних поглядів видавців. Проте більшість з них характеризувалася доволі незначним періодом виходу. І хоча не всі вони були інформативними і змістовними, професійно здійсненими та успішними — в їхній основі зберігалося прагнення скоординувати всі вияви націо­нального політичного і громадського життя, допомогти читачам пережити еміграційне лихоліття, не забуваючи про необхідність виконання своєї історичної місії перед Україною.

Найяскравішим представником української преси цього періоду був часопис «Українське слово». Впродовж своєї багато­літньої історії він гуртував довкола себе цвіт українських куль­турних, громадських і державницьких сил, які всебічно розробили, поглибили й викристалізували українську національну ідею. Він не тільки заклав міцні підвалини під розбудову українських пресових органів, але й залишив помітний слід на початках становлення преси незалежної України.

Періодичні видання 30-х рр. ХХ ст. українців-емігрантів у Франції, пропагуючи і наполягаючи лише на правильності своєї ідеологічної платформи, намагалися представити читачеві якісну інформацію, концептуальну, аналітичну журналістику. Серед найбільш висвітлюваної проблематики виокремлюються такі блоки: консолідаційна тема; культурницька діяльність українських емігрантів; інформаційно-полемічні публікації.

Парадоксальним був факт, що чим активнішими були заклики до об’єднання та консолідації, тим гострішим ставало протистояння опонентів — представників протилежних політичних сил. Однак незважаючи на взаємні звинувачення та образи, політичні антагоністи все ж не полишали й культурної діяльності, розуміючи її важливість для відірваних від рідної землі осіб.

Проаналізувавши багату й різноманітну українську еміграційну пресу Франції 20—30 рр. ХХ ст., відзначимо, що вона зберегла живу картину свого часу, його суспільні й політичні антагонізми, контраверсійність і драматичні перипетії, стала енциклопедією життя української еміграції у Франції міжвоєнного періоду, її унікальним біобібліографічним довідником.