РЕАЛИЗАЦИЯ КАТЕГОРИИ ИНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТИ В АМЕРИКАНСКОМ ХУДОЖЕСТВЕННОМ ТЕКСТЕ XIX-XX ВЕКОВ

summary

У першому розділі “Проблеми тексту в контексті теорії інтертекстуальності” представлена концепція дослідження, наданий критичний огляд існуючих підходів до вивчення явища інтертекстуальності, конкретизовано його базові поняття.

Незважаючи на перенасичення теорії інтертекстуальності в її первісному вигляді культурно-філософськими та літературно-теоретичними міркуваннями, її понятійний апарат з огляду на деякі базові лінгвістичні поняття виявляється дещо неконкретизованим, що призводить до розбіжностей в питанні визначення інтертекстуальності як теорії, або категорії. Ми вважаємо, що термін “інтертекстуальність” може розглядатися і як теорія, і як категорія водночас – в залежності від об’єкту дослідження. Вивчення конкретних текстів та їх діалогічної взаємодії як прояву інтертекстуальності дозволяє тлумачити інтертекстуальність як глобальну текстову категорію. Та навпаки, дослідження джерел даного явища, причин його виникнення, визначення матеріалу та методу дослідження, а також дефініцій вихідних понять, дає можливість розглядати інтертекстуальність як теорію, розробку положень якої знаходимо в працях М.М. Бахтіна, Р. Барта,           Ю. Крістєвої, Ю.М. Лотмана, І.П. Смірнова, Ф. де Сосюра, Ю.М. Тинянова в рамках лінгвістики тексту.

На сучасному етапі вивчення феномену інтертекстуальності для нього характерне як вузьке, так і широке тлумачення: інтертекстуальність розглядають як єдиний механізм породження текстів, як нескінченний діалог текстів, як складову частину культури взагалі і невід'ємну ознаку художнього тексту, зокрема, як присутність в одному тексті двох і більше текстів, а також як взаємодію різних видів внутрішньотекстових дискурсів (L. Dällenbach, P. Van Den Heuvel). Такий діапазон поглядів дозволяє сформувати цілісну картину уявлень про даний феномен і визначити інтертекстуальність в широкому розумінні як взаємний вплив культури і мови на створюваний текст, який, у свою чергу, потрапляючи до розряду явищ культури, автоматично розглядається як інтертекст, введення якого забезпечує “вибух” лінеарності текста-реципієнта.

Класифікації міжтекстових зв'язків ґрунтуються на різних підходах до вивчення лінгвістичної реалізації категорії інтертекстуальності: повтор на різних мовних та структурних рівнях, композиційно-структурна організація тексту, імпліцитне уподібнення міжтекстових зв'язків тропам та фігурам мовлення, опозиція внутрішньотекстових/зовнішньотекстових відносин художнього тексту. Та навіть найбільш послідовна класифікація міжтекстових зв'язків Ж. Женетта не забезпечує їх повного опису, а фіксує здебільшого інтертекстуальну взаємодію по типу “текст –текст”, виділяючи інтертекстуальність як присутність в одному тексті двох і більше текстів (цитата, алюзія, ремінісценція тощо); паратекстуальність як відношення текста до свого заголовка, епіграфа, післямови; метатекстуальність як коментуюче посилання на свій претекст; гіпертекстуальність як пародіювання одним текстом другого (стилізація, пародія тощо) та архітекстуальність, під якою розуміють жанровий зв'язок текстів.

Вивчення феномену інтертекстуальності не тільки з позиції запозичення елементів існуючих текстів, але і наявності єдиного загального текстового простору, та використання в роботі системно-семіотичного методу дозволяють встановити типи взаємодії тексту із семіотичним універсумом. Такий підхід дає можливість кваліфікувати категорію інтертекстуальності як реалізацію в художньому тексті за допомогою інтертекстуальних елементів різних типів міжтекстової взаємодії і, поряд з уже зафіксованими типами зв'язку (1) одного і того ж тексту, (2) “текст - текст”, виділити і розглянути такі типи інтертекстуальних відносин, як (3) “текст - культура/епоха” (при якому людська культура сприймається як єдиний претекст), а також (4) “текст - мова”, коли вирішення текстової аномалії відбувається не за рахунок фіксації актуального зв'язку з іншим текстом, а завдяки зверненню до простору безпосередньо мовної пам'яті, що дало змогу доповнити набір інтертекстуальних елементів через включення в нього реалій – елементів типу міжтекстового зв'язку “текст - культура/епоха”, а також архаїзмів, історизмів, поетизмів, латинізмів та оказіоналізмів як елементів міжтекстового зв'язку “текст - мова”. Однак, вважаємо, що межі між різними типами зафіксованих міжтекстових зв'язків доволі прозорі, що передбачає віднесення одного й того ж інтертекстуального елементу до різних типів міжтекстової взаємодії в тому чи іншому випадку. Наприклад, якщо згідно з класифікацією Ж. Женетта заголовок і епіграф мають розглядатися як паратекстуальні елементи, тобто елементи одного й того ж тексту, то в разі посилання на заголовок в тексті-реципієнті, він розглядається як цитата в “чужому” тексті, що автоматично відносить його до елементів типу інтертекстуальних відносин “текст – текст”. Включення ж до мікротексту заголовка соціально-значущих реалій – топонімів та антропонімів – призводить до його віднесення до типу міжтекстової взаємодії “текст - культура/епоха”.

Отже, інтертекст, як текстова реалізація інтертекстуального посилання в тексті-реципієнті, породжує конструкції “текст у тексті” і “текст про текст”, що відновлюються в тексті-реципієнті з опорою на “семантичну пам'ять тексту”, а також “пам'ять слова”: референційну, комбінаторну, звукову і ритміко-синтаксичну. Саме опора на “пам'ять слова” дозволила виділити в роботі тип взаємодії “текст - мова”, вивчення якого можливе із урахуванням двох позицій: з позиції розгляду інтертекстуальних елементів як готових фрагментів мови, і з позиції референційної пам'яті слова, коли інтертекстуальні елементи, наприклад, оказіоналізми, не відтворюються в мові, а створюються за принципом мовної аналогії.

У другому розділі “Інтертекстуальні елементи та їх функції в американському художньому тексті” досліджено реалізацію категорії інтертекстуальності на матеріалі американського художнього тексту XIX-XX століть; здійснено аналіз таких інтертекстуальних елементів типу міжтекстової взаємодії “текст – текст”, як заголовок, епіграф, цитата, алюзія. Заголовок є першою ознакою художнього тексту, і його специфіка з точки зору теорії інтертекстуальності полягає в його двоплановості, а саме: заголовок здатен функціонувати в вигляді субтексту у складі повного тексту, де фіксується його безумовна участь в побудові всього художнього тексту та передачі концепції основного тексту, так і незалежно, як його репрезентант, або метатекст, по відношенню до тексту.

Як показало дослідження, інтертекстуальність у заголовку виявляється, головним чином, на лексичному, рідше (і, переважно, у пародії) – на фонетичному рівнях. Заголовок як інтертекстуальний елемент реалізується в різних типах тексту по-різному: експліцитно чи ретроспективно, тобто, в нерозривному зв'язку з вже сприйнятим та освоєним текстом (В.А. Кухаренко). Заголовок може розглядатися як інтертекст у тих випадках, коли являє собою цитату чи містить маркери алюзії, а також паремії, фразеологізми. Маркерами алюзії, що реалізують міжтекстові зв'язки різних типів у заголовках художніх текстів американських авторів, найчастіше виступають власні імена, які реалізують інтертекстуальну взаємодію типу “текст – текст” (літературні імена; фольклорні імена; назви власні чи загальні, запозичені з античних міфів; імена, запозичені з Біблії); “текст – культура/епоха” (імена, які належать реальним особам: відомим поетам, прозаїкам, драматургам, політичним діячам; імена відомих історичних осіб; імена в заголовках-звертаннях, заголовках-посвятах); і “текст – мова” (псевдо-антропоніми та псевдо-топоніми).

Ретроспекція при встановленні міжтекстових зв'язків (і, головним чином, зв'язків типу “текст – культура/епоха”), є характерною ознакою баєчного типу тексту, заголовок якого, як правило, не є цитатою і найчастіше не містить маркерів алюзії, а інформація стосовно типу інтертекстуальної взаємодії отримується тільки після сприйняття реципієнтом основного тексту.

Окрім заголовка, виразником концепції художнього тексту, який передує текстовому формуванню, є епіграф, за допомогою якого автор відкриває зовнішню межу тексту для інтертекстуальних зв’язків. Дослідження епіграфа в американському художньому тексті дало змогу виділити його основні типологічні та специфічні риси, а саме: прозаїчну та поетичну форму написання; обов’язкове посилання на авторство; вживання з різними типами тексту; застосування епіграфа не в цілому до тексту, а, навіть, до його розділів, як, наприклад, у новелі Ам. Бірса «An Affair of Outpost», де до її тексту включаються чотири епіграфа, кожен з яких є своєрідною концентрацією основної ідеї невеликого розділу:

1-й розділ: Conce ing the wish to be dead;

2-й розділ: How to say what is worth hearing;

3-й розділ: The fighting of the one whose heart was not in the quarrel;

4-й розділ: The great honor the great (Am. Bierce); відсутність жорсткої фіксації кількості епіграфів до тексту; оформлення епіграфа засобами інших мов: латинської, французької, італьянської. Специфічні риси епіграфа експлікуються в вигляді включення архаїзмів, а також відхилень від правил орфографії, нетрадиційної архітектонічної побудови, нетрадиційного місцерозташування епіграфа.  

Встановлено, що епіграф, окрім виконання функції виразника концепції основного тексту, пояснення тексту в його відношенні до заголовка, здатен нести додаткове функціональне навантаження, що дає можливість виділити: епіграф у вигляді повчання з виведеною наприкінці мораллю, епіграф-посвяту, епіграф-пояснення, епіграф-узагальнення.

Форма епіграфа може бути як усіченою, тобто виражатись словосполученням (іменним, прийменниковим з використанням власного імені), дієприкметниковим, герундіальним, інфінітивним зворотами, реченнями-цитатами з інших текстів, строфами з поетичних форм, послідовністю речень у вигляді уривка з іншого прозаїчного тексту, так і закінченим у формальному вираженні мікротекстом, що складається з одного речення – афоризму, “крилатого виразу”, сентенції, а також двох і більше взаємозалежних за змістом речень.

Змістовна сторона закінченого у формальному вираженні епіграфа в американському художньому тексті вражає своєю різноманітністю і може розкриватися за допомогою короткого, хронологічно стислого тексту, що описує важливі для автора події; газетного зведення; переліку одержуваної автором пошти; вказівки вигаданого авторства; детального опису географічної назви; вказівки точного часу написання тексту.

З погляду встановлення інтертекстуальних відносин, епіграф не завжди відкриває зовнішню межу тексту для міжтекстових зв'язків на фоні культурних і соціально-історичних асоціацій, що дещо змінює традиційне уявлення про епіграф, як обов'язково цитату за своїм визначенням (І.В. Арнольд). Тож це можливо у випадку, якщо епіграф а) являє собою цитату з іншого тексту, або б) не є цитатою, але містить алюзивне посилання на претекст у вигляді антропонімів і топонімів, що символізують реальні чи історичні події.

Епіграф, автором якого є творець художнього тексту, не забезпечує вихід у міжтекстовий універсум, а реалізується у внутрішньотекстовому, синтагматичному плані, де може являти собою більш розширене пояснення заголовка, задавати односпрямовану орієнтацію щодо змісту наступного за ним тексту, посилювати “загадку”, запропоновану заголовком, дешифрування якої відбувається ретроспективно, або експлікувати відношення автора безпосередньо до даного тексту.

Іншими інтертекстуальними елементами, які традиційно виділяються в художніх текстах, є цитати й алюзії, розмежування яких в роботі відбувається на підставі опозиції відтворення/невідтворення предикації претексту в тексті-реципієнті. В дисертації цитата класифікується за принципом наявності/відсутності атрибуції та за принципом повноти об’єму.

Основним джерелом цитат для американських авторів XIX і ХХ століть є фольклорні тексти, Біблія, художні тексти з включенням текстів світової класики, наприклад:

...I had, as I often had in those days, for the wish was father to the thought,               an immediate vision of sitters (H. James) – в новелі «The Real Thing» Г. Джеймс використовує відоме прислів'я; The Good Book says, «There are three things that are never satisfied, yea four things say not, it is enough» (R.P. Warren), де використана біблійна цитата із Книги Притч Соломонових, 30:15-16; «The painters! Ah! The dawn comes up. I forget all about the painters» (J.D. Salinger), автором вживана цитата із «The Tragedy of Hamlet, Prince of Denmark» В. Шекспіра.

Поряд із вживанням прислів'їв та приказок, в художніх текстах американських авторів ХХ століття використовуються афоризми і дитячий фольклор (тексти віршів, пісень), що є нетиповим для прозаїчних і поетичних текстів XIX століття. Відмінною рисою американського художнього тексту ХХ століття в порівнянні з XIX століттям є використання авторами цитат з промов державних діячів. Замість цього, у текстах XIX століття, як джерело клішованих виразів, що відносяться до різних сфер життєдіяльності людини, виділяється прошарок текстів, що не є художніми, і які неможливо віднести до вищевказаних джерел: стійкі сценічні ремарки, формули прийняття присяги, некрологи, цитати з навчальних посібників, рядки з популярних гімнів і девізів США:

It was a campaign of «excursions and alarums», of reconnaissances and counter-marches... (Aм. Bierce) – Ам. Бірс в тексті новели «An Affair of Outposts» використовує стійку сценічну ремарку – «хвилювання, рухи та шум»; In many instances nothing marked the spot where lay the vestiges of some poor mortal – who leaving «a large circle of sorrow friends», had been left by them in tu ... (Am. Bierce) – кліше із некролога, яке Ам. Бірс розміщує в тексті новели «A Death of Halpin Frayser».

Цитати та алюзії в американському художньому тексті вживаються з метою, обумовленою прагматикою висловлювання: для підтвердження авторитетності, з виховною метою, для створення образу-символу, для опису і характеристики персонажу; вони також знаходять застосування при створенні того чи іншого стилістичного прийому: повтору, гіперболи, розгорнутої метафори, голофразису, образного порівняння та ін.

У художніх текстах виділяються наступні види алюзій: 1) алюзії, що є цілком очевидними, через популярність їхнього джерела чи завдяки наявності його в тексті; 2) алюзії, розуміння яких є ускладненим. Така типологізація алюзій проводиться із урахуванням наявності атрибуції із вказівкою характеру атрибуції: пряма чи зашифрована.

В роботі виділено наступні джерела алюзій в американській прозі та поезії XIX століття в порівнянні з ХХ століттям: Біблія (29% і 23% відповідно), фольклорні тексти (18% і 16%), міфи і легенди античного світу (15% і 8%), художні тексти: античність, класика, сучасність (11% і 27%), реальні історичні події (27% і 26%).

Відсоткове співвідношення виділеного корпусу цитат та алюзій у текстах американських авторів XIX і ХХ століть наступне: цитати – 49% і 42%; алюзії – 51% і 58%. Це показує, що всупереч твердженням деяких дослідників (наприклад,         Г.І. Лушнікової), найбільш частотним проявом інтертекстуальності в художніх текстах прозаїчної і поетичної форм американських авторів XIX і ХХ століть є не цитування, а використання алюзій, що підтверджується даними, викладеними в роботі.

Поряд з цитатами та алюзіями – прямими вказівниками міжтекстового зв'язку – інтертекстуальними елементами, що з'єднують факти життя і тексти про них, є реалії. Інтертекстуальність реалії залежить від ступеня насиченості інформацією культурно-історичного плану, що відносить її до розряду соціально значущих, і виявляється трьома способами: а) через розкриття її в коментарі (“текст у тексті”); за допомогою її використання як б) денотата алюзії, наприклад:

«Gentlemen, <…> I reverse the order. As a tribute to the Great Commoner…»                   (E. Hemingway), де під «the Great Commoner» мається на увазі Уільямс Дженнінгс Брайан, американский політик та відомий в США оратор, який отримав своє прізвисько завдяки назві газети, в яку він писав статті; а також як в) самостійного інтертекстуального елемента, коли читач добре знається на іменах багатьох історичних діячів та зв'язаних з ними конотаціях:

«He was a descendant of the Van Winkles who figured so gallantly in the chivalrous days of Peter Stuyvesant, and accompanied him to the siege of Port Christina»                (W. Irving). Пітер Стайвезант був правителем голандської колонії в 1647-1664 роках, а Форт Крістіна – шведське укріплення на Делаварі, яке було захоплене в 1654 році голандцями під командуванням Стaйвезанта.

Зазначимо, що при введенні реалій-дат у текст виділяється два основних способи: 1) пряме введення реалій, особливо характерне для американського художнього тексту ХХ століття:

«Said if Deutscher became President they wanted to go live in 1492» (R. Bradbury). Автор нагадує про другу світову війну, підкреслюючи думку про те, що якби німецький фашизм прийшов на землю Америки разом з Гітлером (Deutscher) на чолі, то американці краще б повернулися в 1492 рік, рік відкриття Христофором Колумбом Америки; та 2) імпліцитне введення реалій у текст, коли реалія-дата виступає денотатом алюзії:

«So many fellows I hear about back in the States lost everything, maybe not in         the first crash, but then in the second» (F.S. Fitzgerald). Автор нагадує про два “чорних дні” на нью-йоркській біржі – 24 та 29 жовтня 1929 року, коли в результаті падіння курса акцій більшість їх власників виявилась розореною. Слово “crash” для багатьох американців – це період подій жовтня та подальших років.

У тексті реалії сприяють створенню атмосфери вірогідності подій; використовуються для створення історичного фону художнього тексту; для встановлення причинно-наслідкових зв'язків між текстами та описаних в них подіями; для створення комічного і посилення пародійного ефектів.

Значний інтерес для досліджень в межах теорії інтертекстуальності викликає і такий тип міжтекстової взаємодії, як “текст – мова”, до якого відносимо архаїзми (які використовуються для передачі іронії, для мовної характеристики персонажу, наприклад, додання відтінку урочистості і важливості його мови); історизми (непряма характеристика описуваної епохи); поетизми (додання тексту стилістичного відтінку); латинізми (мовна характеристика персонажу: створення враження мовної манірності, вишуканості мови; посилення комічного ефекту, більш точна характеристика предмета чи особи). На наш погляд, дані інтертекстуальні елементи, якщо і не є конкретним вербалізованим внесенням “чужого слова” у будь-який текст у вигляді включення в текст тексту з іншим суб'єктом мовлення, завдяки притаманному їм часовому колориту, побічно вказують на наявність такого суб'єкту, здійснюючи вихід не в той чи інший текст, зв'язок з яким часто виявляється втраченим, а в мову в цілому, точніше, в ту галузь мовного механізму, яку прийнято називати лексикою, відтворюючись як фрагменти мови внаслідок своєї клішованості.

Вербалізація категорії інтертекстуальності типу взаємодії “текст – мова” реалізується за допомогою не лише вказаних інтертекстуальних елементів, а включає також оказіоналізми (до яких відносяться вигадані псевдо-топоніми та псевдо-антропоніми), виникнення яких можливе лише з опорою на традиційну систему словотвору, що розглядається в якості своєрідного претексту. Ненормованість, новизна та незвичність як характерні ознаки оказіоналізмів, дають можливість розглядати їх як деякий “чужерідний” елемент у тексті, що своєю появою забезпечує “вибух” лінеарності тексту.

Традиція придумування оказіоналізмів у комічних цілях в американській гумористиці знаходить свій прояв, зокрема, при створенні американськими авторами псевдо-топонімів та псевдо-антропонімів: а) відповідно до традицій і форм, закріплених в англійській антропонімії й топонімії:

…the road between Succotach Hill and South Asphyxia (Aм. Bierce) – іронічна спрямованість новели Ам. Бірса «The Hypnotist» підкреслюється вигаданими назвами, оформленими в вигляді топонімів, які при цьому мають значення, несумісні з топонімією; Succotach – юшка із кукурудзи та бобів; Asphyxia – ядуха; або ж, навпаки, б) всупереч цій традиції, для привернення уваги читачів своєю безглуздістю та неординарністю, як у випадку власних імен вигаданих поетів, філософів тощо: Jaammrach Holobom, Booley Fitto, Romach Pute, Orm Pludge, Stumpo Gaker (Aм. Bierce).

Таким чином, оказіоналізми як створені нові мовні знаки, що відрізняються новизною форми і самобутністю змісту, найбільш повно характеризують креативний потенціал мовної системи, тим самим забезпечуючи вихід тексту, у якому вони вживаються, у систему мови.

У третьому розділі “Лінгвостилістичні аспекти інтертекстуальних елементів у тексті американської новели XIX-XX століть” вивчено шляхи реалізації інтертекстуальності в плані практичного аналізу (визначення ролі і специфіки інтертекстуальних елементів у художніх текстах окремого типу тексту окремо узятої країни), й досліджено мову та прояви міжтекстової взаємодії в тексті новели, як провідного типу тексту в XIX столітті.

Мова і композиційно-стилістична організація тексту новели мають свою специфіку як у XIX, так і в ХХ столітті.

Характерними рисами мови новели XIX століття є використання авторами:

● фонетико-морфологічних, лексичних діалектизмів і просторічних зворотів, що знаходяться за межами літературної норми, зокрема, для підкреслення соціальних відмінностей в межах персонажної підсистеми, наприклад:

«I take a lunkin' of' swig of poplar-bark and bourbon» (H. Garland) – “Я як хапону солідну порцію віскі з корою тополі”; the bark of poplar (простор.) – кора тополі, використовується в мікстурах як тонізуючий засіб;

● жаргонізмів: «Ante up money» (M. Twain) – ставити гроші; «to copper              the queen» (Am. Bierce) – підмазувати карту;

● емфатичних конструкцій: «I saw that go he would not», «I assumed the ground that depart he must», «Rid myself of him, I must; go, he shall» (H. Melvill);

● словосполучень, які утворюють нерозкладне синтаксичне єдине ціле: «What Himalayas of concussions!» (H. Melvill);

● характерних для фразеологічних зворотів поєднання двох слів, що додає словосполученню більшого стилістичного забарвлення і виразності: «dase (days) gone and past», «hard and fast», «high and mighty», «null and void» (A. Ward);

● численних інтертекстуальних елементів, серед яких виділяються біблійні, міфологічні, історичні алюзії, цитати, джерелами яких є Біблія, фольклорні та художні тексти прозаїчної і поетичної форм, а також оказіоналізми, фразеологічні словосполучення, кліше, прислів'я, приказки, архаїзми, реалії.

Дані засоби використовуються авторами новел з метою: мовної характеристики персонажів, посилення образності мови, створення комічного ефекту, а також сатиричного, іронічного й емоційного контекстів, національного колориту, привнесення додаткової інформації в текст новели.

Характерними рисами тексту новели ХХ століття є:

● домінування простих та складносурядних речень;

● широке використання авторами діалогу, що спричинило помітне спрощення словника в мові новели, яке визначається його невеликим об’ємом і нечастим застосуванням маловживаної і книжкової лексики;

● вживання сленгу – стилістичного експресивного засобу – з метою індивідуалізації мови персонажів, що наближає їх до реального життя і є характерною прикметою реалістичності новели. Вживання сленгу можна розглядати як характерну типологічну рису тексту американської новели цього періоду. Свідомий намір автора використовувати в авторській оповіді чуже слово, або слово, яке належить персонажу, дає можливість кваліфікувати сленгізми в даному випадку як інтертекст, взаємодію “свого” і “чужого” слова (М.М. Бахтін).

● зближення тексту новели з формою усної оповіді, що знаходить своє втілення в використанні нескладної системи змін акцій/реакцій, побудові експозиції тексту новели відповідно до правил композиційної побудови усної оповіді, а саме: запрошення вислухати розповідь: «Anyway it's a story, and once in a while a man likes to tell a story straight out... As I picked the story up the sense of it was something like this...» (Sh. Anderson); по аналогії із казковим текстом: «In the town of Jefferson there  lived a young man named Percy Grimm» (W. Faulkner); роздуми наодинці: «If it made any real sense – and it doesn't even begin to – I think I might be inclined to dedicate this account, for whatever it's worth, especially if it's the least bit ribald in parts, to the memory of my late, ribald step father...» (J.D. Salinger); в появі ремарок самого оповідача в тексті новели, коли він: звертається до слухачів: «I speak of that only that you may understand why I have been impelled to try to tell you the simple story over again» (R. Bradbury); поділяє із слухачами свої емоції: «The notion gives you the fantods a little, doesn't it? Anyway it does me» (Sh. Anderson); запитує себе і їх: «Could a child like Mary Grey comprehend?» (Sh. Anderson); міркує разом з ними: «It may have been that mother was responsible» (Sh. Anderson);  в побудові фінальних формул тексту новели, що можуть бути виражені такими інтертекстуальними елементами, як прислів'я і фразеологізми, а також повчальними сентенціями, характерними для фольклорних текстів: «That solution is simply this: be so rich you just don't give a damn whether you win or lose» (F. Sullivan); у відсутності детальних описів; у тенденції до укорочення фраз;

● лаконізм заголовка: у ХХ столітті: «The Egg» (Sh. Anderson); «Hairent»          (R. Lardner); «Free!» (M. Gold); «A Respectable Place» (J. O'Hara) та ін. в порівнянні з заголовками-дескрипціями у XIX столітті: «Mike Fink Beats Davy Crockett at a Shooting Match» (D. Crockett); «Brother Rabit Takes Some Exercises» (J. Harris); «How I Edited an Agricultural Paper» (M. Twain) та ін.

Таким чином, характерною ознакою новели XIX і XX століть є специфіка її мови, а також спрощення новели ХХ століття як в плані композиційної побудови, так і в мовному оформленні. Зазначимо, що види інтертексту, які були виділені в тексті новели XIX століття, притаманні і тексту новели ХХ століття, завдяки зверненню до особливостей англійської мови в цілому, текстів світового фольклору, а також мовної фольклорної та літературної традиції Америки.

ВИСНОВКИ

Результатом дослідження є розробка цілого спектру питань в осмисленні феномену інтертекстуальності в його різних проявах і функціях в рамках лінгвістики тексту та обґрунтування поняття реалізації категорії інтертекстуальності як взаємозв’язку елементів художніх текстів різних типів взаємодії.

Застосування комплексної методики з використанням індуктивно-дедуктивного, системно-семіотичного методів, з допомогою яких проведено дослідження діалогічності тексту з семіотичним універсумом (текст в співвідношенні з матеріальною та духовною культурою, наукою, літературою), а також методів функціонального та кількісного аналізу, дозволило виділити елементи, які у вигляді інтертексту переходять в часовому континуумі з послідуючою трансформацією із тексту в текст, що і являє собою спосіб реалізації категорії інтертекстуальності в художньому тексті. Диференціація таких елементів дала змогу виявити роль та вплив мовної традиції на американську художню прозу та поезію, що сприяє правильному декодуванню текста-реципієнта.

В дисертації представлено: визначення понятійного апарату теорії інтертекстуальності, зокрема, розмежування термінів “теорія” та “категорія”; підтверджена думка про мовну природу інтертекстуальних елементів на підставі теорії пам’яті з залученням “семантичної пам’яті тексту” та “референційної пам’яті слова”, що надало можливість розглянути міжтекстову взаємодію типу “текст – мова” та виділити інтертекстуальні елементи, що належать до вказаного типу взаємодії: архаїзми, історизми, поетизми, латинізми, оказіоналізми, вивчення яких проведено із урахуванням специфіки їх відтворення в тексті – як фрагментів мови та як одиниць лінгвокреативної діяльності автора. Вперше представлено розгляд реалії як інтертекстуального елемента, який з’єднує факти життя та тексти про них, а також зазначена залежність інтертекстуальності реалії від її насиченості інформацією культурно-історичного плану, способи її адаптації в тексті та шляхи введення реалій-дат в текст. Виділено типологічні характеристики тексту американської новели і проаналізовано її мову, композиційно-стилістичні особливості побудови та міжтекстові зв'язки. Визначено інтертекстуальні зв'язки в різних типах тексту американських авторів XIX-XX століть.

Завдяки використанню метода функціонального аналіза, виділені функції й джерела цитат та алюзій, як інтертекстуальних елементів в художніх текстах американських авторів XIX-XX століть, а також визначено їх відсоткове співвідношення, яке дало можливість спростувати ствердження, що найбільш частим проявом інтертекстуальності в американському художньому тексті є цитування.

Отримані результати не вичерпують проблематики, яку порушено в дисертації. Подальші перспективи дослідження в межах теорії інтертекстуальності та лінгвістики тексту передбачають вивчення проявів в американському художньому тексті решти типів інтертекстуальної взаємодії згідно з класифікацією Ж. Женетта   (метатекстуальності, гіпертекстуальності, архітекстуальності); виявлення, аналіз та розширення набору інтертекстуальних елементів типу взаємодії “текст – мова”; вивчення тропів та фігур мовлення як інтертекстуальних елементів; а також дослідження можливої взаємодії різних функціональних стилів в художньому тексті з точки зору реалізації категорії інтертекстуальності.