МАКРОМОВЛЕННЄВИЙ АКТ ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ: ЗАСОБИ ОБ\'ЄКТИВАЦІЇ ТА ПРАГМАТИЧНИЙ КОНТЕКСТ (на матеріалі сучасної німецької мови)

summary

У вступі обґрунтовується вибір і актуальність теми, визначаються об'єкт та предмет дослідження, формулюються мета та завдання дисертації, розкриваються наукова новизна роботи, її теоретичне значення і практична цінність, зазначаються методи дослідження, наводяться дані про апробацію його результатів та публікації.

У першому розділі "Акт взаєморозуміння в системі мовленнєвої діяльності" висвітлено теоретичні основи визначення лінгвістичного статусу взаєморозуміння як макромовленнєвого акту. Тут уточнюється понятійний апарат, необхідний для з'ясування характерних особливостей аналізованого явища, подається короткий огляд досліджень у галузі прагматики, зокрема теорії мовленнєвих актів. Розглядаються філософські аспекти взаєморозуміння, структурні, семантичні, прагматичні й когнітивні характеристики, що визначають його суть як макромовленнєвого акту.

Взаєморозуміння стало одним із центральних понять сучасної комунікативної філософії представників Франкфуртської школи (Ю.Габермас, К.-О.Апель, Н.Луманн). Зокрема, Ю.Габермас поклав його в основу теорії комунікативної діяльності та теорії суспільства. У контексті зазначених концепцій взаєморозуміння постає як результат процесу узгодження думок здатних до комунікації суб'єктів та досягнення ними взаємної згоди щодо певних явищ дійсності. Таке бачення взаєморозуміння базується на понятті згоди, яке трактується сучасними словниками як "взаємна домовленість; одностайність, спільність поглядів, думок і ін.; злагода". За твердженням Ю.Габермаса, взаємна згода повинна ґрунтуватися на добровільно прийнятих переконаннях, що їх певною мірою поділяють співрозмовники, тобто взаєморозуміння повинно бути нормативною категорією мовного спілкування (і мовлення загалом), яка зводиться у практичному застосуванні до можливості "єднання у розмові без застосування сили". Ми підтримуємо думку Ю.Габермаса про те, що взаємозв'язок між комунікацією і взаєморозумінням варто розглядати як закладений у самій структурі мови, оскільки "мова і взаєморозуміння є поняттями, що мають однаковий початок і взаємно пояснюються". Мовна комунікація є "на соціокультурному рівні розвитку […] специфічним засобом взаєморозуміння", у ній "вбудована сама суть взаєморозуміння", а "використання мови, спрямоване на досягнення взаєморозуміння, можна визначити як оригінальний (справжній) модус мовного використання взагалі" (Ю.Габермас).

Словесна форма самого терміна, де "взаємо-" означає "взаємний, двосторонній", указує на те, що це поняття передбачає вираження згоди в комунікативних позиціях обох (чи всіх залучених, якщо їх більше двох) учасників діалогу. Взаєморозуміння є фрагментом спільної мовленнєвої діяльності двох чи більше комунікантів, синергією їхніх комунікативних зусиль і являє собою послідовність взаємозалежних мовленнєвих актів (як мінімум двох). Якщо такий інтегрований блок висловлень проаналізувати на основі реалізації ними єдиної інтенції, то він розглядатиметься як єдине ціле – один макромовленнєвий акт. Така прагматична макроструктура визначає результат кожного компонентного висловлення у контексті загального наміру (у випадку взаєморозуміння – показати співрозмовникові свою згоду, а в постактомовленнєвому значенні – не зіпсувати стосунків із співрозмовником), і цим вона відрізняється від "діалогічної єдності", у якій висловлення об'єднуються загальною темою, а не інтенцією. Разом з тим, хоч макромовленнєвий акт взаєморозуміння і характеризується складною структурою, він не є ідентичним поняттю "складного акту", оскільки є синергетичним, інтеракційним актом.

Момент взаємодії (синергії) інтересів комунікантів в акті взаєморозуміння виявляється у послідовності простих мовленнєвих актів, що входять до його складу. При цьому можна говорити про два види "мікромовленнєвих" актів у складі взаєморозуміння: ініціювальний та реактивний. За допомогою ініціювального акту один із мовців представляє інтерес своєї дії (тобто свою комунікативну мету). Вибір форми для відповіді зумовлений поточним набором інтересів іншого комуніканта і реалізується у реактивному мовленнєвому акті.

При позитивному повідомленні з боку співрозмовника мета мовленнєвих дій мовця досягнута, у нього більше немає потреби в подальших комунікативних зусиллях. Проте у практиці спілкування часто очікується, що мовець у свою чергу продемонструє певну реакцію на позитивну відповідь співрозмовника. Вона може реалізуватися у формі вираження задоволення чи подяки (у прикладах акт взаєморозуміння ми позначаємо курсивом, акцентовану інформацію – підкреслюємо):

Bei Browning und King fand ich einen leichten grauen Anzug, bei dem nur die Hose passend gemacht werden mußte. "Bis morgen abend", sagte der Verkäufer.

"Kann ich ihn nicht heute abend haben?"

"Es ist schon spät."

"Ich brauche ihn heute abend", sagte ich, "dringend." […] "Versuchen Sie es möglich zu machen", sagte ich.

"Ich will erst mal in der Werkstatt nachsehen." […] "Es läßt sich machen. Holen Sie den Anzug kurz vor sieben ab."

"Vielen Dank." (Е.М. Remarque)

Структура акту взаєморозуміння у поданому прикладі має такий вигляд:

мовець 1, хід 1 – реактивний акт згоди;

мовець 2, контрхід 1 – реактивний акт подяки.

Якщо позначити початкову позицію, представлену в комунікації першим мовцем (М₁), як A, а позицію другого мовця (М₂) – C, то взаєморозуміння у цьому тексті можна зобразити за допомогою формули: М₁ (A) + М₂ (C) → М₁ (С) + М₂ (С + О⁺) = ММA"B", де ММA"B" – макромовленнєвий акт взаєморозуміння, а О⁺ – позитивна оцінка згоди співрозмовника.

Аналіз емпіричного матеріалу дозволив встановити два види раціонально мотивованої взаємної згоди, відповідно й два типи взаєморозуміння: консенсус та компроміс. Консенсус – це матеріалізований у мовленні результат узгодження комунікативних інтересів учасників спілкування. При цьому один або обидва мовці погоджуються з позицією іншого, тобто інтереси одного або обох комунікантів реалізуються повністю. Під компромісом розуміється результат взаємних поступок у позиціях учасників комунікації. У такому випадку комуніканти погоджуються з частиною інтересів співрозмовника (тобто частково задовольняються інтереси обох).

Результати дослідження мовного матеріалу дали підстави стверджувати, що взаєморозуміння як інтеракційний акт містить у своєму складі два і більше висловлень з однаковими чи різними іллокутивними силами. При цьому у переважній кількості випадків його компонентом є принаймні одне висловлення згоди, яке у ролі і реактивного, і ініціювального акту поєднується з іншими мовленнєвими діями. Це пояснюється самою інтенцією демонстрування співрозмовниками єдності в їхніх комунікативних позиціях, на основі якої висловлення, що є різними за своїми семантико-прагматичними властивостями, об'єднуються у макромовленнєвий акт взаєморозуміння. Нижче подано деякі з можливих блоків висловлень, що утворюють акт взаєморозуміння:

згода + позитивна оцінка  = взаєморозуміння;

дозвіл + подяка = взаєморозуміння;

згода + твердження (коментар) + згода = взаєморозуміння;

згода + пропонування + згода = взаєморозуміння;

згода + прощання + прощання = взаєморозуміння;

подяка + прощання + прощання = взаєморозуміння.

Оскільки макромовленнєвий акт взаєморозуміння є експлікацією однакового ставлення комунікантів до певних явищ, осіб, позицій та дій один одного, у його структурі домінують висловлення експресивного типу (за класифікацією Дж.Серля). Найчастіше до складу акту взаєморозуміння входять експресиви (80% прикладів), в основі яких лежать: а) позитивна оцінка дій адресата – мовленнєві акти подяки, компліменту, похвали, схвалення; б) негативна оцінка своїх дій – вибачення; в) вираження комунікантами своїх внутрішніх емоцій – радості, жалю, співчуття, побажання, занепокоєння, прихильності і т.д. Експресивами ми вважаємо і висловлення прощання у ролі показників взаєморозуміння. Крім того, взаєморозуміння реалізується у мовленні за допомогою комісивів (22% прикладів), які виражають установку на виконання майбутньої дії (згода, обіцянка), та директивів (37%), що спонукають до певної дії (пропонування, запрошення, дозвіл, порада, нагадування, прохання) чи, навпаки, застерігають від певної дії (пересторога, попередження). Асертиви у структурі акту взаєморозуміння (17%) представлені інформативними мовленнєвими актами (твердженнями та коментарями), завдання яких полягає у наведенні деякої інформації на підтвердження сказаного. Переважно вони використовуються мовцем як пояснення до згоди. В структурі взаєморозуміння трапляються і непрямі мовленнєві акти, використання яких пояснюється особливостями соціально-рольових стосунків між комунікантами, самою ситуацією спілкування, темою, предметом розмови.

Одна з когнітивних функцій розуміння на макрорівні (рівні аналізу послідовностей висловлень) полягає у тому, що комуніканти на основі інтелектуальних дій, які виконуються ними в межах акту взаєморозуміння, можуть встановлювати певний зв'язок між висловленнями. Так, серія мовленнєвих актів згоди, подяки, пропонування, прощання і т. д. може бути інтерпретована як "така, що складає ціле" лише в тому випадку, якщо таким чином мовці виражають глобальну інтенцію демонстрування їхньої єдності в комунікативних позиціях, для реалізації якої відповідні "мікромовленнєві" акти є необхідними умовами й компонентами. Особливістю взаєморозуміння як синергетичного акту є також те, що в його рамках учасники виконують дві когнітивні ролі: вони є як продуцентами, так і реципієнтами висловлень, на відміну від простих мовленнєвих актів, у момент здійснення яких людина є тільки продуцентом, тобто лише віддає інформацію.

У другому розділі "Засоби об'єктивації взаєморозуміння у німецькій мові" увага зосереджується на встановленні та аналізі вербальних та невербальних засобів вираження взаєморозуміння у німецькій мові, на їх систематизації та визначенні прагматичного навантаження, а також на розгляді їх взаємодії в комунікації.

Оскільки мовленнєва діяльність, як і будь-яка інша, пов'язана з попередньою постановкою мети й добором засобів її оптимальної реалізації, завдання лінгвістів полягає у встановленні та аналізі типів мовленнєвих актів, властивих дискурсам певного виду, та потенційних мовних одиниць і структур (типових чи яким повинна надаватися перевага), застосовуваних у конкретних ситуаціях спілкування. Проте, хоч інформація, яка передається, незалежно від її характеру являє собою синтез, тобто деякий єдиний за своєю суттю зміст, вчені підрахували, що тільки 7% інформації передається через зміст сказаного, 38% – через тембр і висоту голосу та 55% – через невербальні елементи спілкування (міміка, жести). Тому вивчення мовленнєвої діяльності повинне проводитися через комплексний розгляд мовних одиниць разом із паралінгвістичними явищами, що функціонують в її рамках.

В аналізованому матеріалі було зафіксовано незначну кількість мовних засобів вираження взаєморозуміння у німецькій мові, що пояснюється його стандартизованою структурою як завершальної фази дискурсу з обмеженим набором компонентних висловлень. Важливою роллю у функціонуванні макромовленнєвого акту взаєморозуміння факторів особистості (психологічний) та міжособистісних стосунків (соціальний) пояснюється той факт, що суттєві закономірності його мовної реалізації спостерігаються передусім у межах граматичної організації речення-висловлення із характерним ментально-інтелектуальним, модальним та експресивним лексичним забарвленням. Отже, наше дослідження підтвердило думку О.І. Шендельс про те, що лексичний склад мовленнєвого акту більшою мірою визначається загальною темою дискурсу, елементом якого він є, а комунікативний намір мовця, що лежить в основі кожного висловлення, і стосунки між комунікантами відіграють важливу роль у доборі граматичних засобів, визначають його граматичну домінанту.

Серед лексико-семантичних засобів (вони можуть бути експліцитними чи імпліцитними) виділяються одиниці, переважно дієслова, почуттєвої чи перцептивної (sich freuen, lieben, fürchten, wünschen, gefallen, fühlen), мовленнєво-ментальної (glauben, verstehen, meinen, denken, wissen, kennen, hoffen, sagen, fragen), а також модальної семантики:

Bustelli nickte.

"Wie? Sie sind einverstanden?" fragte die Herzogin eifrig. "Sie wissen also, was ich meine? Kennen diese Empfindungen? Nun, dann sagen Sie doch das Wort, das mir fehlt!"

"Es fehlt mir genauso", erwiderte er.

"Und glücklicherweise, Durchlaut! Denn wenn wir's wüßten, wäre die Welt entzaubert."

"Vielleicht haben Sie recht." (H.W. Geissler)

Виявлено, що важливу роль при вираженні взаєморозуміння виконують стверджувальні комунікативи ja, jawohl, okay, модальні слова прислівникового походження (schön, gut, wunderbar, großartig, super, toll, prima, sicher, natürlich, selbstverständlich, ge (e) тощо) та модальні слова-дієприкметники ІІ (abgemacht, einverstanden), що їх використовують для демонстрування згоди:

"Wollen wir versuchen,eine Roulettebank zu sprengen?"

"Einverstanden."

"Ich glaube, wir sind sehr entschlossen", meinte Fiola erfreut.

"Sehr. Wir haben eine gute Basis."

"Ich möchte sagen, daß wir sogar die Moral auf unserer Seite haben." (Е.М. Remarque)

Включення часток інтенсивності sehr, echt, gar, ganz, viel до складу висловлень зумовлене наміром мовця збільшити силу репрезентації їх прагматичних значень. Інтенсифікатори є переважно компонентами чи єдиними виразниками експресивів, зокрема мовленнєвих актів згоди з висловленням співрозмовника, задоволення, радості, захоплення, жалю, компліменту, вибачення, подяки.

Імпліцитним мовним вираженням ідентичності думок виступають також приєднувальні частки genauso та auch. Остання може поєднуватися із заперечною часткою nicht, яка у зазначеному контексті також слугує вираженню згоди: "Das verstehe ich nicht." – "Ich auch nicht. Muß man immer alles verstehen?" (Е.М. Remarque)

Іллокутивна сила висловлення-згоди зростає при контактному вживанні двох комунікативів, що посилює категоричність мовленнєвого акту й забезпечує прагматичний ефект, наприклад: "Ja, danke"; "Ja, einverstanden". Максимальний прагматичний ефект досягається у випадках, коли згода, подяка, позитивна оцінка (задоволення чи захоплення) підсилюються вигуком. Таке утворення часто оформлюється як відносно самостійна одиниця: "O, wie schön!" Вигуки (o, oh, ah, ach) як маркери емоційного компонента мовлення характерні для усного спілкування і звичайно знаходяться на початку висловлення.

Прагматичні кліше визначаються як фіксовані мовні реакції на стандартні ситуації соціального спілкування. Суть цих зворотів полягає не в дослівному значенні їх лексичних складників, а в прагматичній функції у комунікації. Кліше є частиною когнітивної репрезентації ситуацій у свідомості членів відповідної мовної спільноти. За допомогою прагматичних кліше в структурі макромовленнєвого акту взаєморозуміння реалізуються висловлення подяки, вибачення, прощання, похвали, згоди: Vielen Dank!, Danke schön!, Verzeihen Sie bitte!, Entschuldigung!, Auf Wiedersehen!, Bis morgen!, Bravo!, Das stimmt, es tut mir leid, du hast recht, ohne Fragen, ohne Zweifel, kein Problem, ohne weiteres і т.д. Їх правильне застосування співрозмовниками (згідно з комунікативно-прагматичними нормами німецької мови, а також відповідно до конкретних умов ситуації мовлення) розглядається як імпліцитне вираження взаєморозуміння: "Gute Nacht, Elisabeth." – "Gute Nacht, Onkel Karl." (I. Morgner)

До висловлень-компонентів макромовленнєвого акту взаєморозуміння, особливо подяки, згоди, прощання, часто включаються звертання, референтна функція яких полягає у позначенні адресата. При цьому воно може дублювати дієслівну й займенникову адресацію ("Ludwig, du wolltest dir einen Kognak bestellen…", R. Diehl), а може бути її єдиним засобом ("Gute Nacht, Elisabeth."). Використання різних форм звертання детерміноване соціальними стосунками між учасниками спілкування.

До лексико-семантичних засобів вираження модальних значень, що застосовуються для побудови акту взаєморозуміння, належать також конструкції з дієсловом ментальної семантики (ich glaube, ich hoffe, ich denke, ich weiß, ich wünsche, ich finde). Вони використовуються здебільшого в директивах (проханнях, порадах, запрошеннях, пропонуваннях) з метою пом'якшення впливу на адресата й експресивах (побажаннях, сподіваннях, згодах з думкою партнера), щоб продемонструвати інтерес до адресата.

Особливістю вираження взаєморозуміння на морфологічному рівні є домінування (76% усіх висловлень, що входять до складу зазначеного макромовленнєвого акту) дійсного способу дієслів, зокрема модальних (25,5% висловлень). Кон'юнктив та імператив, які можна спостерігати переважно в директивах та експресивах, виконують завдання певної модифікації іллокутивної сили висловлення. Наприклад, у межах акту взаєморозуміння форми умовного способу дієслова, особливо Konjunktiv II, для яких характерна сема "некатегоричність", пом'якшують іллокутивну силу директивів (пропонування, нагадування, поради), експресивів (подяки, побажання, жалю), а також мовленнєвих актів згоди (комісиву), коментаря (асертиву): "Wir könnten auch in den letzten Hellen gehen" – пропонування, "Da könnte uns Laura sehen, wenn sie aus dem Geschäft kommt" – коментар, "Das würde mich schon mal interessieren", "Es wäre am praktischsten" (W. Heinrich) – згода. Застосування кон'юнктива є виправданим із погляду дотримання норм увічливості в спілкуванні.

Використання форми 1-ї особи множини імператива (яка вказує на некатегоричність, стриманість) для побудови акту пропонування у складі взаєморозуміння дає адресату можливість альтернативного вибору, певну міру свободи сприйняття і дозволяє авторові зберегти соціальну рівновагу (колегіальність стосовно адресата): "Gehen wir dann essen!", "Machen wir das doch wieder einmal!"

Як засвідчує опрацьований матеріал, операторами модального аспекту вираження взаєморозуміння виступають дієслівна категорія особи та відповідний особовий займенник. Вони сигналізують про офіційне ставлення співрозмовників один до одного (ввічлива форма), фамільярне чи дружнє (2-а особа однини). Певною мірою вони модифікують й іллокутивну силу висловлення. Зокрема, у випадку використання форми 1-ї особи множини наказового способу і займенника wir можна зазначити зняття категоричності з пропонування. Крім того, помітною рисою при вираженні взаєморозуміння є широке застосування безособових конструкцій. Суб'єкт такого повідомлення виступає ніби спостерігачем зовнішнього боку ситуації й уникає категоричності в позначенні того, що це саме його позиція: "Еs ist doch selbstverständlich".

Основною ознакою синтаксичної побудови макромовленнєвого акту взаєморозуміння є еліптичні речення, в яких пропущені один чи обидва головні конституенти (підмет та присудок), які можуть бути відновлені з констексту чи за аналогією до повних двоскладних речень: "[Das ist] Der Vorschlag eines Halsabschneiders", "Dann [ist es] also abgemacht" , "Ein andermal [gehen wir]", "Ich [verstehe] auch nicht", "Aus Liebe zu dir [gehe ich zu ihr]". Така структура зумовлена загальними особливостями усного мовлення, коли при безпосередньому контакті комунікантів інформація може вербалізуватися частково, а зміст висловлення уточнюється при цьому ситуацією чи контекстом.

У межах акту взаєморозуміння значну роль відіграють також слова-речення (Satzäquivalente) – окремі слова чи словосполучення у функції речень. У такій функції виступають: а) комунікативи ja, okay, jawohl, einverstanden, abgemacht для вираження згоди ("Ja", "Abgemacht"); б) модальні слова позитивної оцінної семантики, що виражають задоволення, захоплення, здивування – gut, glücklicherweise, schön, wunderbar, wirklich, та зі значенням згоди – selbstverständlich, richtig, ge , natürlich, vielleicht і т. д. ("Vielleicht", sagte ich. "Gut sogar!"); в) прагматичні кліше – Danke!, Gute Nacht!, Bravo! та інші. Часто вказані елементи виступають у поєднанні: "Ja, einverstanden".

Характерною ознакою мовної організації взаєморозуміння, що спричинюється особливостями усного спілкування, є синтаксичне відокремлення (Absonderung) слів, словосполучень чи частин у реченні, які не вступають у граматичний зв'язок із членами речення і лише за змістом належать до нього. Відокремлюватися можуть: звертання, що позначають адресата мовлення ("Ja, Professor"); стверджувальні комунікативи ("Okay, […] wir kommen"); вигуки ("O, wie schön!"); етикетні комунікативи (Danke, ich nehme ge e einen Kaffee"). Такі відокремлення є обов'язковими і зумовлені структурою німецького речення. Факультативні відокремлення, наприклад парантези ("Und nun, alter Fritz – Rührung ist nicht meine Sache – lebe wohl!", E.M. Remarque), виконують комунікативно-прагматичну функцію. Їх уживання пов'язане з властивістю імпліцитно виражати зміст певного висловлення (у наведеному прикладі – пояснення) і сприяє виділенню інформації, репрезентує бажання автора привернути співрозмовника до участі у висловлюваному або пояснити йому свій комунікативний вчинок. Іллокутивна сила парантезних конструкцій, як максимально короткого, економного і прагматично ефективного засобу компресії інформації, полягає у можливості керувати сприйняттям адресата.

Синтаксичному оформленню акту взаєморозуміння властиве також відокремлення одного чи кількох членів речення шляхом винесення їх за вербальну рамку, тобто йдеться про порушення рамкової конструкції ("Wir könnten irgendwo was trinken, nachher?", M. Horbach). Винесені за вербальну рамку частини певного речення,  набуваючи самостійності, стають реченням, яке у лінгвістиці визначають як ізольоване чи парцельоване. Парцеляція є засобом виділення інформації, наголошування на тому, що вона несе в собі, засобом спрямування на неї уваги слухача ("Dann holen Sie mich ab? In einer Stunde. Hier.", W. Heinrich).

Cинтаксична форма підрядного речення також здатна модифікувати іллокутивну силу висловлення (додаткові, умовні, причинові підрядні речення), наприклад, знизити категоричність пропонування і надати адресатові можливість альтернативної дії ("Wenn Sie wollen, hole ich Sie um fünf Uhr ab…", W. Holzer; "Wenn es Ihnen Spaß macht, besuchen wir sie zusammen…", W. Heinrich). Простежується й автономне вживання підрядних речень, коли вони внаслідок парцеляції самостійно, поза безпосереднім зв'язком із головним, виражають певне висловлення, наприклад прохання: "Wenn Sie mich bis Genua bringen können…" (E.M. Remarque).

Питальну форму речень у складі акту взаєморозуміння можна трактувати як один із способів послаблення категоричності (передусім директивів), а отже, і посилення ввічливості, наприклад: "Vielleicht gegen neun Uhr?" (W. Heinrich) – пропонування; "Dann weckst du mich, ja?" (E.M. Remarque) – прохання. Максимальний прагматичний ефект досягається при використанні умовного речення як питання ("Wenn Sie ein weiteres Ziel haben?", E.M. Remarque), а також при побудові питальної конструкції з модальним дієсловом wollen ("Wollen Sie mit mir essen? Im Hotel?", W.Heinrich). Питання може бути також імпліцитним вираженням згоди: "Um welche Zeit?" – згода на пропозицію здійснити прогулянку; "Dann holen Sie mich ab?" – ствердна відповідь на пропозицію зайти кудись випити кави.

Функціональними компонентами акту взаєморозуміння є невербальні одиниці, які поділяються на: а) цілеспрямовані інформативні кінеми, що сприймаються як акти комунікації і можуть замінювати словесне висловлення (nicken; die Hand reichen, drücken; küssen, einen Kuss geben):

"[…] Also dann kommen Sie morgen nachmittag um fünf Uhr zum Tee. Es sind noch einige Bekannte dann da."

Hans sah sie strahlend an.

Sie reichte ihm freundlich die Hand. Er beugte sich tief – und ging versonnen. (А. Spoerl);

б) неінформативні кінеми, що використовуються мовцями несвідомо, виражаючи їхні почуття чи слугуючи уточненням, підсиленням мовних засобів (ansehen; zeigen; aufstehen; aufspringen; den Arm nehmen; die Hand streicheln; auf die Schulter klopfen, schlagen): "Ein altes Rezept!" Holt schlug mir auf die Schulter (E.M. Remarque). При цьому висловлення з однаковою іллокутивною силою у складі акту взаєморозуміння можуть виражатися або супроводжуватися різними кінемами. Наприклад, компонентами мовленнєвого акту згоди виступають кивок головою, посмішка, потискання руки. І навпаки, одні й ті самі невербальні одиниці виражають різні актомовленнєві значення, тобто є багатозначними. Так, кивок головою відображає згоду, задоволення, прощання.

У третьому розділі "Прагматичний контекст акту взаєморозуміння" встановлюються та аналізуються передумови, необхідні для здійснення взаєморозуміння; принципи, яких повинні дотримуватися комуніканти; мовленнєві стратегії (ввічливості, аргументації) та екстралінгвальні фактори (зокрема, психологічний, соціальний і ментальний), які впливають на реалізацію, вербальну і невербальну побудову акту взаєморозуміння.

Оскільки взаєморозуміння є не єдино можливим результатом процесу обміну висловленнями між мовцями (альтернативами до нього є непорозуміння, конфлікт), важливим моментом є знання передумов, необхідних для здійснення взаєморозуміння, та визначення чинників, що роблять у комунікації можливим раціонально мотивоване узгодження позицій співрозмовників.

Щоб мовленнєва діяльність була успішною і завершилася взаєморозумінням, її учасники повинні виявляти готовність до комунікації, очікувати від неї певних результатів, мати уявлення про взаємостосунки зі співрозмовником та знання про можливості висловлення. Їм необхідно також дотримуватися правил спілкування. Головним правилом комунікації, за П.Грайсом, є принцип комунікативного співробітництва – принцип кооперації ("Зроби свій внесок у комунікацію таким, як це вимагається метою та напрямком розмови, у якій ти береш участь!"). Йому підпорядковані максими, спрямовані на змістовий та формальний аспекти мовлення. Дотримання комунікантами принципу кооперації можна розглядати як важливу передумову для здійснення акту взаєморозуміння. Якщо мовець не виявляє готовності до кооперації, це призводить у більшості випадків до конфлікту та припинення комунікації.

Певні вимоги висуваються до побудови будь-якого висловлення. Це вимоги правди, правдивості, правильності та зрозумілості у трактуванні Ю.Габермаса. Виконання необхідних для реалізації та сприйняття мовленнєвого акту умов контролюють знання комунікантів. Тому володіння співрозмовниками спільним фондом знань є також передумовою успішного спілкування і, разом з тим, реалізації взаєморозуміння, яке можна розглядати як підсумок взаємодії знань мовців, виражених у вербальній формі. Адекватну інтерпретацію комунікантами висловлень забезпечують і вміння оцінити контекст спілкування, уявити мовленнєву ситуацію у розвитку та відсутність у них наміру спровокувати конфлікт. Названі фактори є важливими для реалізації макромовленнєвого акту взаєморозуміння як сукупності різноспрямованих висловлень.

Оскільки між формою висловлення й особливостями процесу його сприймання людиною існує тісний зв'язок, комуніканти повинні враховувати психологічно зумовлені аспекти мовлення. Передусім це дотримання прийнятної тривалості та логічного порядку викладу інформації, забезпечення простоти та різноманітності граматичної побудови висловлення. Необхідно обмежити використання багатозначної лексики та граматичного заперечення, які є складними для когнітивної обробки інформації.

Істотною ланкою взаємозв'язку засобів і умов спілкування є також соціальні характеристики мовленнєвої ситуації. Акт взаєморозуміння може здійснюватися у рамках виробничо-ділової, сервісної та побутової сфер мовленнєвої діяльності. При цьому рівність комунікативних статусів співрозмовників полегшує процес досягнення взаєморозуміння, і, навпаки, невизначеність статусів ускладнює його. Розподіл статусних ролей між комунікантами зумовлює та контролює вибір ними вербальних та невербальних засобів вираження взаєморозуміння.

Важливим чинником у досягненні взаєморозуміння є врахування особливостей національного характеру комунікантів, їх емоційного складу, національно-специфічних рис мислення, що є складовими менталітету. Як показав аналіз матеріалу, у мовленні переважає консенсус над компромісом. Це дозволяє припустити, що німці схильні нав'язувати співрозмовникові свою систему поглядів та не робити поступок у своїх комунікативних позиціях. Пунктуальність, стриманість, законопослушність як риси ментальності німців пояснюють формальний характер засобів вираження взаєморозуміння.

На процес спілкування впливають певною мірою мовленнєві стратегії. Вони визначають можливі способи та засоби досягнення конкретної комунікативної мети. Особливе значення для взаєморозуміння мають мовленнєві стратегії ввічливості та аргументації. Їх застосування сприяє підвищенню ймовірності здійснення акту взаєморозуміння. Разом з тим вони зумовлюють і вибір засобів для його об'єктивації.

Стратегія ввічливості спрямована на уникнення конфліктних ситуацій і базується на ряді принципів мовного використання, основними з яких є виявлення уваги до людини, створення атмосфери групової ідентичності, прагнення до згоди й т.д. Корпус операторів ввічливості в німецькій мові складається з мовленнєвих, мовних і кінетичних одиниць, серед яких для вираження взаєморозуміння є актуальними: шаблонні висловлення прощання, подяки, вибачення; непрямі мовленнєві акти; формальні звертання та мовні кліше; безособові та неозначено-особові речення; кон'юнктив II; подавання руки та поцілунок. Помітним є переважання засобів негативної ввічливості, що пояснюється ритуалізованим характером зазначеного акту.

Застосуванням стратегії аргументації підтримується (або відновлюється) можливість досягнення взаємної згоди у випадку, якщо комунікативні позиції співрозмовників не збігаються. До факторів, що впливають на вибір аргументів та мовних засобів обґрунтування, належать: соціальний статус співрозмовників та їх міжособистісні взаємостосунки, інтенції, рівень комунікативної компетенції, емоційний стан мовців.

ВИСНОВКИ

Необхідність дослідження акту взаєморозуміння продиктована інтегративними процесами в сучасному суспільстві. У контексті інтенсифікації міжособистісних, міжнаціональних та міжнародних контактів досягнення взаєморозуміння між співрозмовниками стає соціально значущою проблемою. Взаєморозуміння є основоположним компонентом мовленнєвої діяльності і свідчить про її успішність (ефективність). Комунікацію, спрямовану на досягнення взаєморозуміння, можна розглядати як "оригінальний модус" спілкування (Ю.Габермас): вона забезпечує співіснування людей у суспільстві.

Взаєморозуміння – це фрагмент спільної мовленнєвої діяльності двох чи більше учасників спілкування. Як результативна фаза дискурсу взаєморозуміння являє собою синергетичний, інтеракційний, макромовленнєвий акт, що є послідовністю різновекторних висловлень – різних за своїми семантичними та функціональними характеристиками і об'єднаних єдиною комунікативною інтенцією. Ця інтенція визначається як іллокутивна мета акту і полягає в демонструванні співрозмовниками взаємної згоди в їх комунікативних позиціях. За своєю структурою взаєморозуміння є складним актом, що утворюється з двох і більше висловлень (ініціювальних чи реактивних стосовно один одного) із однаковими чи різними іллокутивними силами.

Основними типами взаєморозуміння є консенсус та компроміс. Консенсус – це матеріалізований у мовленні результат узгодження учасниками спілкування їхніх комунікативних інтересів, при цьому один або обидва мовці підтримують комунікативну позицію співрозмовника. Компроміс є наслідком взаємних поступок комунікантів у їх позиціях (співрозмовники частково схвалюють позиції один одного).

Когнітивною особливістю взаєморозуміння як макромовленнєвого акту є те, що в його рамках учасники спілкування виконують дві когнітивні ролі: вони є як  продуцентами, так і реципієнтами, на відміну від простих мовленнєвих актів, у момент здійснення яких людина тільки повідомляє інформацію.

Мовна побудова акту взаєморозуміння спричинена його діалогічною природою, особливістю як завершальної фази дискурсу, типом складових висловлень, а також загальною темою та ситуацією дискурсу. Зафіксовані лексико-семантичні, морфологічні та синтаксичні засоби об'єктивації взаєморозуміння в німецькій мові можуть бути експліцитними й імпліцитними.

У структурі зазначеного макромовленнєвого акту спостерігається компенсаційний характер взаємодії мовних та кінетичних одиниць. Невербальні засоби є функціональними компонентами взаєморозуміння поряд із вербальними і виступають у його складі як інформативні чи неінформативні. Вони слугують максимальному розширенню інформативності мовлення, відтворенню мовного еліпсу й усуненню вербальної багатозначності.

Здійснення макромовленнєвого акту взаєморозуміння, а також способи та засоби його реалізації залежать від сукупності як лінгвальних, так і екстралінгвальних факторів. Щоб спілкування було успішним і завершилося досягненням взаєморозуміння, співрозмовники повинні відзначатися готовністю до комунікації та не мати наміру спровокувати конфлікт, дотримуватися правил спілкування (головним з яких є принцип кооперації), володіти комунікативною компетенцією, спільним фондом знань, умінням оцінити контекст спілкування та уявляти мовленнєву ситуацію у розвитку. Серед екстралінгвальних чинників, що впливають на здійснення взаєморозуміння, найважливішими є психологічний, соціальний, а також національно-специфічні риси менталітету німецького народу.

Певну роль у реалізації взаєморозуміння відіграють і мовленнєві стратегії, зокрема стратегії ввічливості та аргументації. Їх застосування комунікантами підвищує ймовірність здійснення акту взаєморозуміння. Водночас їх можна розглядати і як чинники, що зумовлюють вибір засобів вираження взаєморозуміння в німецькій мові.