НАУКОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕОГРАФІЇ: ФОРМУВАННЯ, РОЗМІЩЕННЯ, НАПРЯМИ Автореферат

У першому розділі “Наукові засади дослідження історії становлення і розвитку географічної науки в Україні” висвітлено концепцію та алгоритм аналізу географічних персоналій, розроблено методичні основи дослідження наукового доробку вчених.

Історія дослідження географічної науки відтворює зрізи минулого, а рівень їх географічного пізнання поєднує історію географії та історію географічної науки як ієрархію географічної думки, географічних ідей, напрямів. Тому в цих дослідженнях застосовують такі методи географічних досліджень, як філософський, міждисциплінарний, конкретно-науковий. У процесі нашого дослідження ми вищеназвані методи доповнили наступними: із загальнонаукових – алгоритмізація, порівняльний, аналіз літературних джерел і системно-структурний аналіз, абстрактно-логічний, діалектичний, історичний, узагальнення; а із власне-географічних – географічна генералізація, історико-географічна інтерпретація, метод рангування.

Методичні основи дослідження розвитку географічної науки обґрунтовано Я.І.Жупанським, І.П.Ковальчуком, О.В.Краснопольським, Я.Б.Олійником, М.Д.Пістуном, О.І.Шаблієм та ін. Вони заклали головні підходи до вивчення історії географічної науки, етапів її становлення, дослідження проблеми “наукова школа”. Теоретико-методологічні аспекти суттєво доповнили такі відомі зарубіжні географи, як В.А.Анучин, М.М.Голубчик, В.М.Жекулін, А.Г.Ісаченко, Ф.М.Мільков, Ю.Г.Саушкін та ін.

Для реалізації концепції нашого бачення становлення і розвитку географічної науки в Україні крізь призму персоналій, наукового потенціалу ми обрали комплексну методику, яку відобразили у вигляді алгоритму. Алгоритмізація дослідження забезпечила логічно-послідовне виконання завдання в кожному з шести етапів. Виникла ідея, яка потребувала абстрагування, теоретичних основ обґрунтування, вибору методики дослідження, її реалізації, націлення на розробку концептуальних засад розвитку географічної науки і формування національної географічної школи, наукового потенціалу.

У другому розділі “Розвиток географічної науки в Україні” виявлено історичні аспекти дослідження проблеми становлення української географії, етапність її розвитку, постаті, ідеї та здобутки.

У межах Російської імперії розвиток української науки пішов у напряму реґіональної географії. Цей розвиток забезпечувався працею окремих учених. Їхні дослідження стосувались проблем географії України і виходили за рамки загальноросійських шкіл. Сюди слід віднести географічні елементи досліджень С.Г.Величка (1670–1728), В.М.Григоровича-Барського (1701–1747), Д.П.Журавського (1810–1856), учених Київської академії Ф.Й.Туманського (1750–1810), Д.Р.Пащенка (1759–1809), О.Ф.Шафонського (1740–1811), Я.Г.Маркевича (1776–1804), М.Г.Арандаренка (1795–1867) та ін.

Значний вклад у розвиток географії України вніс П.П.Чубинський (1839–1884), який очолював етнографо-статистичну експедицію в Південно-Західну Росію, дослідження носили етнографічний характер.

До 70–80 років XIX століття належить активна діяльність у галузі географії одного із лідерів українофільського руху, засновника Київської історичної школи В.Б.Антоновича (1835–1908), який вперше прочитав науковий курс географії України студентам Вищих жіночих курсів м. Києва (1883), а з 1886 року – нелегально студентам Київського університету.

Вагомий вклад вніс С.Л.Рудницький (1877-1937), фундатор української геоморфологічної термінології, першого географічного опису всіх українських земель , політичної географії України.

До другої половини ХІХ століття належить формування метеорологічного, гідрологічного, геоморфологічного, картографічного напрямів, зумовлених практичною необхідністю.

Нами виділено і обґрунтовано чотири етапи в розвитку модерної географії.

Перший етап (1917–1940 роки). У 1917 році почався набір студентів на географічну спеціальність у Херсонському педагогічному інституті.

У 1918 році створено Кримський університет, який діяв у співдружності з Київським університетом (спочатку це був його філіал).

Перші схеми природно-географічного районування України були розроблені на основі результатів дослідження басейну Дніпра, Полісся, Приазов’я: геоморфологічні – Б.Л.Личков, Д.М.Соболєв, П.А.Тутковський; геологічні і гідрогеологічні – В.І.Лучицький, Д.М.Соболєв.

У 1930–1940 роках в Україні виникло чимало наукових закладів, де велися географічні та близькі до географічних дослідження. Було створено Харківський гідрометеорологічний інститут (1932), геолого-географічні факультети Київського та Харківського університетів (1933), Раду з вивчення продуктивних сил України і геолого-географічний факультет Одеського університету (1934), геолого-географічний факультет та кафедру фізичної й економічної географії Дніпропетровського університету (1937), природничо-географічний факультет Кременецького учительського інституту (1940), кафедру географії Луцького учительського інституту (1940).

У 1934 році відновлено вчені звання і ступені. Перший доктор географічних наук в Україні з’явився лише у 1938 році. Ним став професор Харківського університету М.І.Дмитрієв, який провів перше геоморфологічне районування України (1934).

Академіками стали українські географи Й.Й.Косоногов (1922), Є.В.Опоков, С.Л.Рудницький (1929); етнограф А.М.Лобода (1922); геологи і ґрунтознавці В.В.Різниченко та О.Н.Соколовський (1929); членом-кореспондентом АН УРСР – В.А.Поггенполь (1927).

Другий етап (1945–1969 роки) характеризується відновленням зруйнованого господарства України, подальшим процесом формування системи наукових та освітніх закладів.

У 1944 році Харківський гідрометеорологічний інститут переведено в Одесу. В Києві відновлено Інститут географії при Київському університеті, створено географічні факультети в Київському і Чернівецькому університетах. У 1945 році створено географічний факультет у Львівському університеті, у 1952 – природничо-географічний факультет у Луганському, у 1961 – Мелітопольському педінститутах.

А.Н.Криштофович (1945), О.С.В’ялов, П.М.Першин (1948) стали академіками; М.Г.Попов (1945) – членом-кореспондентом АН УРСР. З’явилися перші доктори географічних наук у Львові ,Одесі.

Наприкінці 50-х років в Україні працювало шість докторів географічних наук: В.П.Попов, О.Т.Діброва, М.В.Бова (Київ); К.І.Геренчук, П.М.Цись (Львів); І.В.Бут (Одеса).

У 60-ті роки докторами наук стали О.М.Алмазов, Д.І.Богорад, О.М.Маринич, І.Ф.Мукомель, Г.Ф.Прихотько, О.М.Раєвський, П.В.Ковальов, М.П.Леонов, Л.Г.Онуфрієнко.

У працях цього періоду з економічної географії представлені методологічні основи структурного аналізу виробничо-територіальних комплексів; роботи з комплексного районного планування території з багатопрофільним народним господарством; фізико-географи розглядали питання районування України, де вперше дано характеристику всіх регіональних одиниць за єдиним принципом.

Третій етап (1970–1990 роки) виділяється організацією природничо-географічних факультетів у Вінницькому (1974), Луцькому (1975), кафедри географії в Сумському (1976) педінститутах; відновленням географічних факультетів у Кримському та природничо-географічного факультету у Київському педінститутах (1974), виникають географічний факультет Криворізького педінституту і природничо-географічний факультет Сумського (1987) й Тернопільського (1990) педінститутів, відновлено підготовку географів на природничо-географічному факультеті Херсонського педінституту (1990).

Академіком АН УРСР обрано М.М.Паламарчука (1973), котрий став першим ученим із професійною географічною освітою, якому присвоєно звання Заслуженого діяча науки і техніки УРСР (1980). Обрані академіком АН УРСР В.І.Бєляєв (1988), членом-кореспондентом – М.П.Булгаков (1982).

Протягом даного етапу відбулося 50 захистів. В.І.Галицький став першим доктором географічних наук серед географів Дніпропетровська, М.Г.Ігнатенко – Чернівців, А.М.Оліферов – Сімферополя, Я.О.Мольчак – Луцька.

У досліджуваний період розвивалися теоретичні питання, які стосувались економічної географії – це формування і функціонування виробничо-територіальних комплексів, формування складових виробничо-територіальних комплексів, застосування картографічного методу під час вивчення економіко-географічних об’єктів, проблеми формування систем розселення, міграції населення і трудових ресурсів, ландшафтні дослідження. Картографічні дослідження розвивались у двох напрямах – теоретичні і методичні напрацювання та створення карт, використання математичних методів в економічній і фізичній географії. Активно розвивалися соціально-економічні дослідження, які торкалися питань використання рекреаційних ресурсів, розвитку туризму, сфери відпочинку.

Четвертий етап (1991–2005 роки). У 1991 році Україна стала незалежною державою і розпочався процес формування національної географічної науки. У цьому ж році на базі відділення географії Інституту геофізики імені М.Ф.Суботіна створено Інститут географії НАН України. Першим директором Інституту став доктор географічних наук Л.Г.Руденко.

У період незалежності академіками НАН України були обрані М.П.Булгаков (1992) та В.М.Єремєєв (1997, член-кореспондент із 1992), членом-кореспондентом НАН України – Л.Г.Руденко (1992).