ІНТРА- ТА ЕКСТРАЛІНГВАЛЬНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ МОВИ – РЕЦИПІЄНТА (на матеріалі латинських запозичень в українській мові)

summary

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, вибір предмета й об’єкта дослідження, визначені мета, завдання та методи дослідження, сформульовано наукову новизну та розкрито сферу практичного використання досягнутих результатів.

У першому розділі "Теоретичні засади дослідження лексичних запозичень із латинської мови" проаналізовано основні проблеми вивчення чужомовної лексики як результату процесу міжмовної взаємодії; розглянуто різні методологічні настанови авторів у дослідженні латинських запозичень та особливості їх відображення в репрезентативних лексикографічних джерелах.

Міжмовні контакти представників різних етнічних і мовних соціумів є виявом соціальної взаємодії як різновиду універсальної. Це явище у лінгвістиці знайшло різне термінологічне окреслення: взаємодія мов, змішування мов, схрещення мов, мовні контакти. Великий внесок у дослідження цієї проблеми зробили такі відомі вчені, як Л.Блумфілд, У.Вайнрайх, Ю.Дешерієв, Ю.Жлуктенко, Г.Пауль, С.Семчинський, Е.Хауген та інші. У їх працях розроблено основний термінологічний апарат теорії мовних контактів, запропоновано шляхи вивчення цієї проблеми, сформульовано основні напрями дослідження міжмовної взаємодії.

Широкий інтерес до проблеми дослідження мовних контактів безперервно зростає внаслідок формування глобального інформаційного простору, суспільних та економічних процесів, спрямованих на світову інтеграцію. У сучасній лінгвістиці об’єктами дослідження були взаємодія місцевої та емігрантської мов (Б.Ажнюк, Г.Зимовець), державної мови і мови національної меншини (М.Штець), споріднених та неспоріднених мов (Д.Будняк, А.Ґудманян, В.Сімонок). У кожному випадку автори враховують різні соціомовні ситуації, розглядають соціологічні, психологічні та лінгвістичні аспекти складного процесу впливу однієї мови чи обопільного впливу мов. Результатом такого впливу є запозичення або інтерференція на всіх рівнях мовної структури.

Згідно з генетичною класифікацією запозичень, одну з найчисленніших груп іншомовної лексики в європейських мовах утворюють латинські за походженням лексеми. Вони є наслідком взаємодії мов, які часто характеризуються значним ступенем генетичної та часової віддаленості. Аналіз питань входження латинської лексики в українську літературну мову подано як у спеціальних лінгвістичних дослідженнях (С.Гриценко, Ю.Цимбалюк), так і в працях, які стосуються характеристики запозичень у цілому (В.Акуленко, Л.Гумецька, О.Муромцева, Л.Полюга). У зарубіжній лінгвістиці серед численних праць виділяються дослідження А.Брюкнера, О.Булики, Л.Гальді, Г.Кайперта, Е.Кендельської, Д.Мошинської, Г.Рибіцької.

Виділяючи термін “лексичний латинізм” як об’єкт спеціального мовознавчого дослідження, треба зазначити, що це поняття не отримало ще сталого загальноприйнятого визначення. У науковій літературі з проблем лексичних запозичень уживаються терміни "латинізм", "латиномовне запозичення", "греко-латинізм", "латинське запозичення", "латиноосновний полонізм". Найчастіше лінгвісти трактують "латинізм" як слово чи зворот, запозичені з латинської мови і такі, що сприймаються як чужорідні елементи (Д.І.Ганич, І.С.Олійник, С.В.Семчинський). Таке визначення не є цілком прийнятним, бо сприйняття запозичень як чужорідних елементів є суб’єктивним явищем для носіїв мови, яке залежить від рівня володіння іноземними мовами, загальноосвітнього рівня людини та її мовної інтуїції.

При визначенні латинізму важливим є принцип встановлення джерела запозичення. У сучасній лінгвістиці існують цілком протилежні, навіть несумісні погляди на цю проблему. Особливі ускладнення виникають через хронологічну віддаленість класичних і сучасних мов, недосконалість, а часом і відсутність етимологічних досліджень. Сучасні німецькі славісти (Г.Кайперт) пропонують термін Eurolatein “євролатина” як умовну назву, що означає живу спадщину античності і гуманістичного Ренесансу в європейських мовах. Разом із цим висловлюється сумнів щодо правомірності використання терміна “латинізм” у слов’янських мовах, оскільки слов’янські народи та їх писемність, мовляв, так пізно з’явилися на історичній арені, що не може бути й мови про латинське мовне середовище.

Деякі вчені (О.Муромцева, М.Віташек-Самборська) пропонують вважати джерелом запозичення не первісне етимологічне джерело, а найближче, тобто ту мову, у якій склалося дане значення слова і з якої воно потрапило з цим значенням безпосередньо або через посередництво іншої мови у мову-реципієнт. Однак такий підхід може бути лише додатковим засобом у тому випадку, коли форма досліджуваної лексеми є схожою у кількох мовах, можливих як джерело запозичення, але значення їх є різними. Семантичний критерій мусить поєднуватися з хронологічним, тобто із встановленням часу запозичення. Вважаємо, що збіг у часі впливу латини на західноєвропейські землі і мови та відсутність тогочасної лексикографічної фіксації “нових” лексем, значною мірою обмежують дію цих критеріїв.

Дослідники виділяють окремий латинський лексичний пласт – “культизми чи латинізми” (cultismos o latinismos), тобто ті слова, які запозичені в пізніший період розвитку романської мови і, як правило, книжним шляхом (В.Виноградов). Тому вони зазнавали тільки мінімальної фонетико-морфологічної адаптації (ісп. voluntad, monumento, tirano, ocasión, consilo, insolencia). Лексичні одиниці, які увійшли в мову в результаті дії релатинізації, виявляють з погляду походження певну подвійність. Вони одночасно продовжують і старі форми, утворені за участю латини.

Деякі лексеми, запозичені в українську мову безпосередньо з латинської, фактично належать старогрецькій мові. Брак вичерпного дослідження впливу класичних мов на словниковий склад слов’янських мов не дозволяє однозначно визначити посередника при засвоєнні грецизмів. Тому вчені (М.Віташек-Самборська) пропонують синкретичний термін “греко-латинізм” (“греко-латинське запозичення”), який охоплює всі запозичення, прийняті в сучасні мови з однієї з класичних мов: грецької чи латинської. Однак його використання допустиме лише при дослідженні штучних запозичень.

Дефініція терміна “лексичний латинізм” залежить від різних методологічних настанов авторів та глибини класифікації запозичень. На основі генетичної класифікації визначаємо “латинізм” як лексичну одиницю латинського походження (незалежно від шляхів її запозичення), яка функціонує на певному етапі розвитку мови-реципієнта і, відповідно, зафіксована у словнику.

Якнайповніше охоплення лексикографічними працями чужомовних за походженням лексем має як наукову цінність, так і пізнавальне значення. Фактичний матеріал реферованого дослідження отримано шляхом суцільної вибірки з уже згаданих словників. Відповідно до типу та функціонального призначення вони подають докладну інформацію про першоджерела латинських лексем, шляхи їх входження у мову-реципієнт та наявність відповідників у споріднених мовах (ЕСУМ), семантичну структуру латинських етимонів (ЛУС, ЛРС), час першої фіксації запозичень у писемних пам’ятках і розвиток їх семантичної сутності (ССУМ, ІСУЯ, СУМ XVI-XVII ст.) та значення латинізмів у сучасній українській літературній мові (СУМ, СІС).

Реєстр СУМ ХVI-XVII ст. фіксує латинізми, які вважаються тепер лексичними історизмами і не засвідчені словниками сучасної української літературної мови, наприклад: агравация, алегация, антецеденсъ, бенедикция, ґратифікація, девастация, деспектъ, десперация. Однак деякі із них залишились у лексичному складі мови-посередника (пор. польськ. dewastacja, despekt, desperacja).

При вивченні значення латинських запозичень дослідник часто обмежений у своїх можливостях повнотою і точністю лексикографічної інтерпретації семантики в обраному для аналізу матеріалі. Передусім це виявляється в "укрупненні" чи "подрібненні" семантичної структури лексикографічно опрацьованої лексеми, пор. декларація - СУМ, ІІ, 234 та СІС, 30; клас – СУМ, IV, 174; СІС, 526. Очевидно, це зумовлено сучасним переосмисленням аналізованих понять і висуненням на перший план у семантичній структурі слова соціально важливих (маркованих) значень.

У перекладних словниках іноді до відповідного слова вихідної латинської мови подаються всі можливі, в тому числі й стилістичні, варіанти української мови, наприклад: carcer – “1) в'язниця, темниця, буцигарня, холодна; 2) в’язень, варнак, колодник…” (ЛУС, 98). Певною мірою таке явище є виправданим, бо основне завдання цих словників – дати відповідники, які у різних перекладених контекстах можуть нейтралізуватися.

Зіставлення різних лексикографічних версій (ІСУЯ, ССУМ, СУМ XVI-XVII ст.) в опрацюванні латинських запозичень свідчить про неузгодженість визначення часу їх проникнення. Певним опосередкованим свідченням часу появи запозичення можуть служити факти фіксації чужомовних слів у мовах-посередниках і близькоспоріднених мовах, що для української літературної мови набуває особливого значення, зважаючи на незначну кількість словників іншомовних слів та обмежену фіксацію запозичень у словниках інших типів.

У другому розділі "Формування корпусу латинських запозичень в українській мові" з’ясовано вплив історичних, культурних та соціальних умов на процес входження латинських лексем в українську мову, подано характеристику генетичних та історичних джерел слов’янських латинізмів.

Дослідження становлення лексичного складу мови та його історичних змін полягає не лише у виявленні того, як виник чи змінився той або інший елемент мовної системи, але і в тому, яким чином він стає фактом мовної традиції, в яких історичних, соціальних, культурних, функціонально-стилістичних умовах розвивається цей процес. Одним із важливих чинників формування національної та культурної ідентичності, історичної пам’яті сучасних європейських народів є соціокультурний комплекс Latinitas, до якого (за визначенням Є.Аксера) належать і латинська мова, і створена за римськими зразками правничо-адміністративна система, і сукупність створеної латиною літератури.

Значні особливості супроводжують поширення латини у тих регіонах, де укоренилися і романські, і слов’янські традиції і які від часу хрещення стали належати до різних культурних сфер – римської католицької (Slavia Romana чи Latina) та греко-візантійської (Slavia Orthodoxa). У часи Першої Речі Посполитої ці два великі культурні масиви історично опинилися у складі однієї держави. Шляхетська верства відзначалася різноманітністю етнічного, а протягом тривалого часу – і конфесійного складу. Як частина цілого комплексу Latinitas, латина була одним із вагомих чинників, які інтегрували шляхту. Знання цієї мови стало не лише життєвою нормою, а й ознакою "вищості", тому її намагалися знати досконало. Середньовічна двомовність уже у своїй основі була "сепаратистською", супроводжувалась оцінним фактором і функціональною стратифікацією.

Латинський складник мовного ландшафту етнічної України тієї доби – безсумнівно важливий – не становив виняткової цінності, поєднувався з багатьма іншими культурними й етно-лінгвальними елементами. Перші українські літератори часто були католиками, служили в польських канцеляріях, але переважно визнавали себе українцями ("русинами"), зберігали зв’язки з національним суспільством. Основною мовою їх творчості стала латина. Це була єдина в тій державі мова, яка перетинала етнічні кордони, практично не пересуваючи їх.

Межі й сфери функціонування різних мов немалою мірою формувала конфесійна ситуація в українських землях. Частина діячів культури XVI-XVII ст. (І.Вишенський, З.Копистенський, Л.Зизаній, М.Смотрицький, П.Беринда) побачила в латинській мові знаряддя національного і релігійного гніту, сприймала її рецепцію у східнослов’янському світі як відступ від традиції і зраду православ’ю. Поєднанню двох культурних напрямків – східно- та західноєвропейського – на українському національному ґрунті сприяла Берестейська унія. Вона зберігала традиції православ’я і одночасно започаткувала спілкування народу з Апостольським престолом зокрема і Європою взагалі.

Поступово в Україні почали дивитися на латину як на суспільну потребу в умовах Речі Посполитої. Вона не лише обслуговувала релігійну сферу життя значної частини громадян тодішньої держави, а й стала мовою науки, літератури, юриспруденції, дипломатії. Здобута освіта повинна була відкривати певні можливості в суспільстві, тому латинська мова і західна орієнтація школи з’являються в різних реорганізованих за вимогами часу українських навчальних закладах – від протестантських до православних. Особливе місце займала латина в Києво-Могилянській академії. Дотепер збереглося чимало шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва, написаних латинською мовою і прочитаних у різних навчальних закладах не лише України, а й Росії та Європи.

Новий культурний ландшафт України, який створювався в ХІХ і особливо
в ХХ ст. з його тоталітарними режимами, різко змінив усю структуру суспільного життя. Спосіб використання латини і репрезентованих нею цінностей став досить неоднозначним. Лише польська історична пам’ять зберегла, а потім повернула собі на користь лінію слов’янської Latinitas своєї культури. У той же час інші етнічні групи, які були співтворцями цієї культури в минулому, на різних рівнях і різними способами відмежовувалися від цих спогадів або надавали їм негативного відтінку. Численні зусилля провідних діячів культури ХХ ст. не застерегли від того, що в цей період свідомо був припинений такий жвавий у наших предків діалог з античністю як доказ небажаного західноєвропейського впливу.

Кожен латинізм має свою, індивідуальну історію входження у мову-реципієнт. Для вивчення шляхів проникнення та засвоєння латинізмів слід застосовувати поняття етимологічного матеріалу, етимологічного (генетичного) та історичного джерела. Латинська мова як етимологічне джерело не є однорідним явищем, оскільки об’єднує кілька генетичних джерел: класичну латину, народну, середньовічну та новітню. Специфіка різних національних мов та політичних і громадських інституцій зумовлювала в ній багато локальних, часових та індивідуальних особливостей. Деякі середньовічні латинські лексеми залишилися в сучасних європейських мовах: arrestum > н. Arrest > фр. arrest > арешт  (ЕСУМ, І, 93); corporatio > н. Korporation, фр. англ. corporation > корпорація (ЕСУМ, ІІІ, 43); dotatio > н. Dotation, фр. dotation > дотація (ЕСУМ, ІІ, 115); liquidatio > н. Liquidation, фр. англ. liquidation > ліквідація (ЕСУМ, ІІІ, 260); versio > фр. version > версія (ЕСУМ, І, 357).

Загальні тенденції, закономірності використання лексичних латинізмів, усталені у мовленнєвій практиці мов, які протягом тривалого часу функціонували на українських землях, відбилися і в українській мові. Найвпливовішими історичними джерелами при запозиченні латинських лексем виявилися французька, німецька та польська мови.

Питання про питому вагу посередництва європейських мов у процесі запозичення латинських лексем тісно пов’язане з функціонуванням латини і репрезентованих нею цінностей на українській етномовній території. З огляду на високий рівень освіти в Україні в XVI-XVII ст. і на широке безпосереднє знайомство українських учених і культурних діячів того часу з грецькою і латинською писемністю є підстави припускати, що значна частина запозичень могла бути засвоєна українською мовою безпосередньо. Факт неопосередкованого запозичення стверджується передусім у тому випадку, коли у можливих мовах-посередниках відсутні сліди відповідного впливу раніше, ніж в українській. Виявлення нових писемних пам’яток може змінити оцінку щодо ролі посередництва при засвоєнні конкретної чужомовної одиниці, тому вивчення історичних джерел слов’янських латинізмів завжди залишає місце для дискусій і уточнень.

У третьому розділі "Семантичне засвоєння запозичених лексем" проаналізовано основні закономірності і тенденції семантичної адаптації латиномовних запозичень українською літературною мовою на тлі інших європейських мов.

Результати наших досліджень свідчать, що найповніші лексикографічні джерела сучасної української літературної мови містять понад 3 тисячі латинізмів, які відбивають різні сфери життя українців і є ідеографічно різноплановими.

Попри нерозв’язаність питання про можливість виділення у лексичному складі мови широких і разом з тим окреслених груп лексики за ознакою їх семантичної близькості (ТГЛ / ЛСГ), спірність встановлення чітких меж між цими групами, і, відповідно, відносність квантитативних оцінок у їх складі латинізмів, очевидною є особлива роль латинських запозичень у розширенні поняттєвої структури суспільно-політичної та юридичної лексики. Класичні мови протягом тривалого часу обслуговували різні соціально-економічні формації і завжди детально відображали поняття відмінних ідеологічних систем і політичних структур. Вивчення еволюції цієї лексики тісно пов’язане з історією відповідних сфер суспільного буття і добре ілюструє вплив екстралінгвальних факторів на розвиток мови-реципієнта.

Тематичну групу "суспільно-політична лексика" ми аналізуємо за такими підгрупами:

– суспільні явища, пов’язані з ними ознаки, дії, стани та причетні до них особи: акція < actio, демонстрація < demonstratio, інавгурація < inauguratio, консолідація < consolidatio, нація < natio, пацифікація < pacificatio, реформа < reforma;

– державне, адміністративне і громадське управління та особи, які його здійснюють: адміністрація < administratio, директорія < directorium, конгрес < congressus, пленум < plenum, президія < praesidium, сенат < senatus, губернатор < gube ator, президент < praesidens (praesidentis);

– документи, що обслуговують сферу суспільних відносин: акт < actus, апеляція < appellatio, документ < documentum, інструкція < instructio, конституція < constitutio, маніфест < manifestus, реєстр < registrum (regestrum), статут < statutum, універсал < universalis;

– освіта, наука та виховання (назви осіб, пов’язаних із цією системою; навчальних закладів; явищ та понять): бакалавр < baccalaureus, декан < decanus, доктор < doctor, магістр < magister, аудиторія < auditorium, колегіум < collegium, університет < universitas, лекція < leсtio;

– державна та приватна матеріальна підтримка і сприяння: дотація < dotatio, компенсація < compensatio, пенсія < pensio, премія < praemium, протекція < protectio, стипендія < stipendium, субсидія < subsidium;

– державний устрій, державні та громадські об’єднання: асоціація < associatio, диктатура < dictatura, імперія < imperium, колонія < colonia, конфедерація < confoederatio, республіка < respublica, унія < unio;

– адміністративно-територіальний поділ, земельні володіння та їх власники: латифундія < latifundium, посесія < possessio, провінція < provincia, регіон < regio, територія < territorium, феод < feodum, посесор < possessor, феодал < feodalis.

Включення аналізованих лексем до складу відповідних тематичних груп лексики свідчить про їх здатність поряд з питомими словами виконувати комунікативну функцію та є переконливим доказом їх тривалого вживання в лексичній системі мови-реципієнта.

Лексика, яка використовується у сфері правових відносин, набула в наш час такої чинності і кількості, що доцільно виокремити її зі складу суспільно-політичної лексики в окрему тематичну групу. Українська юридична термінологія в основному вже виробила свою систему на позначення основних понять права. У межах цієї тематичної групи виділяємо такі підгрупи:

–       назви загальних та спеціальних понять законотворчості, мір та способів покарання, виконавчої діяльності судових органів: арешт < arrestum, версія < versio, екзекуція < exsecutio, конфіскація < confiscatio, кримінал < criminalis, процес < processus;

–       поняття римського права та права зарубіжних країн: бенефіцій < benefitium, дигести < digesta, інтердикт < interdictum, інтерцесія < intercessio, манципація < mancipatio, сервітут < servitus;

–       назви осіб із спеціальними функціями у судочинстві: адвокат < advocatus, арбітр < arbiter, асесор < assessor, екзекутор < exsecutor, нотаріус < notarius, юрисконсульт < iuris consultus;

–       міжнародне право та дипломатія: агресор < agressor, емігрант < emigrans, конвенція < conventio, нота < nota, пакт < pactum, капітуляція < capitulatio, експансія < expansio. У цій підгрупі виявлено і такі слова та словосполучення, які не зазнали морфологічної адаптації і мають термінологізоване значення: де-факто, де-юре, казус беллі, казус федеріс, модус вівенді, персона ґрата, персона нон ґрата, статус-кво.

На характер і якість співвідношення національного й інтернаціонального у формуванні і розвитку цієї лексики впливає свідома орієнтація на загальноєвропейські зразки укладання термінологічних систем. Винятковим чинником цього процесу є рецепція поняттєвої системи римського права, яка протягом століть використовувалась у законодавстві держав з різними суспільними устроями.

Засвоєння запозиченого слова починається в момент входження його і триває протягом усього життя слова в новій мові. Аналіз латиномовних лексем здійснюємо шляхом порівняння семантичних структур слів у відповідних мовах, використовуючи словникові дефініції, які наводяться в основних лексикографічних джерелах. Дослідження показало, що частина латинізмів, які були однозначними у мові-джерелі, зберегли цю однозначність і в українській мові. Однак вони не однотипні за відношенням до слова-етимона. Переважно при збереженні однозначності помітних змін у семантиці слова не відбувається, наприклад: дерогація – “часткове скасування старого закону”< лат. derogatio із тим же значенням (СІС, 343); протекція –“заступництво, підтримка, яку надає впливова особа при влаштуванні чиїх-небудь справ”(СІС, 770) < лат. protectio – “прикриття, покровительство, захист” (ЛРС, 631).

У деяких випадках збереження однозначності не супроводжується тотожністю значень. Широке значення без обмежень у функціонуванні у мові-джерелі стає спеціалізованим у мові-реципієнті, що пояснюється змінами або уточненням у самому денотаті, наприклад: конфіскація – “примусове вилучення майна у власність держави згідно з судовою постановою чи розпорядженням органів державної влади” (СІС, 555) < лат. confiscatio – “вилучення майна у скарбницю” (ЛРС, 178).

Моносемантичні латинізми часто співвідносяться з одним із значень багатозначного етимона, семантична структура якого при запозиченні, як правило, спрощується. Таке слово приходить у мову-реципієнт з обмеженішим колом значень у порівнянні з мовою-джерелом. При цьому український латинізм може відповідати прямому або ж одному з похідних значень слова у мові-джерелі, наприклад: аукціон – “прилюдний продаж товарів, майна, причому власником їх стає той, хто дає найбільшу суму” (СУМ, І, 72) < лат.auctio – “1) збільшення, 2) прилюдний торг, 3) майно, яке продається на торгах” (ЛРС, 89); міністр – “службова особа, яка входить до складу уряду і очолює міністерство” (СІС, 645) < лат.minister – “1) слуга, 2) помічник, 3) спільник, 4) служитель культу” (ЛУС, 402).

При вивченні історії формування і функціонального поширення лексики суспільного призначення слід враховувати становлення семантичної сутності лексем, їх зіставлення із соціальною реальністю. Українські лексикографічні джерела дають можливість простежити шлях розвитку значення латиномовних запозичень у мові-реципієнті. Лексема акція зафіксована в українських писемних пам’ятках із значеннями: “1) справа, судовий процес; 2) позов” (СУМ XVI-XVII ст., І, 88-89). Таке ж значення має акция у білоруській мові в пам’ятках 1602 р., куди проникла з польської мови. Г.Рибіцька подає такі значення слова akcja у старопольській мові: “1) дія, поступ, хід; 2) судова справа; 3) битва, сутичка”. Така семантична структура цього польського латинізму відповідає частково структурі його етимона в мові-джерелі: лат. actio подається в ЛУС із 14 значеннями, серед яких: “1) рух; 2) дія, діяльність; 6) судовий процес, справа, позов” (ЛУС, 23). У сучасній українській мові ця лексема має значення “дія, діяльність, спрямована на досягнення якої-небудь мети”.

Лексема нацыя із значенням “народ, народність” зафіксована в білоруських писемних пам’ятках 1589 р. і є опосередкованим польською мовою запозиченням з латини; стп. nacyja < лат. natio. У російській мові лексема нация використовується з кінця XVII ст. спершу в дипломатичних колах, а пізніше – і в науковій літературі із значенням "народ" з погляду мовної та етнічної належності, а також належності до відповідної держави. Дослідники вважають, що значення цієї лексеми “нація-держава”, у якому вона вживається в сучасній європейській та світовій практиці, запозичене з французької nation. “Лексіконъ латинский” Є.Славинецького подає такі відповідники до лат. natio – “родъ, язик, страна”. Однак ні ЛУС, ані ЛРС значення “язик” цього етимона не засвідчують. В українській мові нація вживається в таких значеннях: "1) форма історичної спільності людей, що об’єднані між собою спільною мовою, походженням, територією, психологією, культурою, ментальністю, побутом тощо; 2) країна, держава" (СІС, 665-666).

На характер засвоєння чужомовної лексеми впливають і особливості семантики самого запозичуваного слова, і вплив генетичного джерела, особливо до тих пір, поки мова-реципієнт перебуває у стані живих контактів з мовою, що дала колись нову словникову одиницю. При засвоєнні ж латинських лексичних одиниць такий вплив відсутній, тому вагомішими є наслідки дії історичних джерел запозичення.

Частина українських латинізмів є багатозначними. Явище полісемії в цій категорії слів і семантичні процеси в ній значно складніші, ніж у моносемантичних словах. Хоча полісемантичне слово дуже рідко входить в іншу мову одразу в усій сукупності своїх значень, все ж таки явище виникнення полісемії слова має місце при мовних контактах. Розрізняємо такі групи слів:

1) полісемантичні українські лексеми, співвідносні з моносемантичним словом у мові-джерелі. У таких словах похідні значення виникають у семантичній системі української мови, і спостерігається певна асиметрія: іншомовна форма і одне значення плюс похідні значення української мовної системи, наприклад: декларація – “1) заява одного чи кількох урядів, політичних партій, міжнародних або громадських організацій, що доводить до загального відома програмний  акт, важливу подію, закон тощо, 2) урочисте проголошення політичних принципів, 3) заява платників податку про характер і розмір прибутків, 4) заява особи до митниці“ (СІС, 330) < лат.declaratio –“судження” (ЛУС, 181);

2) слова, які є багатозначними в українській мові і в мові-джерелі. При цьому можливі різні варіанти розвитку семантичної структури запозичення в українській мові, а саме:

а) семантична структура запозиченого слова може бути симетричною до структури латинського етимона. У цьому разі спостерігається певна відповідність як між кількістю його значень в обох мовах, так і між їх обсягом, тобто помітних змін у якому-небудь із значень не виявляється, однак серед аналізованих нами лексем таких не виявлено;

б)семантична структура українського латинізма може бути асиметричною до структури слова-етимона в мові-джерелі, наприклад: міліція – “1) назва народного ополчення спеціального призначення в деяких країнах, 2) в Україні та інших державах – складова частина системи МВС” (СІС, 643) < лат.militia – “1) військо, 2) війна, 3) військова служба” (ЛУС, 402).

У досліджуваних випадках асиметрію значень зумовили такі чинники: 1) в українську мову запозичені не всі значення, а тільки частина з них; 2) до запозичених значень додаються ще і власне українські, що виникли в семантичній системі мови-реципієнта; 3) в одному або в кількох значеннях вже в українській мові відбулися певні зміни.

Латинські запозичення, пристосовуючись до системи мови-реципієнта, проходили складний і тривалий шлях адаптації, а для деяких латинізмів цей процес триває досі. Окремі латинізми новітнього періоду стали надбанням сучасної української мови за посередництвом мовленнєвої практики української діаспори, наприклад: екзил, інвазія, інституція, квестіонувати, опінія.

Важливим явищем на шляху семантичного засвоєння запозичення є денотативно-конотативна переорієнтованість латинських лексичних одиниць. Маємо на увазі таку зміну у вживанні слів, коли лексеми, що раніше позначали зарубіжну або дорадянську дійсність, починають використовуватися для номінації українського життя кінця ХХ ст. Наші дослідження виявили у складі такої лексики значну кількість латинських за походженням лексем: інавгурація, нація, реформа, реформатор, губернатор, міністр, декларація, дотація, компенсація, патронат, меценат, ліберал, фракція, бакалавр, магістр, унія.

Розвиток семантики слів стимулюють логічні й психологічні чинники (особливості асоціативного мислення, своєрідність ментальності кожного етносу, вплив індивідуально-авторського світосприймання), а також фактори соціально-історичного характеру (зростання актуальності, суспільної вартості відповідних реалій і понять у певні періоди розвитку соціуму й відповідне виявлення цієї актуалізації в тематичних групах лексики).

У висновках подано теоретичне узагальнення результатів дослідження:

1.   Різноманітна з функціонального та структурного погляду гетерогенна лексика європейських мов латинського походження є результатом взаємодії різнорідних інтра- та екстралінгвальних (історичних, політичних, культурних, соціальних, етнічних, конфесійних) чинників. Соціокультурний комплекс Latinitas протягом тривалого часу був засобом культурної інтеграції народів Європи. Вони актуалізували різні сторони античної спадщини залежно від ідеологічних домінант епохи, особливостей суспільної системи країни, потреб розвитку національної культури, літератури, науки, мови. Латина не мала етнічних обмежень: встановлювала культурні, а не національні кордони; стала однією (але не єдиною) із мов мультилінгвальної західної культури. Ставлення до латинської мови та репрезентованих нею цінностей в Україні ніколи не було однозначним. Досить своєрідно усвідомлювалася близькість із духовним минулим античності, створювався особливий тип контакту з цим надбанням. Під впливом різких змін політичного та культурного ландшафту в ХХ ст. антична традиція виявилася для Європи перерваною у просторі, а для України – і в часі.

2.   Репрезентативні лексикографічні джерела української літературної мови містять близько 3000 латиномовних запозичень. Кожен латинізм має свою індивідуальну історію входження у мову-реципієнт і завжди залишає місце для дискусій і уточнень, тому квантитативна оцінка питомої ваги окремих історичних джерел у процесі засвоєння латинських лексем східнослов’янськими мовами є відносною. Під впливом вагомих екстралінгвальних чинників ці запозичення могли проникати в українську мову не лише через посередництво європейських мов (французької, німецької, чеської, польської), а й безпосередньо.

            Рецепція латинської мовно-культурної спадщини є однією зі складних проблем дослідження українсько-польських мовних контактів, яка пов’язана не лише з об’єктивними труднощами вивчення зв’язків близькоспоріднених мов, питаннями теоретичного мовознавства, але й з історією культури. Кваліфікація лексичних запозичень із західноєвропейських мов, трансформованих через польське історичне джерело, як полонізмів не завжди є правомірною і залежить від методології лінгвістичних досліджень.

            Латинська мова не була однорідним генетичним джерелом запозичення: вона поєднувала класичну латину, народну, середньовічну та новітню. Майже 90 відсотків етимонів досліджуваних нами чужомовних лексем, за свідченням ЛУС та ЛРС, були наявні у класичній латині. Незначна кількість проникла із середньовічного варіанту мови, який зазнав відповідних трансформацій та нашарувань унаслідок використання багатьма народами Європи. Засвоєння українською мовою поодиноких лексем грецького походження (академія, бібліотека, гімназія, економія) свідчить про те, що латина була не лише генетичним, але й історичним джерелом поповнення словникового складу слов’янських мов.

3.   Зіставлення різних історико-лексикографічних та лексикологічних версій в опрацюванні латинських запозичень виявляє розбіжності у трактуванні часу їх засвоєння. Опосередкованим свідченням часу появи лексичних латинізмів в українській літературній мові можуть служити факти їх фіксації у мовах-посередниках і близькоспоріднених мовах (зокрема, в білоруській та польській).

4.   Результати наших досліджень свідчать про ідеографічну різноплановість українських латинізмів. Потреба у поповненні, а то й створенні якоїсь лексико-семантичної групи, недостатньо представленої або відсутньої на певному етапі розвитку мови-реципієнта, є однією із вагомих інтралінгвальних причин запозичення чужомовних лексем. Практично всі ТГЛ, що виділяються дослідниками при створенні тематичних класифікацій лексики окремої мови, представлені більшою чи меншою кількістю латиномовних лексем. Близько 400 латинізмів виявлено у складі суспільно-політичної та юридичної лексики.

5.   Семантична адаптація латинізмів є складним багаторівневим процесом. Латиномовні запозичення неоднотипні за відношенням до слова-етимона. Тут представлені кілька типів залежності: а) моносемантичне запозичення в українській мові співвідноситься з однозначним латинським словом, причому помітних змін у семантиці слів не відбувається; б) збереження однозначності не супроводжується тотожністю значень, що пояснюється змінами або уточненнями у денотаті; в) семантична структура багатозначного слова-етимона спрощується; г) полісемантичні українські лексеми співвідносяться з моносемантичним словом у мові-джерелі; д) слова, які є багатозначними в українській мові і в мові-джерелі.

            Значна частина латинських лексем стала в українській мові екзотизмами – периферійним підкласом чужомовної лексики. Через виразний локальний семантичний компонент у них мало можливостей для розвитку нових значень і проникнення до складу інтернаціональної лексики.

6.   Виділення в лексичному складі мови окремих тематичних груп і вивчення їх еволюції тісно пов’язане з історією відповідних сфер суспільного буття і добре ілюструє вплив екстралінгвальних факторів на розвиток лексики: її зміни зумовлені галуззю, в якій вона функціонує, і внутрішнім механізмом, будовою мови. Зазначені фактори не протистоять один одному, а глибоко і постійно взаємодіють.