ВИЗНАЧЕННЯ СЛІДЧИМ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО СТАТУСУ ОСІБ, ЩО БЕРУТЬ УЧАСТЬ У ДОСУДОВОМУ ПРОВАДЖЕННІ

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мету, основні завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх апробації та впровадження, публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ перший «Характеристика кримінально-процесуального статусу осіб, що беруть участь у досудовому провадженні» містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1 «Історія розвитку законодавчої регламентації процесуального статусу осіб, що беруть участь у досудовому провадженні» досліджується генезис правового становища особи у кримінальному судочинстві, підстав набуття суб’єктом процесуального статусу на різних історичних етапах еволюції кримінально-процесуального законодавства. З цього питання проаналізовано історичні правові пам’ятки Х-ХХ століть, а саме: Руську Правду, Литовські Статути 1529, 1566 й 1588 р.р., норми Магдебурзького права, закони Російської імперії 1832 р., Статут кримінального судочинства 1864 р., Інструкцію для народних слідчих 1919 і 1921 рр., КПК УРСР 1922 та 1927 р.р. Особливу увагу акцентовано на історичних та правових особливостях визначення процесуального статусу особи.

Аналіз історичних документів другої половини Х–ХХ століть показав, що підстави і процесуальний порядок визначення статусу учасників кримінального судочинства пройшли тривалий шлях становлення і розвитку. Спочатку законодавцями різних часів цьому питанню не приділялося належної уваги, що призводило до невідповідності фактичного становища особи її статусу в судочинстві (наприклад, потерпілий користувався правами свідка). Проте ще за часів дії Литовських статутів почалися еволюційні процеси формування підстав надання особі процесуального статусу: по-перше, особа мала бути дієздатною, по-друге, порядок визначення деяких категорій учасників процесу вимагав наявність не тільки фактичних підстав, а й формальних (процесуальних). Також позитивним моментом у законодавстві тих часів є використання щодо певних суб’єктів, які мають власний інтерес у справі, поняття «сторони».

З розвитком демократичних засад у суспільстві в законодавстві поступово відбивалися зміни щодо вдосконалення кримінально-процесуального статусу особи. Однак визначення прав і обов’язків учасників судочинства фактично ще залишалося розрізненим та безсистемним.

У підрозділі 1.2 «Поняття та структура процесуального статусу осіб у кримінальному судочинстві» проаналізовано поняття статусу як правової категорії через його структуру. Зазначається, що в юридичній науці склалися неоднозначні підходи до визначення елементів правового статусу особи. Всі точки зори класифіковані на три групи: 1) правовий статус включає загальноприйняті елементи – права, свободи та обов’язки; 2) загальноприйнятих елементів статусу (прав, свобод і обов’язків) недостатньо для визначення його сутності, тож до структурних елементів правового статусу особи додаються інші складові – законні інтереси особи, юридичні гарантії здійснення прав і свобод, громадянство тощо; 3) до структури правового статусу входять не всі загальноприйняті елементи правового статусу або його складають структурні елементи, до яких не відносяться права, свободи та обов’язки. Полемізуючи з рядом учених-правників, підтримується позиція С.О. Іваницького, що загальноприйнятими елементами правового статусу особи можна вважати тільки права і обов’язки.

Досліджено співвідношення видів статусу особи, результатом чого стало ствердження, що структура статусу незалежно від його виду (конституційний, галузевий, одиничний або індивідуальний) залишається незмінною. В процесі визначення статусу суб’єкта відбувається лише конкретизація його елементів відповідно до притаманних йому функцій і правовідносин, в які він вступає.

На підставі викладеного обґрунтовується точка зору, що структуру кримінально-процесуального статусу особи складають наступні елементи: 1) права, 2) обов’язки, 3) правосуб’єктність і 4) відповідальність.

У підрозділі 1.3 «Види суб’єктів кримінального процесу, що беруть участь у досудовому провадженні» акцентовано увагу на відсутності у чинному КПК поняття «суб’єкт кримінального процесу», та вузькому тлумаченні у пункті 8 статті 32 КПК терміну «учасники процесу». З цього питання проаналізовані висловлені у науці кримінального процесу точки зору, які зведено до трьох позицій: 1) терміни «учасник» і «суб’єкт» у кримінальному судочинстві є ідентичними, рівнозначними; 2) поняття «суб’єкт» і «учасник» кримінального процесу співвідносяться як ціле і частина, при цьому перше поняття більш широке; 3) визначення поняття «учасники кримінального процесу» в широкому й вузькому значеннях: в широкому розумінні поняття «учасник» і «суб’єкт» рівнозначні й виступають як синоніми, у вузькому – це лише особи, перелічені у пункті 8 статті 32 КПК. Дисертантка не підтримує жодної з наведених точок зору і, ґрунтуючись на семантичному значенні термінів, що аналізуються, робить висновок, що поняття «учасник» ширше за поняття «суб’єкт». Дане ствердження інтерпретується й щодо понятійного апарату в кримінальному процесі: суб’єкт кримінального судочинства завжди є його учасником. Проте учасники кримінального судочинства, яким не надана активна роль, не є його суб’єктами. Відтак, поняття «учасник кримінального процесу» ширше за поняття «суб’єкт кримінального процесу».

Розділ другий «Теоретичні та практичні проблеми прийняття процесуальних рішень по визначенню статусу осіб, що беруть участь у досудовому провадженні» складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Підстави визначення правового статусу осіб, що беруть участь у досудовому провадженні» відзначається, що для визначення статусу особи у кримінальному процесі необхідна наявність двох підстав: фактичної та формальної. До фактичних підстав припустимо віднести фактичні дані, які свідчать про певні обставини, що можуть стати вихідною посилкою до набуття особою статусу учасника кримінального судочинства. Натомість формальні підстави – це дії або рішення органів розслідування, якими особі надається певне процесуальне становище.

Однією з передумов настання фактичних підстав є наявність у особи, щодо якої слідчий вирішує питання про наділення статусом, кримінально-процесуальної правосуб’єктності, складовими елементами якої є правоздатність і дієздатність. Правоздатність у кримінальному судочинстві має кожна особа. Проте яким саме чином особа реалізовуватиме таке право (самостійно або через представника), залежить від наявності в неї кримінально-процесуальної дієздатності. Враховуючи невизначеність цього положення, пропонується доповнити чинний КПК статтею 3¹ та проект КПК статтею 4¹, норми яких визначатимуть недієздатність, неповну і повну дієздатність учасників кримінального судочинства.

Фактичні підстави визначення процесуального статусу особи у кримінальному судочинстві та достатній обсяг інформації про певний зв’язок особи з обставинами вчиненого злочину є обов’язковою вихідною посилкою для формальних підстав прийняття слідчим зазначеного рішення. Якнайменший проміжок часу між настанням зазначених підстав є передумовою дотримання прав і свобод особи у кримінальному судочинстві. Зміна змісту фактичної підстави спричиняє прийняття іншого процесуального рішення слідчим, тобто має місце зміна процесуального статусу особи.

У підрозділі 2.2 «Порядок визначення слідчим процесуального статусу окремих учасників кримінального судочинства у досудовому провадженні» дисертантом запропоновано авторський алгоритм дій слідчого щодо наділення особи кримінально-процесуальним статусом. Така діяльність слідчого зводиться до послідовного розв’язання наступних питань: 1) визначення зв’язку особи з обставинами справи та ролі як суб’єкта кримінального процесу; 2) визначення правосуб’єктності особи; 3) вирішення питання, чи є обставини, що виключають перебування особи у певному статусі; 4) надання прийнятому слідчим рішенню щодо визначення статусу особи процесуальної форми.

За запропонованим алгоритмом розглянуто порядок визначення слідчим процесуального статусу окремих учасників досудового провадження, а саме: заявника, потерпілого, цивільного позивача та особи, яка підозрюється у вчиненні злочину. За підсумками дослідження цього питання виявлено і проаналізовано колізії фактичних і формальних підстав, що виникають при прийнятті слідчим рішення щодо правового становища суб’єктів кримінального процесу. Зокрема, обґрунтовується висновок, що правовим засобом проти зволікання визнання особи потерпілою є розширення її процесуальних прав і встановлення законодавством вимоги гарантувати їх реалізацію на будь-якій стадії досудового провадження. Також пропонується розглядати як окремого процесуального суб’єкта особу, щодо якої перевіряється версія про причетність до вчинення злочину.

У підрозділі 2.3 «Особливості визначення процесуального статусу особи на різних стадіях досудового провадження» акцентується увага на тому, що вже на стадії порушення кримінальної справи мають чітко визначений, підкріплений кримінально-процесуальними гарантіями, процесуальний статус понятий, перекладач і спеціаліст. Інші особи – потенційні свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, цивільні позивачі, цивільні відповідачі та їх представники, на стадії порушення кримінальної справи опитуються як такі, що фактично мають однакове правове становище, якого замало для захисту своїх інтересів у кримінальному судочинстві.

З точки зору дисертантки проблему слід вирішувати не шляхом скасування окремих процесуальних стадій, як це пропонує М.Я. Никоненко. Скільки б їх не було на досудовому провадженні, важливо, щоб правове становище особи чітко визначалося на кожному з них. Цього можливо досягти лише шляхом надання учаснику судочинства того процесуального статусу, якому він відповідає.

Обґрунтовується позиція щодо можливості розгляду на стадії порушення кримінальної справи такого суб’єктного складу: заявник, особа, щодо якої перевіряється версія про причетність до злочину, свідок, представник неповнолітнього чи визнаної судом недієздатної особи, понятий, перекладач, спеціаліст.

Особливості визначення статусу особи на стадії досудового розслідування розглянуті на прикладі питання, коли одна особа одночасно підпадає під законодавче визначення декількох учасників кримінального судочинства, наприклад, свідка і потерпілого, потерпілого і цивільного позивача, потерпілого і представника неповнолітнього, свідка і представника неповнолітнього, потерпілого й обвинуваченого тощо. У цих випадках постає питання подвійного, а інколи і потрійного статусу учасника кримінального судочинства.

Проаналізовані співвідношення неконкуруючих статусів: свідок – потерпілий; законний представник неповнолітнього обвинуваченого – свідок; законний представник неповнолітнього – потерпілий. За результатами проведеного дослідження робиться висновок, що, по-перше, право потерпілого давати показання необхідно трансформувати на його обов’язок. При такому вирішенні питання процесуальний статус особи, що зазнала шкоди від злочину і була присутня при цьому або має відомості про обставини справи, буде відповідати її фактичному становищу; по-друге, вбачається необхідним передбачити у КПК допит законного представника неповнолітнього обвинуваченого у відповідному йому статусі.

При розгляді співвідношення процесуальних статусів, які конкурують між собою – потерпілого і обвинуваченого (наприклад, нанесення тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони), наводяться наступні рекомендації. З метою оптимізації процесу розслідування кримінальних справ пропонується у кожному конкретному випадку при розслідуванні кримінальних справ, пов’язаних між собою сукупністю спільних доказів чи/або аналогічним складом учасників, начальником слідчого відділу вирішувати питання про провадження у цих справах одним слідчим (групою слідчих).

У підрозділі 2.4 «Причини та наслідки зміни процесуального статусу осіб, що беруть участь у досудовому провадженні» наводяться наступні причини зміни статусу особи на досудовому провадженні: 1) у разі зміни стадії кримі­нального процесу, коли зміна статусу є прогнозованою; 2) настання юридичних фактів чи їх сукупності, коли зміна статусу є обов’язковим процесом; 3) настання юридичних фактів чи їх сукупності, коли зміна правового становища можлива.

Зміна кримінально-процесуального статусу як правове явище має позитивні і негативні наслідки. Позитивним є набуття особою такого статусу, який відповідає її фактичному становищу. Серед негативних наслідків зміни кримінально-процесуального статусу особи у кримінальному судочинстві, з позиції забезпечення прав і свобод людини, є погіршення правового становища суб’єкта та вразливість прав особи, оскільки фактичний статус може змінитися швидше, ніж офіційно визнаний юридичний статус.

З метою гарантування захисту прав особи у разі зміни її процесуального статусу пропонується визнати суб’єктами реалізації права на захист поряд з особами, які відстоюють власні інтереси у кримінальній справі (підозрюваний, цивільний відповідач тощо), осіб, які не мають таких інтересів у справі, але конституційні права яких можуть обмежуватися в ході кримінально-процесуального провадження (наприклад, свідок чи обшукувана особа).

У підрозділі 2.5 «Типові помилки слідчого при визначенні процесуального статусу учасників кримінального судочинства та напрями їх усунення» на підставі загального поняття слідчих помилок наводиться авторське визначення слідчих помилок саме при встановленні кримінально-процесуального статусу особи, що мають місце у процесі розслідування. До них відносяться недоліки, які допускаються слідчим у ході досудового провадження при застосуванні норм матеріального чи процесуального права, невірне застосування криміналістичних рекомендацій, які стали результатом сумлінної омани та призвели до негативних наслідків або можливості їх настання.

На підставі проведеного дослідження дисертанткою пропонується перелік типових помилок, що допускаються слідчими у діяльності щодо визначення кримінально-процесуального статусу особи, їх причини і напрями усунення.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання визначення слідчим процесуального статусу осіб, що беруть участь у досудовому провадженні. Висловлено ряд пропозицій і рекомендацій, врахування яких сприятиме правильному визначенню статусу кожного з учасників кримінального судочинства, гарантуванню реалізації їх процесуальних прав, окресленню кола обов’язків. До таких положень відносяться наступні:

1. Аналіз історичних документів другої половини Х–ХХ століть показав, що еволюційні процеси формування підстав надання особі процесуального статусу почалися ще за часів дії Литовських статутів. Щодо суб’єктів, які мають власний інтерес у справі, в історичних документах використовувалося поняття «сторони». Обґрунтовано можливість застосувати це поняття у кримінальному судочинстві України.

2. Структура статусу незалежно від його виду (конституційний, галузевий, одиничний або індивідуальний) залишається незмінною. В процесі визначення статусу суб’єкта відбувається лише конкретизація його елементів відповідно до притаманних їй функцій і правовідносин, в які він вступає. Тож припустимо зазначити, що структуру кримінально-процесуального статусу особи складають такі елементи: 1) права, 2) обов’язки, 3) правосуб’єктність і 4) відповідальність.

3. Проаналізувавши висловлені точки зору стосовно співвідношення понять «учасник» і «суб’єкт», поняття «учасник», можна зробити висновок, що поняття «учасник» ширше за своїм значенням від поняття «суб’єкт». У кримінальному процесі суб’єкт кримінального судочинства завжди є його учасником. Проте учасники кримінального судочинства, яким не надана активна роль, не є його суб’єктами. Враховуючи специфіку дослідження, визначені наступні групи учасників кримінального процесу, що беруть участь у досудовому провадженні: 1) органи і посадові особи, уповноважені здійснювати кримінальне судочинство; 2) сторони кримінального процесу; 3) інші особи, які залучаються до кримінального процесу.

4. Запропонований авторський алгоритм дій слідчого щодо наділення особи кримінально-процесуальним статусом. Така діяльність слідчого зводиться до послідовного розв’язання наступних питань: 1) визначення зв’язку особи з обставинами справи та ролі як суб’єкта кримінального процесу; 2) визначення правосуб’єктності особи; 3) вирішення питання, чи є обставини, що виключають перебування особи у певному статусі; 4) надання прийнятому слідчим рішенню щодо визначення статусу особи процесуальної форми.

5. Особа, що бере участь у кримінальному судочинстві повинна мати кримінально-процесуальну дієздатність, яка нині у КПК не визначена. Тож доцільно доповнити чинний КПК статтею 3¹ та проект КПК статтею 4¹, які викласти у наступній редакції:

«Дієздатність учасників кримінального судочинства.

Недієздатною у кримінальному судочинстві є особа віком до 14 років або визнана комісією експертів-психіатрів неосудною чи судом недієздатною. У кримінальному процесі є обов’язковою участь осіб, які представляють їх інтереси.

Неповну кримінально-процесуальну дієздатність має особа віком від 14 до 18 років або особа, дієздатність якої обмежена судом за чинним законодавством. При провадженні процесуальних дій за участі такої особи, може брати участь представник за його клопотанням за рішенням слідчого чи суду.

Процесуальні дії за участі повнолітньої особи, що має повну кримінально-процесуальну дієздатність, здійснюються за загальними правилами, передбаченими цим Кодексом».

6. Запропоновано розглядати як окремого процесуального суб’єкта особу, щодо якої перевіряється версія про причетність до вчинення злочину. У зв’язку з цим статтю 43¹ чинного КПК доцільно доповнити частиною четвертою наступного змісту: «За наявності даних про вчинення злочину особою, але відсутності підстав визнання її підозрюваним вона визнається такою, щодо якої перевіряється версія про причетність до вчинення злочину. Ця особа має процесуальні права, визначені у частині другої цієї статті. До неї не можуть бути застосовані запобіжні заходи». Відповідні зміни необхідно внести до статей 44, 45 проекту КПК.

У зв’язку з висловленою пропозицією існує нагальна потреба зміни інших норм КПК. Так, пропонується ввести до нього статтю 73¹:

«Показання особи, щодо якої перевіряється версія про причетність до вчинення злочину.

Особа, щодо якої перевіряється версія про причетність до вчинення злочину, вправі давати показання з приводу обставин, що мають відношення до вчинення злочину, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин по справі.

Показання особи, щодо якої перевіряється версія про причетність до вчинення злочину, підлягають перевірці. Визнання цією особою своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі».

Статтю 107 КПК доповнити частиною четвертою: «Виклик і допит особи, щодо якої перевіряється версія про причетність до вчинення злочину, провадяться з додержанням правил, встановлених статтями 166–169, 145 і 146 цього Кодексу».

В зв’язку з викладеним підлягає доповненню частина друга статті 65 КПК.

7. Враховуючи, що понятий при його допиті дає свідчення, що не відповідають обставинам, вказаним у частині першій статті 68 КПК, вважається за необхідне пропонувати як самостійне джерело доказів показання понятого. Тому до частини другої статті 65 КПК можна запропонувати наступні доповнення: після слів «показаннями потерпілого» доповнити словами «показаннями понятого, показаннями особи, щодо якої перевіряється версія про причетність до вчинення злочину» і далі по тексту; частину 3 статті 146 проекту КПК після слів «показання свідка, потерпілого,» доповнити словами «понятого, особи, щодо якої перевіряється версія про причетність до вчинення злочину» і далі по тексту.

8. У чинному КПК передбачено участь законного представника неповнолітньої особи, проте статус такого учасника визначений неконкретно і суперечливо. З метою удосконалення його правового становища пропонується внести зміни до наступних норм КПК:

– статтю 52 КПК доповнити частиною другою, яку викласти у наступній редакції: «Законними представниками потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача є батьки або інші законні представники неповнолітнього». При врахуванні вказаної пропозиції частина третя статті 52 чинного КПК вважається частиною четвертою, в якій слово «представники» має бути замінене на слово «особи». Саме цей термін, на думку дисертантки, включає в себе як представників, так і законних представників, про яких йтиметься в цій статті з урахуванням пропозицій;

– статтю 433 КПК доповнити частиною третьою, яку викласти у наступній редакції: «Батьки та інші законні представники неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого, підсудного користуються процесуальними правами осіб, інтереси яких вони представляють». При врахуванні вказаної пропозиції частина третя статті 433 чинного КПК вважається частиною четвертою.

Враховуючи недосконалість процесуального статусу законного представника неповнолітнього учасника кримінального судочинства, у тому числі дискусійність питання щодо допиту його як свідка, пропонується:

– у частині другій статті 433 КПК слова «як свідки батьки неповнолітнього та» замінити словами «як законні представники батьки неповнолітнього,» і далі по тексту;

– у частині третій статті 441 КПК виключити слова «як свідків».

Відповідні зміни необхідно внести в главу 12 проекту КПК.

9. Право потерпілого давати показання необхідно трансформувати на його обов’язок. При такому вирішенні питання процесуальний статус особи, що зазнала шкоди від злочину і була присутня при цьому або має відомості про обставини справи, буде відповідати її фактичному становищу. У зв’язку з викладеним, пропонується внести відповідні зміни до частини третьої статті 49 КПК та проекту КПК.

10. Якщо особа одночасно підпадає під визначення двох конкуруючих процесуальних статусів у кримінальних справах, пов’язаних між собою сукупністю спільних доказів чи/або аналогічним складом учасників, доцільним є вирішення начальником слідчого відділу питання про розслідування таких справ одним слідчим (групою слідчих).

11. Слідчі помилки при визначенні кримінально-процесуального статусу особи є окремим випадком слідчих помилок при розслідуванні кримінальних справ. До них припустимо віднести недоліки, які допускаються слідчим у ході досудового провадження при застосуванні норм матеріального чи процесуального права, невірне застосування криміналістичних рекомендацій, які стали результатом сумлінної омани та призвели до негативних наслідків або можливості їх настання.

12. Типовими слідчими помилками, які мають місце у практичній діяльності при визначенні правового становища учасника кримінального судочинства, є:

– ненадання або невчасне надання особі кримінально-процесуального статусу, коли є всі правові підстави для цього;

– наділення особи статусом, який не відповідає її правовому становищу;

– надання особі статусу, в якому вона не має права перебувати;

– наділення особи не всіма статусами, під визначення яких вона підпадає;

– неналежне процесуальне оформлення початку та закінчення перебування особи у певному статусі, що унеможливлює своєчасне користування відповідними правами та виконання обов’язків.