ПРАВА ЛЮДИНИ ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНА ЦІННІСТЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, характеризується ступінь її наукової розробки і зв’язок з науковими програмами, сформульовано мету і основні завдання, об’єкт, предмет і методологічні засади дослідження; висвітлено наукову новизну положень, що виносяться на захист, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, представлено відомості щодо апробації останніх.

Розділ 1 «Ціннісний вимір прав людини» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття та види прав людини» досліджується зміст і сутність прав людини, аналізуються їх основні властивості, на підставі чого уточнюється визначення прав людини як можливостей, що реалізуються у певному просторі свободи (як від держави, так і від інших осіб), межі якого окреслюються відповідними просторами свободи інших власників прав.

Обґрунтовується, що виділення із загального поняття прав людини окремо прав і свобод не завжди виправдане інакше, ніж історичною традицією, тому пропонується розрізнити поняття прав у «широкому» розумінні, що до них включаються будь-які відповідні можливості, та у «вузькому», які відповідають конкретним можливостям, здебільшого реалізованим за участі держави. Визначається зв’язок прав та обов’язків людини як елементів, рівнозначних у тому сенсі, що вони не можуть існувати один без одного. Це підтверджується не тільки зв’язаністю кожного конкретного права з обов’язком іншої людини не порушувати таке право або не перешкоджати його здійсненню, а й тим, що наявність у кожного індивіда прав, як представника людського роду, породжує обов’язок іншого носія прав ставитися до нього як до такої ж людини, тобто як до рівного. Проводиться аналіз класифікацій прав людини за різними критеріями: часом виникнення, характером суспільних відносин, предметом правового регулювання, ступенем абстракції виражених у них можливостей, способами реалізації, можливостями обмеження.

Висвітлюються основні способи обґрунтування прав людини: через свободу, коли власнику прав надається можливість вчинків, незалежних від чиєїсь волі; через інтерес, коли права надають власнику можливість здійснення та захисту своїх інтересів; через «справедливість як обмін» (Дж. Ролз). Найбільш аргументованою і точною визначається теорія «справедливості як обміну», що передбачає дворівневий стан суспільства, де першому рівню (до відмови від необмежених прав) відповідає простір усіх прав, частина якого заблокована необхідністю постійного захисту, а інша частина пересікається з правами інших осіб; а другому рівню (після відмови від необмежених прав) – частина простору прав людини, межі якого є початком чужого простору свободи.

Підрозділ 1.2. «Права людини і право» присвячено аналізу головних підходів до розуміння прав людини – природно-правового та позитивного, а також спробам їх поєднання у вигляді виправдання права через справедливість (Дж. Ролз) або мораль (Л. Фуллер), теорії складних справ (Р. Дворкін) чи легитимного суспільного порядку (О. Ґьоффе), лібертатно-юридичного праворозуміння (В.С. Нерсесянц). Визначається, що права людини виступають поєднанням природного та позитивного у праві внаслідок своєї ціннісної сутності та особливого юридичного захисту. Висвітлюється питання позитивування прав людини як надання їм юридичного змісту через закріпленння у відповідних міжнародно-правових актах та національному законодавстві. Основними наслідками тут виступають, з одного боку, можливість державного гарантування й захисту прав людини, з іншого – вразливість прав, підвладних державі, яке зумовлює необхідність обмеження держави у повноваженнях стосовно зміни та звуження змісту і обсягу прав людини.

Як сучасне продовження суперечностей названих підходів аналізується проблема належності прав людини до права, співвідношення їх загальносоціальної та юридичної сутності. Зокрема, визначається, що соціальна природа прав може бути розглянута у контексті належності індивідам, які є учасниками відповідних суспільних відносин. Трактування ж прав людини як лише загальносоціальних явищ виводить їх за межі механізму правового регулювання, юридичного забезпечення й захисту, а тому, по суті, виводить проблематику прав людини за межі юриспруденції. Нехтування юридичними проявами прав може призвести до стирання грані між правовими вимогами, що повинні виконуватися, незалежно від ставлення зобов’язаних суб’єктів, та іншими суспільними вимогами, для яких є характерною можливість поступитися чимось незначним з точки зору спільноти в ім’я загальної мети або блага.

У підрозділі 1.3. «Аксіологічна природа прав людини» вирішуються теоретичні проблеми ціннісного виміру прав людини, вирізняються риси прав як фундаментальної цінності громадянського суспільства, розглядаються питання універсальності та культурної особливості прав людини, їх обмеження.

З огляду на загальне визначення цінності як духовного чи матеріального явища, що має позитивну чи негативну значущість, яку суб’єкт надає об’єктові, співвідносячи його з образом належного, права людини можуть бути визначені як духовні явища, що володіють позитивною значущістю. Визначається, що структуру ціннісних проявів прав людини як окремих правових явищ можна розкрити через три рівні. Соціальна (загальнолюдська) цінність прав полягає у тому, що права здатні бути об’єднуючою суспільною силою, засобом подолання конфліктів у відносинах між окремими індивідами, їх групами та державою; можуть виступати підставами порозуміння представників будь-яких культур; втілюють загальнолюдські цінності, такі як свобода, рівність, справедливість. Інструментальна цінність прав означає, що вони виступають як підстави для реалізації певних потреб та інтересів їх власників. Власна (особистісна) цінність прав проявляється у тому, що права акцентують на гідності і самоповазі людини; проголошують цінність кожної окремої людини нарівні з будь-якими іншим індивідом.

У окремих суспільствах права людини не набули цінності повною мірою. При цьому вони впливають на формування ціннісної системи індивідів, їх груп та суспільства в цілому, і у той же час, утверджують власну цінність, як на загальному (закріплюються й гарантуються нормативними актами), так і на індивідуальному (стають частиною правосвідомості) рівнях сприйняття.

Обґрунтовується, що права людини можуть виступати універсальною правовою цінностю, а неприйняття деякими державами універсальності прав як конкретних формулювань міжнародно-правових актів не виключає універсальності ідеї прав людини як міри її свободи та гідності. Співвідношення універсальності та культурної особливості прав людини не є усталеним, а постійно змінюється, що пов’язано з динамікою суспільних відносин, зокрема, у сфері визнання та реалізації прав.

Розділ 2 «Реалізація прав людини у громадянському суспільстві» складається із чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Об’єднання громадян як основа реалізації прав і свобод людини і громадянина» докладно аналізується взаємодія прав людини з інституціями громадянського суспільства, з огляду на те, що носій прав виступає тут одночасно як об’єкт впливу інституцій і як суб’єкт участі у них, а права опосередковують цю участь і складають частину власної системи цінностей особи. Виділено, за способами взаємодії, такі прояви прав людини у відносинах з інституціями громадянського суспільства: право – підстава створення і функціонування інституцій громадянського суспільства; право – засіб реалізації інтересу (індивідуального чи співпадаючого); право – принцип визначення меж втручання держави у простір громадянського суспільства; право – принцип розподілу меж простору свободи індивідів, включених до громадянського суспільства. При цьому ціннісне значення прав людини у громадянському суспільстві виражається як на індивідуальному рівні (складають систему цінностей окремої особи), так і на рівні інституцій (утверджуються як цінності для певної групи осіб).

Обґрунтовується, що об’єднання громадян є основою реалізації прав через інституції громадянського суспільства. Виділено два напрямки їх діяльності: сприяння реалізації прав індивідів-учасників відповідного об’єднання; сприяння реалізації прав людини в цілому. При цьому основною метою діяльності деяких об’єднань громадян є допомога у реалізації та захисті прав людини (правозахисні організації). Визначається, що для громадянського суспільства характерна не тільки наявність певної кількості впливових об’єднань громадян, а й згуртованість їх у питаннях контролю над втручанням держави у простір такого суспільства, досягненні відповідних загальносоціальних інтересів, спрямованості на максимальну реалізацію прав індивідів тощо. У цьому сенсі об’єднання громадян є не просто сукупністю індивідів, а своєрідною якісною спільністю, що заснована на окремих інтересах, проте спрямована на співвіднесення їх з інтересами інших осіб та відповідних інституцій, а також на реалізацію і захист прав.

Підрозділ 2.2. «Основні особливості реалізації прав людини у громадянському суспільстві» присвячено встановленню головних особливостей реалізації прав людини у громадянському суспільстві, зумовлених наявністю специфічних інституцій і відносин, а також більш широкими й різноманітними, порівняно з іншими типами суспільств, засобами захисту прав. Механізм реалізації прав людини визначається як сукупність відповідних об’єктивних чинників, зокрема, наявність відповідної законодавчої бази, органів державної влади й органів місцевого самоврядування, і суб’єктивних – усвідомлення себе власником права, виховання поваги до права іншої особи, суспільно-правова активність.

Доводиться, що права людини є спільною цінністю і об’єктом реалізації та захисту для громадянського суспільства і правової держави. Останні використовують різні механізми й засоби захисту прав, що знімає питання главенства одного з названих суб’єктів у реалізації прав людини. Так, держава законодавчо закріплює перелік прав і свобод, механізми їх реалізації й захисту, створює органи державної влади, а громадянське суспільство використовує відповідні способи реалізації та захисту прав – від обговорення через засоби масової інформації, до звернення до національної системи правосуддя і міжнародних механізмів, – у межах урегульованих правом суспільних відносин.

На підставі аналізу наукових джерел розглядається співвідношення понять реалізації, охорони та захисту прав людини. Визначається, що захист прав людини спрямований на усунення перешкод у їх реалізації, а охорона – на попередження появи перешкод. В умовах становлення громадянського суспільства більше зусиль докладається для захисту прав людини, тоді для сформованого громадянського суспільства, яке передбачає відповідний рівень правосвідомості та правової культури, впливовішими є способи охорони прав людини. Наведене не означає, що у громадянському суспільстві не виникає необхідності у захисті прав, але у багатьох випадках легальність прав людини (як закріплення у законодавстві) тут переростає у легитимність (як піднесення прав на рівень підстав діяльності їх власника).

У підрозділі 2.3. «Способи захисту прав людини і громадянина в умовах громадянського суспільства» досліджуються проблеми самозахисту порушених прав людини, використання основних та допоміжних способів захисту прав. Визначається, що самозахист (ч. 4 ст. 55 Конституції України) застосовується передусім у ситуації, що потребує швидкого реагування і державно-правові гарантії у цей спосіб не можуть бути надані. До основних способів захисту прав віднесено використання судових установ (національних і міжнародних), звернення до уповноважених державних органів і посадових осіб та органів місцевого самоврядування. Допоміжними способами захисту прав названо звернення до суспільних інституцій спеціального чи загального спрямування на реалізацію прав (правозахисних організацій чи інших об’єднань громадян), привертання уваги до порушення права на різних рівнях (через засоби масової інформації, публічні виступи, організацію акцій протесту), надання приватному інтересу із захисту права публічного статусу (ініціювання відповідних змін до нормативних актів). Встановлено, що особливе значення судового способу захисту прав людини породжує проблему надійності судових рішень, яка у громадянському суспільстві набуває нового змісту – виваженості і незмінності. Разом з тим, в умовах формування громадянського суспільства надійність судових рішень означає, перш за все, можливість їх реального виконання, яке є нагальною проблемою і українського суспільства.

Обґрунтовано, що механізм захисту прав людини спрямований на відновлення права, усунення перешкод у його реалізації, попередження порушень та відшкодування завданої ними моральної і матеріальної шкоди. У процесі дослідження міжнародних та національних способів захисту прав людини у громадянському суспільстві, виокремлено проблему верховенства одного з наведених способів захисту. Аргументовано, що, по-перше, вони мають різні підстави застосування, по-друге, належать до різних рівнів системи захисту прав, по-третє, не передбачають альтернативності у використанні, і, отже найбільша ефективність захисту, контроль за дотриманням прав, досягається при поєднанні міжнародних та національних способів захисту прав людини.

У підрозділі 2.4. «Правова активність на етапі формування громадянського суспільства» здійснено дослідження правової активності у двох аспектах: діяльнісному та правової поведінки. Діяльнісний аспект ґрунтується на двох підходах: (1) ототожнення активності з будь-якою діяльністю людини, з об’єктивованою назовні поведінкою; (2) визначення активної поведінки через діяльність людини, яка має певну мету, результат і потребує певних зусиль для їх досягнення. Виділено підстави віднесення суспільної активності до правової, а саме: наявність правового суб’єкта (фізичні особи, юридичні особи, об’єднання індивідів, що не мають статусу юридичних осіб, держава); наявність специфічного об’єкта (того, з приводу чого діють суб’єкти – реалізації прав та захисту законних інтересів); наявність правових наслідків діяльності (реалізація права, захист законного інтересу).

Пропонується розрізнити поняття правової активності у «широкому» та «вузькому» розумінні. У «широкому» розумінні вона визначається як цілеспрямована діяльність суб’єктів правовідносин, здійснювана для реалізації належних їм прав та законних інтересів. Відповідно до цього поняття, правовою активністю наділяються і такі суб’єкти правовідносин, як суспільні інституції, і держава, особливістю правової активності якої є спрямованість на реалізацію та захист публічних інтересів. Правова активність у «вузькому» розумінні є ініціативною діяльністю індивідів, що проявляється у взаємодії з іншими суб’єктами правовідносин, спрямована на досягнення позитивного результату.

Відповідно до наведеного розрізнення, правову активність у щирокому розумінні класифіковано за суб’єктами (індивідів, суспільних інституцій, держави в особі її органів та посадових осіб). Правову активність у вузькому розумінні – за суб’єктами (громадян, іноземців, осіб без громадянства); за правовими наслідками (правова активність, результатом якої є реалізація певного комплексу прав, окремого права або його частини; правова активність, результатом якої є захист певного комплексу інтересів, окремого інтересу або його частини).

Правова активність індивідів в умовах формування громадянського суспільства набуває свого змісту одночасно із створенням нематеріальної складової названого суспільства, тому підвищенню правової активності носія прав людини можуть сприяти ті чинники, що формують індивідуальну правосвідомість та правову культуру. Вирішальна роль у цьому процесі належить правовій освіті та вихованню, як обов’язковим, так і отримуваним через інституції громадянського суспільства – від сім’ї до політичних партій і громадських організацій. При цьому ціннісними орієнтирами правосвідомості повинні виступати права людини.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання, яке полягає у комплексному теоретичному аналізі прав людини як фундаментальної цінності громадянського суспільства, встановленні особливостей реалізації прав у названому суспільстві та визначенні на цій основі напрямків запровадження прав людини в умовах формування громадянського суспільства. З висновків, зроблених у цій науковій роботі, найбільш загальними і важливими є такі:

1.     На основі сучасних наукових досліджень значно розширюється розуміння прав людини, що ґрунтуються на визначенні їх через поняття можливостей, домагань або надбань людини. Найбільш точним і арґументованим є визначення прав людини як можливостей, що реалізуються у певному просторі свободи (як від держави, так і від інших осіб), межі якого окреслюються відповідними просторами свободи інших власників прав. При цьому розподіл загальних прав людини окремо на права і свободи не завжди виправданий інакше, ніж історичною традицією, тому доцільно розрізнити поняття прав у «широкому» розумінні, що до них включаються будь-які відповідні можливості, та у «вузькому», які відповідають конкретним можливостям, здебільшого реалізованим за участі держави.

2.     Права людини є результатом взаємодії природного та позитивного права, оскільки одночасно характеризуються підвищеною значимістю, цінністю для індивідів та включенням до правової системи як основи законодавчого регулювання, особливим захистом з боку держави. Позитивування прав не є посяганням на їх природність та невідчужуваність, і при відповідному контролі з боку суспільства сприяє реалізації прав людини, тоді як неврахування юридичних проявів прав людини може призвести до стирання грані між суто правовими вимогами та іншими суспільними, передусім, політичними.

3.     Цінність прав людини обумовлюється таким: 1) права у рівній мірі належать кожному члену суспільства та окреслюють йому певний простір свободи, в якому можлива реалізація потреб людини, й межі, за якими розпочинається відповідний простір інших; 2) наявність у кожного відповідних прав передбачає ставлення до іншої людини як до такого ж власника прав, тобто як до рівного; 3) права людини мають виховний зміст як втілення гідності, поваги і до інших, і до себе; 4) за допомогою прав можуть бути максимально реалізовані потреби та інтереси їх носіїв; 5) права виражають ступінь захищеності від неправомірних посягань, є гарантією захисту індивідів від свавілля як з боку інших власників прав, так і держави.

4.     Права людини є універсальними цінностями для будь-якого суспільства громадянського типу, незалежно від національно-культурного контексту. Універсальність прав людини не містить посягання на культурну різноманітність, а навпаки, є підставою для міжкультурного діалогу, способом визначення ознак, загальних для його учасників.

5.     Слід розрізнити два поняття, пов’язані з обмеженням у правах: безпосередньо обмеження прав (як вилучення частини прав або певного права у їх власників); обмеження у здійсненні прав (як повна або часткова неможливість їх реалізації). При цьому другий підхід до розуміння обмежень припускає, що усі права у повному обсязі залишаються у власника, а припиняється тільки можливість їх реалізації.

6.     Права людини є спільною цінністю громадянського суспільства та правової держави, що особливо проявляється в процесі їх реалізації та захисту. Взаємодія прав людини з інституціями громадянського суспільства ґрунтується на такому: 1) права людини є підставою утворення і дії деяких інституцій громадянського суспільства; 2) названі права захищають основні інтереси людини, забезпечують їх реалізацію, при цьому співпадаючі інтереси осіб у громадянському суспільстві реалізовуються здебільшого через його інституції; 3) права виступають як фундаментальні принципи, що відображають межі втручання держави у сферу діяльності інституцій громадянського суспільства; 4) права людини визначають міру втручання індивідів у справи інших, і у цьому сенсі громадянське суспільство в цілому і його інституції зокрема є простором взаємодії носіїв прав, побудованої на залагодженні конфліктів, що виникають у процесі реалізації прав людини, виключно правовими  засобами; 5) права мають власну цінність як надбання людства, що виражають найбільш загальну, безумовну значущість для всіх індивідів, одночасно вони є засобом встановлення чи визнання цінностей через інституції громадянського суспільства.

7.     Об’єднання громадян як елемент громадянського суспільства є основою реалізації прав людини, оскільки можуть протистояти силі і впливовості держави; виступають суб’єктом контролю за діяльністю держави; використовують специфічні засоби реагування на надмірне втручання останньої у простір громадянського суспільства; є безпосереднім поєднанням інтересів окремих осіб – членів громадянського суспільства. Однак більш точним для позначення сутності цієї інституції громадянського суспільства, передусім у політичній сфері, є термін «неурядові організації», який доцільно законодавчо закріпити.

8.     Особливості реалізації прав індивіда у громадянському суспільстві зумовлені існуванням у ньому специфічних інституцій і відносин, а також більш широкими й різноманітними засобами захисту цих прав. До названих особливостей слід віднести такі: (1) об’єктивні – наявність специфічних структур і процедур для їх реалізації, альтернативність засобів захисту прав; (2) суб’єктивні – суспільна активність носіїв прав, усвідомлення себе їх власниками і сприйняття прав як підстав ставитися до іншого члена суспільства як до рівного.

9.     Право особи на захист належних їй прав може виражатися як у самозахисті, так і у використанні основних або допоміжних способів захисту. Право на захист, здійснюване за допомогою державних структур і процедур, містить два основні способи захисту: використання судових установ (як національних, так і міжнародних) та звернення до уповноважених державних органів і посадових осіб та органів місцевого самоврядування. Здійснення права на захист за допомогою суспільних інституцій полягає у таких допоміжних способах захисту: звернення до суспільних інституцій спеціального чи загального спрямування на реалізацію прав, привертання уваги громадськості до порушення права, надання приватному інтересу публічного статусу. Допоміжний характер названих способів захисту прав людини означає те, що останні не є у суворому сенсі правовими способами, оскільки звертаються і до моральних, соціальних, політичних сторін суспільного життя, а також можливість застосування одночасно із основними.

10.  Правова активність може бути визначена у «широкому» розумінні як цілеспрямована діяльність усіх суб’єктів правовідносин, що здійснюється для реалізації їх прав та законних інтересів. Правова активність у «вузькому» розумінні є ініціативною діяльністю індивідів, що проявляється у взаємодії з іншими суб’єктами правовідносин, спрямована на досягнення позитивного результату.

11.  Специфіка правової активності на етапі формування громадянського суспільства обумовлена відповідними об’єктивними та суб’єктивними чинниками. До об’єктивних належать: (1) відсутність налагоджених механізмів участі членів суспільства в управлінні державою; (2) відсутність налагоджених механізмів реалізації та захисту прав людини тощо. До суб’єктивних належать: (1) відсутність звички до відповідної активної діяльності; (2) недостатньо високий рівень правосвідомості й правової культури в цілому і необхідних правових знань та навичок зокрема; (3) розшарування суспільства на групи за ціннісними орієнтаціями протилежного напрямку.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Размєтаєва Ю.С. Права людини як фундаментальна цінність громадянського суспільства: до постановки питання / Ю.С. Размєтаєва // Юридичний вісник. – 2006. – № 1. – С. 110-113.

2. Размєтаєва Ю.С. Особливості реалізації прав людини у громадянському суспільстві / Ю.С. Размєтаєва // Проблеми законності : респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х. : Нац. юрид. акад. України, 2007. – Вип. 92. – С.16-22.

3. Размєтаєва Ю.С. Права людини: універсальність чи культурна особливість? / Ю.С. Размєтаєва // Державне будівництво та місцеве самоврядування : зб. наук. праць. – Х. : Право, 2008. – Вип. 15. – С.113-119.

4. Размєтаєва Ю.С. Права людини у системі інститутів громадянського суспільства: аксіологічний вимір / Ю.С. Размєтаєва // Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. праць. – О. : Юрид. літ., 2008. – Вип. 40.– С. 310-313.

5. Разметаева Ю.С. Права человека как ценностный ориентир украинского общества / Ю.С. Разметаева // Современный научный вестник. Сер. : Экономика и право. – 2006. – № 3 (4). – С.74-78.

6. Размєтаєва Ю.С. Про деякі підходи щодо визначення поняття громадянського суспільства / Ю.С. Размєтаєва // Від громадянського суспільства – до правової держави : матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції. – Х. : ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2006. – С. 108-111.

7. Размєтаєва Ю. До питання про визначення поняття громадянського суспільства / Ю. Размєтаєва // Міжнародна студентська конференція «Правова система, громадянське суспільство та держава» 4-6 травня 2006 року. Тези доповідей. – Л. : Компанія «Манускрипт». – 2006. – С.  15-16.

8. Размєтаєва Ю.С. Співвідношення громадянського суспільства і держави: до постановки питання / Ю.С. Размєтаєва // Конституція України – основа побудови правової держави і громадянського суспільства : тези доповідей та наукових повідомлень учасників всеукраїнської науково-практичної конференції молодих учених та здобувачів  (26-27 червня 2006 р.) / За заг. ред. М.І. Панова. – Х. : Нац. юрид. акад. України, 2006. – С.33-36.

9. Размєтаєва Ю.С. Принцип верховенства права як фактор формування громадянського суспільства / Ю.С. Размєтаєва // Актуальні  проблеми теорії та історії прав людини, права і держави : матеріали IV Всеукраїнської наукової конференції правників-початківців, присвяченої пам’яті видатних учених-юристів П.О. Недбайла, О.В. Сурілова, В.В. Копєйчикова. Одеса, 10 – 11 листопада 2006 р. / Відп. ред. Ю.М. Оборотов. – О. : Юрид. літ., 2006. – С.122-124.

10. Разметаева Ю. О некоторых особенностях реализации прав человека в гражданском обществе / Ю. Разметаева // Міжнародна студентська наукова конференція «Правова система, громадянське суспільство та держава» 10-12 травня 2007 року. Тези доповідей. – Л. : Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2007. – С.  23-24.

11. Размєтаєва Ю.С. Права людини та інституції громадянського суспільства: питання взаємодії / Ю.С. Размєтаєва // Сучасні проблеми юридичної науки : тези доповідей та наукових повідомлень всеукраїнської науково-практичної конференції молодих учених та здобувачів / За заг. ред. А.П. Гетьмана. – Х. : Нац. юрид. акад. України, 2008. –  С. 77-79.