ЕПІЗООТИЧНИЙ ПРОЦЕС ДЕМОДЕКОЗУ СОБАК В м. ОДЕСІ, КЛІНІЧНИЙ ПЕРЕБІГ ТА ЗАХОДИ БОРОТЬБИ

summary

Дана робота є частиною комплексних досліджень, що проводяться на  кафедрі епізоотології та паразитології Одеського державного аграрного університету. Дослідження проведені упродовж 1997-2005 рр. на базі ТОВ Ветеринарний центр “Аист”, його філіях, у науково-дослідній лабораторії кафедри, в Одеській обласній державній лабораторії ветеринарної медицини та лабораторному відділенні діагностичного центру 411 Центрального військового клінічного шпиталю.

Матеріалом досліджень були собаки, що поступали в клініки Ветеринарного центру “Аист”, а також кров, сироватка крові та зскрібки шкіри від них. Всього в експериментальних дослідженнях використано 1088 собак, у тому числі 1078, хворих на демодекоз.

При вивченні особливостей епізоотичного процесу демодекозу собак використали статистичні дані первинного ветеринарного обліку і звітності Ветеринарного центру “Аист”, в клініки якого поступали тварини з різних адміністративних районів м. Одеси. Епізоотологічні дослідження проводили згідно методичних рекомендацій “Методы эпизоотологического исследования и теория эпизоотического процесса” (Джупина С.І., 1991). Згідно методики вивчали: показники неблагополуччя з демодекозу в
м. Одесі, превалентність, інцидентність, сезонність, сприйнятливість до збудника собак різних порід, вікових і статевих груп, територіальні, часові і популяційні межі епізоотичного процесу, механізм і шляхи передачі інвазії. Діагностику демодекозу собак проводили комплексно на підставі епізоотологічних даних, клінічних ознак хвороби та результатів лабораторних досліджень. Клінічне дослідження тварин проводили за загальноприйнятими методами. При клінічному обстеженні звертали увагу на загальний стан хворих тварин, з’ясовували час захворювання, а також враховували породу, вік, стать, локалізацію і площу ураження. Пальпацією встановлювали характер патологічних змін шкіри, звертали увагу на наявність та вираженість свербежу. Для лабораторного підтвердження діагнозу з кількох уражених ділянок на межі із здоровою шкірою робили глибокі, до появи крові, зскрібки, які поміщали на предметне скло, додавали 1-2 краплі мінеральної олії чи очищеного гасу, накривали іншим предметниим склом і розглядали під малим збільшенням мікроскопа (ок. 10 х об. 9). Наявність в матеріалі кліща Demodex canis на різних стадіях розвитку слугувала підставою для постановки діагнозу на демодекоз.         

Кров для дослідження відбирали із латеральної підшкірної вени передньої кінцівки собаки вранці до годівлі. У крові визначали: вміст гемоглобіну, кількість еритроцитів, лейкоцитів, кольоровий показник, швидкість осідання еритроцитів, виводили лейкограму за загальноприйнятими методами (Кондрахін І.П., 1985). Біохімічні дослідження сироватки крові проводили на біохімічному аналізаторі фірми “Cobas mirra plus”. Для цього використовували спеціальні набори реактивів, виготовлені ТОВ НВП “Філіст – Діагностика” (м. Дніпропетровськ) і додані до них методики досліджень. Біохімічні дослідження включали визначення активності аспартатамінотрансферази (АсАТ), аланінамінотрансферази (АлАТ), гаммаглутамілтранспептидази (ГГТ), лактатдегідрогенази (ЛДГ), лужної фосфатази (ЛФ), α-амілази, вмісту холестеролу, сечовини, креатиніну, білірубіну, концентрації глюкози. Вміст загального білка в сироватці крові визначали рефрактометричним методом за Рейссом (Бокуняєва Н.І. і ін., 1975) та на біохімічному аналізаторі.

Набір медикаментів для лікування собак, хворих на демодекоз, підбирали в залежності від форми клінічного перебігу хвороби. Тактика лікування передбачала вплив лікарських засобів на збудника хвороби, а також на тканини, органи і системи організму собак, що безпосередньо пов’язані з патогенезом захворювання. Лікування хворих на демодекоз собак проводили комплексно і включали етіотропну, симптоматичну, імуностимулюючу і протигістамінну терапію. З етіотропних препаратів використовували амітразин, дектомакс і сірковмісну мазь. Для симптоматичного лікування застосовували гепатопротектори (карсіл,   гепаві-кел), стимулятор обміну речовин (катозал), імуностимулятори (байпамун, риботан), протигістамінні препарати (кетатіфен, тавегіл, діазолін, лоратодин). При необхідності, в окремих випадках, використовували антибіотики (байтрил, бетамокс), 0,05% розчин хлоргікседина біглюконату та 1% водний розчин метиленового синього, лінімент бальзамічний за Вишневським.

Лікування собак проводили за двома схемами. Схема лікування собак при локальному демодекозі (луската форма) включала використання амітразину один раз у три дні (6-8 обробок), сірковмісної мазі один раз на три дні (6-8 обробок), катозалу (10-15 ін’єкцій), карсилу – по 1 пігулці 2 рази на день упродовж 30 діб.

Собак, хворих на пододемодекоз, лікували по цій же схемі, за виключенням зовнішніх обробок уражених ділянок. Місця ураження обробляли амітразином один раз у три дні упродовж 2-3 місяців і 0,05% розчином хлоргікседина біглюконату щоденно упродовж 2-3 місяців. Вологі уражені ділянки шкіри підсушували 1% водним розчином метиленового синього, а при ускладненнях застосовували лінімент бальзамічний за Вишневським. При отодемодекозі собак лікували за схемою, розробленою нами для терапії локального демодекозу (лускатої форми).

Схема лікування собак при генералізованому демодекозі (папульозна і пустульозна форми) включала використання дектомаксу один раз на тиждень (5-10 ін’єкцій), амітразину один раз у три дні упродовж 2-3 місяців, риботану через день (5-6 ін’єкцій), гепаві-келу через день упродовж 1 місяця, карсилу по 1 пігулці два рази на день упродовж 2 місяців і кетатифену по 1 пігулці в день упродовж 1 місяця.

Ефективність лікування визначали за загальним станом тварин, а також за станом шкіри в місцях, що були уражені і лабораторного дослідження зскрібків шкіри. При відсутності кліщів у зскрібках з уражених ділянок шкіри упродовж 6 тижнів після клінічного одужання собак, лікування вважали ефективним.

Цифрові результати матеріалів досліджень обробляли статистичними методами (Сосов Р.Ф., Глушков А.А., 1974) Вірогідність визначали за стандартними значеннями критерію Стьюдента. Різницю між двома величинами вважали вірогідною при рівні значимості Р<0,05.