СИРКО МАР’ЯНА ВАСИЛІВНА ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС ФРАНЦІЇ 1804 РОКУ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО КРАЇН ЄВРОПИ (НА ПРИКЛАДІ ПОЛЬЩІ ТА РУМУНІЇ )

summary

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, завдання, об’єкт і предмет, хронологічні, територіальні межі, методологію; розкрито наукову новизну отриманих результатів дослідження, їхнє практичне значення; містяться відомості про апробацію та публікації автора з теми дис-ертації, її структуру й обсяг. Розділ 1 «Історіографія, джерельна база та методологія дослідження» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1 «Стан розроблення проблеми в історико-правовій літературі» охарактеризовано наукові праці, в яких досліджувався Цивільний кодекс Франції 1804 р. та висвітлювався його вплив на еволюцію і застосування цивільного законодавства у країнах Європи, зокрема у Польщі й Румунії. Аналіз наукової літератури з предмету дослідження розпочинається з публікацій польських учених, зокрема розглянуто праці таких істориків права, як А. Айнекель, Е. Андрисяк, Ю. Бардах, В. Бартель, Т. Валахович, А. Вольтер, Г. Ґринвасер, С. Гродзіцкий, А. Дзядзьо, Я. Зьолек, Я. Івашкевич, Г. Коніц, Б. Лєсьнодорський, Д. Малець, Т. Менцель, Т. Опас, П. Риґула, В. Ростоцький, В. Собоцінський, К. Суйка-Зелінська, В. Урушчак, В. Цьвік та ін. Окрему увагу присвячено працям російських учених М. Дювернуа, В. Захватаєва, С. Пахмана, Г. Шершеневича. Виокремлено праці румунських науковців, зокрема Е.Люпан, В.Онізор, Й.Ромозан, А.Унгурян, І.Чаушеску, Д. Александреску, К. Алунару, та Ц. Хамангіу, які вивчали вплив Цивільного кодексу Франції 1804 р. на цивільне законодавство Румунії. Серед українських науковців вирізнено праці Б. Тищика, І. Бойка, Л. та С. Бостанів, В. Глиняного, В. Кульчицького, І. Левицької, В. Макарчука, Є. Харитонова, О. Блажівська, Р. Стефанчук та ін. У підрозділі 1.2 «Джерельна база дослідження» охарактеризовано нормативно-правові акти , які були чинними на території державно-політичних утворень Європи (Цивільний кодекс Франції 1804 р., Цивільний кодекс Польського королівства 1825 р., Румунський цивільний кодекс 1864 р., інші кодекси та закони, Конституції Польщі й Румунії), наукові праці, звіти офіційних державних інституцій, створених з метою кодифікації, реформування цивільного законодавства; судову практику; науково-практичні коментарі цивільного законодавства. Зазначені документи вміщені в офіційних вісниках законодавства: «Збірник прав», «Збірник законів». Звіти, протоколи кодифікаційних комісії, науково-практичні коментарі опубліковані в періодичних спеціалізованих виданнях : «Польській Феміді», «Судовому огляді», «Судовій газеті», «Огляді права і адміністрації», «Голосі судочинства» та ін.
У підрозділі 1.3 «Теоретико-методологічні засади дослідження» розглянуто наукові принципи, підходи та методи дослідження обраної наукової проблеми. Серед концептуальних 10
підходів використано системний та діа-лектичний підходи. Висвітлено особливості застосування традиційних для української науки історії держави та права історико-правового, порівняльно-правового, історико-порівняльного методів, котрі становлять методологічну основу дослідження. Охарактеризовано використання загальнонаукових методів – системного, логічного та психологічного, а також спеціальнонаукових методів – аналізу та синтезу історико-правових явищ, абстрагування, аналізу писемних джерел, тлумачення правових приписів. Розділ 2 «Цивільний кодекс Франції 1804 р. як визначне досягнення французької цивілістики» складається з двох підрозділів та п’яти пунктів. У підрозділі 2.1 «Причини розроблення, умови прийняття та джерела Цивільного кодексу Франції 1804 р.» охарактеризовано цивільне законодавство, що діяло у Франції напередодні революційних подій. Це джерела права різного рівня та юридичної сили, сповнені численних суперечностей. Загальнодержавне законодавство в умовах абсолютизму виражене в королівських ордонансах. У Північній Франції основним регулятором правовідносин були кутюми (збірники правових звичаїв), а в Південній Франції – римське право. Канонічне право визначало норми сімейних правовідносин. Велика французька революція зумовила потребу кодифікації норм цивільного права в єдиний систематизований збірник, оскільки в постреволюційних умовах згадані раніше джерела права були частково скасовані й прийняті нові цивільно-правові закони, які регулювали майнові та особисті немайнові правовідносини. З’ясовано, що основною метою кодифікації цивільного права Франції стало розроблення нормативно-правового акту, що діяв би на всій території Франції як єдиний, продуманий і чіткий звід цивільного законодавства. Наполеон Бонапарт вважав Кодекс необхідним не лише з правової точки зору, але й задля зміцнення створеного ним державного режиму, власного авторитету й реалізації особистих амбіцій стосовно абсолютної монархічної влади.
Підрозділ 2.2 «Структура та зміст Цивільного кодексу Франції 1804 р.» поділяється на п’ять пунктів. У пункті 2.2.1 «Структура Кодексу» з’ясовано, що Цивільний кодекс Франції 1804 р. складався зі вступу, трьох книг і 2281 статті. Структурно книги поділено на титули, розділи, підрозділи, а ті – на статті. Книги упорядковувалися за предметним критерієм, унаслідок чого отримали назви: «Про осіб», «Про майно і різні види власності», «Про способи набуття власності». Така структура відповідала системі римського приватного права: особи, речі, зобов’язання, спадкування. У пункті 2.2.2. «Право власності та інші речові права» проаналізовано правові норми другої книги Цивільного кодексу Франції 1804 р. «Про майно і різні види власності». З’ясовано, що Цивільний кодекс Франції 1804 р. виокремлював три форми права власності залежно від суб’єктів права: 1) приватна; 2) державна (власність народу); 3) комунальна (власність громади). Ми дійшли висновку про застосування принципу рівності всіх трьох форм власності й 11
рівність власників незалежно від соціального становища. Це сприяло розвитку французької економіки та економічному розвитку країв, які застосовували зазначені норми. У пункті 2.2.3 «Зобов’язальне право» проаналізовано положення Кодексу, які регламентували договірні й недоговірні зобов’язання. Зауважено, що у кодексі закріплювався принцип свободи договору та забезпечувались максимальні гарантії непорушності умов договору та обов’язковості їхнього виконання. Лише виняткові обставини могли зумовити недійсність договору чи бути підставою для його оскарження в суді. У підрозділі 2.2.4 «Шлюб і сім’я» проаналізовано норми сімейного права, зокрема ідея виведення інституту шлюбу зі сфери регулювання канонічного права, яка була революційною в галузі сімейного права. Застосована вперше у Франції, вона не одразу здобула популярність. Навіть на тих польських та румунських землях, де застосовувався Кодекс, це положення змінювалось відповідно до польської та румунської цивільно-правової традицій, котрі визнавали церковний характер шлюбу. У пункті 2.2.5 «Спадкове право» з’ясовано, що спадкове право ще не було самостійним цивільно-правовим інститутом. Спадкування розглядалося тогочасними французькими законодавцями лише як одним зі способів набуття права власності. Хоча Кодекс розрізняв спадкування за законом та заповітом, сам заповіт не належав до інститутів спадкового права, а вважався правочином, близьким до дарування, унаслідок чого правове регулювання заповітів здійснювалось на межі спадкового та договірного права. Порівнюючи положення Цивільного кодексу Франції 1804 р., Австрійського цивільного кодексу 1811 р., Цивільного та Сімейного кодексу України, ми дійшли висновку про домінуючий вплив на українську цивільно-правову традицію та цивільне законодавство саме норм французького цивільного права. Розділ 3 «Цивільний кодекс Франції 1804 р. як основа формування цивільно-правової традиції у польській юриспруденції» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Поширення чинності Цивільного кодексу Франції 1804 р. на території Варшавського князівства Французької імперії» зазначено, що Кодекс введено тут у дію з 1 травня 1808 р. указом Фрідріха Августа від 27 січня 1808 р. Впровадження в дію Цивільного кодексу Франції 1804 р. сприяло низці позитивних змін. Так, у Варшавському князівстві запроваджено ведення актів цивільного стану. Завдяки цьому прізвища й імена багатьох осіб були вперше внесені до офіційних документів. Якщо спочатку впровадження Цивільного кодексу Франції 1804 р. в юридичну практику Варшавського князівства зазнавало суворої критики стосовно способів його застосування, недосконалості перекладу тексту, то згодом критика обмежилася переважно неприйняттям окремих його приписів стосовно шлюбного права (визнання світського характеру шлюбу та можливості його розірвання через розлучення). Цю неузгодженість польської цивільно-правової традиції, яка передбачала визнання шлюбу духовним зв’язком та заперечувала роз-лучення, і французького цивільного права за часів існування Варшавського князівства так і не 12
було врегульовано. У підрозділі 3.2 «Трансформація цивільно-правових норм Цивільного кодексу Франції 1804 р. на польських землях у складі Російської імперії та на теренах Краківської республіки» зазначено, що у Королівстві Польському на початку його існування використовувалося законодавство Варшавського князівства. Для цивільного права Королівства Польського на початках існування цього державного утворення характерні часткові корективи Цивільного кодексу Франції 1804 р. Ці зміни пов’язані з неузгодженостями між французьким законодавством та польською цивільно-правовою традицією, зокрема стосовно сімейного права, окремі норми якого суперечили канонічному праву. Впродовж 1810-х рр. у Королівстві Польському здійснена реформа сімейного й іпотечного права на основі наполеонівської кодифікації, розпочата ще за часів Варшавського князівства. У політичному середовищі Королівства Польського 1818р. відновилася ідея створення польського національного Цивільного кодексу. Скликана 13 жовтня 1820 р. за вказівкою імператора Олександра І комісія із представників Сенату, Посольської ізби та Ради стану отримала завдання поступового опрацювання детальних змін книг і титулів Цивільного кодексу Франції 1804 р., насамперед розділу «Про осіб». Під час цього процесу було використано, зокрема, норми прусського цивільного права й Австрійського цивільного кодексу 1811 р. Проект першої книги Кодексу підготували у 1825 р., і Сейм ухвалив його як Цивільний кодекс Королівства Польського. У підрозділі 3.3 «Функціонування норм Цивільного кодексу Франції 1804 р. у Другій Речі Посполитій» зазначено, що відродження незалежності Польщі активізувало її співпрацю з Францією, зокрема стосовно участі французьких учених у різних сферах правового життя Другої Речі Посполитої, в тому числі – у сфері кодифікації права. Одним з першочергових завдань відродженої Польщі була кодифікація цивільного законодавства. У цій сфері існувала, фактично, правова багатоманітність, яка охоплювала норми французького, російського, прусського, австрійського та давнього польського цивільного права. Кодифікаційною комісією з урахуванням положень Цивільного кодексу Франції 1804 р. розроблено кілька законів, котрі регулювали цивільні відносини, а також низку кодексів – 29 листопада 1930 р. було прийнято Цивільно-процесуальний кодекс, 7 жовтня 1933 р. – Кодекс зобов’язань, а 27 червня 1934 р. – Торговий кодекс.
На підставі аналізу впливу Цивільного кодексу Франції 1804 р. на польську цивільну-правову традицію ми дійшли висновку, що його норми, зрештою (хоча й не одразу), були сприйняті позитивно та відображені у цивільній практиці – норми, які регулювали право власності, майнові відносини, зобов’язальне право, впровадження актів цивільного стану тощо. Однак значна частина норм, що суперечила цивільно-правовій традиції, так і не була сприйнята польським суспільством. Найбільше заперечень, зокрема, викликали норми кодексу, які 13
стосувалися сімейного права, насамперед, світ-ського характеру шлюбу та розлучень. Не сприймали польське суспільство та правники положення Кодексу, які поширювали цивільну правосуб’єктність лише на громадян. Унаслідок цього у польському цивільному законодавстві закріплювалась норма, котра прирівнювала у цивільних правах громадян та іноземців. Розділ 4. Вплив Цивільного кодексу Франції 1804 р. на формування цивільного законодавства Румунії складається з трьох підрозділів. У підрозділі 4.1. «Вплив Цивільного кодексу Франції 1804 р. на цивільне законодавство Румунії у другій половині XIX – на початку XX ст.» зазначено, що у 1859–1861 рр., у зв’язку з об’єднанням князівств Молдавії та Валахії за правління принца Александра Йоана Кузи, створено Князівство Румунія, яке 1881 р. стало королівством. У контексті уніфікації правових систем провінцій Молдови та Валахії, які мали певну специфіку, спричинену історичною традицією, зокрема місцевим звичаєвим правом, 1865р. прийнято Румунський цивільний кодекс, який складався з преамбули, трьох книг та містив 1914 статей. Правові норми більшості з них були запозичені з Цивільного кодексу Франції 1804 р., хоча Румунський цивільний кодекс не був його дослівним перекладом. У нього не були введені норми про окремі правові інститути, наявні у Цивільному кодексі Франції 1804 р. (зокрема, судовий поділ спільного майна подружжя, арешт боржника тощо). Деякі правові норми Румунського цивільного кодексу запозичені з інших джерел, насамперед – проекту Італійського цивільного кодексу та Бельгійського закону про іпотеку 1850 р. чи з румунського звичаєвого права, наприклад, стосовно врегулювання сімейних відносин, розлучення, опікунства та спадкування майна.
У підрозділі 4.2. «Зміни у цивільному законодавстві Румунії впродовж першої третини XX ст.» зазначено: політичні й соціально-економічні процеси, які відбулися у Румунії на початку ХХ ст., спричинили зміни у румунському цивільному законодавстві. Змін передусім зазнало трактування предмета власності: наприклад, за нормами ст. 480 Румунського цивільного кодексу 1864 р. його трактували як абсолютне право, а за Конституційним документом 1917 р., згодом – Конституцією 1923 р. та нормами спеціального цивільного законодавства – лише у вигляді соціальної функції. Це надало державі додаткові важелі впливу на цивільно-правові відносини; зокрема, у Конституційний документ 1917 р. впроваджено норму експропріації (примусового вилучення) власності для державних потреб. У Конституції 1923 р. наголошувалося на правовій рівності румунів, незалежно від соціального стану, окремий пункт акцентував на скасуванні усіх станових привілеїв, але дворянські титули залишалися. Нововведенням був пункт про рівність незалежно від усіляких «відмінностей народження» (тобто, на відміну від ХІХ ст., у першій третині ХХ ст. уже не мало значення була дитина закононароджена чи ні). Державна влада Румунії прийняла низку заходів для обмеження права власності. Так, ст. 18 Конституції 1923 р. визначала, що землі сільськогосподарського призначення у Румунії мають право купувати лише румуни від 14
народження та натуралізовані румуни. Значних змін зазнали норми Румунського цивільного кодексу стосовно юридичних осіб. Так, 6 лютого 1924 р. було прийнято Закон про юридичних осіб, згідно з яким юридичні особи були визнані такими, котрі не є фікцією (як визначалося за нормами Румунського цивільного кодексу 1864 р.), а мають «власну реальність», що має бути визнана державою на законодавчому рівні. У підрозділі 4.3. «Застосування румунського цивільного законодавства на українських землях Північної Буковини та Бессарабії у складі Румунії» зазначено: українські етнічні землі Північної Буковини та Бессарабії, які впродовж міжвоєнного періоду входили до складу Румунії, до того належали двом державам –Австро-Угорській та Російській імперіям відповідно, що визначило й цивільно-правові традиції місцевого населення. Після Першої світової війни румунські правники досягли порозуміння стосовно необхідності внесення змін до Румунського цивільного кодексу 1866 р., оскільки існувала необхідність привести у відповідність правове регулювання цивільних правовідносин на новоприєднаних територіях (Буковини, Бессарабії та Трансільванії) з цивільним законодавством Румунського королівства. Спеціальна комісія, призначена Міністерством юстиції Румунії, мала розробити проект нового Цивільного кодексу. Це завдання було виконане, але затвердження нового Кодексу зазнавало постійних перешкод. Тому уніфікація цивільного законодавства у міжвоєнній Румунії відбувалася поступово. Так, наприкінці 30-х років ХХ ст. на теренах так званої Старої Румунії та Бессарабії діяли однакові цивільно-пра-вові норми. Натомість у Трансільванії вони дещо відрізнялися аж до Другої світової війни. Фактично до кінця 30-х років у Румунії так і не було остаточно уніфіковано, зокрема цивільне законодавство.