Костиря, Інна Олександрівна. Сучасні геокультурні стратегії в політиці трансрегіональної комунікативної взаємодії

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної роботи, окреслено
стан наукової розробки проблеми, сформульовано мету й завдання, об’єкт і
предмет дослідження, його методологічні засади, визначено наукову новизну,
теоретичне та практичне значення отриманих результатів, подано відомості про
апробацію результатів роботи, публікації та структуру дисертації.
У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади
політологічного дослідження геокультури» – йдеться про діалектичний
взаємозв’язок політики та культури у глобалізованому середовищі сучасного
суспільства, визначено сутність, змістовні характеристики та методологію
вивчення геокультури.
У підрозділі 1.1 – «Наукові підходи до визначення сутності геокультури
та її ролі у політичному житті» – розглянуто концептуальні джерела поняття
«геокультура» та вплив геокультурних чинників на політику комунікативної
взаємодії держав.
Тематика дискурсу навколо проблематики дослідження є різноплановою:
філософські аспекти культури розглянуто в працях В. Андрущенка, І. Бойченка,
В. Відгофа, Ю. Вострякової, М. Михальченка та інші; зіставлення національних
і глобальних культурних норм здійснили А. Бадан, Л. Гордієнко, І. Гудзик та
інші; проблему національної ідеї та культури досліджували В. Брюховецький,
С. Вовканич, В. Вовкун, Л. Губерський та інші; культуру і владу, державну
політику вивчали О. Гриценко, Є. Кононенко, Л. Нагорна, Т. Нестерова,
В. Нікітін, О. Різник, М. Стріха, В. Солодовник, В. Скуратівський та інші;
питання української культури в європейському контексті досліджували
Ю. Богуцький, А. Колодій, М. Патлах, Н. Пелагеша, А. Портнов та інші;
конфлікт цінностей в українському суспільстві, сучасні аспекти політико-
культурної взаємодії аналізували О. Авксентьєв, М. Головатий, Л. Кочубей,
С. Денисюк, Є. Тихомирова та інші. Серед праць українських дослідників, які
вивчали процеси взаємодії цінностей в контексті розвитку політичної культури,
вирізняються роботи О. Бабкіної, В. Бакірова, К. Ващенка, А. Волинського,
В. Горбатенка, М. Горного, Л. Губерського, О. Докаш, В. Євтуха,
М. Калініченка, В. Кременя, І. Кресіної, Д. Круглашова, І. Кураса, Т. Лаврука,
Ю. Левенця, М. Лукашевича, Ю. Макара, В. Макара, М. Михальченка,
О. Новакової, М. Остапенко, В. Пазенка, А. Поліщука, А. Романюка, Н. Ротар,
Ф. Рудича, С. Рябова, В. Савельєва, З. Самчука, В. Стародубця, О. Токовенка,
А. Толстоухова, С. Тихомирова, Ю. Шайгородського, Ю. Шемшученка,
Л. Шкляра, П. Шляхтуна, В. Якушика та інших.
Вивченням особливостей процесу міжетнічної культурної взаємодії в
різних країнах займалися Л. Аза, І. Варзар, О. Картунов, І. Лосів, В. Малявін,
Л. Мицик, С. Распєрова, Е. Орлова, І. Хижняк; парадокси мультикультуралізму
аналізували Е. Гладских, М. Головатий, В. Корнієнко, В. Купрій, Л. Хобта,
Е. Хор, А. Чередниченко та інші; менеджмент і маркетинг в галузі культури,
питання української геополітики осмислювали М. Дмитренко, М. Драгичевич-
9
Шешич, В. Маддісон, В. Шахов та інші; геокультуру досліджували
С. Артановський, І. Валлерстайн, Д. Замятін, М. Каган, А. Кармін, Г. Нуришєв,
В. Стрєлецкий, С. Іконнікова, Ю. Узлов; тенденції розвитку
транснаціонального культурного простору сформулювали Т. Андрущенко,
Ф. Кесседі, А. Панарін, М. Решетніков, Є. Тихомирова, А. Уткін, Ф. Федорова,
В. Шохін; проблеми культурної стратегії Європейського Союзу вивчали
Д. Анджелло, О. Валевський, М. Весперіні, С. Гордона, М. Сімона, М. Шульга;
проблему ефективного впливу держави на сферу культури досліджували
О. Беннет, В. Бех, О. Богачова, К. Гасратян, В. Голомідова,О. Гриценко,
С. Здіорук, А. Леонова, Г. Нечай, Б. Парахонський, Г. Райт, О. Семашко,
Г. Онуфрієнко, С. Чукут, Р. Фішер та інші.
Зазначено, що необхідним елементом усвідомлення поняття
«геокультура» є осягнення сучасного значення феноменів глобальної культури і
культурної глобалізації, що були запропоновані у працях Р. Робертсона,
П. Бергера, Е. Сміта, А. Аппадураї. Вони представляють два основні тренди
міжнародної наукової дискусії про політико-культурні виміри глобалізації. У
межах першого напряму, ініційованого Р. Робертсоном, феномен глобальної
культури визначається як органічний наслідок універсальної історії людства, а
глобалізація осмислюється як процес стискання світу, його перетворення в
єдину соціокультурну цілісність. Другий напрямок наукового аналізу
культурних вимірів глобалізації, представлений концепціями Е.Сміта і
А. Аппадураї, трактує феномен глобальної культури як штучно створений
ідеологічний конструкт, активно пропагований і впроваджуваний у просторі
сучасних комунікацій. На основі аналізу новітніх наукових публікацій
визначено провідні підходи до дослідження проблематики геокультури. Один з
них інтерпретує геокультуру як глобальну культуру, інший  гетерогенне
середовище співіснування культур.
З’ясовано, що саме поняття «геокультура» до наукового обігу залучив
І. Валлерстайн, оперуючи також поняттями «глобальна культура» та «світова
культура». Під глобальною культурою вчений розуміє культурний спосіб
організації світового простору з виокремленням спільнот, що входять в багате
цивілізаційне ядро існуючого світу; спільнот, що виявляються периферійними;
спільнот, які займають позиції напівпериферії. Заслуговує на увагу висновок
дослідника про більшу продуктивність поняття «світова культура», яка означає
соціальну систему з осьовим поділом праці, здатну вмістити в себе безліч
різних «локальних» культур». С.Хантінгтон надав геокультуному погляду на
політику сучасного змісту. На його думку, ідеологія ніколи не буде грати
настільки важливої ролі в контексті міжнародної політики, як культурно-
історичні зв’язки.
Підсумовується, що геокультура презентує ту сферу політичної
діяльності, що базується на принципах культурно-цивілізаційного походження
політичної мотивації.
Підрозділ 1.2 – «Поняття «геокультурна стратегія» в осмисленні
сучасної політики трансрегіональної комунікативної взаємодії» – розкриває
10
сутності та функціональні навантаження геокультурних стратегій, їх роль у
формування комунікативної взаємодії різних народів та держав.
Увага дослідників до феномену комунікаційних процесів останнім часом
помітно посилилася за рахунок громадської значущості та актуальності
інформаційних технологій. У числі вітчизняних і зарубіжних авторів, що
активно вивчають комунікаційні процеси та механізми їх впливу на соціально-
політичне середовище, в першу чергу згадуються такі вчені як А. Вербицький,
В. Коган, Н. Леонтьєв, В. Миронов, В. Петренко, Г. Станкевич, І. Яковлєв та
інші. Чималу увагу проблемі комунікаційних процесів в суспільстві приділяли і
зарубіжні науковці: Р. Арон, Д. Белл, 3. Бжезинський, Дж. Брунер, Дж. Келлі,
М. Маклюен, Р. Маркузе, У. Найсер, Д. Рісмен, Ю. Хабермас та інші.
Узагальнення наукових розробок В. Цимбурського, В. Воронкової,
В. Нікітенка та інших дослідників дало можливість зробити висновок про
доцільність тлумачення геокультури як своєрідної геополітики, що ґрунтується
на культурних підставах та розподіляє суб’єктів на «своїх» і «чужих» не за
принципом політичної доцільності, а за ціннісною спорідненістю, спільністю
політико-культурних орієнтирів. Виходячи з цього, продуктивним видається
використання поняття «геокультурна стратегія» для дослідження культурних
впливів та засобів політики трансрегіональної комунікативної взаємодії країн.
Констатовано, що в сучасній політичній науці широкого вжитку набуло
поняття «стратегія». Слідом за Ю. Шайгородським, вивчаючи мотиваційно-
смислові основи суспільного розвитку, поняття «стратегія суспільного
розвитку» визначається як світоглядно обумовлена сукупність поглядів, оцінок
та принципів, які визначають загальне бачення шляхів розвитку; достатньо
абстрактний довгостроковий, максимально загальний (недеталізований),
послідовний, конструктивний, раціональний, підкріплений ідеологією, стійкий
до невизначеності умов середовища план досягнення успіху.
На підставі проведеного аналізу наукової літератури, запропоновано
авторське визначення поняття «геокультурна стратегія» як засобу
довгострокового політичного планування і оперування, заснованого на
мобілізації тих чи інших культурних ознак, які дозволяють суб'єкту
здійснювати політико-культурну ідентифікацію та комунікативну взаємодію на
підставі усвідомлення спільних ціннісних переваг. У контексті такої парадигми
змістом геокультурної стратегії стає розширення меж сфери культури, тобто
охоплення всього суспільства, всіх сфер його життєдіяльності творчим
процесом. Нині, коли творчий ресурс стає вагомим у всіх сферах життя, коли
інтелектуальна революція підкріплюється креативним процесом, надзвичайно
важливою є «м’яка» складова соціально-політичних інститутів та практик
інститутів, і, насамперед, культурна. Очевидно, що майбутній політичний
розвиток буде залежати від потужності культурного виміру держави та її
геокультурного потенціалу. Особливо важливими є геокультурні стратегії у
реалізації комунікативної взаємодії, оскільки комунікація в цьому дослідженні
розглядається за Ю. Хабермасом  як дія, орієнтована на взаєморозуміння,
головними критеріями якої є зрозумілість, правильність та раціональність.
11
У підрозділі 1.3 – «Методологія дослідження геокультурних аспектів
політики комунікативної взаємодії держав» – систематизовано методологічні
засади осмислення геокультури як стратегічного напрямку розвитку політики
комунікативної взаємодії.
Відповідно до об’єкту та предмету дослідження обґрунтовано
методологію стратегування як ефективного засобу здійснення політичної
діяльності. Стратегування постає у ролі повноцінної наукоємної методології
конструювання організаційної структури, здатної забезпечити саморозвиток,
високомобільність та гнучкість системи. При цьому, така система уповні
запрограмована самостійно усувати проблеми, що потенційно можуть виникати
у процесі політичної діяльності. Цінність стратегування полягає у його
організаційному застосуванні як внутрішнього механізму управління та
оптимізаційного засобу функціонування політичної системи, що здатний своєю
дією випереджати загострення будь-яких суспільно-політичних проблем.
Стратегування у політиці, фактично, відображає постійну структуровану
діяльність суб'єктів, спрямовану на досягнення чітко визначених цілей.
Провідною властивістю стратегування є здатність до методологічного
забезпечення розробки нових прийомів політичної діяльності, що найповніше
враховують умови суспільного розвитку як в окремій країні, та і в системі
міжнародних відносин.
З позицій антропоцентричного підходу визначено, що методологічною
парадигмою сучасної діяльності людини є творчість. Значення творчості у
структурі людської діяльності повинно зростати в міру перетворення
середовища існування – із природного в техногенне. Формування нової
соціально-економічної і політико-ідеологічної реальності перебуває в прямій
залежності від міри, з якою ці процеси будуть пронизувати стратегію творчо-
синтезуючої діяльності, наскільки в них будуть панувати принципи гуманізму,
здорової критичності, соціальної свободи, плюралістичності думок, високої
моральної відповідальності. Творчість за своєю сутністю і внутрішньою
логікою переплітається зі свідомістю, мисленням, пізнанням, критикою,
практикою, передбаченнями і політичними ідеалами.
Підкреслено продуктивність геокультурного підходу до вивчення
сучасних політико-культурних феноменів. Геокультурний підхід у дослідженні
взаємодії часових і просторових явищ орієнтований на дослідження
системотворчих зв’язків, що характеризують відносини культури і
національного простору, становлення локальних культурних форм. У західній
політичній думці його активно утверджував А. Тойнбі, в українській –
М. Грушевський, І. Лисяк-Рудницький, Є. Маланюк, у російській –
М. Данилевський, М. Бердяєв. За умов глобалізації геокультурні підходи до
вивчення просторової специфіки отримують нову динаміку у зв’язку з
диверсифікацією функцій держав, неможливістю контролювати культурно-
інформаційні потоки в межах національних кордонів.
У другому розділі – «Соціально-політичні аспекти формування та
розвитку сучасної геокультури» – окреслюються проблеми співвідношення
12
геокультури та політичної культури, культурно-ціннісної природи сучасного
політичного життя.
У підрозділі 2.1 – «Геокультура як зв'язок політичного, культурного та
географічного просторів» – геокультура постає як універсальний феномен, що
поєднує усі сфери сучасного життя, визначається роль геокультурних
складових у політичній культурі.
Важливими чинниками формування політичної культури певного
суспільства з-поміж інших визначено геополітичне положення держави,
соціальну і політичну структуру, характер внутрішніх суспільних відносин,
історичний досвід нації, рівень державної підтримки громадянських ініціатив,
доля наукової складової в політичному житті країни, політичні традиції,
доступність комунікацій між владою та народом, особливості національної
культури та національної психології.
У дослідженні йдеться про те, що до певної міри як частина політичної
культури, геокультура формується за тими ж закономірностями і тенденціями,
що й політична культура загалом. Відмінність полягає лише в акцентуванні
центральної ролі природних (географічних, екологічних, природно-ресурсних)
впливів на мотивацію та мету політичної діяльності. Водночас геокультура
підкреслює визначальну цінність територіальних багатств країн та планети, що
є найвагомішою інвестицією у владу в майбутньому. У зв’язку з цим, серед
чинників формування геокультури визначено, по-перше, усі чинники властиві
також політичній культурі, по-друге, усвідомлення або неусвідомлення
значення екологічного аспекту в житті країни, по-третє, ставлення до проблем
«розумного» використання національно-природних ресурсів, по-четверте,
ступінь розуміння географічної ролі та значення держави в світі.
Географічні чинники формування геокультури відносяться до
усвідомлення суспільством географічного (регіонального та планетарного)
значення власної держави в світі. По суті географічний чинник описує
віддзеркалення геополітичного змісту державної політики в свідомості мас та
еліти. Специфіка географічного впливу геокультури проявляється у складній,
багаторівневій структурі його прояву в свідомості суспільства. Неможливість
здійснення великих воєн з метою переділу сфер впливу змушує звертатися до
інших методів розширення впливу держави в світі. Яскравим прикладом впливу
географічного фактору на вітчизняну геокультуру може бути проблема
Європейського або Євразійського вибору України. Підстави даного дискурсу, в
першу чергу, відносяться до питання про культурний вибір України, територія
якої історично пролягає на географічному кордоні між Західною та Східною
цивілізацією. Інша сторона географічного аспекту геокультури пов’язується з
впливом природного ландшафту та клімату на політичну ментальність народів.
На думку багатьох дослідників в сфері психології ментальності різноманітність
натуралістичних пейзажів в країні зумовлює неоднорідність колективної
свідомості суспільства. Відтак, географічний чинник формування геокультури
описує дві особливості: політико-географічну – об’єктивність відображення
геополітичної сторони державної політики в свідомості населення, та фізично-
13
географічну – вплив природного ландшафту та клімату на політичну
ментальність суспільства.
Підрозділ 2.2 – «Гуманізація та демократизація політичної культури
комунікативної взаємодії у міжнародних відносинах ХХІ століття» –
присвячено аналізу гуманізації та демократизації політичної культури у системі
міжнародних відносин як сучасних проявів геокультури.
Відмічено такий процес останніх років як демократизація геокультури
міжнародних відносин. Його можна розглядати як загальну тенденцію розвитку
в інформаційному та глобалізаційному суспільстві. Становлення геокультури
міжнародних відносин здійснюється двома шляхами: 1) самоплинно – під
тиском демократичних процесів, що розгортаються у міжнародному просторі;
2) цілеспрямованим впливом міжнародної спільноти, яка залучає до цього
різноманітні засоби.
Визначено, що політична практика ХХІ століття виявила наявність двох
протилежних тенденцій. З одного боку, в різних частинах планети зберігаються
конфлікти, що зумовлені старими геополітичними процесами, до чого
додається негативна тенденція розвитку глобального ідеологічно
різноспрямованого тероризму. З іншого – у взаємовідносинах держав, країн і
народів спостерігається значне зближення і демократизація, що є ключовою
геокультурною тенденцією. Нова демократична і поліцентрична геокультура
приходить на зміну старій поляризованій геополітиці. Саме орієнтація на
культурно зумовлені, засновані на демократизмі, рівності й гуманізмі
взаємовідносини між різними міжнародними суб’єктами стає ключовою
ціннісно-смисловою тенденцією формування нових геокультурних реалій.
Завдяки цьому й відбувається формування нової, більш демократичної та
поліваріантної геокультури міжнародних відносин, в рамках якої
уможливлюються різні способи конструктивного взаємовпливу великих і малих
суб’єктів міжнародно-політичної та глобально-економічної системи.
З’ясовані соціокультурні та гуманітарні фактори, що поступово
набувають такого ж значення як політичні та економічні, а подекуди виходять і
на пріоритетні статусні позиції. З розвитком глобальної інформаційної
цивілізації відбувається геокультурний сплеск в міжнародних відносинах, адже
тепер ключовою цінністю стають не території і ресурси (як це було в
геополітичній матриці), а знання, технології, творчість, культурна самобутність
та автентичність. Регіональні культури набувають універсального змісту і
впливають на домінуючі культури західного світу, а «регіональна» різниця
культурного продукту сприймається як перевага.
Зазначається, що надзвичайно актуальним є вивчення ролі освіти та
засобів масової інформації у формуванні нових якостей суб’єкта геокультури
міжнародних відносин. Сучасна глобальна цивілізація часто окреслюється в
якості «суспільства знань», де освіта, наука, технології та комунікація
відіграють фундаментальну онтологічну й аксіологічну роль. При цьому освіта
в міжнародних відносинах  один із найважливіших інтеграційних факторів. На
рівні формування сучасної геокультури міжнародних відносин важливо
14
підкреслити світоглядно-ціннісне значення освітньої сфери. Саме освіта
сьогодні є найактивнішим провідником демократично-гуманістичних
аксіологічних установок серед молоді, а також інших вікових категорій.
Відкритість і демократичність освіти є одним із ключових факторів залучення
індивідуумів, громад, спільнот і цілих країн до вибору конкретного шляху
геокультурного розвитку. Інформаційно-комунікаційні засоби та мережі
уможливили в декілька останніх десятиліть повсюдне поширення політико-
гуманістичних та демократично-культурних цінностей. У цьому контексті
наголошується на відповідальності ЗМІ за змістовні й технологічні
характеристики інформаційних впливів.
У підрозділі 2.3. – «Роль громадських організацій у формуванні новітніх
геокультурних стратегій у міжнародних відносинах» – досліджується питання
специфіки функціонування громадських організацій у міжнародних відносинах
в умовах глобалізованого світу.
Відмічено, що у сучасній системі міжнародних відносин все енергійніше
й ефективніше заявляє про себе такий формат співробітництва як міжнародні
громадські організації. Вони спроможні набагато оперативніше, ніж держави,
реагувати на ті цивілізаційні та геокультурні виклики, які постають перед
людством в глобалізованому світі, насиченому факторами ризику та кризовості.
Сучасна парадигма геокультури передбачає передачу значної частини
суверенно-державних повноважень іншим суб’єктам внутрішньонаціональної
та міжнародної діяльності. Одним з таких суб’єктів, який на практиці вже
декілька десятиліть доводить власну ефективність, дієвість і результативність у
вирішенні важливих і складних проблем, і є міжнародні громадські організації.
Аналіз наукових джерел та політичних реалій дозволяє стверджувати, що
в сучасному світі під проводом найпотужніших демократичних країн починає
втілюватися геокультурна парадигма взаємовпливів, що поступово заміщає
парадигму володарювання сильніших над слабшими. Специфіка міжнародних
проблем, породжених в епоху глобалізації, вимагає взаємодії, взаємопідтримки
і кооперації, а не постійного взаємостримування і захоплення. Створюючи
принципово новий геокультурний стиль міжнародного співробітництва і
комунікації, міжнародні громадські організації доволі успішно виконують і
традиційні завдання, що завжди стояли перед професійною дипломатією.
Фактично сьогодні склався новий тип дипломатичної взаємодії – не професійна,
а громадська, яка подекуди діє навіть ефективніше й успішніше. Окрім того, ті
комунікаційні та структурно-функціональні інструменти, що можуть
використовувати у своїй діяльності міжнародні громадські організації, є
набагато менше обмеженими, ніж відповідні засоби, прийняті до використання
у міждержавному і міжурядовому співробітництві. Завдяки новій геокультурній
ролі міжнародних громадських організацій відбувається значна оптимізація
комунікаційних взаємодій між державами, країнами, громадами, професійними
та іншими спільнотами, а також індивідами з усього світу.
Підсумовується, що причинами збільшення кількості та впливу
міжнародних неурядових організацій є: виникнення глобальних проблем,
15
вирішення яких потребує не лише концентрації зусиль та спільних заходів
міжнародного співтовариства держав, але й залучення світового
громадянського суспільства; активізація демократичних процесів у сфері
внутрішніх і міжнародних відносин; поширення світового руху, спрямованого
на захист загальнолюдських цінностей та недостатні можливості окремих
держав та міжнародних організацій щодо дієвого розв’язання проблем
сьогодення; посилення громадського контролю над процесом розробки й
прийняття міждержавних рішень стосовно забезпечення захищеності життєво
важливих інтересів людини та суспільства у разі появи нових викликів і загроз
глобалізації.
Третій розділ  «Геокультурні складові єврорегіональних
інтеграційних стратегій» – присвячений аналізу геокультурних аспектів форм
та напрямів реалізації європейських інтеграційних стратегій як на глобальному,
так і на локально-регіональному рівні.
У підрозділі 3.1 – «Традиції культурної дипломатії країн Європи та їх
вплив на розвиток єврорегіональних стратегій»  розглядається сутність та
особливості культурної дипломатії як форми геокультурної стратегії держав та
специфіка її реалізації в країнах ЄС.
Аналіз стратегій двостороннього міжкультурного співробітництва в
межах ЄС дає можливість визначити три традиційні європейські моделі такої
співпраці, кожна з яких характеризується специфікою національних політичних
стратегій Франції, Великої Британії та Німеччини.
Відмічається, що культурна політика Франції за її межами завжди
ґрунтувалася на героїчному минулому цієї країни та її визначних досягненнях у
різних галузях культури і науки, слугуючи прикладом для наступних поколінь
не тільки французьких, але й іноземних державних діячів, духовних лідерів і
звичайних людей. Культура традиційно була і залишається ефективним
компонентом впливу французької дипломатії, що забезпечує, «м’яку
могутність» Франції. Французька модель політики міжкультурного
співробітництва й культурної дипломатії передбачає пріоритетну роль держави
в її реалізації на противагу англосаксонській моделі, де значну частину функцій
зі зовнішньої культурної діяльності бере на себе приватний сектор. Однак певні
елементи англосаксонської моделі були використані Францією в реалізації
зовнішньої культурної політики, зокрема, доктрини спрямованої франкофонії,
складовими якої є наступальна політика захисту французької мови й культури,
спеціальні просвітницькі та культурні програми, що мають відповідний
політико-ідеологічний контекст.
Сучасна британська модель політики міжкультурного співробітництва й
культурної дипломатії розкривається як така, що ґрунтується на принципі
«протягнутої руки». Основним інструментом культурної дипломатії Великої
Британії є Британська рада – приватний заклад, заснований у 1936 р. Нині у
світі нараховується понад 250 Британських рад у 110 країнах світу. Головними
їх завданнями є зміцнення позицій Великої Британії за кордоном; створення
умов для позитивного сприйняття зарубіжними урядами, бізнесменами та
16
інвесторами перспектив тісного співробітництва з британськими
представниками уряду та бізнесу; встановлення різноманітних міжкультурних
та освітніх контактів із громадянами інших країн.
Характерні риси сучасної німецької культурної дипломатії почали
формуватися після Другої світової війни, коли перед урядами Західної й
Східної Німеччини постало завдання позбутися негативних асоціацій та
ототожнень усього німецького з фашизмом, голокостом, геноцидом,
нетерпимістю до «інших» тощо. Саме тому німецька культурна дипломатія
була спрямована на формування образу «нормальності» («normality») країни.
Розкол Німеччини у 1949 р. призвів до протистояння та боротьби між двома
державами за право на «правильну» репрезентацію культурних надбань
німецького народу, яка тривала впродовж усього періоду «холодної війни».
Важливим етапом становлення німецької культурної дипломатії став прихід до
влади канцлера В. Брандта, уряд якого визначив нові пріоритети для культурної
дипломатії, назвавши культуру «третім стовпом» зовнішньої політики. У
ХХІ столітті, особливо після подій у США 11 вересня 2001 р., німецький
федеральний уряд ініціював нову програму у сфері зовнішньої культурної
політики – «Європейсько-ісламський міжкультурний діалог», спрямовану на
покращення розуміння ісламських культурних і релігійних традицій та
цінностей у Європі, налагодження політичного діалогу між двома культурно-
цивілізаційними об’єднаннями, формування позитивного образу європейської
культури в ісламських країнах тощо.
Підрозділ 3.2 – «Геокультурна інтеграція: сутність та особливості» –
присвячений аналізу сутності, основним підходам та геокультурним складовим
європейських інтеграційних процесів.
Стверджується, що у період глобалізації простір отримує новий вимір –
інтеграційний. Проаналізовано основні підходи до тлумачення змістовної
сутності євроінтеграції. Європейське співтовариство і Європейський Союз
можуть розглядатися як одна з багатьох міжнародних організацій; європейська
інтеграція в контексті порівняльної політології як вищий рівень національних
політичних систем і процесів; європейська інтеграція  як унікальне явище
політико-культурного самовизначення народів. Визначальна ознака новітніх
інтеграційних теорій, які мають адекватно пояснювати сучасні процеси і
окреслювати напрямки подальшого їх розвитку, – усвідомлення
поліваріантності тлумачення ролі та значення суб’єктів міжнародних відносин.
Наукові розвідки проблематики євроінтеграції, по-перше, доводять
недієздатність федералістського підходу саме на початковій фазі розвитку
євроінтеграції, тобто неможливість створення федеративної супердержави
попри існування у світовій практиці ефективних моделей такого устрою. По-
друге, цей принцип відображає сутність філософії розвитку євроінтеграції, а
саме: надання переваги практиці, а не формуванню апріорі ідеологем чи
теоретичних конструкцій, якими має керуватися практика. Концептуально
теорія ані на початку творення форм європейської інтеграції, ані нині не
визначалася детермінантою політичних рішень. По-третє, теоретичні
17
дослідження, предметом яких є еволюція інтеграції, її складові, механізми дії
ЄС, укладають значний плюралізм думок. Різні тлумачення стосуються,
насамперед, якісного визначення ЄС поряд з іншими міжнародними, а скоріш з
міжурядовими організаціями світу. Інший погляд – це тлумачення
євроінтеграції як одного з сегментів світової регіональної інтеграції або ж,
навпаки, акцентування унікальності євроінтеграційного процесу.
Розглядається європейська політика міжкультурного співробітництва, що
реалізується через стратегії, програми й проекти таких міжурядових
регіональних організацій як Рада Європи (РЄ), Європейський Союз (ЄС),
Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Центральна
європейська ініціатива (ЦЄІ), а також інших регіональних об’єднань, які
розглядають і розв’язують проблеми політики у сфері міжкультурних відносин.
Найважливішою стратегічною метою Євросоюзу є створення і зміцнення
єдиного культурного простору, реалізація в специфічному секторі
життєдіяльності країн ЄС. Вона передбачає збереження європейської
культурної спадщини, взаємодію культур народів Європи, посилення
європейської ідентичності, підвищення мобільності культпрацівників і
артистів, вільне переміщення культурних цінностей усередині співтовариства. З
метою зміцнення своїх позицій у світі Європейський Союз здійснює низку
програм розвитку та співробітництва з різними регіонами і країнами світу,
насамперед, країнами Азії, Африки та Латинської Америки. Складовим
елементом цієї співпраці є культурно-освітні аспекти. Важливу роль ці
програми відіграють на пострадянському просторі.
Підрозділ 3.3 – «Транскордонне співробітництво та його формалізація у
розвитку єврорегіонів» – спрямований на дослідження комунікативних аспектів
політики транскордонного співробітництва та його геокультурних вимірів.
Аналізується розроблена у рамках Європейського Союзу методика
моніторингу та оцінювання регіонального розвитку, яка забезпечує кореляцію
такого розвитку з регіональним урядуванням. Серед п’яти принципів,
запропонованих у Білій книзі  відкритість і участь, підзвітність,
результативність, послідовність і згуртованість. Ці принципи закріплюють
демократію та верховенство права в країнах-членах ЄС, мають практичне
застосування на всіх рівнях управління – глобальному, європейському,
національному, регіональному та місцевому. Ґрунтовну основу для розвитку
співробітництва в межах єврорегіонів створює ряд документів, прийнятих
Радою Європи. Насамперед, це «Європейська рамкова Конвенція про
транскордонне співробітництво різноманітних об’єднань і органів
територіальної влади» (Мадрид, 21 травня 1980 р.), «Європейська Хартія
місцевого самоврядування» (Страсбург, 15 листопада 1985 р.), «Декларація про
транскордонне співробітництво», прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи
6 листопада 1989 р. із нагоди 40-річчя з дня заснування Ради Європи,
«Віденська декларація глав держав і урядів-членів Ради Європії» (Відень,
9 жовтня 1993 р.), а також Додатковий Протокол до рамкової Конвенції про
транскордонне співробітництво (9 листопада 1995 р.) та «Пакт стабільності в
18
Європі», прийнятий у Парижі 21 березня 1995 р. міністрами закордонних справ
52 держав-членів ОБСЄ, де відзначається важливість ефективного
використання потенціалу транскордонного співробітництва для розвитку
свободи особи, ідей, добробуту і послуг в економічній, культурній,
адміністративній, гуманітарній сферах.
У роботі відзначено, що під транскордонним співробітництвом
Європейська Спілка розуміє сусідське співробітництво у всіх сферах
життєдіяльності людей, здійснюване через кордон між двома територіями,
регіонами або місцевими органами влади, або будь-якою іншою владою у
прикордонних регіонах. Розвиток і формування єврорегіонів слід розглядати як
додатковий чинник стабільності на Європейському континенті, інструмент для
досягнення порозуміння між народами і розвитку добросусідських відносин
між сусідніми країнами. Першою розповсюдженою формою транскордонного
співробітництва в Європі є єврорегіони. Нині в Західній, Центральній і
Південно-Східній Європі існує більше сотні євро регіонів, тобто таких форм
транскордонного співробітництва між територіальними громадами або
місцевими органами влади прикордонних регіонів двох або більше держав, що
мають спільний кордон, спрямовані на координацію їх взаємних зусиль і
здійснення узгоджених заходів у різних сферах життєдіяльності у відповідності
до національного законодавства і норм міжнародного права для вирішення
спільних проблем, обміну культурними досягненнями, співіснування,
взаємозбагачення культурних традицій і культурної дипломатії в інтересах
людей, що населяють ці території по обидва боки державного кордону.
Четвертий розділ – «Комунікативний потенціал геокультурних
стратегій у євроінтеграційній політиці України» – окреслює проблеми
реалізації геокультурних стратегій в політиці євроінтеграції України.
Підрозділ 4.1 – «Політико-правові засади інтеграційних стратегій у
зовнішній політиці України» – присвячений аналізу політико-правового
простору реалізації євроінтеграційних прагнень України.
Право постає як один з основних механізмів реалізації геокультурних
стратегій, що реалізуються в Україні, європейському просторі, світі. Поняття
геокультури застосовується для вирішення певних суперечностей, які
необхідно або долати, або залагоджувати, або сприяти їх толерантному
співіснуванню. Важливими галузями міжнародного права, на основі яких
можна продемонструвати, як діють правові засади регуляції геокультури
міжнародних відносин, є екологічне право та право охорони культурних
цінностей. Важливим з точки зору дослідження правових засад регуляції
геокультури міжнародних відносин є такий документ, як Конвенція ЮНЕСКО
про охорону нематеріальної культурної спадщини від 17.10.2003. Термін
«нематеріальна культурна спадщина», що в цій Конвенції застосовується є за
змістом доволі релевантним категорії «геокультура». Серед таких ключових
позицій можна відзначити: відтворюваність певними спільнотами, необхідність
передачі наступним поколінням, соціокультурна взаємодія з оточенням, з
іншими спільнотами, з природою, історичність і культурне різноманіття. Таким
19
чином, незважаючи на те, що сама категорія «геокультура» не є об’єктом
міжнародно-правового регулювання, стверджується, що її регуляція
відбувається через юридичне визначення інших, релевантних їй термінів в
міжнародно-правових документах різного рівня.
Визначено основні принципи правового регулювання геокультури
міжнародних відносин: 1) повага до державного і національного суверенітету;
2) можливість добровільної передачі суверенних прав на міжнародний рівень
для реалізації певних загальнозначущих цілей; 3) визнання геокультурної,
геополітичної, геоекономічної специфіки різних сфер міжнародного
співробітництва; 4) констатація факту про те, що певні проблеми сьогодні
можна вирішувати виключно на глобальному геокультурному рівні;
5) необхідність допомоги (а не експлуатації) з боку більш потужних суб’єктів
міжнародної діяльності менш сильним.
Порівняльний аналіз характеристик політико-правової бази регуляції
геокультурних трансформацій в Україні і європейському просторі, виявив їх
ідентичність, розбіжності й суперечності. У цьому аспекті ключовим
міжнародно-правовим параметром для сучасної України є рівень адаптованості
її внутрішньодержавного законодавства до нормативно-правових стандартів та
вимог Європейського Союзу. Для України останні два десятиліття є достатньо
складними і важливими в міжнародно-правовому вимірі геокультурних
трансформацій, оскільки наша держава взяла на себе цілу низку міжнародно-
правових зобов’язань, орієнтованих на адаптацію власного законодавства в
багатьох сферах суспільної життєдіяльності до стандартів та юридичних норм
ЄС. У цьому питанні яскраво проявляється єдність геокультурного тяжіння
конкретної країни до певної міжнародної спільноти та готовність закріпити
таке тяжіння не лише декларативно чи політично, але й на законодавчому рівні,
що є важливим аспектом саме правової регуляції геокультури міжнародних
відносин. Сьогодні такими актуальними напрямами, в тому числі й для
України, є регулювання глибини стратифікації суспільства (необхідне правове
врегулювання взаємовідносин у майнових, трудових та інших питаннях);
проблема міжнародного тероризму, боротьба з яким вимагає вдосконалення як
міжнародного, так і національного законодавства; закріплення принципу
універсальності прав людини над регіональними і державними культурними
особливостями; вдосконалення правового забезпечення прав етнонаціональних
меншин і спільнот (актуально з точки зору геокультури як всередині держави,
так і на міжнародному рівні); проблема міграції (в тому числі трудової) та
стирання державних кордонів (геокультурна нівеляція державних територій);
правове забезпечення доступу до інформації та культурних цінностей;
забезпечення прав людини у віртуальному просторі (глобально-інформаційна
проблема); проблема забезпечення права свободи совісті в контексті
цивілізаційних конфліктів.
У підрозділ 4.2 – «Партнерство України з ЮНЕСКО як сучасна форма
комунікативної взаємодії» – аналізуються положення щодо комунікативної
взаємодії України у світовому співтоваристві.
20
Відзначається членство України в ЮНЕСКО, що стратегічно орієнтоване
на сприяння розширенню міжнародного співробітництва вітчизняних наукових,
освітніх і культурних інституцій шляхом забезпечення їхньої участі у
програмній діяльності Організації. Як міжнародна організація системи ООН
ЮНЕСКО ставить перед собою завдання сприяти зміцненню миру й безпеки
шляхом розширення співробітництва народів у галузі освіти, науки й культури
в інтересах забезпечення загальної поваги до справедливості, законності і прав
людини, а також основних свобод, проголошених у Статуті ООН для всіх
народів без розрізнення раси, статі, мови чи релігії. Цей політичний імператив –
«сприяння миру і взаєморозумінню між народами»  став визначальним для
подальшої концептуальної ролі ЮНЕСКО. Україна активно виступає
ініціатором багатьох міжнародних програм і проектів, зокрема однією з перших
ініціювала використання інформаційно-комунікаційних технологій для
зміцнення миру, недопущення пропаганди війни, насильства й ненависті між
народами. Результатом її зусиль стала розробка i прийняття відповідної
Декларації ЮНЕСКО (1978 р.). Крім того, Україна є також одним із авторів
розробки Декларації ЮНЕСКО про раси i расові забобони.
Період членства в ЮНЕСКО України розглядається у ключі її
триразового обирання до керівного органу Організації – Виконавчої ради
(1981–1985 рр., 1995–1999 рр. та 2001–2005 рр.). Будучи ініціатором
міжнародних програм і проектів, Україна є активним учасником одного зі
ключових напрямів діяльності ЮНЕСКО – збереження всесвітньої культурної
та природної спадщини. У 1997 р. на 29-й сесії Генконференцiї ЮНЕСКО
Україна ініціювала звернення до ООН з метою проголошення Міжнародного
року захисту і збереження культурної спадщини. У ході 31-ї сесії Генеральної
Асамблеї ООН ця ініціатива знайшла своє відображення, тобто 2002 р. було
проголошено ООН Міжнародним роком світової культурної спадщини.
Результатом однієї з останніх ініціатив України стало проголошення
Генеральною Асамблеєю ООН Міжнародного року зближення культур у межах
якого в Україні у 2010 р. було проведено Міжнародний семінар «Роль
релігійних громад в управлінні об’єктами всесвітньої спадщини».
Підсумовується, що нині у сфері культури здійснюється забезпечення
ефективного виконання Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої
культурної і природної спадщини, проведення заходів щодо покращення стану
збереження і використання українських об’єктів, які вже знаходяться у Списку
всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а також включення нових українських
об’єктів матеріальної та нематеріальної спадщини; сприяння міжкультурному
діалогу. Враховуючи багатогранність культурного і природного багатства
України, провадиться активна робота щодо збільшення представленості
визначних українських пам’яток у Списку всесвітньої спадщини.
Підрозділ 4.3 – «Геокультурні стратегії політики українських
єврорегіонів» – присвячено аналізу особливостей реалізації політичного
плюралізму як принципу і цінності демократії в сучасних реаліях.
21
З’ясовано, що основним законодавчим підґрунтям у сфері
транскордонного та міжрегіонального співробітництва в Україні є Закон
України «Про транскордонне співробітництво», прийнятий 24 червня 2004 р.,
який визначає форми, за якими може здійснюватися транскордонне
співробітництво в Україні, а саме: у межах створеного регіону; шляхом
укладання угод про транскордонне співробітництво в окремих сферах; шляхом
встановлення та розвитку взаємовигідних контактів між суб’єктами
транскордонного співробітництва. Існуюче політико-правове поле України
дозволяє створювати і вести співпрацю в рамках єврорегіонів. Стаття 1 Закону
визначає, що єврорегіон є організаційною формою співробітництва
адміністративно-територіальних одиниць європейських держав, які
здійснюються відповідно до дво- або багатосторонніх угод про транскордонне
співробітництво. Отже, єврорегіони сприяють не тільки поглибленню та
посиленню добросусідських відносин між державами, але й є своєрідним
інструментом для інтеграції в європейські структури.
Відзначається позитивний вплив створення єврорегіонів на активізацію
транскордонної співпраці та реалізацію низки спільних проектів.
Єврорегіонами здійснено ряд вагомих проектів і програм, спрямованих на
розширення промислової кооперації та створення прикордонної
інфраструктури, розвиток місцевого самоврядування. В Україні у рамках
єврорегіонів уже розроблено та виконуються програми (проекти)
транскордонного співробітництва. Однак, зазначається, що значна частина
підписаних на регіональному рівні угод і меморандумів – це, зазвичай,
протоколи про наміри, констатація взаємного прагнення сторін до
налагодження ефективного співробітництва, а не розробка конкретних планів,
програм заходів і механізмів їх реалізації. Основною причиною низької
реалізації запланованих проектів є передусім брак фінансового забезпечення від
держави, а також власних коштів і владних повноважень місцевих органів
влади.
Одним із найперспективніших за участю української сторони визначено
єврорегіон «Нижній Дунай», до складу якого увійшли Одеська область з боку
України, райони Вулканешти, Кагул і Кантемир з боку Молдови і повіти Бреїла,
Галац і Тульча з боку Румунії. Одеська область – єдиний регіон України, який є
дійсним членом 6-ти європейських регіональних структур: Асамблеї
європейських регіонів, Асоціації європейських прикордонних регіонів, Робочої
співдружності придунайських країн, Конференції приморських регіонів
Європи, Асамблеї європейських виноробних регіонів та єврорегіону «Нижній
Дунай». Транскордонне співробітництво як інтеграційний інструмент сприяє
економічному і соціальному, політичному та культурному розвитку
прикордонних територій, задіяних у подібних програмах.
Єврорегіон «Буг» осмислюється як транскордонне об’єднання, до складу
якого входить Волинська область України, Люблінське воєводство Республіки
Польща та Брестська область Білорусі. Цей єврорегіон нині знаходиться на
початковому етапі формування, тому стратегія його розвитку повинна
22
передбачати реалізацію таких основних цілей: інтеграцію поселенських систем;
розвиток і вдосконалення інтеграції рекреаційної бази; соціальну сферу;
інтеграцію у сфері культури; співробітництво у сфері освіти і науки.
Закарпаття у дисертації розглядається як таке, що нині зміцнило
партнерські відносини з Саболч-Сатмар-Березькою областю Угорщини,
Кошицьким і Пряшівським самоврядними краями Словаччини,
Марамурешським і Сату-Марським повітами Румунії, Підкарпатським
воєводством Польщі, а віднедавна – і з рядом регіонів Чеської Республіки і
Німеччини. Така співпраця дала реальні результати в культурній сфері. Україна
через культурні заклади Закарпатської області активно сприяла програмам ЄС:
«Польща – Україна – Білорусь», «Угорщина – Словаччина – Україна», «Румунія
– Україна». Реалізація ефективної регіональної політики для України є однією з
нагальних проблем сьогодення, адже наявність чітко визначеної концепції
регіональної політики нашої держави, яка б відповідала вимогам
Європейського Союзу, може стати вагомим чинником, що позитивно
впливатиме на процес євроінтеграції України. Одним з найефективніших
механізмів у цьому контексті є використання переваг транскордонної співпраці.
П’ятий розділ  «Міжнародні геокультурні трансформації: тенденції
та перспективи»  формулює на основі проведеного дослідження тенденції та
перспективи геокультурних трансформацій у сучасному світі.
У підрозділі 5.1  «Розвиток та підсилення геокультурних аспектів
глобалізації»  висвітлено діалектичні взаємозв’язки та взаємовпливи
геокультури та глобалізації.
Узагальнюється, що сучасний світ у всій своїй багатоманітності єдиний і
його частини взаємопов’язані, бо глобалізація – це процес інтеграції держав і
народів у різних сферах діяльності. Основні причини глобалізації: перехід від
індустріального суспільства до інформаційного, до високих технологій; перехід
від централізації економіки до децентралізації; від національної економіки до
світової; використання нових комунікаційних технологій, Інтернету,
супутникового телебачення та інші.
Зазначено, що результати проведеного дослідження підтверджують
висновок про необхідність переходу від бінарної до тринітарної парадигми
дослідження глобалізації (І. Мітіна), яка ґрунтується не вивченні взаємозв’язку
економічних, політичних та культурних впливів. Будучи більш гнучкою,
м'якою, об'ємною, вона набагато краще підходить для вивчення і, головне,
побудови складних об'єктів. Міжнародне співтовариство визнало, що
плюралізм культур є рушійною силою розвитку держави, засобом, який веде
до більш повноцінного інтелектуального, соціально-політичного та духовного
життя людей.
Наголошується, що незважаючи на загальну складність та інваріантність
визначення, культурне поле містить ті провідні виміри, які формують та
унормовують не лише національний, але й глобальний стратегічний розвиток.
Мова йде про три взаємопов’язані сфери соціальної діяльності, де різні
суспільства та їх зовнішня діяльність можуть бути структурованими за
23
відповідним напрямом – політичним, стратегічним та організаційним. У
контексті зростаючого культурного різноманіття світу розвиток міжкультурних
комунікативних взаємодій та забезпечення міжкультурного діалогу є
фундаментальним. У взаємодії культур проявляються подвійні тенденції.
Взаємне засвоєння елементів культури, з одного боку, сприяє інтеграційним
процесам, взаємному збагаченню, обміну тощо, з іншого боку –
супроводжується посиленням національної самосвідомості, прагненням до
закріплення власної самобутності. Для будь-якої національної культури завжди
небезпечні як надмірне тяжіння до іншої культури, так і її самоізоляція.
Абсолютизація першої тенденції може призвести до поглинення або
обопільного занепаду обох культур. Водночас добровільна самоізоляція
культури позбавляє її самопізнання, яке розвивається шляхом взаємодії і
порівняння з іншим культурним феноменом. Такі тенденції повинні принаймні
урівноважувати одна одну, стимулюючи утворення елементів, яких бракує тій
або іншій культурі, поповнюючи відтак число націокультурних компонентів.
У підрозділі 5.2  «Розширення кола суб’єктів геокультурної
трансрегіональної взаємодії»  міститься аналіз суб’єктних характеристик
геокультурних трансформацій.
Йдеться про глобалізацію та демократизацію процесів міжнародного
спілкування, які приводять до залучення нових суб’єктів та розширення кола
геокультурних впливів. Для аналізу учасників міжнародних культурних
відносин доцільно використовувати їх класифікацію за рівнями: цивілізаційний,
регіональний, національний та локально-етнічний. На цивілізаційному та
регіональному рівнях активно формуються нові суб’єкти міжкультурної
взаємодії, зокрема, міжнародні неурядові організації стають суб'єктами світової
політики. Їх активна участь у міжнародному співробітництві зумовлює зміну
характеру світового політичного процесу, в перспективі може привести до
формування нових видів політичної комунікації на світовій арені.
У цьому контексті на національному рівні Україні рекомендується
активніше використовувати засоби публічної дипломатії для відстоювання
національних інтересів на міжнародній арені. Важливими завданнями на цьому
шляху є інформування закордонної громадськості про позицію Української
держави та суспільства, здобуття зворотного зв'язку від закордонної
громадськості, вплив на вироблення зовнішньополітичної позиції та стратегії
інших держав з урахуванням проукраїнської думки закордонної громадськості.
До виконання цих завдань мають бути залучені не лише МЗС та закордонні
дипломатичні представництва України, але й інші органи державної влади,
наукові установи, громадські організації, осередки українства за кордоном,
українські та українофільські бізнес-кола тощо.
Таким чином, мова йде саме про формування та реалізацію
геокультурних стратегій, які націлені, передусім, на згуртування демократичної
громадськості навколо вирішення української кризи шляхом формування
широкої мережі груп підтримки і тиску з громадян різних країн, які поділяють
спільні цінності суверенітету незалежних країн, територіальної цілісності та
24
недоторканності кордонів, гарантування прав та свобод особистості. Перед
українською державою сформоване завдання у максимально стислий термін
розробити та почати реалізовувати культурну стратегію комунікативної
взаємодії як на національному, так і на міжнародному рівнях. Завдання такої
стратегії полягає у визначенні ціннісних орієнтирів суспільного розвитку в
умовах економічної кризи і зовнішньої агресії, встановленні перешкод
розповсюдженню деструктивних ідеологічних настанов у громадській
свідомості, сприянні формуванню державницьких цінностей. Країна потребує
розробки та затвердження базового документа щодо дій у сфері культури як
чіткої стратегії державної політики. Вагомою частиною такої стратегії повинна
стати децентралізація культурної політики, яка пов’язана із комплексом
складних фінансових і організаційних проблем. Громадам варто надати
можливості самостійно вирішувати проблеми збереження місцевих
національно-культурних й етнографічних традицій, визначати шляхи розвитку
закладів культури. За центральною владою мають бути закріплені
повноваження з реалізації загальнодержавних програм культурного поступу та
утримання об’єктів національного значення. Водночас децентралізація не
повинна бути засобом політичних спекуляцій і загрожувати єдності
культурного простору.
У підрозділі 5.3  «Перспективи трансформації геокультурних цінностей
у ХХІ столітті»  систематизовано геокультурні ціннісні засади сучасного
глобального розвитку.
Осмислено геокультурні цінності, які складають своєрідну матрицю
соціально-політичних відносин, яка заснована на загальнолюдських цінностях.
Такими цінностями виступають толерантність та культурна відкритість. В
основі принципу взаємної толерантності  розуміння недосконалості будь-
якого життєвого стилю і визнання права будь-якої особи чи спільноти на
вільний вибір і зміну власного життя. Параметри ціннісної матриці
міжнародних відносин формуються також у контексті становлення ідей
«глобального гуманізму», демократії і «колективної безпеки». Тенденція до
гуманізації відносин і діяльності становить характерну особливість сучасного
етапу розвитку системи міжнародних відносин. З позицій міжнародно-
політичної теорії гуманізація трактується як зростання значущості і впливу
моральних норм в сфері міжнародних відносин, включаючи повніше
забезпечення прав і свобод людини в усіх галузях життєдіяльності, визнання
самої людини, окремого індивіда найвищою цінністю.
Міжнародна практика показує, що загальною закономірністю розвитку
міжнародного співробітництва в галузі прав і свобод людини, з одного боку, є
зростання прагнення держав брати в ньому активну участь, з іншого  темпи
такої участі залежать від існуючих на національному рівні реальних соціально-
економічних і політичних гарантій забезпечення цієї норми. У сучасних умовах
концепція прав людини все більше стала асоціюватися з відповідальністю
держави перед міжнародним співтовариством за власну політику. Держави,
будучи повноправними суб'єктами міжнародного політичного процесу, при
25
реалізації зовнішньої політики зобов'язані виходити з міжнародних стандартів
прав людини.
У той же час феномен гуманізації міжнародних відносин розвивається
неоднозначно, на чому сконцентровано особливу увагу у дисертації.
Об’єктивно існують такі негативні явища як розвиток міжнародного і
регіонального тероризму, домінування у міжнародних відносинах егоїстичних
національних інтересів держав, неефективність міжнародних організацій при
вирішенні ряду питань. У світі все ще багато країн, де систематично
порушуються права людини. Відома міжнародна правозахисна організація
Human Rights Watch констатує істотні проблеми такого характеру в 90 країнах і
територіях світу, і зазначає, що порушення прав людини зіграли не останню
роль у зародженні або посиленні багатьох сучасних криз, ключ до розв'язання
яких  в захисті прав і свобод, забезпеченні демократичних процедур. З іншого
боку, відзначається прогрес у можливостях захисту індивідуальних і групових
прав, розвиток міжнародного гуманітарного права, зростаючий вплив
правозахисних і гуманітарних неурядових організацій в міжнародних
відносинах. Обидві точки зору, у кінцевому вимірі, не суперечливі, оскільки
характеризують різні аспекти об'єктивно існуючого процесу. Розвиток
демократичних геокультурних цінностей міжнародних відносин пов'язаний із
реалізацією позитивного потенціалу процесу глобалізації. Цей потенціал можна
реалізувати в раціональних і гуманних формах лише на фундаменті локальних і
регіональних демократій. Відповідно, найважливіша системна закономірність
нинішнього світового розвитку виражається в домінуванні демократичних
геокультурних цінностей над універсалістськими парадигмами глобалізації.