Хомрач, Вікторія Петрівна. Політико-мовна ідентичність громадян України: стан та тенденції розвитку

summary

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета,
завдання, об’єкт, предмет, формулюються положення наукової новизни,
зазначається зв'язок із науковими програмами, планами, темами,
характеризуються теоретичне та практичне значення, апробація одержаних
результатів і структура дисертації.
У першому розділі дисертаційної роботи – «Теоретичні засади
дослідження політико-мовної ідентичності» – визначаються теоретичні
підходи до ідентичності, зокрема досліджується феномен національної
ідентичності та роль мови у формуванні політичної ідентичності.
У підрозділі 1.1 – «Категорія ідентичності у контексті вивчення
особливостей політичної культури» – розглядаються теоретичні підходи до
визначення ідентичності, а саме соціологічний, психологічний, етнологічний,
філософський, історичний, політологічний; розмежовуються поняття
«ідентичність» та «ідентифікація». Визначення вказаних категорій пов’язане з
розумінням їх діалектичної взаємообумовленості – ідентичність визначається
якістю ідентифікації, а остання, відповідно, залежить від стану і властивостей
ідентичності. Ідентичність формується на основі відповідної національної
парадигми на перетині національно-історичної, соціально-психологічної,
соціокультурної, політико-культурної та інших сфер. Структура ідентичності
динамічна і змінюється залежно від значення її складових (особливості
національної культури, етнічні характеристики, звичаї, вірування, міфи,
моральні імперативи і подібне).
7
Стверджується, що вагомий внесок у дослідження сутності національної
ідентичності, з'ясування її складових здійснили зарубіжні дослідники:
X. Арендт, П. Бергер, М. Вейнер, Е. Вілсон, Е. Гелнер, М. Грох, Е. Еріксон,
Т. Кузьо, X. Лінц, X. Ортега-і-Гассет, І. Прізл, Е. Сміт, А. Степан, В. Хесле,
Е. Хобсбаум, Р. Шпорлюк та інші. Становлення національної ідентичності та
формування національної спільноти в контексті вивчення етнонаціональних і
соціокультурних проблем розглядається у працях багатьох вітчизняних
науковців: І. Варзаря, Я. Грицака, О. Картунова, А. Колодій, І. Кресіної,
В. Лісового, Л. Нагорної, О. Майбороди, М. Обушного, Ю. Римаренка,
М. Розумного, Т. Рудницької, А. Ручки, Ю. Саєнка, В. Трощинського,
Л. Шкляра, М. Шульги та інших. У вітчизняній науці поняття національної
ідентичності є ключовим при аналізі витоків української національної ідеї.
У підрозділі досліджено різновиди ідентичності: етнічна, культурна,
регіональна, геополітична, цивілізаційна, громадянська. У сучасній політичній
науці національна ідентичність розглядається у соціально-політичній або
громадянській і етнонаціональній формах. Перша базується на використанні
організаційних, ідеологічних ресурсів держави, котра надає перевагу соціально-
політичному змісту національної ідентичності. Друга є завершеною формою
розвитку етносу, оскільки його культура і етнічність поглинають культуру і
етнічність меншин. Політологічний аналіз національної ідентичності акцентує
увагу на певних її орієнтирах, об’єктивними ознаками яких є наявність
громадянства, економічних інтересів, державної мови. В Україні до
конструювання сучасної української ідентичності як частини європейської
спільноти, де національний суверенітет сприймається як перспектива членства
в ЄС, використовується технологія гібридизації, що відкриває шлях до
уніфікації національно-державних організацій. Національна ідентичність як
форма партикулярності набуває узагальнених ознак.
У підрозділі 1.2 – «Мова як соціокультурний чинник політичної
ідентичності: аналіз сучасних наукових підходів» – досліджується
основоположне значення мови у процесі ідентифікації з певною нацією. Окрема
увага приділяється розгляду примордіального, модерністського та
постнекласичного або конструктивістського підходів до проблеми.
Аналізуються сфери конструювання мовної ідентичності (освіта, публічне
спілкування), обґрунтовується необхідність їх наукового осмислення,
політичного врегулювання та законодавчого санкціонування. З огляду на
високий ступінь політизації мовного питання в Україні, вперше у політичній
науці пропонується поняття «політико-мовна ідентичність», що визначається як
самоідентифікація громадянами з-поміж інших з певною лінгвістичною групою
і базована на цьому політична ідентичність, політична діяльність і політична
участь.
Підкреслюється, що часто ідентифікація за мовною ознакою може
слугувати у якості ототожнення зі зовнішньою загрозою, потужного
мобілізуючого та інтегративного фактору для носіїв тієї чи іншої ідентичності.
Мовна ідентичність є ціннісним світоглядним індикатором, центральною
категорією культурної ідентичності. Мова виконує функції збереження та
8
відтворення символів і змістових елементів ідентичності, уособлює істотну
форму демонстрації, прояву і передачі змісту культури, поєднує її в системне,
відносно цілісне й однорідне утворення.
У підрозділі йдеться про феномен політико-мовної ідентичності, що через
свою конфліктогенність може безпосередньо або опосередковано впливати на
національну безпеку держави, політичну згуртованість, визначення і підтримку
політичного курсу розвитку. В Україні сферами ескалації мовного
непорозуміння можуть бути офіційно-ділова, мас-медійна, сфери освіти, науки,
обслуговування, реклами та інші.
У другому розділі – «Політико-мовна ідентичність у структурі
національної ідентичності громадян України» – досліджено особливості
політизації мовного питання в Україні, проаналізована законодавча та правова
база, яка регулює мовну політику та впливає на політико-мовну ідентичність
громадян.
У підрозділі 2.1 – «Соціокультурні передумови формування політико-
мовної ідентичності громадян України» – розглянуто причини та наслідки
спілкування російською мовою в Україні та процес асиміляції, який відбувався
внаслідок дій органів державної влади, спрямованих на обмеження сфери
використання або й взагалі викорінення мови, культури, традицій, способу
життя та інших духовних цінностей етнічних меншин, вживання заходів щодо
позбавлення їх етнічної пам'яті, послаблення етнічної свідомості. Аналіз праць
західних вчених свідчить, що асиміляція поділяється на дві форми: природну
(natural) та насильницьку (compulsory). Природна або історично-об’єктивна
асиміляція відбувається при довготривалому безпосередньому (побутовому,
виробничому та ін.) спілкуванні різних етнонаціональних спільнот, що
обумовлена рівноправною горизонтальною взаємодією у різних сферах
суспільного життя. Головними критеріями добровільності асиміляції є взаємне
бажання, готовність і здатність до неї всіх учасників цього процесу.
Показано, що політико-мовна ідентичність українців є результатом
історичного розвитку території нинішньої України. Хронологія духовного й
фізичного придушення української мови починається з кінця XVI ст. після
прийняття Люблінської унії, а на територіях підвладних Московській державі,
згодом Російській імперії  відразу після Переяславської ради. Серед
культурно-політичних заходів асиміляції українського етносу слід виокремити:
позбавлення власної автентичної історично сформованої системи управління,
політичної влади і еліти, національних збройних сил; ліквідація національної
правової системи; руйнування національної системи освіти; переслідування і
закриття організацій громадянського суспільства; заборона незалежної преси;
релігійне поневолення.
Стверджується, що у 90-ті роки ХХ ст. українська мова набула значної
символічності. У свідомості більшості громадян вона уособлювала підкреслену
патріотичність і свідчення підтримки нового курсу розвитку незалежної
держави, стала мовою «антикомуністичних перетворень», здобувши імідж
«прогресивної». У дослідженні визначено об’єктивні передумови, які впливали
на формування політико-мовної ідентичності: етнічний склад, територія та
9
географічне положення, процес урбанізації, економічна ситуація, менталітет,
національний характер і культура, історична пам'ять, національні символи та
ідеали середнього класу, а з проголошенням незалежності  масовий білінгвізм,
вплив політичної еліти. Успадкована після радянського правління двомовність
нині використовується і найяскравіше проявляється у політичних спекуляціях
під час передвиборчих кампаній, для маніпулювання суспільною свідомістю у
боротьбі за владу та її утримання. В основі відмінностей між двома типами
ідентичностей, а саме проросійською та проукраїнською, міститься культурна
складова, яка виходить на перший план в дискусіях і часто займає домінуючу
позицію над соціальними та економічними напрямами.
У підрозділі 2.2 – «Політико-правове регулювання мовного питання як
чинник стабілізації суспільно-політичного розвитку» – проаналізована мовна
політика та сфери її впливу в сучасній Україні. До найхарактерніших
впроваджуваних заходів мовної політики відносять: обмеження і заборони
стосовно мов у тоталітарних країнах; вимоги знання мови при влаштуванні на
роботу (перш за все, державних службовців); встановлення гарантій
недискримінації за мовною ознакою; регулювання офіційної публічної сфери
(мова органів влади, діловодство, судочинство, арбітражне впровадження,
картографія); регулювання мовної роботи ЗМІ. Одночасно існують певні
обмеження стосовно впливу державної влади на мовну ситуацію в
демократичних країнах, які проявляються у ступені її втручання.
Досліджено політико-правове поле, що регулює мовну політику в Україні
та впливає на політико-мовну ідентичність її громадян (Конституція,
Декларація прав національностей України, Закони України «Про Європейської
Хартії регіональних мов або мов меншин», «Про національні меншини», «Про
ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи», «Про захист національних
меншин», «Про засади державної мовної політики»).
У 2012 р. зафіксований сплеск конфліктів довкола мовної політики та
окремих її аспектів на загальнодержавному та регіональних рівнях, з боку
державних органів, кампаній та приватних осіб. Йдеться про реальні або
декларативні спроби зміни офіційного статусу мови в Україні, а також системні
або окремі випадки застосування існуючої мовної політики та її порушення, в
рамках яких актуалізувався суспільний резонанс стосовно питань двомовності,
культурної ідентифікації громадян та самовизначення їх регіональних
об’єднань. Окремо проаналізовано Закон України «Про засади державної
мовної політики», визначені його загальнодержавні, регіональні масштаби та
сфери впливу на суспільне та приватне життя. Вищезазначений закон
відповідає за практичне застосування мови у публічній сфері, контролюючи
права громадян до найменших дрібниць. З’ясовано, що «мови меншин», а
фактично, російська мова юридично закріплювалася практично у всіх сферах
публічної комунікації в усній та письмовій формі. Особливістю застосування
закону є те, що надане російській мові право реалізується у трьох вимірах:
можливість повної заміни державної мови (переважно у регіональному вимірі);
можливість використання поруч і на рівні з державною у ролі перекладної;
запровадження і захист російської (або іншої «мови меншин») незалежно від
10
ініціативи і бажання регіональних громад й органів влади. Законом
допускається повна заміна і виключення державної мови у сфері: роботи
регіональних органів державної влади і органів місцевого самоврядування;
територіальних виборчих комісій під час організації виборів та референдумів;
організації судових процесів та їх документації; телерадіомовлення всіх рівнів;
навчання у ВНЗ і закладах дошкільного та середнього рівня; розповсюдження
аудіо-візуальної рекламної продукції, агітаційних матеріалів; друкованої
продукції службового, державного та комунального користування.
У підрозділі розмежовано основні поняття вищевказаного закону, а саме
«офіційна мова», «державна мова», «регіональна мова», «рідна мова»,
«національна меншина». Доведено недоцільність такого розмежування з огляду
на проблеми політико-мовної ідентичності громадян України та ще більшої
актуалізації явища білінгвізму в українському суспільстві.
У третьому розділі – «Мовний дискурс у політичному житті сучасної
України» – досліджено значення мовного питання та його ескалація у
передвиборчий період, проаналізовано громадянсько-політичні ініціативи з
мовного питання, дані соціологічних опитувань, моніторинги громадської
думки, неурядових аналітичних центрів, ЗМІ з цієї проблематики.
У підрозділі 3.1 – « Особливості розвитку політико-мовної ідентичності
у 2004 – 2014 рр.» – описані особливості використання мовної проблематики
суб’єктами виборчого процесу під час президентських виборів 2004, 2010 і
2014 рр. і парламентських виборів 2006, 2007 і 2012 рр. З’ясовано, що саме у
передвиборчий період спекуляція мовною проблематикою є найактуальнішою і
має штучний характер.
Проаналізовані меседжі з мовної проблематики, що використовувались у
передвиборчих програмах політичних партій в електоральних циклах 2004 –
2014 рр., дають підстави стверджувати про негативну реакцію на Закон України
«Про засади державної мовної політики» з боку суспільства та виникнення
конфліктів ідентичності на цьому ґрунті. При цьому динаміка розвитку
політико-мовної ідентичності якісно змінилася в бік зростання прихильності до
української мови. Проведені соціологічною службою дослідження
Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра
Разумкова спільно з Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва
показали, що у 2011 р. пріоритетне ставлення до державної мови виражене як
«пишаюся» було характерне для 32% опитаних, ставлення як «позитивне» – для
60,5% респондентів. Тоді як у 2012 р. цей показник змінився в бік зростання
прихильності за рахунок зростання поваги до мови з боку тих, хто ставився
позитивно, що виражається у цифрах відповідно: 36% і 55%. Досить суттєво
відображає стан мовної ідентичності опитування Українського центру
економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова «Яким
чином повинні співіснувати українська і російська мови в Україні? (динаміка
2005 – 2012 рр.)». Результати громадської думки щодо співвіднесення мов
показали, що українська повинна бути єдиною державною і офіційною мовою,
російська може використовуватись на побутовому рівні як і мови інших
національних меншин – 35,0% у 2005 р. і 43,6% у 2012 р.
11
Опитування населення демонструють позитивну динаміку змін суспільної
свідомості на предмет мовного питання і штучність сучасних колізій довкола
статусу української та російської мов в Україні.
За результатами моніторингів, що проводились Центром дослідження
суспільства у 2010 та 2011 рр. мовного питання стосувалися лише 2%
конфліктних подій. У 2012 р. цей показник зріс до 10%. У цей період
зафіксовано 380 «мовних» протестів, тобто 80% усіх конфліктних подій з цього
питання, які були зафіксовані за весь час моніторингу, починаючи з 2004 р.,
сталися у 2012 році. 92% цих виступів можна класифікувати як виступи на
захист української мови, або ж виступи проти запропонованих владою
законопроектів та прийнятого закону про мови. Результатом прийняття Закону
України «Про засади державної мовної політики» також стало витіснення
української мови з медіаландшафту, що відповідно посилило процеси
русифікації.
У підрозділі 3.2 – «Тенденції та напрями врегулювання політико-мовного
дискурсу в умовах соціокультурних протиріч» – здійснено огляд основних
положень, у яких відображаються позиції провідних спеціалістів та
міжнародних організацій у питаннях мовної політики, а також запропоновані
практичні рекомендації щодо збалансування політико-мовної ідентичності в
Україні.
Систематизовані дослідження аналітичних центрів дозволяють
стверджувати, що пріоритетними питаннями їх вивчення є сучасна мовна
політика, вірогідність конфліктів мовних ідентичностей, виборчі спекуляції на
ґрунті мови, значення Закону України «Про засади державної мовної політики»
2012 р. з огляду усунення міжнаціонального напруження і гармонізації мовних
відносин.
У дисертації проаналізовано позиції науковців, фахівців у галузі
соціокультурної політики, дослідження яких присвячені політичним та
культурним процесам в Україні.
Показано, що розвиток української ситуації демонструє відому з досвіду
зарубіжної соціолінгвістики закономірність, згідно з якою відсутність у державі
мовної політики також є політикою, що полягає у підтримці сильнішої мови.
Предмет регулювання мовної політики належать частково до сфери
етнонаціональних відносин і, відповідно, до площини державної етнополітики.
Зміст мовного аспекту полягає у закріпленні статусу української мови як
державної та забезпеченні її всебічного розвитку і функціонування в усіх
сферах суспільного життя на всій території держави, а також у гарантіях
вільного розвитку, використання і захисту російської мови, мов національних
меншин, сприяння розвиткові мовної самобутності всіх корінних народів і
національних меншин країни. Доведено, що державна мовна політика
визначається як політика розвитку, використання й захисту мов як атрибутів
трьох колективних суб’єктів суспільних відносин у країні: держави, корінних
народів, національних меншин. Вона покликана забезпечувати мовні права
українських громадян як складову прав і свобод людини.
12
Розглянувши та узагальнивши теоретичні здобутки, сформовано
практичні рекомендації щодо ефективної мовної політики в Україні. Така
стратегія має включати ряд заходів з впровадження мовного планування,
спрямованого на захист і підтримку державної мови, подолання деформацій
постколоніального мовно-культурного розвитку країни. Сьогодні українське
суспільство має усвідомити щонайменше два пріоритетних завдання щодо
впровадження та гармонізації мовної політики в державі. Перше полягає у
подальшому теоретичному дослідженні мовних конфліктів, які наразі мають
місце в суспільстві. Друге – у розробці заходів щодо розширення сфер вжитку
української мови на всіх рівнях.
Проведене дослідження дозволяє зробити ряд висновків.
На сучасному етапі розвитку політичного знання, в складних і
суперечливих умовах політико-культурного життя суспільства теоретичний
аналіз поняття «ідентичність» варто реалізовувати на міждисциплінарному
рівні з урахуванням політологічного, соціологічного, філософського,
історичного методологічного інструментарію. Виходячи з того, що кожна
людина є поліідентичною, слід зосередити увагу хоча б на основних типах
ідентичності, притаманних середньостатистичному громадянину  культурній,
регіональній, геополітичній, цивілізаційній, громадянській, національній.
Остання у сучасній політичній науці розглядається у двох формах: політичній
або громадянській (базується на використанні організаційних, ідеологічних
ресурсів держави) та етнічній (завершена форма розвитку етносу). Як
поєднання етнічної та політичної, феномен національної ідентичності знайшов
своє оформлення в окремих підходах, таких як примордіальний,
модерністський, постнекласичний або конструктивістський. Поняття
«національна ідентичність» характеризують такі її об’єктивні ознаки: наявність
громадянства, спільне суспільно-політичне життя, економічні інтереси,
державна мова, духовні цінності, перспективи. Формування ідентичності
потребує свідомих зусиль держави і суспільства, політичних та управлінських
еліт, духовних лідерів нації і самих громадян. За умови слабкості структур
громадянського суспільства особлива роль і відповідальність покладаються на
владу та її здатність сформулювати і реалізовувати відповідну державну
політику.
Національна ідентичність утверджується через велику кількість
механізмів і каналів, але, найперше, через забезпечення прав громадян, систему
виховання і освіти, державну мову, національні символи, культурне та мас-
медійне виробництво. Оскільки мова є однією із головних ознак нації та
національної ідентичності, саме міжособистісне спілкування є важливим
індикатором формування ідентичності. Мова є основою для збереження і
відтворення елементів ідентичності, найзмістовнішою формою прояву
культури, що оформлює її в цілісну систему. Явище мовної ідентичності є
основоположним для формування суверенітету і цілісності держави. Мовні
конфлікти можуть призводити до ціннісної дезорієнтації, відмови від власної
13
ідентифікації, маргіналізації, формування альтернативної культурної системи і
бажання об’єднатись з її носіями.
Формування політико-мовної ідентичності людини не залежить від місця
народження – набувається в процесі життя, а основними суб’єктами, що
впливають на неї є сім’я, етнос, соціум, держава. Виокремлено основні
фактори, які впливають її формування – це етнічний склад населення,
територія і геополітичне положення, процеси урбанізації, рівень економічного
розвитку та рівень розвитку середнього класу, менталітет, національний
характер і культура, історична пам'ять, національні символи та ідеали та інші.
Для політико-мовної ідентичності характерною є тенденція ризику, що має
високу вірогідність ескалації, фінальною стадією якої є мовний конфлікт або
конфлікт ідентичності. Запропонований у дослідженні предмет аналізу 
політико-мовна ідентичність  для українців є результатом історичного
оформлення території держави, основною перешкодою якого стала політика
асиміляції, що передбачала деформацію мовно-культурного простору і
проявилася у поширенні в сучасній Україні двох мов, кожна з яких претендує
на всю повноту функцій як у побутовому спілкуванні, так й офіційній сфері.
Дослідження формування політико-мовної ідентичності українців
показало, що конфлікти ідентичності, котрі виникають на мовному ґрунті є
штучними та з’являються в українському суспільстві через багатоманітність
етносів та недосконалу мовну політику держави. Однак, мовне питання в
Україні є наслідком не лише специфічної політики влади, а й обумовлене
зовнішньополітичними впливами, зокрема через укладання міжнародних угод
з іншими державами. В Україні однією з головних проблем на шляху до
консолідації політичної нації є наявність масового білінгвізму, що є наслідком
багатовікової відсутності власної державності і перебування українських
територій у складі різних держав. Пропагуючи білінгвізм, створюються
перешкоди утвердженню української мови і таким чином відбувається розмиття
політико-мовної ідентичності. Тому в сучасних умовах розвитку держави
однією з основних консолідуючих складових є ефективна мовна політика.
У ході дослідження основ мовної політики, а також враховуючи дані
соціологічних опитувань, виявлено, що до президентських виборів 2004 р. з
позицій національної безпеки мовне питання не перебувало на стадії ризику.
Прийняття Закону України «Про основні засади державної мовної політики»
(2012 р.) спричинило резонанс у суспільстві з мовних питань і призвело до
загострення проблем політико-мовної ідентичності, частково врегулювати які
вдалось шляхом відміни Верховною Радою України цього Закону.
Стабілізуючим факторам збереження політико-мовної ідентичності є заходи з
недопущення усунення мови і культури титульної нації, що сприятиме
консолідації спільноти. На законодавчому рівні це може бути встановлення, так
званих, «жорстких вимог» – мовних цензів, а також адміністративної
відповідальності, що покликані не допускати незнання державної мови
посадовими особами різних рівнів.
Головною перешкодою для конструювання оптимальної мовної політики
є тенденція поляризація мовних ідентичностей та формування на регіональному
14
рівні субнаціональних ідентичностей замість загальнонаціональної. При
вивченні передвиборчих програм політичних партій на предмет мовної
проблематики виявлено суспільні запити, що характеризується суспільно-
політичною ініціативою у післявиборчий період. Сумнівним, з точки зору
належної інформаційної підтримки мовної політики, є і стан вітчизняного
медіапростору. За даними Національної ради з питань радіомовлення і
телебачення станом на 2012 р. на одне україномовне видання припадало
чотири російськомовні. Аналогічна ситуація і на телебаченні, де здебільшого
пропагується двомовність. Станом на 2014 р. така тенденція змінюється на
користь української мови, втім цей чинник залишається контраверсійним і є
одним із мотивів, що впливає на електоральний вибір громадян України.
Запит українців на двомовність не є об'єктивним, оскільки нинішня мовна
ситуація в Україні склалася неприродним шляхом – впродовж століть
формувалася система духовно-культурної залежності України від Росії.
Світовий досвід свідчить, що офіційно двомовні країни характеризуються
темпоральністю свого становища, тяжіють до сепаратизму або встановлення
одномовності. Мовна ідентичність якщо не прямо, то опосередковано через
свою велику символічність, раціональне та підсвідоме ототожнення її з іншими
елементами того чи іншого етносу, ідентифікації її з певними історичними
подіями, образами, за рахунок свого центрального місця в культурній
ідентичності, здатна впливати на політичну єдність спільноти.
Втілення рекомендацій щодо гармонізації відносин на основі цінностей
громадянства є непростим, оскільки торкається ціннісних преференцій,
світогляду, що можуть легко подразнюватись із-зовні, загострюватись і
зосереджувати максимально можливо увагу громадян. До актуальних завдань
державної мовної політики належить впровадження мовного планування,
спрямованого на захист і підтримку державної мови, перспективу подолання
деформацій постколоніального мовно-культурного розвитку країни. Нині перед
українським суспільством стоїть, передусім, два завдання, що стосуються як
зовнішніх, так і внутрішніх аспектів функціонування й розвитку української
мови. Перше полягає у потребі випрацювати наукові засади державної мовної
політики, спрямованої на впровадження державної мови; друге – у розширенні
сфер її вживання. Знизити мовну напруженість в Україні можна шляхом
реалізації комплексу заходів: виправлення асиметричної двомовності за
рахунок підвищення престижу та статусу державної мови в державно-
владному, політичному, освітньому, науковому, медійному, правоохоронному
секторах; вибір ефективного механізму мовної стратегії, спрямованого на
розвиток української мови і підтримки на регіональному рівні мов
національних меншин; збереження публічної сфери спілкування винятково
державною мовою, розробка та санкціонування реальної дії стимулів
пріоритетності української мови; запобігання маніпуляціям регіональною
ідентичністю через встановлення відповідальності місцевих органів влади у
випадку неправомірних дій, спрямованих на порушення державної мовної
політики.
15
Загалом можна стверджувати, що політизація мовного питання в Україні
вже відбулася, а становлення феномену політико-мовної ідентичності у
суспільстві та набуття ним характеристик розвитку може бути предметом
подальших досліджень з актуальних проблем політичної науки.