ДЖЕРЕЛА КАНОНІЧНОГО ПРАВА (теоретико-правовий аналіз) Автореферат

Актуальність теми. Релігія та право – дві нормативні системи з спорідненими характеристиками, що з різних сторін урегульовують життя суспільства і протягом тисячоліть взаємодіють у найрізноманітніших формах. Одним з найцікавіших результатів такого співіснування стало виникнення суміжних релігійно-правових нормативних систем – сукупності норм, які врегульовують особливу сферу суспільних відносин.

Однією з найрозвиненіших і найвпливовіших релігійно-правових систем сучасності є християнське канонічне право, що виникло і сформувалося на базі християнської релігійно-філософської доктрини. Термін „канонічне право” за обсягом охоплює релігійно-общинні правові системи найбільших „традиційних” гілок християнства – православ’я та римо-католицизму. Це – діюча система релігійно-правових приписів, що реально врегульовує цілий ряд специфічних суспільних відносин, які не піддаються впорядкуванню в інший спосіб. Термінологічно для позначення цієї ж системи використовується і поняття „церковне право”. Незважаючи на певні відмінності, у східнохристиянській каноністиці ці два поняття прийнято вважати практично тотожними за обсягом і, оскільки під канонічним правом найчастіше розуміють позитивне право церкви, то у роботі використовуватиметься саме це поняття.

Релігія та церква посідають унікальне за значенням місце у житті суспільства. Будучи по суті аксіологічно-світоглядною формою пізнання світу, релігія, з одного боку, виступає як визначальний фактор при формуванні внутрішньої системи етичних оцінок, мотивацій та метафізичного світогляду віруючої людини, з іншого боку, вона в абсолютній більшості випадків є інституційно вираженим видом колективної свідомості, покликаним задовольняти релігійні потреби та впливати на суспільні процеси. Церква усвідомлює себе як особливу трансцендентно-іманентну дійсність щодо навколишнього світу, яка, однак, не розглядається як однорідне з державою утворення. Засвоївши багатовіковий історичний досвід їх взаємодії та намагаючись втілити в життя демократичні принципи, які в тій чи іншій мірі вважаються тепер загальноприйнятими засадами державного будівництва, переважна більшість сучасних держав залишила за собою виняткове право на визначення правового статусу релігійних організацій та контроль за реалізацією принципу свободи совісті. Виняткове врегулювання державою цієї сфери, окрім забезпечення вільного віросповідання, має за мету й уникнення різних типів соціальних конфліктів, які можуть спалахнути на релігійному ґрунті. Цей тип конфліктів, поряд з міжнаціональними та расовими, - один з найбільш розповсюджених різновидів глобальних конфліктів, що характеризуються особливим дестабілізуючим впливом і надзвичайно важко піддаються улагодженню. Однак, незважаючи на те, що існують чітко визначені державно-правові засоби врегулювання релігійних конфліктів, гіркий досвід історії та сьогодення (зокрема багаторічного розділення православ’я в Україні) свідчить, що лише їх недостатньо. У цьому аспекті значними потенційними можливостями як стабілізуючий фактор володіє сфера, що до цього часу залишається порівняно малодослідженою сучасною юриспруденцією та державними органами, до компетенції яких входить сприяння залагодженню міжконфесійних суперечок, - канонічне право. Воно є методологічною основою припинення конфліктів і найбільш значимим є його внесок у тому разі, коли суб’єкти конфлікту стоять фактично на одних догматично-віронавчальних і канонічно-правових засадах, як це можемо спостерігати на прикладі кризи православ’я в Україні. Саме у цій площині, можна вбачати неабияке практичне значення сучасних спроб вивчення канонічного права для держави та суспільства. Дослідження у цій сфері мають і важливе теоретичне значення (особливо для аналітичної юриспруденції), адже вони дозволяють вивчити систему права, що зберегла у собі багато архаїчних мотивів, і взаємодію права та релігії – двох систем соціальних норм. Послідовний теоретико-правовий аналіз джерел канонічного права через залучення нового матеріалу дозволяє розширити розуміння категорії джерел (форм) права, що сформовано на даний момент у теорії права.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали праці радянських правознавців: М.Г. Александрова, А.І. Денисова, С.Л. Зівса, С.Ф. Кечекьяна, М.М. Разумовіча, І. Сабо, Л.Р. Сюкияйнена, В.Є. Чіркіна, А.Ф. Шебанова та ін.; праці сучасних дослідників-правознавців: М.Ю. Варьяса, А.Б. Венгерова, О.Ф. Скакун, А.Ю. Калініна, А.А. Козловського, М.І. Козюбри, С.А. Комарова, В.В. Копєйчикова, В.О. Котюка, М.І. Матузова, П. Музиченко, Г.І. Муромцева, Ю.М. Оборотова, М.П. Орзіха, П.М. Рабіновича, Ю.В. Тихонравова, В.М. Хропанюка та ін., а також доробок відомих дореволюційних учених-юристів: Б. Кістяківського, Н.М. Коркунова, Л.І. Петражицького, М. Рененкампфа, В.І. Сергієвича, Є.М. Трубєцкого, В.М. Хвостова, Г.Ф. Шершенєвіча та ін. Важливе значення для написання дослідження мали праці відомих учених-каноністів: С.С. Бобчева, М.І. Горчакова, М. Заозерського, М. Красножена, О. Лотоцького, А. Мірлєса, єп. Никодима (Мілаша), М. Остоумова, А.С. Павлова, А.І. Покровського, І. Попова, Р. Поптодорова, М. Суворова, М. Фіолетова, В. Ципіна та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження відповідає підготовленій Інститутом законодавства Верховної Ради України „Концепції розвитку законодавства України на 1997-2005 роки”. Проблематика дисертаційного дослідження відповідає також науковій темі на 2001-2005 роки „Теоретичні засади становлення правової держави в Україні” (номер державної реєстрації 0102U005306), яка розробляється кафедрою теорії та історії держави і права юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.