БАСИСТА ІРИНА ВОЛОДИМИРІВНА ПРАВОВІ ОСНОВИ ПРИЙНЯТТЯ І ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ СЛІДЧОГО НА СТАДІЇ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми; вказано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету та задачі, об’єкт і предмет, методи дослідження; викладено наукову новизну й практичне значення одержаних результатів; подано відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.
Розділ 1 “Процесуальні рішення слідчого як елемент кримінальної процесуальної діяльності з розслідування кримінальних правопорушень” складається із чотирьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 “Генеза досудового розслідування та процесуальних рішень слідчого” в історичному аспекті розглянуто питання становлення й розвитку досудового розслідування та процесуальних рішень слідчого. Встановлено, що досудове розслідування формувалося як самостійна стадія кримінального процесу досить тривалий період часу. У стародавніх джерелах права: Руській Правді та Вічевому законодавстві, кодифікованих Новгородській і Псковській грамотах – визначалися основи та принципи судоустрою й судочинства того історичного періоду, що сприяли зростанню ролі публічної влади та права. Але ці правові пам’ятки, як і Литовські статути (1529, 1566 та 1588 рр.), норми Магдебурзького німецького й звичаєвого права, ще не містили чіткого порядку прийняття процесуальних рішень визначеними суб’єктами. Позитивних змін кримінальне процесуальне право набуло із середини XVII ст. за часів Речі Посполитої. Було вдосконалено досудове провадження, а в подальшому – визначено місце органів досудового розслідування в правоохоронній та судовій системах. У 1860 р. були засновані посади судових слідчих, на яких покладалося провадження з усіх злочинів, що належали до відання судів. У Статуті кримінального судочинства 1864 р., попри те, що попереднє розслідування було найслабшою частиною кримінального процесу (В.П. Даневський), у ньому йдеться про рішення (розпорядження), що оформлюються постановою мирового судді.
Подальші етапи становлення процесуальної діяльності відбувалися на основі радянського законодавства, яке визначалося характерними лише для нього підходами до побудови системи попереднього слідства загалом та процесуальної діяльності слідчого зокрема.
КПК УРСР 1922 р. покладав розслідування злочинів на народних слідчих, слідчих, які перебували при ревтрибуналах, військових слідчих і слідчих з найважливіших справ наркомату юстиції, які вже були наділені повноваженнями щодо прийняття значної кількості процесуальних рішень. Створення слідчого апарату в органах внутрішніх справ було обґрунтованим кроком правоохоронної політики та зумовлене необхідністю підвищення ефективності розслідування кримінальних правопорушень і прийняття обґрунтованих, своєчасних та законних процесуальних рішень процесуально незалежним суб’єктом. Лише із закріпленням у кримінальному процесуальному законодавстві в 1960 р. основоположних принципів процесуальні рішення слідчого вдосконалювалися та набували цілеспрямованої унормованої регламентації в КПК. Історичний дискурс засвідчив наявність низки негативних тенденцій, зокрема делегування законодавцем функції розслідування та прийняття процесуальних рішень у кримінальних провадженнях суб’єктами, для яких такі завдання були не властиві та другорядні, що суттєво зменшувало ефективність такої діяльності. Тому таких новацій слід уникати при вдосконаленні КПК 2012 р., а позитивні здобутки варто накопичувати й адаптувати в новому кримінальному процесуальному законодавстві.
У підрозділі 1.2 “Сучасний стан наукової розробки поняття й правових основ прийняття та виконання рішень слідчого на досудовому розслідуванні” проаналізовано норми кримінального процесуального законодавства та погляди науковців щодо розуміння процесуального рішення слідчого. Констатовано відсутність єдиного перспективного бачення й розгорнутого сучасного тлумачення дефініції процесуального рішення слідчого серед провідних науковців і, відповідно, його закріплення в значній кількості норм як КПК 1960 р., так і КПК 2012 р. На основі праць А.Я. Дубинського, П.А. Лупинської виокремлено характерні ознаки процесуальних рішень слідчого, а саме: правовий, владно-розпорядний, державно-владний, загальнообов’язковий, пізнавально-посвідчувальний, спонукальний, ініціюючий характер та їхня спрямованість на розв’язання конкретних кримінально-правових, кримінальних процесуальних і криміналістичних завдань. Раціональність такого поділу підтверджують результати проведеного анкетування 405 слідчих, з яких таку ознаку процесуального рішення, як державно-владне веління, що містить постановку цілей, обґрунтування засобів їх здійснення, висновки про виконання (або невиконання) конкретних процесуальних дій, виділили 165 (36,7 %) респондентів.
Системний аналіз кримінального процесуального законодавства та позицій науковців із цього питання дав змогу сформулювати власне авторське визначення процесуального рішення слідчого й розробити пропозиції щодо доповнення ст. 3 КПК України, оскільки констатовано відсутність сучасного концептуального підходу до законодавчого розуміння правового змісту процесуального рішення слідчого на стадії досудового розслідування та, відповідно, належних правових основ, закріплених у КПК для прийняття й виконання цілої низки початкових, прийнятих у ході розслідування та кінцевих рішень слідчого на стадії досудового розслідування.
У підрозділі 1.3 “Зарубіжний досвід правової регламентації процесуальних рішень слідчого” подано порівняльний аналіз кримінального процесуального законодавства ряду країн, що належать до різних правових систем. Констатовано, що у відповідному законодавстві держав англо-американської правової системи є чимало подібних рис із чинним КПК України щодо рішень, які мають право приймати працівники поліції та суд. Ряд документів, зокрема, такі як клопотання, є фактично ідентичними в процесуальному розумінні для України та Великобританії, однак процесуальні рішення слідчого в стадії досудового розслідування в процесуальному законодавстві держав англо-американської правової системи не виокремлюються.
Оскільки в кримінальному процесуальному законодавстві ФРН досудове розслідування фактично обезформлене, то до чинного КПК України можна було б імплементувати лише загальні принципи, закріплені в деклараціях міжнародного рівня, що стосуються вдосконалення механізму дотримання прав і свобод людини. Адже запровадження до КПК України інституту слідчого судді та наділення його широким колом повноважень, скасування стадії порушення кримінальної справи та інші нововведення є прямим запозиченням положень КПК ФРН. Обґрунтовано доцільність запозичення окремих положень законодавства Франції (щодо запровадження інституту на кшталт “обвинувальної камери”, яка розглядатиме законність і обґрунтованість досудового слідства загалом та прийнятих слідчим процесуальних рішень зокрема); Казахстану (щодо доповнення ч. 5 ст. 40 КПК України положенням про те, що незаконне втручання в діяльність слідчого передбачає кримінальну відповідальність, та чинного КК України нормою, яка б передбачала відповідальність за незаконне втручання в діяльність слідчого); Республіки Білорусь (щодо чіткої регламентації в одній нормі КПК процесуальних повноважень слідчого та прийняття на їх підставі процесуальних рішень; унормування права слідчого на призупинення виконання вказівок прокурора на період розгляду вищестоящим прокурором письмових заперечень слідчого на них) і Російської Федерації (щодо розгорнутого унормування в КПК поняття процесуального рішення слідчого) до чинного кримінального процесуального законодавства України.
У підрозділі 1.4 “Роль процесуальних рішень слідчого при розслідуванні кримінальних правопорушень” наведено авторське розуміння діяльності слідчого з розслідування кримінальних правопорушень. Як її обов’язкові характеристики виокремлено обізнаність слідчого, володіння ним інформаційними ресурсами, вміння їх накопичувати й синтезувати, що сприятиме прийняттю своєчасних, законних, вмотивованих та об’єктивних рішень і є запорукою повноти й об’єктивності розслідування. Встановлено причинно-наслідковий зв’язок між рішеннями, які приймає слідчий у процесі розслідування, та судовими рішеннями, який полягає в тому, що запорукою безпосереднього, неупередженого кримінального провадження в суді є всебічна, повна й об’єктивна процесуальна діяльність слідчого на стадії досудового розслідування.
Обґрунтовано, що кримінальне переслідування особи не є функцією слідчого, яка випливає з його завдань. При розслідуванні кримінальних правопорушень процесуальні дії слідчого спрямовані як на встановлення вини особи, так і її невинуватості та об’єктивність кримінального провадження. Такі рішення слідчий приймає й реалізує, виходячи із завдань кримінального провадження. Функція розслідування кримінальних правопорушень слугує здійсненню функції обвинувачення, завдяки їй вирішуються важливі процесуальні питання. У цьому полягає істинна сутність єдиної функції, яку виконує слідчий, – розслідування кримінальних правопорушень. При розслідуванні кримінальних правопорушень процес прийняття та реалізації процесуальних рішень слідчого залежить від усіх сприятливих та несприятливих чинників. Доведено необхідність деталізації п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК, де вжито узагальнене поняття “кримінальне провадження”, з огляду на повноваження суб’єктів, які таку діяльність реалізують. Висловлено авторську думку щодо концептуального бачення законодавця в чинному КПК повноважень органів прокуратури з реалізації нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням.
Розділ 2 “Класифікація процесуальних рішень слідчого” складається з двох підрозділів.
У підрозділі 2.1 “Теоретичні основи та класифікація процесуальних рішень слідчого” обґрунтуванню теоретичних висновків щодо основ та класифікації процесуальних рішень слідчого слугували праці видатних вітчизняних і зарубіжних науковців. У результаті порівняльного аналізу їх поглядів однозначно підтримано тезу про те, що всі процесуальні рішення слідчого, які приймаються на стадії досудового розслідування, становлять три групи: початкові; рішення, прийняті в ході розслідування; кінцеві. Таку саму класифікацію навели 240 (58,3 %) опитаних слідчих як таку, що випливає з реалій практичної діяльності. Виокремлено класифікаційні групи процесуальних рішень слідчого, виходячи з процесуального порядку їх прийняття, які поділено на ті, які приймаються ним самостійно; погоджуються із прокурором та ініціюються перед слідчим суддею чи суддею апеляційного суду; затверджуються прокурором; ініціюються перед прокурором; про які інформується прокурор; про які інформуються інші учасники кримінального провадження. За процесуальною формою виокремлено процесуальні рішення слідчого, що виражаються в постанові, клопотанні, обвинувальному акті, повідомленні, повідомленні про підозру, повістці, протоколі, дорученні, запиті про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні, вказівці.
У межах дослідження їх класифіковано за походженням джерела вказівки на процесуальні рішення, які випливають із розпоряджень органів, що здійснюють нагляд та процесуальне керівництво досудовим розслідуванням (прокурора); організовують досудове розслідування (начальника слідчого підрозділу); процесуальні рішення, які випливають із розпоряджень органів, що здійснюють судовий контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні (слідчого судді) і процесуально-ініціативні. За методами, що застосовуються для опрацювання інформації, виділено процесуально-аналогові та процесуально-евристичні рішення слідчого. Видову сукупність з узагальненим об’єктом міжнародне співробітництво під час кримінального провадження поділено на рішення слідчого про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій; рішення слідчого щодо виконання запиту (міжнародного правового доручення на території України); рішення слідчого щодо видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція); рішення про передання кримінального провадження компетентному органу іншої держави.
У підрозділі 2.2 “Процесуальні й тактичні рішення слідчого, їх взаємозв’язок і взаємозумовленість” констатовано, що рішення, які приймає слідчий у процесі розслідування, мають як процесуальний, так і тактичний характер. Обґрунтовано, що дискусійні полярні погляди науковців із цього питання випливають з неоднакового розуміння рішень слідчого з позиції кримінального процесу та криміналістики. Крізь призму криміналістичних рекомендацій на перший план виходить тактичне рішення слідчого, яке в подальшому набуває певної процесуальної форми виразу. Усі рішення слідчого, що приймаються на стадії досудового розслідування, із позицій кримінальної процесуальної форми є процесуальними, оскільки повинні прийматися в межах чинного КПК. Результати проведеного анкетування слідчих підтверджують такі висновки: 115 (26,7 %) респондентів вважають, що тактичне рішення за своєю суттю є процесуальним рішенням слідчого; те, що вони співвідносяться між собою як форма і зміст, відзначив 151 (36,9 %) слідчий. Також його характеризують як свідомий і вольовий акт особи, що передбачає вибір між альтернативними варіантами можливої поведінки, 167 (38,9 %) опитаних.
Як процесуальне, так і тактичне рішення слідчого в кінцевому результаті повинно виражатися в прийнятті ним процесуальних документів, що визначатимуть напрями розслідування відповідно до завдань кримінального провадження. Підкреслено своєчасність і обґрунтованість власної позиції, що отримала унормування в ч. 1 ст. 110 КПК України, де зазначено, що всі рішення органів досудового розслідування, прокурора та суду є процесуальними.
Розділ 3 “Процесуальний порядок і тактика прийняття процесуальних рішень на досудовому розслідуванні” складається із чотирьох підрозділів.
У підрозділі 3.1 “Прийняття слідчим початкових рішень на досудовому розслідуванні” наведено авторське розуміння діяльності слідчого з прийняття рішень, виокремлено та охарактеризовано початкові рішення слідчого на стадії досудового розслідування, проаналізовано процес їх прийняття, з’ясовано проблему достатності приводів і підстав для прийняття процесуальних рішень слідчим. На основі узагальнених результатів діяльності слідчих підрозділів доведено той факт, що через ліквідацію законодавцем у чинному КПК стадії порушення кримінальної справи збільшилась кількість неузгоджених моментів, зокрема: відсутнє законодавче визначення кримінального правопорушення; не унормовано перелік приводів і підстав для прийняття слідчим початкового процесуального рішення про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та початку досудового розслідування. У зв’язку із цим запропоновано механізм внесення змін і доповнень до відомчих нормативно-правових документів та ч. 1 ст. 214 КПК, закріпивши в ній приводи й підстави для прийняття слідчим початкового процесуального рішення про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, та наведено авторську редакцію цієї частини норми. Акцентовано на невдалій редакції ч. 5 ст. 214 КПК, де закріплено положення про те, що до Єдиного реєстру досудових розслідувань вносять відомості про попередню правову кваліфікацію кримінального правопорушення. Доведено, що змістом цієї норми законодавчо закладено підвалини для зловживань та вимушених помилок слідчих при прийнятті процесуального рішення про початок досудового розслідування, тому запропоновано її нову редакцію з огляду на необхідність продовження строку розгляду таких приводів та унормування у КПК.
Обґрунтовано доцільність нового формулювання ч. 3 ст. 214 КПК та необхідність внесення до КПК 2012 р. змін у частині визначення процесуального порядку прийняття слідчим початкових процесуальних рішень.
Доведено, що процесуальне рішення слідчого щодо прийняття кримінального провадження після отримання доручення керівника органу досудового розслідування в порядку ч. 1 ст. 214 КПК теж належить до початкових процесуальних рішень слідчого, але воно належним чином не унормоване. Запропоновано нову редакцію ч. 6 ст. 214 КПК.
Аргументовано, що процесуальне рішення слідчого у вигляді клопотання прокурору про виділення матеріалів в окреме провадження теж є початковим для кримінального провадження, та запропоновано нову вдосконалену редакцію ч. 5 ст. 217 КПК.
У підрозділі 3.2 “Процесуальні рішення слідчого, прийняті в ході подальшого розслідування кримінального правопорушення” розкрито процесуальний порядок прийняття вказаних рішень.
Констатовано, що в чинному КПК кількість зазначених процесуальних рішень є значно меншою. Але поряд зі зменшенням кількості процесуальних рішень слідчого у формі постанови з’явилися нові процесуальні рішення, а відповідно, збільшилася кількість процесуальних прогалин. Доведено, що вказана процесуальна форма в ряді випадків у КПК не знайшла належного закріплення. Обґрунтовано внесення доповнень до низки норм КПК 2012 р.,
як-от: ст. 220, ч. 4 ст. 56, ст. 1311, ст. 100, ч. 2 ст. 61, ч. 2 ст. 55, ст. 61, ч. 2 ст. 62, ч. 1 ст. 242, ст. 245, ч. 4 ст. 280, ч. 3 ст. 45 тощо. Запропоновані доповнення підтримали 132 (60 %) із 220 опитаних слідчих.
Констатовано, що в чинному КПК збережено унормування протоколу як форми фіксування кримінального провадження (ст. 103) та висловлено авторські міркування із цього приводу. Обґрунтовано тезу про те, що необхідно виключити ч. 2 із ст. 104 КПК, оскільки при запропонованому законодавцем підході протокол втрачає своє доказове значення як джерело доказів. Доведено необхідність унормування процесуального порядку проведення перехресного допиту й наведено редакцію нової частини ст. 224 КПК. Обґрунтовано необхідність приведення по тексту КПК термінів “пояснення” та “показання” у відповідність до ч. 2 ст. 84 КПК.
Доведено, що таке процесуальне рішення слідчого, як клопотання, передбачене п. 5 ч. 2 ст. 40 КПК, є прототипом “подання” слідчого за КПК 1960 р. На сьогодні це процесуальне рішення слідчий приймає найчастіше (64,5 % опитаних слідчих ОВС). Визначено, що деталізація вимог до клопотання в ст. 141, 145, 150 та інших чинного КПК є кроком законодавця назустріч науковим пропозиціям і нагальним потребам практики. Водночас вона породжує ряд проблем, зокрема: 1) оскільки в кожній із наведених норм чинного КПК та багатьох інших міститься вказівка законодавця на ті обставини, які повинні бути зазначені в клопотанні, а їх більшість є ідентичними, то раціональніше було б у загальній нормі щодо процесуальних рішень виписати всі узагальнені вимоги, а в спеціальних нормах звертатися до індивідуальних видових ознак процесуальної діяльності, у ході якої й приймається таке процесуальне рішення; 2) назва такого документа викликає плутанину при реалізації положень КПК 2012 р., оскільки аналогічний термін вживають при заявленні відповідних клопотань учасниками провадження. Тому для однозначного сприйняття й розуміння терміна “клопотання” запропоновано його визначити в окремому пункті ч. 1 ст. 3 КПК 2012 р.
Вказано на недоліки конструювання ч. 3 ст. 233 КПК, які на практиці призводять до суттєвих порушень конституційного права громадян на недоторканність житла, та запропоновано нову редакцію цієї частини.
Змодельовано практичні ситуації, коли слідчий повинен мати виключне право приймати єдине по своїй суті управлінське рішення, зокрема, процесуальне рішення про посилення складу СОГ, яке повинно виражатися у вигляді клопотання начальнику органу внутрішніх справ, погодженого з начальником слідчого підрозділу. Із цього приводу запропоновано доповнити п. 1 ч. 2 ст. 39 КПК та, відповідно, ч. 2 ст. 40 КПК новим п. 9 і виписано їх редакції.
Доведено, що повноваження на прийняття процесуальних рішень про провадження ексгумації трупа, освідування особи, відбирання біологічних зразків у особи повинно бути закріплено у КПК за слідчим за аналогією до
ч. 1–3 ст. 234 КПК. У зв’язку із цим запропоновано зміни до ч. 1 ст. 239 КПК, ч. 2 ст. 241 КПК та ч. 3 ст. 245 КПК, оскільки їх чинна редакція унеможливлює реалізацію вказаних у них положень.
У підрозділі 3.3 “Прийняття слідчим кінцевих процесуальних рішень” проаналізовано кінцеві процесуальні рішення слідчого на досудовому розслідуванні (про складання обвинувального акта та направлення матеріалів кримінального провадження до суду; про закриття кримінального провадження; про направлення матеріалів кримінального провадження до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру). Розглянуто причинно-наслідковий зв’язок між слідчими помилками, які допускаються на цій стадії, об’єктивною оцінкою зібраних у кримінальному провадженні доказів та підсумковим рішенням, яке належить прийняти слідчому, і запропоновано шляхи уникнення окремих помилок.
Доведено, що чинний КПК містить значну кількість прогалин та колізій щодо процесуальної регламентації прийняття процесуальних рішень про закінчення досудового розслідування, а також те, що процесуальне рішення про закриття кримінального провадження може приймати не лише прокурор, а й слідчий. З огляду на це запропоновано зміни до ч. 2 ст. 283 КПК у частині надання слідчому права на прийняття процесуального рішення про закриття кримінального провадження у випадках, які передбачені в ч. 3 ст. 284 КПК.
Установлено неузгодженість приписів ч. 1 ст. 291 КПК та ч. 2 ст. 283 КПК, яка призводить до унеможливлення надання прокурором права слідчому приймати процесуальне рішення про підготовку обвинувального акта.
Акцентовано, що наразі в ч. 1–2 ст. 292 КПК не визначено суб’єктів, які мають право подавати клопотання до суду про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру, та запропоновано закріпити таке право за слідчим за умови попереднього погодження з прокурором.
Запропоновано нові авторські редакції зазначених вище колізійних норм КПК. Аргументовано, що виявлені колізії норм і наявні прогалини щодо унормування повноважень слідчого на прийняття кінцевих процесуальних рішень на практиці є причиною різного тлумачення прокурорами своїх повноважень та узурпування законодавчо передбачених, але не належним чином унормованих у чинному КПК повноважень слідчих.
У підрозділі 3.4 “Кримінальні процесуальні гарантії дотримання прав і свобод громадян при прийнятті процесуальних рішень слідчим” на підставі аналізу практики Європейського суду з прав людини зроблено висновок про непоодинокі випадки порушення прав і свобод громадян, зокрема, під час досудового слідства та судового розгляду. Значна частка названих процесуальних порушень прямо пов’язана з якістю рішень, що найчастіше приймають слідчі на досудовому розслідуванні, а саме: процесуальних рішень слідчого про проведення слідчих (розшукових) дій (67,9 % респондентів); про застосування запобіжних заходів (19,1 %); про закриття кримінального провадження (3,9 %) . Установлено, що чинне кримінальне процесуальне законодавство України необхідно вдосконалювати в частині допустимості обмеження конституційних прав громадян при прийнятті слідчим процесуальних рішень. Зокрема, підтримано пропозицію про розроб¬лення та введення в дію Закону України “Про права людини” й доповнення КПК новою статтею “Обмеження конституційних прав і свобод у кримінальному провадженні”. Однією з таких важливих гарантій є кримінальна процесуальна форма, якої повинні набувати всі без винятку рішення слідчого та процесуальні строки, в межах яких уповноважені суб’єкти ці рішення повинні приймати й виконувати. Жодне процесуальне рішення слідчого не може суперечити основним засадам кримінального провадження й вимогам міжнародних правових документів, спрямованим на дотримання прав та свобод людини і громадянина.
Розділ 4 “Психологічні основи прийняття й виконання процесуальних рішень слідчого на досудовому розслідуванні” складається із чотирьох підрозділів.
У підрозділі 4.1 “Вплив суб’єктивних чинників на прийняття рішень слідчим” констатовано, що значний вплив на прийняття рішень слідчим мають як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. До суб’єктивних належать, насамперед, професійна компетентність слідчого (63,4 % респондентів визначили цей чинник як домінантний при прийнятті процесуальних рішень слідчим). Компетентність слідчого має визначатись, зокрема, умінням застосовувати сучасні технічні засоби розслідування, систематичним підвищенням кваліфікації тощо. Як інші суб’єктивні чинники визначено: правову свідомість, моральне та духовне виховання, комунікабельність, рівень етичної культури. Наголошено на важливості комунікативності слідчого, адже в ході виконання оперативно-службових завдань у працівників органів внутрішніх справ формуються певні професійні якості, а зворотним боком цього є професійна деформація особистості, рівень якої виділено як шостий суб’єктивний чинник, що суттєво впливає на прийняття слідчим процесуальних рішень. Підтримано висловлену в літературі пропозицію про доцільність розроблення та використання при проведенні занять зі службової підготовки навчальних програм із тренінгами з особистісної й розвивальної тематики, оскільки це є найефективнішим способом протидії всім негативним чинникам.
У підрозділі 4.2 “Вплив об’єктивних чинників на прийняття рішень слідчим” зосереджено увагу на невизначеності процесуального статусу слідчого, що негативно позначається на діяльності слідчого під час прийняття ним процесуальних рішень. Підтримано ряд пропозицій, висловлених у юридичній літературі, щодо вирішення цієї проблеми шляхом належного доопрацювання та прийняття закону України “Про статус слідчого”, створення належних (гідних) умов для роботи слідчих. Йдеться як про вдосконалення чинного кримінального процесуального законодавства щодо прийняття слідчим процесуальних рішень, так і про визначення моделі досудового розслідування в системі органів внутрішніх справ України.
Проблема визначення загальної кількості працівників у системі і її структурних підрозділах, їх професійного та посадового складу є першочерговим напрямом у роботі з кадрами й другим об’єктивним чинником, що впливає на прийняття слідчим процесуальних рішень. Аргументовано думку про те, що сучасна система галузевої освіти МВС України відповідає потребам органів внутрішніх справ, державним умовам і стандартам освіти, що сприяє вихованню, формуванню та навчанню висококваліфікованих фахівців. Цим самим заперечуються висловлені в літературі протилежні погляди на ефективність та якість відомчої освіти. На основі існуючих наукових напрацювань розроблено методичні рекомендації щодо визначення начальниками слідчих підрозділів як суб’єктивних, так і об’єктивних негативних чинників, що впливають на прийняття процесуальних рішень слідчим та вжиття ефективних заходів щодо належної протидії чи зменшення їх негативного впливу.
У підрозділі 4.3 “Використання спеціальних психологічних знань при прийнятті рішень у кримінальних провадженнях” акцентовано увагу на тому, що сьогодні в Україні спеціальні психологічні знання використовуються в різних формах. Як правило, виділяють три форми: призначення експертизи, консультація зі спеціалістом та його участь у процесуальних і судових діях. Установлено, що залучення експерта чи спеціаліста-психолога є пріоритетним і достатньо поширеним напрямом використання спеціальних психологічних знань при прийнятті рішень (45,8 % респондентів).
Обґрунтовано тезу про те, що не варто переоцінювати консультативну допомогу спеціаліста-психолога, адже непоодинокими є випадки формального ставлення спеціалістів-психологів до консультативної допомоги слідчому. Така формальність зумовлена рядом суб’єктив¬них та об’єктивних чинників, як-от: неврегульованість чинним КПК питань оплати праці спеціаліста, неналежна фахова підготовка, складність притягнення до відповідальності за надану завідомо неправдиву інформацію чи консультацію тощо. У зв’язку із цим запропоновано внести зміни до ч. 2 ст. 99 КПК з метою більш широкого розуміння терміна “документи” та включення до їх вичерпного переліку довідки спеціаліста.
Наголошено на важливості обізнаності слідчого в галузі психології, його здатності (спроможності) самостійно застосовувати такі знання під час прийняття процесуальних рішень. Саме так роблять 217 (48,8 %) опитаних слідчих, що є досить переконливим аргументом на користь позитивного вирішення цього питання.
У підрозділі 4.4 “Використання спеціальних психологічних знань у проблемних ситуаціях, що виникають під час реалізації процесуальних рішень” зазначено, що суттєвий негативний вплив на слідчого в процесі виконання його процесуальних рішень мають такі способи протидії, як використання злочинцями корумпованих посадових осіб органів державної влади та зникнення злочинця з місця постійного проживання. Тому слідчому необхідно вміти діяти в несприятливій слідчій ситуації, яка вимагає певних психологічних знань для реалізації власних рішень. Саме в цих випадках гостро постає питання вибору тактичних прийомів як способів реалізації прийнятого рішення. Охарактеризовано внутрішні труднощі особистого характеру, які мають визначальний влив на реалізацію рішень слідчим, і вказано, що вони залежать від фізичного й психічного стану людини (наприклад, відсутність знань, досвіду, зіткнення старих і нових звичок, що зароджуються, боротьба негативних уявлень, бажань, прагнень та почуттів: сумління, сорому, обов’язку, які склалися в минулому). Отже, набуття вміння керувати не лише власними емоціями, а й емоціями учасників кримінального провадження є одним зі складних завдань у роботі слідчого. Від його вирішення залежатиме взаємодія, яка вкрай необхідна при виконанні рішень слідчого, особливо, коли це робить не він сам.
Розділ 5 “Виконання процесуальних рішень слідчого та напрями їх удосконалення” складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 5.1 “Порядок виконання рішень безпосередньо слідчим” розглянуто проблеми та шляхи їх вирішення щодо виконання слідчим власних процесуальних рішень. Встановлено, що кримінальна процесуальна діяльність слідчого з виконання процесуальних рішень може складатися з таких етапів: а) з’ясування суті рішення, його деталізація та всіх його наслідків; б) визначення умов майбутньої діяльності, засобів реалізації рішення й порядку його застосування; в) підготовка та здійснення необхідних дій. Така діяльність вимагає належ¬ної як організаційної, так і процесуальної взаємодії суб’єктів кримінального провадження.
Доведено, що для виконання початкового процесуального рішення слідчого про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та початку досудового розслідування слідчому необхідно реалізувати комплекс різнопланових заходів. Виконання цих рішень, як правило, не доручають ні іншому слідчому, ні оперативному підрозділу. Такі початкові процесуальні рішення слідчого, як прийняття кримінального провадження після отримання доручення керівника органу досудового розслідування в порядку ч. 1 ст. 214 КПК та рішення про виділення матеріалів досудового розслідування в окреме провадження, яке буде початковим для кримінального провадження, яке отримає інший реєстраційний номер, будуть виконані одночасно зі складанням слідчим певного процесуального документа, назву та порядок підготовки якого слід однозначно передбачити в чинному КПК. Акцентовано увагу на тому, що в першому випадку доцільно унормувати в КПК постанову слідчого про прийняття кримінального провадження, а в другому – клопотання слідчого прокурору про виділення матеріалів досудового розслідування.
У свою чергу, рішення, прийняті слідчим у ході розслідування, будуть реалізовуватися по-різному. При цьому існують три основні проблеми, а саме: 1) значна кількість із них для ефективного виконання потребує залучення сил і засобів оперативних підрозділів, тому щодо таких рішень слідчий не може бути єдиним виконавцем; 2) для належного виконання зазначених процесуальних рішень слідчого та безпосередньо слідчим необхідно унормувати в чинному КПК міру й межі дозволеного до застосування примусу; 3) у чинному КПК виконання деяких процесуальних рішень унормовано в такий спосіб, що ускладнює процес їх реалізації, тому ряд положень КПК вимагають внесення змін та доповнень з огляду на виявлені проблеми в процесі виконання процесуальних рішень слідчого. Зокрема, у ч. 1 ст. 239 КПК не конкретизовано, хто з представників органів місцевого самоврядування має виконувати постанову прокурора про ексгумацію трупа. Також виникає питання з повноваженнями цих суб’єктів на підготовку протоколу проведеної слідчої (розшукової) дії. Схожі проблеми встановлені й за іншими процесуальними рішеннями, виконання яких апріорі повинно покладатися на слідчого, котрий повинен забезпечувати виконання таких постанов прокурора чи слідчого судді. Виходячи із викладеного, розроблено та запропоновано нові редакції окремих частин норм КПК.
У підрозділі 5.2 “Доручення виконання процесуальних рішень оперативним підрозділам, посадовим особам інших органів та громадянам” встановлено, що при дорученні виконання процесуальних рішень іншим суб’єктам у досягненні ефективності виконання рішень особливу роль відіграють, насамперед, методи доведення прийнятих рішень до виконавців та психологічна (внутрішня) налаштованість на виконання рішення слідчого.
Установлено, що психологічна несумісність між суб’єктом виконання та слідчим у практичній діяльності перешкоджає виконанню процесуальних рішень. Акцентовано на важливості належної взаємодії між слідчим та суб’єктом, що реалізує процесуальне рішення слідчого. Запропоновано авторське визначення взаємодії під час виконання процесуальних рішень слідчого. Констатовано, що наразі в ч. 1–3 ст. 41 КПК України законодавець не навів жодного механізму для ефективного виконання доручень і не вказав строк, необхідний для виконання доручення слідчого. Отже, колишня негативна практика ігнорування доручень слідчого оперативними підрозділами перенесена до КПК 2012 р. та ще й значно “спрощена”. У зв’язку із цим підтримано висловлені в літературі пропозиції щодо можливості та процесуального порядку притягнення до юридичної відповідальності визначених учасників за невиконання чи неналежне виконання доручень слідчого та розроблено й обґрунтовано нагальність внесення змін та доповнень до ч. 3 ст. 41 КПК.
Зазначено, що виконувати рішення слідчого можуть і окремі громадяни, а також уповноважені посадові особи інших органів (зокрема, при передачі неповнолітнього на поруки, дотриманні обов’язків заставодавця, усуненні причин і умов, що сприяли вчиненню злочину), тому найбільшою проблемою в цьому випадку є зазвичай незнання суб’єктами, які виконують процесуальне рішення слідчого, вимог КПК. Тож у всіх випадках рішення слідчого (постанова, клопотання тощо) повинні містити детальну вичерпну інформацію, необхідну для правильної та вчасної реалізації волевиявлення слідчого.
У підрозділі 5.3 “Напрями підвищення ефективності виконання рішень слідчого на досудовому розслідуванні” проаналізовано чинники, які впливають на ефективність виконання рішень слідчого. Розроблено та запропоновано напрями підвищення ефективності виконання рішень слідчого на стадії досудового розслідування, які вимагають приведення окремих положень КПК у відповідність до європейських стандартів. Для реалізації вказаного необхідно запровадити ряд заходів, а саме: створити єдиний слідчий апарат і забезпечити повну процесуальну самостійність слідчого; відійти від існуючої системи показників і здійснювати оцінювання ефективності діяльності слідчого на основі вжитих ним превентивних заходів та думки громадськості; використовувати психологічні знання в процесі виконання рішень; запровадити штрафні санкції за невиконання процесуального рішення слідчого; запобігати помилкам при прийнятті рішень слідчим тощо.
Установлено, що ряд пропозицій науковців, підтриманих дисертантом, вже отримали своє вирішення у КПК 2012 р. Зокрема, введено поняття слідчого судді (п. 18 ч. 1 ст. 3) та розумних строків (ч. 1–3 ст. 28). Однак це лише перші кроки, тому запропоновано шляхи вдосконалення реалізації вказаних заходів.