ВАСИЛЬЧЕНКО ОКСАНА ПЕТРІВНА ПРИНЦИП РІВНОСТІ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ ДОКТРИНАЛЬНІ ТА ПРИКЛАДНІ АСПЕКТИ

summary

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, встановлюється зв’язок із науковими програмами, планами, темами, визначаються об’єкт, предмет, мета, задачі, наукова новизна і практичне значення результатів дослідження, апробація результатів дисертації та наукові публікації.
Розділ 1 «Теоретико-методологічне розуміння рівності прав і свобод людини та громадянина» складається з п’яти підрозділів і присвячений аналізу методологічних засад дослідження принципу рівності, вивченню процесу еволюції ідеї рівності, її трансформації у принцип рівності прав і свобод людини і громадянина та його еволюції в Україні, розгляду співвідношення й пріоритету категорій рівності, свободи і справедливості в історії наукової думки та в сучасному конституційному праві.
У підрозділі 1.1 «Методологічні засади дослідження принципу рівності прав і свобод людини і громадянина» здійснено теоретико-методологічне обґрунтування проблеми рівності прав і свобод людини та громадянина і відзначено необхідність дослідження принципу рівності прав і свобод людини і громадянина з використанням сучасної методології, що враховувала б нинішній стан його конституційно-правового закріплення і практики реалізації в Україні, а також відповідність вітчизняного регулювання принципу рівноправності виробленим міжнародною спільнотою стандартам. Встановлено, що при дослідженні методологічних засад конституційного принципу рівності прав і свобод людини і громадянина необхідно враховувати: 1) специфіку предмета дослідження (зміст принципу рівності прав і свобод людини та громадянина в умовах сучасного розвитку вітчизняної правової системи і українського суспільства); 2) необхідність встановлення рівності прав і свобод людини та громадянина незалежно від зовнішніх факторів; 3) важливість висвітлення впливу економічних і соціальних умов на сутність досліджуваного принципу; 4) необхідність здійснення аналізу історії розвитку суспільства, а також запровадження та розвитку в ньому вказаного принципу.
Аналіз методологічних засад дослідження конституційного принципу рівності прав і свобод людини і громадянина дав змогу зробити висновок, що він може бути розглянутий за допомогою низки підходів (філософського, антропологічного, феноменологічного, цивілізаційного та ін.), методів (історично-правового, діалектичного, логічного, системного, структурно-функціонального, методу аналогії, компаративістського, соціологічного, методу прогнозування тощо) та засобів науково-юридичного дослідження (емпіричних і теоретичних). Наприкінці підрозділу наголошено, що зазначені підходи, методи та засоби дають змогу для всебічного, детального й системного аналізу конституційного принципу рівності прав і свобод людини і громадянина в Україні через його складові та з урахуванням різноманітних чинників і умов, за яких він реалізується.
У підрозділі 1.2 «Ідеї рівності як форма вираження буття людини: гносеологічний аспект» надано характеристику ідеї рівності прав і свобод людини та громадянина у філософських і політико-правових вченнях минулого та з’ясовано, що ідея рівності має глибоке історичне коріння та є характерною для всіх часів розвитку людства. Проаналізовано особливості формування та становлення названої ідеї у межах окремих історичних періодів та зроблено висновок, що остання, будучи зароджена ще в античному світі, пройшла еволюцію розвитку від диференційованого підходу до її розуміння з урахуванням різноманітних стратифікаційних ознак до ідеї загальної рівності, яка з часом отримувала все більше визнання.
Акцентовано увагу на тому, що у політико-правовій історії людства, релігійних підходах, у працях провідних мислителів, філософів, юристів обґрунтовувалася цінність рівності як форми вираження буття людини, відображався процес становлення ідеї рівності.
У підрозділі розглянуто також і особливості обґрунтування ідеї рівності у працях українських мислителів різних часів.
У підрозділі 1.3 «Трансформація ідеї рівності людей в принцип рівності прав і свобод людини і громадянина та його еволюція в Україні» встановлено, що ідеї рівності прав і свободи людини та громадянина визначені та проаналізовані в політико-правових вченнях минулого, знаходять своє перше юридичне закріплення на рівні правових актів конституційного характеру в XVIII – ХІХ століттях.
У процесі еволюції принципу рівності прав і свобод людини і громадянина в Україні виділено такі основні етапи: 1) ХVIII ст.: перше інституціональне оформлення принципу рівності в Україні – створення та прийняття у 1710 р. Пактів і Конституції законів та вольностей Війська Запорізького; 2) XIX – початок XX ст.: період інтенсивного розвитку ідеї правової рівності в українській політичній та правовій думці, спроби її інституційного оформлення (діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, проекти правового і політичного устрою України Г. Андрузького, конституційний проект М. Драгоманова та ін.); 3) 1917–1920 рр.: період національно-державного відродження України, упродовж якого було розроблено кілька теоретичних концепцій правової рівності (наукові праці М. Грушевського, Б. Кістяківського та ін.) та прийнято низку важливих документів конституційного характеру (Універсали Центральної Ради, Конституція УНР 1918 р., Закон про тимчасовий державний устрій України 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР 1920 р. та ін.); 4) 1918–1991 рр.: період радянської України, за часів якої правова думка розвивалася в межах наукового комунізму та історичного матеріалізму – Конституції УСРР 1919, 1929, Конституції УРСР 1937, 1978 рр. мали здебільшого формальний характер та несли в собі переважно ідеологічне навантаження (права і свободи людини та їх гарантії, закріплені в них, здебільшого були суто декларативними або взагалі ігнорувалися); 5) з 1991 р. – донині: період незалежної України, що охоплює два етапи (1991 р. – 28 червня 1996 р. та 1996 р. – донині) та характеризується демократичним розвитком держави, визнанням на конституційному рівні принципу рівності прав і свобод людини і громадянина, його детальним законодавчим регулюванням на основі вироблених світовою спільнотою загальних стандартів у галузі прав людини.
У підрозділі 1.4 «Рівність людей та свобода і справедливість: питання співвідношення і пріоритету» здійснено аналіз еволюції концепції правової рівності в історії цивілізації та визначено її взаємозв’язок із фундаментальними аксіологічними постулатами свободи й справедливості в історії наукової думки та в сучасному конституційному праві.
З’ясовано, що поняття рівності, свободи та справедливості мали різне змістове наповнення за різних історичних часів. Автором акцентовано увагу на тому, що у більшості випадків рівність розглядається як складова понять свободи та справедливості, або як явище, що тісно пов’язане з цими категоріями, які, у свою чергу, характеризують сутність людини і є основними формами вираження буття людства. Зроблено висновок, що розбіжність у тлумаченні співвідношення цих понять зумовлена тим, що вони не є тотожними правовими категоріями, а різні аспекти категорії «рівність» не завжди збігаються з різними аспектами категорій «свобода» і «справедливість». У підрозділі доведено, що свобода, справедливість i рівність є невід’ємними одне від одного поняттями, оскільки реалізація ідеї справедливості в праві неможлива без забезпечення свободи кожної окремої особистості, а загальний зміст свободи, у свою чергу, можна відобразити тільки через норми і принципи формально-правової рівності всіх індивідів.
У підрозділі 1.5 «Рівність формальна і реальна: ціннісний та сутнісний виміри» до основних типів рівності віднесено: рівність людей соціальну (онтологічну); рівність можливостей досягнення цілей (телеологічну); рівність формальну (юридичну), тобто рівність умов життя, врівноважених законодавчим шляхом; рівність результатів (фактологічну); рівність реальну (фактичну), тобто однакове становище людей у суспільстві. За результатами проведеного вивчення обґрунтовано думку, що найбільш принципове значення має розподіл між рівністю реальною (фактичною) та рівністю юридичною (формальною).
Встановлено, що під час визначення змісту та структури формальної рівності найчастіше в юридичній науці використовуються терміни «правова рівність» і «юридична рівність», які у більшості випадків вживаються як синоніми, що не знаходить повної підтримки у автора. Так, розбіжності між цими категоріями виявляються у випадку визнання розходжень між правом і законом, адже юридична рівність у конкретній правовій системі може бути як діючою (реальною), так і декларативною. За своїм змістом поняття «правова рівність» є ширшим, аніж «юридична рівність», адже якщо останнє відображає лише нормативне закріплення відповідних положень про рівність, то перше містить у собі не тільки формальне закріплення рівності, а й механізми її реалізації та захисту.
Виходячи з аналізу норм Конституції України, зроблено висновок про те, що основу змісту конституційно закріпленого принципу рівності становлять такі його елементи, як рівноправність і рівність перед законом. У підрозділі наголошено, що вимоги рівноправності й рівного захисту законом мають фундаментальний зміст для демократичної та правової держави, адже саме вони являють собою необхідне формальне підґрунтя існування людей у суспільстві, їх фактичну рівність.
Розділ 2 «Принцип рівності прав і свобод людини і громадянина та його ціннісні виміри в конституційному праві України» складається з чотирьох підрозділів та присвячений аналізу сутності й особливостей конституційного принципу рівності прав і свобод людини і громадянина, його місця в системі принципів конституційного права України та значення для реалізації основних прав і свобод людини та громадянина.
У підрозділі 2.1 «Принципи конституційного права України: ознаки та поняття» з’ясовано, що в сучасній юридичній науці відсутній єдиний підхід до розуміння сутності принципів конституційного права, визначення їх властивостей. Аналіз основних вітчизняних і зарубіжних наукових джерел дав можливість визначити принципи конституційного права як вихідні ідеї, на яких ґрунтуються конституційні правовідносини (такі ідеї є певними правилами або регуляторами відносин у сфері конституційного права). У роботі наголошено, що принципами конституційного права є не просто ідеї, а основоположні, керівні, фундаментальні ідеї, які є визначальними, відправними, провідними настановами керівного характеру та відіграють роль орієнтирів у формуванні як самого конституційного права, так і інших галузей вітчизняного права.
У роботі встановлено, що характерною ознакою принципів конституційного права України є те, що вони є загальними соціальними орієнтирами конституційно-правового регулювання, тобто на загальному рівні визначають сутність і зміст, спрямованість та форми конституційно-правового регулювання; визначають механізм правового регулювання відносин в цілому в суспільстві й державі та моделюють поведінку суб’єктів правовідносин, але при цьому поширюються на невизначене коло суб’єктів і навіть на заздалегідь невстановлені відносини; визначають правило, міру необхідної поведінки суб’єктів права й ґрунтуються на рівності, справедливості, істині, правильності та інших загальнолюдських цінностях, і, таким чином, є тим критерієм, завдяки якому підтверджується відповідність норм конституційного права моральному виміру й ідеалам справедливості.
У підрозділі 2.2 «Видова самостійність і соціальне призначення принципу рівності прав і свобод людини і громадянина в системі принципів конституційного права України» встановлено, що в Конституції України принцип рівності прав і свобод людини і громадянина становить основу правового статусу людини й громадянина, підкреслюючи демократичну спрямованість процесів державотворення, що відбуваються в межах універсальної концепції правової соціальної держави.
Сформульовано авторське визначення принципу рівності прав і свобод людини і громадянина. Автором доведено, що правова природа принципу рівності прав і свобод людини і громадянина визначається встановленням та застосуванням єдиних правових засобів у сфері правового статусу людини й громадянина, які є основою механізму правового регулювання, тобто норм права, юридичних фактів, актів реалізації прав і обов’язків для всіх учасників правовідносин; передбаченням системи організаційних засобів, необхідних для реалізації прав і обов’язків учасників правовідносин; забезпеченням рівності конституційних прав і обов’язків суб’єктів правовідносин; виключенням будь-яких привілеїв для одних громадян чи обмеженням у правах інших; недопущенням преференцій у сфері прав і свобод людини та громадянина для будь-яких груп чи соціальних категорій населення.
Закріплення в Конституції України принципу рівності прав і свобод людини і громадянина означає проголошення та втілення в національній практиці державності демократичного політичного режиму, вироблення та впровадження в діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування постулату недопустимості привілеїв чи обмежень у правах людини за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Наприкінці підрозділу наголошено, що гуманістичні основи принципу рівності прав і свобод особистості, які ґрунтуються на ідеях свободи, демократизму та справедливості, визначають його фундаментальність, важливість і визнання не тільки галуззю конституційного права України, а й іншими галузями вітчизняної правової системи, а також зумовлюють необхідність врахування всіх аспектів цього принципу при реформуванні національного права.
У підрозділі 2.3 «Зміст принципу рівності прав і свобод людини і громадянина в Україні» стверджується, що рівність прав і свобод людини та громадянина має розглядатись насамперед як принцип, що регулює правове становище особи в державі та, поряд з іншими конституційними принципами правового статусу людини та громадянина, становить фундамент для вітчизняного галузевого законодавства України і є основним соціальним орієнтиром для конституційно-правового регулювання суспільних відносин в нашій країні. Зроблено висновок, що цей принцип вимагає, щоб усі люди в Україні були рівними перед законом і мали рівні правові можливості для участі в життєдіяльності суспільства з урахуванням можливостей соціально-економічного розвитку самого суспільства. Окремо акцентовано увагу на тому, що даний принцип припускає не тільки рівність прав, а й рівність обов’язків, вказує на тісний зв’язок між правами й обов’язками, на їх єдність та визначає, що не може бути привілеїв чи обмежень прав і свобод людини та громадянина за будь-якими ознаками й обставинами.
Обґрунтовано думку, що у сучасному розумінні принцип рівності прав і свобод людини та громадянина в Україні охоплює такі аспекти: 1) рівність прав і свобод людини та громадянина незалежно від раси, національності, етнічного походження, кольору шкіри; 2) рівність прав і свобод людини та громадянина незалежно від політичних, релігійних та інших переконань; 3) рівність прав і свобод людини та громадянина незалежно від соціального походження і майнового стану; 4) гендерну рівність; 5) рівність прав і свобод людини та громадянина незалежно від місця проживання, мовних чи інших ознак; 6) рівність перед законом і судом.
У підрозділі 2.4 «Правові пільги, імунітети та обмеження як винятки з принципу рівності прав і свобод людини і громадянина в Україні» з’ясовано, що законодавство України, закріпивши принцип рівності прав і свобод людини і громадянина як один із основних конституційних принципів демократичного суспільства, разом із тим передбачає, що в окремих випадках, за наявності певних обставин чи статусу осіб, можливі винятки з цього принципу щодо окремих категорій осіб і застосування до них у спеціально встановленому порядку певних імунітетів, пільг та обмежень, перелік яких закріплено у відповідних нормативно-правових актах.
Окрему увага у підрозділі приділено з’ясуванню сутності правових пільг, імунітетів та обмежень, а також розмежуванню названих категорій.
Автором наголошено, що наявність окремих правових імунітетів, пільг та обмежень прав людини в конституційному праві України в цілому не порушує загального принципу рівності, адже вони є певними винятками та визначають особливості реалізації принципу рівності прав і свобод людини та громадянина щодо законодавчо визначених категорій осіб.
Розділ 3 «Конституційно-правове регулювання принципу рівності прав і свобод людини і громадянина в Україні» складається з шести підрозділів і присвячений аналізу змісту й особливостей законодавчого закріплення та практики реалізації основних структурних елементів конституційного принципу рівності прав і свобод людини та громадянина.
У підрозділі 3.1 «Рівність прав і свобод людини та громадянина в Україні незалежно від раси, національності, етнічного походження, кольору шкіри» визначено, що Конституція й законодавство України відповідно до міжнародно-правових стандартів закріплюють принцип рівності осіб незалежно від їх етнічного походження, расової приналежності, національності, кольору шкіри й містять засоби його забезпечення. Зроблено висновок, що цей аспект правової рівності в Україні має суттєві недоліки реалізації, які піддано у роботі відповідному аналізу. Автором визначено основні напрямки законодавчого закріплення цього аспекту принципу рівноправ’я людей.
У підрозділі обґрунтовано думку, що стратегічним завданням української держави у сфері забезпечення рівноправності за цими ознаками є формування нової, виваженої, дієздатної державної етнополітики, спрямованої на оптимізацію управління етнонаціональними процесами в поліетнічному соціумі як на центральному, так і на регіональному рівні, з метою зміцнення міжетнічних взаємин, забезпечення умов для вільного розвитку культур всіх етнічних спільнот, які проживають у країні. При цьому акцентовано увагу на тому, що результативність такої політики безпосередньо залежить від того, наскільки ефективно налагоджено чітке й науково обґрунтоване управління етнонаціональними процесами в поліетнічному соціумі як на центральному, так і на регіональному рівні, а також наскільки забезпечується зусиллями держави та самих етнічних груп поєднання інтересів локальних спільнот, інтересів регіонів і фундаментальних національних інтересів Української держави. Доведено, що головним напрямом діяльності держави у сфері забезпечення рівноправності за цією ознакою має бути зміцнення міжетнічних взаємин, забезпечення умов для вільного розвитку культур усіх етнічних спільнот, які населяють нашу країну, реалізація яких передбачає здійснення цілого комплексу логічно взаємопов’язаних та ефективних заходів. Застосування ефективних механізмів консолідації всіх етнічних складових українського суспільства, на думку автора, є неодмінною умовою успішного розвитку України як європейської держави.
У підрозділі 3.2 «Рівність прав і свобод людини та громадянина в Україні незалежно від політичних, релігійних та інших переконань» з’ясовано, що Україна як демократична держава, в якій існує плюралізм світогляду, гарантує рівність прав і свобод будь-якої людини, незалежно від її політичних, релігійних та інших переконань.
Автором виокремлено та детально проаналізовано умови та вимоги, які забезпечують дію принципу рівності прав і свобод людини та громадянина у Україні незалежно від політичних переконань.
У роботі наголошено, що важливим аспектом принципу рівності прав і свобод людини та громадянина є рівність осіб незалежно від релігійних переконань, яка охоплює: закріплення світського характеру держави; гарантування свободи світогляду та віросповідання, мирного співіснування віруючих різних конфесій та осіб, які не сповідують жодної релігії; визнання усіх громадян України рівними перед законом в усіх сферах суспільного життя незалежно від їхнього ставлення до релігії; неможливість ухилення від виконання конституційних обов’язків з мотивів релігійних переконань. Доведено думку, що викладені положення спрямовані на надання кожному, незважаючи на його ставлення до релігії, рівних прав і можливостей, на сприяння віротерпимості, а також на загальне забезпечення взаєморозуміння, спокою та злагоди в суспільстві, що є одним із основних чинників процесу демократизації.
У підрозділі зазначено, що, незважаючи на загальну відповідність чинних норм конституційного права України сучасним міжнародним стандартам у галузі прав людини, актуальним є вдосконалення чинного законодавства України щодо свободи совісті та взаємовідносин держави і церкви (насамперед, свого оновлення відповідно до сучасних реалій та з урахуванням змін, що відбулися у державному і суспільному житті країни, потребує Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 р.), а також створення при Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини спеціального дорадчого органу, який би сприяв забезпеченню принципу рівності особи незалежно від релігійних переконань.
У підрозділі 3.3 «Рівність прав і свобод людини та громадянина в Україні незалежно від соціального походження і майнового стану» цей аспект конституційного принципу рівності визначено як закріплену в законодавстві та забезпечену державою рівність можливостей осіб реалізувати свої права та свободи незважаючи на вік, походження, професію, наявне майно та інші соціально значущі ознаки. Обґрунтовано позицію, що спрямованість соціальної політики держави на забезпечення принципу рівності для розвитку кожної особистості незалежно від її соціального походження й майнового стану, можливості застосування нею своїх здібностей на власну та суспільну користь, врахування потреб особи та сприяння задоволенню інтересів усіх соціальних груп, зміцнення на цій основі єдності в суспільстві є визначальною ознакою демократичної соціальної держави.
У роботі підкреслюється, що незважаючи на закріплення у тексті Конституції України принципів правової соціальної держави, рівності конституційних прав і свобод усіх осіб незалежно від їх соціального походження та майнового стану, а також на наявність великої кількості нормативних актів у сфері соціального забезпечення та соціального захисту, Україна ще не відбулася повною мірою як соціальна держава, що безпосередньо зумовлено складною економічною ситуацією в країні, яка заважає реалізації існуючих соціальних програм у належному обсязі. Доведено, що вкрай важливою умовою для реалізації принципу рівності прав і свобод громадян незалежно від їх соціального та майнового походження є проведення виваженої соціальної політики в умовах кардинального реформування соціально-економічної сфери життя суспільства. Наприкінці підрозділу сформульовано низку рекомендацій спрямованих на удосконалення чинного законодавства України у сфері, що розглядається.
У підрозділі 3.4 «Гендерна рівність в Україні» зазначено, що одним із проявів конституційного принципу рівності прав і свобод людини і громадянина є рівність прав чоловіків та жінок, що являє собою важливу умову розбудови України як демократичної держави.
Аналіз стану реального здійснення конституційного принципу рівноправності жінок і чоловіків в Україні дав змогу зафіксувати такі сфери його реалізації: особисту, культурну, політичну та соціально-економічну. Йдеться насамперед про гендерну нерівність, латентну й відкриту дискримінацію жінок у сфері політики, сімейних відносин, а також трудових відносин, у забезпеченні зайнятості й рівної оплати праці для жінок і чоловіків. Причинами недотримання принципу рівних прав та свобод жінок і чоловіків в Україні визначено недостатню ефективність існуючого механізму забезпечення гендерної рівності, а також певну декларативність і недотримання проголошених вітчизняним законодавством положень у цій сфері.
До необхідних заходів щодо забезпечення рівності прав чоловіків і жінок в Україні віднесено: вироблення єдиної державної гендерної політики; за відсутності спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків створити при Кабінеті Міністрів України відповідну Координаційну раду, надавши їй повноваження вироблення держаної гендерної політики; внести зміни до пенсійного законодавства України щодо врахування кількості дітей при визначенні віку та стажу роботи для нарахування пенсії жінці-матері.
У підрозділі 3.5 «Рівність прав і свобод людини та громадянина в Україні незалежно від місця проживання, мовних чи інших ознак» встановлено, що недопущення порушень принципу рівності прав і свобод особи залежно від місця її проживання доцільно розглядати не за ознакою місця проживання у вузькому розумінні, а з використанням широкого кола ознак, які в сукупності визначаються як соціальне відношення особи до певного простору – житлового приміщення, населеного пункту, адміністративно-територіальної одиниці (у тому числі – території з особливим статусом) чи країни, а також спосіб зміни такого відношення. Сукупність подібних випадків умовно можна позначити як дискримінацію, пов’язану з місцем проживання, або дискримінацію за просторовою ознакою. Зазначено, що досить часто порушення прав і свобод людини та громадянина залежно від місця проживання пов’язується з порушеннями права на свободу пересування та вибору місця проживання. Доведено, що право на свободу пересування і вибір місця проживання містить у собі не лише право особи на фізичне переміщення в просторі, а й вимогу недискримінації, тобто неприпустимість приниження прав і свобод особи внаслідок такого переміщення.
У підрозділі з’ясовано, що проблема рівності прав і свобод людини та громадянина в Україні також тісно пов’язана з мовним чинником. Водночас визначено, що для запобігання можливих конфліктів у цій сфері, гарантування дотримання принципу рівності прав і свобод людини і громадянина незалежно від мовних ознак необхідним є проведення виваженої і толерантної мовної політики, впорядкування і виключення існуючих протиріч в законодавстві, що регулює мовні відносини в Україні, шляхом внесення відповідних змін до Закону України «Про засади державної мовної політики» від 03.07.2012 р., розробки та прийняття Національної стратегії розвитку мов в Україні, а також запровадження спеціалізованого Уповноваженого з мовного питання, що дасть змогу вирішити цілу низку проблем мовної політики в Україні, зняти політичну напругу та зробить більш продуктивною й діловою співпрацю держави з громадськими організаціями, національними меншинами, що проживають в Україні.
У підрозділі 3.6 «Рівність перед законом як засада демократичної, правової держави» зазначено, що цей елемент конституційного принципу рівності є однією з найважливіших основ правової держави, в якій саме право і закон є критеріями легітимності держави та її влади.
У роботі аргументується, що засада рівності перед законом передбачає: 1) визнання прав, свобод і обов’язків за всіма людьми однаковою мірою; 2) неможливість існування привілеїв чи обмежень у правах і свободах за ознаками раси, національності, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками; 3) розповсюдження своєї дії однаковою мірою на всю територію держави і всіх осіб, які на ній перебувають; 4) встановлення рівних правових гарантій прав і свобод людини та громадянина.
Похідною від рівності перед законом названо рівність перед судом, яка означає: 1) громадяни України можуть звертатися до суду для здійснення правосуддя на рівних умовах; 2) суд має бути однаковий для всіх і повинен виносити однакові рішення з однакових справ, керуючись виключно законом; 3) сторони судового процесу мають рівні процесуальні права й обов’язки; 4) всі справи розглядаються судами в однаковому процесуальному порядку незалежно від складу і учасників процесу, суд не може створювати для однієї зі сторін будь-які переваги чи обмеження. У дослідженні акцентується увага на доповненні статті 24 Конституції України положенням рівності громадян перед судом, виклавши частину 1 статті 24 Конституції України в такій редакції: громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом і судом.
Зроблено висновок, що забезпечення реалізації засади рівності перед судом і законом в Україні як невід’ємного складового елементу правової держави передбачає вдосконалення законодавчого закріплення рівного обсягу прав, обов’язків і відповідальності для різних суб’єктів права, для чого запропоновано введення процедури громадської експертизи законодавчих актів, що передбачала б професійну правову оцінку підготовлених законопроектів науковою громадськістю, представниками спеціальних правових центрів, правозахисних громадських організацій тощо.
Розділ 4 «Конституційно-правові гарантії забезпечення принципу рівності прав і свобод людини і громадянина в Україні» складається з чотирьох підрозділів і присвячений аналізу конституційно-правового механізму забезпечення принципу рівності, а також визначенню напрямів розвитку і вдосконалення його правового закріплення та практики реалізації.
У підрозділі 4.1 «Конституційно-правовий механізм забезпечення принципу рівності прав і свобод людини і громадянина в Україні» розглянуто питання вироблення належної юридичної системи гарантування принципу рівності. Автором сформульовано визначення конституційно-правового механізму забезпечення принципу рівності прав і свобод людини і громадянина. На підставі аналізу норм вітчизняного конституційного законодавства загальний масив гарантій механізму забезпечення принципу рівності прав і свобод людини і громадянина запропоновано поділяти на нормативні (матеріально-правові й процесуально-правові) та інституційні.
У роботі зроблено висновок, що матеріально-правова нормативна складова механізму охоплює визначений Конституцією та законами України зміст принципу рівності прав і свобод людини і громадянина в Україні, а процесуально-правова – форми та засоби, спрямовані на гарантування цього принципу, тобто комплекс регламентованих процедур, що здійснюються органами державної влади, місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян чи їх посадовими та службовими особами, іншими суб’єктами конституційного права з реалізації, охорони та захисту рівноправності в Україні.
Поряд з цим обґрунтовано позицію, що інституційний зріз механізму забезпечення принципу рівності прав і свобод людини і громадянина випливає із матеріально-правової складової і є системою органів, уповноважених забезпечувати гарантований конституційними нормами принцип рівності прав і свобод людини і громадянина. Інституційна складова конституційно-правового механізму забезпечення принципу рівності прав і свобод людини і громадянина охоплює також національні (внутрішньодержавні) та міжнародні (зовнішні) інституції.
У підрозділі 4.2 «Особливості забезпечення принципу рівності прав і свобод іноземців та осіб без громадянства в Україні» на підставі аналізу чинного законодавства, що закріплює правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні, зроблено висновок, що нині у нашій державі діє налагоджена система конституційно-правових гарантій принципу рівності прав і свобод іноземців та осіб без громадянства. Дотримання зазначеного принципу відбувається на підставі положень Конституції України, законів України, а також положень міжнародних актів, ратифікованих Україною. Крім того, в Україні діє розгалужена система державних органів, які у сукупності являють собою інституційний механізм забезпечення прав і свобод іноземців та осіб без громадянства.
У роботі встановлено, що особливості забезпечення принципу рівності прав і свобод іноземців та осіб без громадянства в Україні полягають в їх особливому правовому статусі. Відповідно до загального змісту функціонування сучасної правової держави, забезпечення принципу рівності прав і свобод здійснюється однаковою мірою щодо всіх осіб, які проживають на території держави. Зроблено висновок, що іноземці та особи без громадянства володіють однаковою мірою тими самими правами та свободами, що й громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією і законами України, які в цілому відповідають міжнародним стандартам у цій сфері та не порушують принципу рівності прав і свобод людини і громадянина в Україні.
У підрозділі 4.3 «Забезпечення принципу рівності прав національних меншин в Україні» виділено основні групи прав національних меншин: 1) право на самоорганізацію; 2) право на представництво у виборних органах влади та місцевого самоврядування; 3) культурні права; 4) право на використання рідних мов; 5) право на освіту мовою національних меншин; 6) право національних меншин на інформацію.
Автором доведено позицію, що забезпечення принципу рівності прав національних меншин полягає у: 1) можливості реалізації представниками національних меншин своїх політичних, соціальних, економічних, громадянських та культурних прав і свобод нарівні з іншими національностями; 2) здатності захистити права і свободи в разі їх порушення, що передбачає вільне обрання та застосування форм і способів захисту; 3) розповсюдженні зазначених можливостей для всіх національних меншин, незважаючи на їхні особливості; 4) наданні всім національним меншинам однаковою мірою зазначених можливостей; 5) встановленні реального механізму забезпечення державою зазначених можливостей.
У підрозділі акцентовано увагу на тому, що українська держава, забезпечуючи принцип рівності прав і свобод для всіх членів суспільства, не може надавати перевагу жодній із національних меншин. Встановлення однакових за змістом та обсягом прав і свобод для всіх без винятку національних меншин відповідає міжнародним стандартам, а також європейській практиці. Автором наголошено, що врахування етнонаціонального фактора постає як обов’язкова умова розвитку країни, а забезпечення конституційних прав і свобод представників національних меншин, підтримка етнокультурної ідентичності при відкритості викликам сучасної модернізації виходять на перший план при реалізації державної етнонаціональної політики в Україні.
У підрозділі 4.4 «Конституційно-правова відповідальність за порушення принципу рівності прав і свобод людини і громадянина в Україні» з’ясовано, що ефективності забезпечення принципу рівності прав і свобод людини і громадянина в Україні значною мірою сприяє встановлення юридичної відповідальності за його недотримання.
Сформульовано авторське визначення конституційно-правової відповідальність за порушення принципу рівності прав і свобод людини і громадянина в Україні.
До нормативних підстав конституційно-правової відповідальності у роботі віднесено норми, що закріплюють склади конституційних деліктів. Їх положення повинні містити: 1) об’єкт конституційно-правового правопорушення; 2) суб’єктний склад; 3) коло суб’єктів, уповноважених притягати винних осіб до відповідальності; 4) власне конституційно-правові санкції; 5) процесуальні процедури застосування конституційно-правових санкцій. До переліку нормативно-правових актів, що закріплюють відповідальність за вчинення конституційних деліктів, запропоновано віднести: 1) Конституцію України; 2) закони України; 3) інші нормативно-правові акти (у т.ч. нормативно-правові акти, що закріплюють конституційно-правове провадження щодо застосування певних заходів відповідальності).
За результатами розгляду конституційної відповідальності в ретроспективному аспекті виділено такі підстави для її настання: 1) нормативну, що передбачає умови притягнення до конституційно-правової відповідальності; 2) фактичну – власне правопорушення (конституційний делікт). До суб’єктів конституцiйно-правової відповідальності за порушення принципу рівності прав і свобод людини і громадянина в Україні віднесено: державу, органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх службові та посадові особи; підприємства, установи та організації; політичні партії, громадські організації, засоби масової інформації; фізичні особи. У роботі доведено, що актуальною нині є проблема визначення конституцiйно-правової відповідальності за порушення принципу рівності прав і свобод людини та громадянина в Україні та відсутність чіткої регламентації складів конституційних деліктів та, як наслідок, конституційно-правових санкцій, а також суб’єктів відповідальності.