ХОТИНСЬКА-НОР Оксана Зіновіївна ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ТА ПРАКСЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ СУДОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ

summary

Розділ 1 «Теоретичні засади судової реформи» складається з п’яти підрозділів, в яких досліджено поняття судової системи як об’єкта реформування, поняття судової реформи та її загальну характеристику, послідовність і технологію реформування судової системи, стратегію й тактику реалізації судової реформи, а також її співвідношення зі стабільністю судової системи.
У підрозділі 1.1. «Судова система як об’єкт реформування» з’ясовано зміст категорії «судова система». Встановлено, що на різноманіття поглядів щодо тлумачення цього терміна впливає дуалістичність використання поняття «система»: з одного боку, воно використовується для визначення об’єктивно існуючих феноменів, а з іншого, - як метод вивчення та представлення феноменів, тобто як суб’єктивна модель реальності. Проте різні системні концепції не слід протиставляти, вони лише розкривають нові аспекти поняття «система», тим самим набуваючи евристичної цінності.
Проаналізовано основні підходи, які існують у доктрині, щодо тлумачення судової системи та запропоновано авторський підхід, за якого поняття «судова система» запропоновано розглядати на трьох рівнях: традиційному, вузькому та широкому. При цьому кожен наступний рівень включає попередній як складову частину.
На основі аналізу суб’єктного складу судової системи обґрунтовано доцільність надання державній виконавчій службі статусу самостійного органу судової влади, підзвітного вищому органу суддівського самоврядування. Це забезпечить цілісність і завершеність структури судової системи, обумовленої необхідністю виконання єдиної функції - здійснення правосуддя з метою задоволення потреб суспільства у вирішенні конфліктів у легальний спосіб.
У підрозділі 1.2. «Поняття та загальна характеристика судової реформи» надано загальну характеристику та розкрито сутність судової реформи, яка передбачає її відповідність певним засадам.
На підставі системного аналізу доробку наук соціології, інституціональної економіки, теорії систем, політології та філософії встановлено та обґрунтовано необхідність відповідності реформаційного процесу в судовій системі принципам мети, ціни, засобів, стабільності, альтернатив, відповідальності та правових гарантій. Аргументовано, що судова реформа повинна відповідати таким характеристикам (вимогам), як прогресивність, прогнозованість, цілеспрямованість, наукова обґрунтованість, гнучкість, мотивованість, змістовність, послідовність, незворотність. Крім того, судова реформа має бути інформаційно забезпечена, економічно доцільна, соціально виправдана та політично скоординована. Наголошено, що судова система завжди буде віддзеркаленням того суспільства, в якому вона функціонує. Тому джерелом змін у ній є численні фактори зовнішнього (політичного, економічного, соціального, технічного) та внутрішнього (наприклад, конкуренція судових юрисдикцій) характеру. Чільне місце серед них посідає ідеологія.
Зроблено висновки про те, що: 1) судова реформа є управлінським рішенням, а тому повинна відповідати ряду загальних вимог, серед яких: всебічна обґрунтованість, своєчасність, повнота змісту, повноважність та погоджуваність;
2) судову реформу завжди здійснює державна влада, тому саме її заінтересованість є вихідним моментом у її проведенні. Остання теза зумовлює низку закономірностей відносно судової реформи, які притаманні загалом політичній реформі: а) реформа неможлива без наслідків, небажаних з точки зору мети, поставленої реформаторами. Тому необхідна рефлексія реформаторської політики; б) політична реформа неможлива без зміцнення опозиційних сил, які зростають пропорційно масштабу реформи. Чим масштабніша реформа, тим більшу опозицію вона викликатиме.
Зауважено, що судова реформа як управлінське рішення вимагає належного ресурсного забезпечення, що потребує вирішення питання обмеженості ресурсів та пріоритетів, одним із аспектів якого є проблема «сумісності стимулів». Щоб судова реформа була успішною, важливо досягти балансу між стимулами приватних осіб, законодавчої і виконавчої влади та представників суддівського корпусу. В контексті дослідження цієї проблеми, на підставі аналізу зарубіжного наукового доробку, зокрема, теорії судової незалежності (М. Рамсайер) і теорії стратегічного тиску (М. Попова), з’ясовано, що в Україні, яка відноситься до країн так званої електоральної демократії, політична конкуренція перешкоджає незалежності судової системи, оскільки особи, які перебувають при владі, набагато більше заінтересовані у залежній судовій системі, аніж у незалежній.
У підсумку сформульовано авторське визначення судової реформи, а саме: судова реформа це складова державної політики, що передбачає заплановані цілеспрямовані зміни (перетворення) у судовій системі держави, які продукуються владою з метою вдосконалення її функціонування, зумовлені необхідністю адаптації судової системи до змінних умов зовнішнього та внутрішнього середовища, реалізуються відповідно до обраної політиками стратегії, та потребують відповідного ресурсного забезпечення
У підрозділі 1.3. «Послідовність і технологія судової реформи» розглянуто послідовність і способи реформування судової системи, уявлення про які зумовлені необхідністю дотримання принципу правових гарантій.
На підставі наукових праць у галузі права та державного управління з’ясовано, що реалізація судової реформ передбачає такі етапи: 1) підготовка судової реформи;
2) упровадження реформи; 3) розвиток реформаційного процесу.
Розглянуто існуючі способи реформування судової системи та аргументовано доцільність індивідуального шляху розвитку судової системи України з урахуванням історичного, культурного розвитку нашої держави та суспільства, відповідно до існуючих у державі економічних, соціальних і політичних умов.
З огляду на широку популярність серед українських реформаторів такого способу, як запозичення окремих інститутів судової влади, які добре функціонують в інших країнах (трансплантація інститутів), його аналізу приділено особливу увагу. Зауважено, що, попри наявність певних переваг, цей спосіб є досить ризикованим і характеризується високим ступенем відторгнення чи дисфункції запозичених інститутів. На підставі аналізу наукового доробку інституціональної економіки встановлено наявність та наведено приклади таких видів трансплантаційних дисфункцій у судовій системі: 1) атрофія і переродження інституту; 2) активізація альтернативних інститутів і відторгнення; 3) інституціональний конфлікт. Наголошено, що головною небезпекою при проведенні реформ є виникнення інституціональних пасток - неефективних, але стійких норм поведінки (інститутів). Їх сутність розкрита на прикладах неефективного інституту виконання судових рішень і дисфункціонального інституту забезпечення єдності судової практики. Стійкість неефективних інститутів забезпечують такі універсальні механізми, як: ефекти координації, навчання, сполучення, а також культурна інерція.
У підрозділі 1.4. «Стратегія і тактика судової реформи» розкрито авторський погляд на проблему вибору перспективної траєкторії розвитку судової реформи як послідовності та компліментарності запроваджуваних змін, що мають високий шанс на успіх, яка є однією з головних завдань реформаторів.
На основі категорій теорії управління сформульовано та охарактеризовано базові складові ефективної стратегії судової реформи, якими є: 1) інформація, яку слід аналізувати, систематизувавши у відповідні інформаційні блоки (блок цілей реформування, блок поточного стану контрольних параметрів реформування та блок похибки реформування). Такий підхід до аналізу інформації дозволяє забезпечити гнучкість судової реформи, передбачаючи можливість вибору варіантів та досягнення певних компромісів, а отже, корегування реформи; 2) передбачуваність розвитку судової реформи під впливом зовнішнього середовища та внутрішніх зв’язків системи, яка становить сукупність таких компонентів, як: аналіз факторів зовнішнього та внутрішнього середовища судової системи, прогностичну компетентність реформаторів, інформаційне забезпечення стратегічного процесу реформування, суб’єктивні чинники; 3) темп реалізації судової реформи (швидкість впровадження змін); 4) суспільна ціна судової реформи, під якою розуміється співвідношення (дисбаланс) позитивних і негативних наслідків від реформування як для самої судової системи, так і для суспільства як метасистеми, невід’ємною частиною якого вона є; 5) діалог між владою, науковцями, представниками суддівської спільноти, громадськістю та ЗМІ.
У контексті аналізу наведених елементів зроблено висновок про те, що реформування судової системи є певною мірою ризикованим заходом, оскільки об’єктивно характеризується певною невизначеністю, а судова реформа - ризикованим завданням.
На підставі аналізу переваг та недоліків існуючих підходів щодо швидкості впровадження змін обстоюється точка зору щодо необхідності застосування градуалістського підходу під час вибору темпу реформування судової системи. Водночас історичний досвід свідчить про нехтування реформаторами зазначеного параметру. Тож процес реформування судової системи України можна охарактеризувати як шокову стратегію трансплантації інститутів із дуже короткими часовими вимірами.
Наголошується на тому, що ефективна стратегія судової реформи повинна передбачати організацію діалогу між представниками різних соціетальних груп для пошуку рішень, найбільш близьких до консенсусу. Запропоновано диференціювати його суб’єкти таким чином: 1) органи державної влади; 2) недержавні інституції;
3) засоби масової інформації. Наведено аргументи на користь партнерства державної влади та ЗМІ у процесі розробки судової реформи.
У підрозділі 1.5. «Судова реформа та стабільність судової системи» розглядається значення судової реформи в контексті стабільності судової системи.
Зважаючи на те, що судова система є соціальною системою, крізь призму змістовного аналізу категорії «соціальна стабільність» сформульовано авторське визначення поняття «стабільна судова система», яке охоплює такі ознаки як: цілісність, стійкість та розвиток.
Аргументовано, що цілісність судової системи як складова стабільності означає збереження за будь-яких умов її системних (інтегральних) властивостей. Зроблено висновок про те, що системоутворюючий процес має зворотний зв’язок: елементи судової системи, об’єднуючись завдяки своїм взаємозв’язкам та взаємодії в одне ціле як системне явище, генерують появу нових властивостей, які не притаманні їм окремо. Ті ж, своєю чергою, забезпечують існування явища як єдиного цілого, що дає підстави називати його системою.
Наголошено, що стійкість судової системи пов’язана з її адаптивним потенціалом (можливостями системи пристосовуватися до змін середовища). Доведено, що у цьому сенсі судова реформа є механізмом адаптації судової системи до змінних умов зовнішнього середовища. Тому при плануванні судової реформи слід враховувати адаптивний потенціал судової системи, щоб не перевищити його межу. Зроблено висновок про те, що визначальним для стійкості судової системи є баланс параметрів інституціонального, організаційного (структурного) та функціонального характеру: організаційна структура судової система повинна задовольняти потреби її інститутів, забезпечуючи тим самим ефективність функціонування судової системи. У зв’язку з цим наведено додаткові аргументи на користь організації судоустрою за формулою «суд однієї ланки = одна судова інстанція».
На підставі змістовного аналізу категорії «розвиток» характеризується розвиток судової системи як поступовий процес незмінного, постійного збереження старого, «цінного» в новому, що відображає напрям переходу від попереднього стану до якісно нового на основі послідовної реалізації ланцюга діалектичних заперечень. Акцентовано увагу, що розвиток судової системи завжди передбачає зміни у ній. Однак не всі зміни передбачають розвиток, так само як не завжди розвиток є прогресом. Продемонстровано, що прогресивні зміни у судовій системі є наслідком ускладнення її структури, так і наслідком спрощення її елементів. Судова реформа у цьому сенсі є каталізатором розвитку судової системи.
Аргументовано, що стабільність судової системи існує у трьох іпостасях: інституціональній, організаційній та функціональній. Інституціональна стабільність судової системи передбачає відносну константність основоположних інститутів судової системи у процесі їх взаємозв’язку та взаємодії. У цьому сенсі її ознаками, але не винятковими, є стабільність принципів судової системи, стабільність судової процедури, стабільність судової практики. Організаційна стабільність судової системи характеризує судову систему з точки зору відносної сталості її організаційної структури, яка, в свою чергу, передбачає дві складові: 1) стабільність законодавства у сфері судової влади; 2) незмінність протягом тривалого часу судоустрою держави. Функціональна стабільність судової системи полягає у можливості судової системи функціонувати відповідно до своєї основної мети.
Запропоновано також виділити рівні стабільності судової системи:
1) внутрішня стабільність судової системи (стабільність її елементів);
2) стабільність внутрішніх зв’язків і взаємодії елементів судової системи між собою;
3) стабільне функціонування судової системи як єдиного цілого.
Зроблено висновок, що реформування судової системи як механізм
запровадження прогресивних змін, який забезпечує її розвиток, є необхідною умовою життєдіяльності судової системи, а судова реформа є тим інструментарієм, що дає змогу судовій системі адаптуватися до змінних умов зовнішнього
середовища, забезпечуючи таким чином її цілісність, стійкість та розвиток, які є невід’ємними складовими стабільності судової системи.
Розділ 2 «Історія та перспективи розвитку судової реформи» містить п’ять підрозділів, в яких досліджено ґенезу судової реформи та її перспективи в загальній парадигмі розвитку держави крізь призму відповідності впроваджуваних заходів сформульованим засадам реформування.
У підрозділі 2.1. «Концепція судово-правової реформи в Україні 1992 року як передумова існування сучасної судової системи» проаналізовано період реформування судової системи, поштовхом до якого стала Концепція судово- правової реформи в Україні, схвалена Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року.
Досліджено та систематизовано передумови реформування судової системи, «успадкованої» Україною в результаті розпаду СРСР. Аргументовано, що на еволюцію вітчизняної судової системи значною мірою вплинула відсутність у той час в Україні чітких орієнтирів у виборі майбутньої моделі судової системи та вектору її розвитку, що було зумовлено чинниками геополітичного характеру.
На основі аналізу положень Концепції обґрунтовано її суттєві переваги та недоліки. Констатовано, що Концепція започаткувала динамічний розвиток вітчизняного законодавства у сфері організації і функціонування судової влади, в основі якого лежало радянське законодавство останніх років. Надано критичну оцінку обраній структурі судоустрою, «верхівка» якої передбачала існування окремих Верховного Суду, Конституційного Суду, Верховного Арбітражного Суду. Продемонстровано залежність ефективності судової реформи від соціально- економічних умов, в яких вона реалізується. З’ясовано, що причиною гальмування судової реформи була політична криза 1993-1994 років, спричинена політичним протистоянням між президентом та парламентом, юридичним підґрунтям якої була чинна на той час Конституція УРСР.
У підсумку сформульовано позитивні тенденції, виявлені внаслідок реалізації судової реформи: динаміка розвитку категорії «судова система» у напрямі від «функції» до «інституту незалежної та самостійної судової влади»; забезпечення незалежності та самостійності судової влади як визначальних умов ефективного функціонування судової системи шляхом запровадження правових і соціальних гарантій; розширення судової юрисдикції внаслідок формування арбітражного судочинства та віднесення до компетенції суду розгляду справ про оскарження рішень, дій чи бездіяльності адміністративних органів; закріплення та розширення демократичних принципів здійснення судочинства; розширення судового контролю за органами попереднього розслідування, що сприяло дотриманню та захисту прав людини; трансформація інституту прокуратури; модернізація інституту адвокатури.
Підрозділ 2.2. «Конституція України - основа для реформування судової влади та правосуддя» присвячено дослідженню процесів реформування судової системи, зумовлених прийняттям у 1996 році Конституції України.
Аргументовано, що значний вплив на розвиток судової реформи мав Конституційний Договір, підписаний між Верховною Радою України та Президентом України 08 червня 1995 року, багато положень якого лягло в основу Конституції України. Аналіз Договору Венеціанською Комісією започаткував активний діалог, який згодом переріс у співробітництво України з органами Ради Європи, що давало можливість використовувати її науково-експертний потенціал у реформуванні вітчизняної судової системи.
Наголошено на особливій цінності конституційних положень у сфері судової влади для того періоду розвитку державності. Відзначено дві характерні риси цього періоду судової реформи: 1) перейнявши деякі ідеї, передбачені Концепцією, Конституція України, однак, не стала її «послідовницею»: багато ідей Концепції залишилось поза сферою її регулювання, деякі питання були вирішені у кардинально інший спосіб; 2) вона продемонструвала високий ступінь узгодженості конституційних норм із зробленими європейською спільнотою зауваженнями.
Водночас констатовано, що судова реформа в цей період набула інертного еклектичного характеру, спричиненого відсутністю основних нормативних актів, які б органічно конкретизували і деталізували конституційні положення, наповнюючи їх саме тим змістом, що й закладався в Конституцію України. Зазначено, що найбільшим здобутком судової реформи після ухвалення Конституції України слід вважати початок функціонування Конституційного Суду України та Вищої ради юстиції.
Наголошено на особливій ролі Конституційного Суду України в процесі подальшого реформування судової системи як його об’єкта та суб’єкта. Як суб’єкт судової реформи він не є її безпосереднім ініціатором, а діє опосередковано, впливаючи на розвиток судової влади через сформульовані у своїх судових рішеннях правові позиції, які є загальнообов’язковими. Саме їх імперативний характер дозволяє органу конституційної юрисдикції, на відміну від інших суб’єктів судової влади, впливати на процес реформування судової системи, корегувати його. Таким чином, визначено статус Конституційного Суду України як регулятора (той, що регулює, спрямовує розвиток чого-небудь) судової реформи. Утворений у результаті реформування судової сфери державної діяльності, Конституційний Суд України перетворився на об’єкт судової реформи, що зумовлено необхідністю удосконалення його функцій та повноважень. Таким чином, удосконалення функціонування органу конституційної юрисдикції як об’єкта реформування впливає на рівень (якість) його діяльності як суб’єкта реформування. Чим ефективніше функціонує Конституційний Суд в державі, тим більше шансів на розвиток судової реформи відповідно до ідеології правової держави та верховенства права.
З точки зору необхідності розвитку процесуальної форми критично оцінено реформування стадії виконання судових рішень. Аргументовано, що з віднесенням повноважень щодо виконання судових рішень до функцій органів виконавчої влади фактично відбулась відмова від системи процесуальних гарантій, що традиційно забезпечувались цивільною процесуальною формою. Проте діяльність, що передбачає безпосереднє застосування примусу, в більшій мірі, ніж будь-яка інша, потребує реалізації процесуальних гарантій. У зв’язку з цим зроблено висновок, що з прийняттям Конституції України судова реформа, декларуючи одні цінності, не лише їх не забезпечила, а навпаки - пішла шляхом нівелювання історично існуючих в межах цивільної процесуальної форми гарантій прав особи, додавши в правосуддя елемент непередбачуваності.
У підрозділі 2.3. «Вплив «малої судової реформи» на розвиток судової системи» надано оцінку законодавчим заходам 2001 - 2002 років, спрямованим на реформування судової системи з метою приведення її у відповідність з вимогами Конституції України, що історично отримали назву «мала судова реформа».
Констатовано, що формально мета «малої судової реформи» була досягнута, що дало можливість уникнути колапсу загалом правової системи держави. Однак поспіх, з яким вони приймалися, дався взнаки. На підставі аналізу положень відповідних нормативних актів та наукових думок того часу встановлено, що найбільш гостро стояло питання вибору необхідної державі моделі судоустрою, що спричинило радикальні зміни у цій сфері. Критично оцінено передбачену Законом України від 07 лютого 2002 року «Про судоустрій України» систему судів загальної юрисдикції, яку становили: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди, Апеляційний суд України; 3) Касаційний суд України; 4) вищі спеціалізовані суди; 5) Верховний Суд України. Обґрунтовано, що в її основі лежить підхід, за якого нові для судової системи функції (апеляції та касації) розподілялися між наявними органами судової системи, при цьому зберігалися їх попередні повноваження, що призводило до диспропорції. А прогалини, що утворювалися, заповнювались шляхом створення нових судових органів, що значно ускладнювало зрозумілість та доступність судової системи, розбалансовувало її. Наведено ряд стратегічних факторів, які не були враховані реформаторами, що відобразилося на досягненні цілей судової реформи: норми закону про створення Касаційного суду України було визнано неконституційними, а намір створити Апеляційний суд України так і не було втілено. Єдиною системою органів, утвореною відповідно до Закону України «Про судоустрій України», стала Державна судова адміністрація України.
Відзначено, що з прийняттям Закону України «Про судоустрій України» відбулось суттєве розширення компетенції Президента України у сфері судової влади, а відтак і його вплив на неї, що суперечило цілям судової реформи, визначальною серед яких було гарантування незалежності та самостійності судової влади.
Окрему увагу приділено бурхливому розвитку матеріального законодавства: прийняття Кримінального кодексу України, Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України та Господарського кодексу України давало можливість законодавчо вирішити питання модернізації процесуального законодавства - найбільш значимого з точки зору захисту прав, свобод та інтересів людини аспекта реформування судової влади. Наголошено на особливій цінності прийнятих Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України. Надано характеристику їх інноваційним положенням.
Зроблено висновок про інтенсивний, але безсистемний характер судової реформи у цей період. Кардинально протилежні ідеї щодо необхідної державі моделі судоустрою зумовлювали компромісний характер відповідних законів, що робило траєкторію розвитку судової системи хаотичною та призвело до суперечливих наслідків. З одного боку, запроваджувались та поступово починали функціонувати прогресивні інститути (апеляція, касація, адміністративна юстиція). З другого - ігнорування особливостей внутрішнього та зовнішнього середовища, в яке імплементувалися нові інститути, призводило до дисфункцій у судовій системі (конфлікту судових юрисдикцій, подвійної касації в господарському судочинстві).
Підрозділ 2.4. «Наслідки реалізації Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів 2006 року» присвячено дослідженню періоду судової реформи, поштовхом до якого стала Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схвалена Указом Президента України від 10 травня 2006 року.
Акцентовано увагу на тому, що зі змінами у суспільно-політичному житті України у 2004 році ініціативу в процесі подальшого реформування судової системи узяв Глава держави, роль якого у наступні роки виявилася ключовою у формуванні ідеології судової реформи та змісту конкретних законодавчих заходів, незалежно від того, хто саме обіймав цю політичну посаду. Здійснено аналіз положень Концепції судівництва крізь призму розроблених теоретичних засад судової реформи, акцентовано увагу на її перевагах та недоліках. Зауважено, що першоосновою всіх запланованих нововведень було прагнення змінити тогочасну модель судоустрою, що, з огляду на дисбаланс, який існував у системі судів загальної юрисдикції, було виправданим і зрозумілим. Наголошено, що незважаючи на палкі дискусії в експертному середовищі з приводу пропонованих новацій, у суспільстві судова реформа в той період не знаходила належної підтримки, про що свідчать результати соціологічних опитувань. Сформульовано ймовірні причини такого стану. Підкреслено, що шанси на успішне досягнення задекларованих судовою реформою цілей мізерні, якщо вона не має підтримки у суспільстві. В такому разі жорстка політична воля у поєднанні з державним примусом - єдиний важіль, спроможний «нав’язати» суспільству потрібні владі зміни у сфері судової діяльності. Однак у цьому разі розвиток дисфункцій та закріплення «неформальних практик» у судовій системі неминучі.
Зауважено, що новий імпульс судова реформа отримала у 2010 році зі зміною Глави держави та ухваленням ініційованого ним Закону України від 07 липня 2010 року «Про судоустрій і статус суддів». Аргументовано, що в його положеннях отримали законодавче втілення ідеї та основні положення Концепції судівництва, хоч і в дещо модифікованому виді. Проаналізовано нововведення, упроваджені цим Законом. Наголошено на екстенсивності обраного шляху реформування судоустрою, який був ірраціональним, оскільки незважаючи на усунення наявної до того часу асиметричності, гармонії у судовій системі досягнуто не було: збалансована чотириланкова система судів не узгоджувалася з передбаченими принципом інстанційності трьома судовими інстанціями. Це суперечило існуючим у природі та теорії систем законам композиції, пропорційності та гармонії, які визначають оптимальне співвідношення між елементами системи.
Окремо розглянуто питання прийняття у 2012 році Кримінального процесуального кодексу України та Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Проаналізовано умови та наслідки їх упровадження.
Зроблено висновок про те, що реформування судової системи в цей період було механізмом концентрації державної влади в руках Президента України. Це порушувало систему «стримувань та противаг» і відкривало широкі можливості до узурпації влади. Порушення цього вкрай хиткого балансу у взаємодії влади з судовою системою було однією з передумов загальної політичної нестабільності та кризи, яка назрівала у суспільстві.
У підрозділі 2.5. «Перспективи розвитку судової системи у світлі конституційної реформи» надано оцінку сучасному періоду реформування судової системи, ознаменованому революційними змінами у суспільно-політичному житті держави кінця 2013 - початку 2014 року.
Проаналізовано та висловлено авторську позицію щодо впровадження інституту люстрації у судовій системі, що є характерною особливістю цього періоду судової реформи. Досліджено положення Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015 - 2020 роки, схваленої Указом Президента України від 20 травня 2015 року.
Акцентовано увагу на вплив чинників зовнішнього середовища, зокрема геополітичних, на розвиток судової реформи, які спричинили низку змін, що за змістом і спрямуванням носили характер контрреформи (відновлення системи військових прокуратур, яка була ліквідована в 2012 році із впровадженням КПК України).
Констатовано закономірність конституційних змін у сфері судової влади. Наголошено на кулуарному прийнятті Закону України від 02 червня 2016 року «Про судоустрій і статус суддів», який став найбільш «закритим» для обговорення Законом серед усіх, що досі приймались у сфері правового регулювання функціонування судової системи. Системно проаналізовано його положення та положення Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». Критично оцінено термінологічні зміни та зміни у назвах окремих органів судової влади. Аргументовано необхідність закріплення структури судової системи держави на рівні Основного Закону. Доведено, що з точки зору положень цивільного законодавства за всіма ознаками de facto має місце не ліквідація Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, а реорганізація шляхом приєднання. У цьому аспекті наголошено на кадровій домінанті впроваджуваної судової реформи та її суспільній ціні. Проаналізовано запропоновану структуру судоустрою на предмет її раціональності. Наголошено на тому, що відбулася підміна понять «судова влада» та «правосуддя», що слід вважати однозначним регресом.
Підтримано ідею системного реформування судоустрою, а також інститутів адвокатури та прокуратури. Водночас висловлено певні застереження щодо обмеження функцій прокуратури та запровадження «монополії» адвокатури на судовий процес.
На підставі проведеного аналізу зроблено висновок про те, що впроваджувана судова реформа характеризується браком стратегічних складових: аналізу факторів зовнішнього та внутрішнього інституціонального середовища, оцінки відповідних ризиків, нехтуванням наукового доробку тощо, а також відзначається застосуванням радикальних, а не поступальних, еволюційних заходів. У цьому контексті наголошено на безперспективності та шкідливості поєднання форм і технологій реформ із революціями (проведенням реформ революційними методами), оскільки такі зміни багато в чому супроводжуються тими ж негативними суспільними явищами, що й революції (насильство, тоталітарний спосіб упровадження, гостре політичне протистояння, аномально висока ціна змін тощо).
Розділ 3 «Вплив конвенційно-правових позицій Європейського суду з прав людини на реформування судової системи» складається з трьох підрозділів, присвячених аналізу розвитку судової системи під впливом прецедентної практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), яка, на відміну від інших міжнародних документів, має імперативний характер.
У підрозділі 3.1. «Розвиток матеріально-правового аспекту судової системи під впливом конвенційно-правових позицій Європейського суду з прав людини» розглянуто вплив рішень ЄСПЛ на судову реформу з точки зору розвитку матеріального аспекту судової системи за такими умовними напрямами:
1) формування нових принципів та підходів у створенні умов для забезпечення державою правового захисту людини; 2) зміна чинного законодавства - норм матеріального права з метою посилення гарантій прав людини та можливостей їх реалізації; 3) застосування національними судами при розгляді справ норм Конвенції та прецедентної практики ЄСПЛ.
Наголошено, що здійснюючи тлумачення норм Конвенції у світлі обставин конкретної справи, ЄСПЛ модифікує зміст існуючих гарантій прав людини, що може спричинити необхідність внесення змін до законодавства на національному рівні з метою усунення причин порушення прав людини у державі. Саме тому рішення ЄСПЛ є чинником (рушійною силою), який на державному рівні суттєво впливає на нормотворчість у сфері захисту прав і свобод людини, а отже, і у сфері правосуддя.
Зазначено, що досі механізм застосування правових позицій ЄСПЛ вітчизняними судами залишається невідпрацьованим, а практика такого застосування не є системною. Зокрема, результати вибіркового аналізу судових рішень засвідчили існування двох підходів: 1) застосування судом правової позиції ЄСПЛ за наявності прогалин у національному законодавстві чи колізії правових норм; 2) посилання у судовому рішенні на правову позицію ЄСПЛ як субсидіарне обґрунтування висновків у конкретній справі. Причому превалює саме другий підхід. У зв’язку з цим вбачається необхідність їх уніфікації, наприклад, шляхом надання відповідних роз’яснень у вигляді постанов пленуму вищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції.
На підставі аналізу окремих рішень ЄСПЛ у справах проти України окреслено перспективу законодавчих змін у сфері правового регулювання деяких суспільних відносин. Наголошено на особливому значенні механізму «пілотних» рішень ЄСПЛ, які містять чіткі вказівки на існування структурних проблем, що лежать в основі порушень, а також вказівки на конкретні засоби чи заходи, які слід здійснити державі, щоб виправити ситуацію.
Підрозділ 3.2. «Вплив прецедентної практики Європейського суду з прав людини на еволюцію процесуальних інститутів судової системи» містить аналіз розвитку вітчизняної судової процедури крізь призму тлумачення ЄСПЛ складових права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, за такими векторами: 1) порушення справедливого публічного розгляду справи; 2) незаконний склад суду; 3) порушення принципу незалежності та безсторонності суду; 4) порушення принципу юридичної визначеності у зв’язку зі скасуванням остаточних судових рішень, що набрали законної сили; 5) порушення розумних строків: а) судочинства; б) виконання судових рішень.
Досліджено причино-наслідкові зв’язки розвитку засади публічного судового розгляду справи, яка у розумінні ЄСПЛ охоплює такі притаманні вітчизняній судовій процедурі принципи, як гласність, відкритість, прозорість, доступність.
На підставі проведеного аналізу визначено напрями подальшого удосконалення процесуального законодавства, зокрема, щодо забезпечення вимоги безсторонності суду та принципу правової визначеності. У контексті дослідження останнього констатовано, що більшість рішень щодо порушення принципу правової визначеності, постановлених ЄСПЛ у справах проти України, стосувались існуючої до червня 2001 року в українському процесуальному законодавстві можливості перегляду остаточних і обов’язкових рішень суду в порядку нагляду. Однак подальший його розвиток обумовлює потребу модернізації стадії перегляду судових рішень у касаційному порядку, зокрема у цивільному, господарському та адміністративному процесах. У зв’язку з цим підтримується ідея запровадження ефективних механізмів допуску, так званих «фільтрів», до касаційного оскарження, що підвищить ефективність діяльності суду касаційної інстанції та наблизить вітчизняну касацію до європейського стандарту її існування як екстраординарної стадії процесу.
Особливу увагу приділено розвитку принципу розумності строків як відносно новій для вітчизняної судової системи процесуальній гарантії прав людини.
Наголошено на тому, що досі найчисельніші порушення Україною статті 6 Конвенції з позиції дотримання розумних строків пов’язані з невиконанням судових рішень національних судів, постановлених на користь заявників, що свідчить про глибинний, системний характер цієї проблеми. Підкреслено, що ЄСПЛ покладає на державу відповідальність за якість функціонування вітчизняної системи виконання судових рішень як національного засобу правового захисту. Серед причин незадовільного стану речей у сфері примусового виконання судових рішень акцентовано увагу на властивій Україні проблемі належної міжвідомчої координації («Бурдов проти Росії (№ 2)»). Щоб її подолати, необхідно змінити сам алгоритм взаємодії державних органів у процесі виконання судових рішень, за якого кожен орган діє в межах виключно своєї компетенції, а за загальний результат не відповідає ніхто. У зв’язку з цим наголошено на необхідності системного реформування сфери виконання судових рішень, яке потребує комплексного підходу з розробкою відповідної стратегії та алгоритму реалізації заходів процесуального та структурного характеру.
У підрозділі 3.3. «Реформа структурного аспекту судової системи в контексті прецедентної практики Європейського суду з прав людини» йдеться про вплив рішень ЄСПЛ на розвиток елементів вітчизняної судової системи, які характеризують її структурну складову.
На підставі контент-аналізу рішень ЄСПЛ, крізь призму історичного ракурсу виокремлено найбільш значимі перетворення в сфері організації судової влади. Такими, зокрема, є: 1) модернізація системи арбітражних судів (1997 р.) та їх подальше перетворення в систему господарських судів (2001 р.); 2) запровадження інститутів апеляції та касації з відповідними їм судовими інстанціями (2001 - 2002 рр.); 3) створення системи адміністративних судів (2002 - 2005 рр.);
4) ліквідація військових судів (2010 р.); 5) створення в структурі судової влади цілісної системи органів із забезпечувальними функціями (2010 р.).
Досліджено такі характеристики інституціонального елементу пункту 1 статті 6 Конвенції, як незалежність суду та його формування відповідно до закону. Встановлено, що попри численний науковий доробок тема незалежності суду має невичерпний потенціал до розвитку. Зокрема, розглядається такий її аспект, як «імунітет суду проти позову».
Встановлено, що критерій «суд, встановлений законом» передбачає дві складові: організаційну (організація судової системи повинна регулюватися
законами у їх буквальному значенні) та юрисдикційну (суд повинен діяти у спосіб та відповідно до повноважень, передбачених законом, у межах своєї компетенції). Крім того, правова конструкція «суд, встановлений законом» стосується ще й таких аспектів, як механізм правового регулювання у сфері судоустрою та правомірність діяльності суду у процесі здійснення своїх повноважень. Доведено, що саме юрисдикційна складова має найбільшу перспективу розвитку, оскільки тісно пов’язана з такими процесуальними інститутами, як компетенція судів щодо розгляду справ, підсудність та склад суду.
Окремо в контексті дослідження критерію «суд, встановлений законом» аналізується проблема «конфлікту юрисдикцій», в межах вирішення якої наводяться доводи на користь ідеї запровадження інституту альтернативної юрисдикції. Аргументовано, що у випадку її реалізації тягар визначення компетентного суду лягатиме на плечі судової системи, а не пересічного громадянина, який не повинен володіти знаннями у сфері застосування норм щодо юрисдикції судів. Таким чином, держава в особі судової системи братиме на себе відповідальність перед людиною за належну організацію ефективного правозахисного механізму, що є першоосновою розвитку громадянського суспільства.
Розділ 4 «Судова реформа у механізмі формування громадянського суспільства» містить два підрозділи, які розкривають механізм взаємодії громадянського суспільства та розвитку судової системи.
У підрозділі 4.1. «Вплив громадянського суспільства на розвиток судової системи» наголошено, що концепція громадянського суспільства передбачає високий рівень активності його членів, що в контексті судової влади виражається, зокрема, у таких напрямах: а) звернення особи за судовим захистом своїх прав, свобод чи інтересів як до єдиної легітимної форми врегулювання суспільних конфліктів; б) участь громадян у визначений законом спосіб у процесі реалізації судової влади; в) активізація громадського контролю за функціонуванням інститутів судової системи.
Аргументовано, що громадський контроль у сфері судової влади є зовнішнім регулятором процесів розвитку судової системи, що скеровує їх у русло відповідних суспільних очікувань, узгоджуючи їх з інтересами соціуму на кожному історичному етапі його розвитку, забезпечуючи у такий спосіб еволюцію судової системи та її взаємозв’язок із суспільством.
Громадський контроль - це механізм, який здатний запобігати появі негативних, руйнівних явищ у судовій системі або своєчасно реагувати на них, удосконалюючи параметри функціонування судової системи, виводячи її на якісно нові рівні та етапи розвитку, що є основою її еволюції.
Розглянуто та диференційовано:
- інститути громадського контролю у сфері судової влади: (а) класичні елементи громадянського суспільства, що характеризуються самоорганізацією та засновані без будь-якої участі держави; (б) організації, створення яких «санкціонується» державою, а їх контроль носить характер «квазігромадського»; (в) міжнародні організації та проекти;
- форми та способи контролю інститутів громадянського суспільства на судову владу: (а) громадський контроль у медіапросторі; (б) громадський моніторинг функціонування судової системи; (в) громадська експертиза актів органів судової влади та їх проектів; (г) громадська ініціатива; (д) громадське оцінювання суддів; (є) громадські (публічні) слухання судової реформи;
- види громадського контролю: (а) зовнішній; (б) внутрішній; (в) змішаний.
Обґрунтовано необхідність запровадження громадського обговорення судової реформи. У зв’язку з цим запропоновано розробити та прийняти відповідний Закон України «Про громадські (публічні) слухання».
Наголошено, що завдання громадського контролю у сфері судової влади полягає у тому, щоб, впливаючи на процеси її розвитку, не обмежувати її діяльність. Необхідність його здійснення не може бути підставою для тотального контролю суспільства за функціонуванням судової системи, оскільки це може перешкоджати її діяльності та призвести до наслідків, шкідливих не лише для судової системи, а й для самого суспільства. Водночас, як форма соціальної активності українських громадян, яка забезпечує їх участь в управлінні державними справами, визначає можливість впливати на управлінські рішення, громадський контроль у судовій системі може забезпечити ефективну комунікацію між владою та громадянським суспільством, використовуючи потенціал обох інституцій на користь стабільного розвитку судової системи, в основі якого - її системне, обґрунтоване та методичне удосконалення та перетворення.
У підрозділі 4.2. «Судова реформа як чинник еволюції громадянської свідомості суспільства» досліджено вплив судової реформи на розвиток громадянського суспільства, зокрема на еволюцію його громадянської свідомості.
На підставі існуючих уявлень про громадянську свідомість суспільства обгрунтовано тезу про те, що це тип суспільної свідомості, в основі якого - усвідомлення значимості суспільних інтересів у парадигмі «людина - суспільство - держава», визнання громадянських цінностей як основи механізму управління суспільством і регулювання його функціонування. Сформульовано історично детерміновані унікальні характеристики громадянської свідомості сучасного українського суспільства. Аргументовано, що механізмом подолання суспільних стереотипів і повинна стати судова реформа, спрямована на удосконалення та розвиток інститутів судової системи як елемента соціального цілого.
Висунуто та перевірено гіпотезу про те, що своєрідними «точками дотику» судової системи у взаємовідносинах із суспільством, які найбільш змістовно характеризують їх взаємозв’язок і розвиток яких є визначальним і стратегічним як для визначення цілей реформування судової системи, так і для якісних змін в уявленнях про неї пересічних громадян, є транспарентність, легітимність та участь громадськості у здійсненні правосуддя.
Досліджено характеристики транспарентності та легітимності судової системи як комунікативних та інформаційних явищ, з точки зору їх впливу на еволюцію суспільної свідомості. Обґрунтовано, що вони відображають стан розвитку суспільства, держави, інститутів публічної влади, фіксуючи існуючий на певному етапі соціальний запит, сформований внаслідок дефіциту окремих інституційних складових. У цьому контексті проаналізовано заходи, спрямовані на розвиток цих атрибутів судової системи, та сформульовано відповідні пропозиції.
Виокремлено такі функції транспарентності судової системи: 1) інформаційна; 2) просвітницька; 3) профілактична; 4) стимулююча; 5) комунікативна; 6) захисна; 7) створення та забезпечення можливостей впливу суспільства на розвиток судової системи, процес її реформування; 8) забезпечення громадського контролю за діяльністю судової влади.
Аргументовано, що рівень суспільної довіри до судової системи прямо пропорційний рівню громадянської свідомості суспільства та навпаки. Тобто, спрямовуючи зусилля у напрямі підвищення рівня довіри до судової влади, ми впливаємо на якісний розвиток суспільної свідомості. Водночас високий рівень громадянської свідомості, який передбачає визнання примату судового захисту у широкому його розумінні, забезпечує та цементує суспільну довіру до інституту суду, обумовлюючи соціальну ефективність судової влади.
Зосереджено увагу на питанні інформаційної політики, яка неодмінно повинна супроводжувати процес реалізації судової реформи, передбачаючи адекватні процеси інформаційного впливу, та під якою запропоновано розуміти систему заходів і засобів, спрямованих на формування, накопичення, поширення і використання інформації будь-якої форми та виду, зміст якої становлять питання про: функціонування судової системи, необхідність її реформування, цілі та завдання судової реформи, напрями та зміст запланованих в її межах заходів, суспільну ціну реформування, очікувані результати. Визначено її цілі: 1) створити можливість для населення спостерігати за процесом реалізації судової реформи;
2) диференціювати інформацію про судову реформу за відповідними напрямами з урахуванням ступеня їх соціальної значущості; 3) сформувати погляди та розвинути такі ідеї в суспільстві, які забезпечать максимальну суспільну підтримку судової реформи. Досліджено суб’єктно-об’єктний склад інформаційної політики, технологію її реалізації, а також запропоновано механізми популяризації судової реформи.
ВИСНОВКИ
У дисертаційному дослідженні зроблено спробу вирішити наукову проблему формування системи сучасних доктринальних знань про судову реформу в Україні, складові її успішної реалізації, особливості та закономірності її перебігу з урахуванням найважливіших факторів, тобто розроблено концепцію судової реформи, на основі якої сформульовано ряд пропозицій та рекомендацій, спрямованих на ефективне реформування судової системи, яке б відповідало сучасним суспільним потребам і очікуванням. До найбільш вагомих результатів роботи можна віднести такі:
1. Судова реформа - це складова державної політики, що передбачає заплановані цілеспрямовані зміни (перетворення) у судовій системі держави, які продукуються владою з метою вдосконалення її функціонування, зумовлені необхідністю адаптації судової системи до динамічних умов зовнішнього та внутрішнього середовища, реалізуються відповідно до обраної законодавчою владою стратегії та потребують відповідного ресурсного забезпечення. В ідеалі судова реформа повинна реалізовуватися з дотриманням принципів мети, ціни, засобів, стабільності, альтернатив, відповідальності та правових гарантій і відповідати таким вимогам, як прогресивність, прогнозованість, цілеспрямованість, наукова обґрунтованість, гнучкість, мотивованість, змістовність, послідовність і незворотність. Крім того, судова реформа має бути інформаційно забезпечена, економічно доцільна, соціально виправдана та політично скоординована.
Як управлінське рішення, судова реформа в Україні потребує вирішення питання обмеженості ресурсного забезпечення з позиції пріоритетів, що зумовлює потребу критичної оцінки її ролі у загальній парадигмі суспільного та державного розвитку. Судова система є тією сферою, у функціонуванні якої пересікаються інтереси різних соціетальних прошарків: приватних осіб, законодавчої та виконавчої влади, представників суддівського корпусу. Тому для її розвитку важливо, щоб в процесі реформування дотримувався баланс інтересів цих суб’єктів.
2. Як складний процес умовно керованих перетворень у сфері судової влади, судова реформа повинна здійснюватися поетапно та планомірно, на основі певної стратегії, з урахуванням існуючих у певний час розвитку держави обмежень (політичних, економічних, ресурсних, темпоральних тощо). Це обумовлює необхідність вибору індивідуальної моделі реформування судової системи України. Проте найпоширенішим способом реформування судової системи в Україні є трансплантація (запозичення) окремих інститутів судової влади та правосуддя, які добре функціонують в інших країнах. Попри всю привабливість цього методу, до нього слід ставитися достатньо обережно, оскільки він є досить ризикованим заходом, що характеризується високим ступенем невизначеності, потребує ідентичного інституціонального середовища, в яке впроваджується запозичений інститут. У протилежному випадку існує висока ймовірність відторгнення чи дисфункції запозичених інститутів. Вітчизняний досвід судової реформи у сукупності з науковим доробком інституціональної економіки дозволив виявити у судовій системі такі види трансплантаційних дисфункцій: а) атрофія та переродження запозиченого інституту; б) відторгнення новації; в) інституціональний конфлікт. Внаслідок діяльності дисфункціонального інституту судова система може потрапити в інституціональну пастку (неефективний, але в силу певних обставин стійкий інститут), яка може призвести до того, що судова система обере неефективний шлях розвитку. Сучасними прикладами цього є неефективні інститути виконання судових рішень і забезпечення єдності судової практики.
3. Одним із основних завдань, що належить вирішити реформаторам, є проблема вибору перспективної траєкторії розвитку судової реформи як послідовності та компліментарності запроваджуваних змін. Щоб його вирішити, необхідно володіти сукупністю передумов, набір яких може бути різним, що зумовлює формування індивідуального образу створюваної стратегії. Разом із тим існують певні первинні (основні) елементи розробки стратегії судової реформи, зокрема: 1) інформація, яку доцільно згрупувати в інформаційні блоки (блок цілей реформування, блок поточного стану контрольних параметрів реформування та блок похибки реформування); 2) передбачуваність розвитку судової реформи під впливом зовнішнього середовища та внутрішніх зв’язків системи. Цей елемент передбачає такі компоненти, як: аналіз факторів зовнішнього та внутрішнього середовища судової системи, прогностичну компетентність реформаторів, інформаційне забезпечення стратегічного процесу реформування, суб’єктивні чинники; 3) темп реалізації судової реформи; 4) суспільна ціна судової реформи; 5) діалог між владою, науковцями, представниками суддівської спільноти, громадськістю та ЗМІ.
4. Судова реформа є необхідною умовою стабільності судової системи, яка досягається не за рахунок незмінності чи статики, а завдяки умілій реалізації необхідних змін та управлінню цим процесом. У соціальному сенсі вона виступає механізмом адаптації судової системи до змінних умов зовнішнього середовища, забезпечуючи таким чином стійкість судової системи, яка разом з цілісністю та розвитком є невід’ємною складовою стабільності судової системи. Водночас реформування судової системи як механізм запровадження змін забезпечує її розвиток.
Таким чином, стабільна судова система - це система, яка розвивається, зберігаючи водночас свою цілісність, стійкість, та передбачає налагоджений механізм змін, що дає змогу зберігати засади її функціонування у суспільстві. Стабільність судової системи доречно розглядати у трьох іпостасях: інституціональній, організаційній та функціональній.
5. Реалізація судової реформи потребує врахування історичної спадщини та набутого досвіду, оскільки на функціонування будь-якого інституту, зокрема судової влади, впливає його минуле («path dependence»). Сучасна модель судової системи України формувалася упродовж довгих роками під впливом різних факторів геополітичного, політичного, економічного, соціального та культурного характеру.
Історико-правовий аналіз хронології розвитку судової України з часу проголошення незалежності дав можливість виявити низку тенденцій. Зокрема, з’ясовано, що в Україні кожні 4-5 років відбувається оновлення законодавства у сфері функціонування судової влади, що свідчить про циклічний характер судової реформи на вітчизняному просторі. При цьому характерною особливістю кожного циклу є зміна політичної еліти в країні. Зі зміною влади судова реформа щоразу набуває актуальності та першочерговості серед запланованих новою владою державних перетворень. І навпаки: політичні кризи відкидають судову реформу на другий план і гальмують її. Таким чином, ефективна реалізація судової реформи можлива за умови стабільного у широкому сенсі (політичному, економічному, соціальному) суспільства.
6. Дослідження ґенези судової реформи в Україні, змісту впроваджуваних у різні періоди новацій свідчить про те, що протягом усього часу реформування судової системи домінуючим був та залишається структурний елемент. Кожна «хвиля» судової реформи відзначалася змінами судоустрою, ступінь радикальності яких залежав від різних факторів: політичних, соціокультурних, міжнародних.
Вивчення історії судової реформи в Україні сучасної доби дало можливість дійти ще одного вагомого висновку: кожна нова політична еліта, реформуючи судову систему під різними гаслами (незалежність судової системи, відповідність європейським стандартам, повернення суспільної довіри), намагається зберегти чи посилити важелі впливу на судову систему, що унеможливлює досягнення цілей, задекларованих судовою реформою, якщо в їх основі - забезпечення прав і свобод людини. Лише незалежна, самостійна і легітимна судова система може стати для громадян ефективним механізмом захисту їх інтересів. Доки влада не знайде у цьому концепті своїх переваг, проголошувані нею цілі реформування залишатимуться популістськими лозунгами.
Незважаючи на «нелінійний» розвиток судової реформи в Україні, зумовлений ігноруванням економічних, політичних соціокультурних чинників, які домінували у різні періоди державного зростання, вона привносила у судову систему якісні зміни, які стають очевидними завдяки ретроспективі. До таких можна віднести модернізацію правового статусу судді, розвиток суддівського самоврядування, функціонування адміністративної юстиції, модернізація судових процедур з метою розширення змагальності та судового контролю за дотриманням законності досудового розслідування у кримінальному провадженні та інші.
7. Значний вплив на реформування судової системи України справляють конвенційно-правові позиції ЄСПЛ, завдяки яким відбувається переоцінка ефективності існуючих національних механізмів захисту, галузей матеріального та процесуального права, національної моделі судової системи. Рішення ЄСПЛ дають можливість зрозуміти, чому суб’єкт звернення до міжнародного суду не зміг захистити своє порушене право за допомогою національного правосуддя, які недоліки правової системи свідчать про незакінченість судової реформи і потребують виправлення, які додаткові механізми потрібні для забезпечення права на належний судовий захист.
Контент-аналіз рішень ЄСПЛ, постановлених у справах проти України та окремих держав-учасниць Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дав змогу простежити вектори реформування та розвитку вітчизняної судової системи в контексті її відповідності європейським стандартам правосуддя за такими напрямами:
1) розвиток матеріального аспекту судової системи, який у свою чергу передбачає: (а) формування та розвиток нових принципів і підходів щодо функціонування судової системи; (б) розвиток понятійно-категоріального апарату, який застосовують у сфері судового захисту прав, свобод та законних інтересів осіб; (в) удосконалення чинних норм матеріального та процесуального права, спрямоване на посилення гарантій прав людини та можливостей їх реалізації; (г) трансформація професійної правосвідомості відповідно до «духу» Конвенції, що виражається в усвідомленні пріоритету захисту людини, її прав і свобод, та використанню у правозастосовному процесі конвенційних норм і практики ЄСПЛ;
2) удосконалення процесуальної форми, що виражається в необхідності керованого розвитку таких процесуальних інститутів: (а) принципів судочинства (публічного розгляду справи, відкритості та гласності, неупередженого судового розгляду, правової визначеності, розумних строків розгляду справ і обов’язковості виконання судового рішення тощо) та механізмів їх реалізації; (б) судової процедури (у напрямі її спрощення та уніфікації, а також удосконалення її окремих стадій як, наприклад, касаційного провадження); (в) вирішення проблеми «конфлікту судових юрисдикцій» і створення ефективної моделі виконання судових рішень;
3) зміцнення інституціональних складових судової системи та оптимізація структури органів судової влади з метою забезпечення гарантій реалізації особою права на справедливий суд, що вимагає: (а) раціоналізації та гармонізації судового устрою; (б) монолітності органів судової влади (наприклад, віднесення органів державної виконавчої служби до органів судової влади; усунення дублювання повноважень і налагодження конструктивної взаємодії тощо); (в) трансформації правового статусу судді; (г) підвищення ролі суддівського самоврядування у розвитку судової системи; (д) оптимізації участі народу (громадянського суспільства) у відправленні правосуддя.
8. Зовнішнім регулятором процесів розвитку судової системи є громадський контроль у сфері судової влади, який є формою вираження впливу громадянського суспільства на функціонування судової системи, визначає основні вектори її розвитку, контролює процес реалізації судової влади, бере участь у вирішенні суспільно значимих питань у цій сфері.
Громадський контроль - це механізм, який здатний запобігати появі негативних, руйнівних явищ у судовій системі або своєчасно реагувати на них, удосконалюючи параметри функціонування судової системи, виводячи її на якісно нові рівні та етапи розвитку, що є основою її еволюції.
Структуру інститутів громадського контролю в сфері судової влади становлять:
а) класичні елементи громадянського суспільства, що характеризуються самоорганізацією та засновані без будь-якої участі держави; б) організації, створення яких «санкціонується» державою, а їх контроль носить характер «квазігромадського»; в) міжнародні організації та проекти.
Формами громадського контролю у судовій системі є: 1) громадський контроль у медіапросторі; 2) громадський моніторинг функціонування судової системи;
3) громадська експертиза актів органів судової влади та їх проектів; 4) громадська ініціатива; 5) громадське оцінювання суддів; 6) громадські (публічні) слухання судової реформи. При цьому важливо передбачити правові запобіжники неправомірного впливу громадського контролю на засаду незалежності судової влади під час здійснення правосуддя.
Видами громадського контролю у сфері судової влади є: а) зовнішній;
б) внутрішній; в) змішаний.
9. Популяризація, конструктивізація судової реформи, потреба відповідати суспільним інтересам вимагає впровадження адекватних і дієвих механізмів участі громадянського суспільства в процесі розробки заходів реформування судової системи. Саме тому законопроекти з питань судової реформи, як суспільно значимі, потребують громадського обговорення, оскільки ця форма громадського контролю здатна забезпечити підвищення рівня громадянської свідомості населення, що особливо важливо в умовах критично низьких показників рівня довіри значної частини громадян до усіх вітчизняних інститутів влади. Це актуалізує питання законодавчого врегулювання необхідності проведення публічних слухань судової реформи шляхом прийняття окремого нормативного акта - Закону України «Про громадські (публічні) слухання».
10. Судова реформа, змінюючи та вдосконалюючи функціонування судової системи, є механізмом формування громадянського суспільства, оскільки громадянське суспільство та судова система перебувають у тісному взаємозв’язку як причинно-обумовлені, обов’язкові системні компоненти правової держави. Розвиток одного феномена неможливий без адекватних змін іншого, що в цілому забезпечує їх взаємну еволюцію та сприяє утвердженню правової держави.
Найбільш змістовно взаємозв’язок суспільства та судової системи розкривається за допомогою характеристик транспарентності та легітимності. Ємкі за значенням та інформаційні за своєю суттю, вони впливають на трансформацію суспільної свідомості, яка є неодмінною передумовою формування громадянського суспільства. Тому, розвиваючи ці властивості, судова реформа виступає чинником якісних змін в уявленнях, поглядах громадян на функціонування судової системи, від чого «виграють» і судова система, і суспільство.
11. Судова реформа як механізм, що забезпечує еволюцію громадянської свідомості суспільства, повинна супроводжуватися адекватними процесами інформаційного впливу, що передбачає необхідність проведення належної інформаційної політики, спроможної сформувати оптимальне комунікативне середовище, яке сприятиме цілеспрямованому позиціонуванню судової реформи, пропагуючи її цінності, створюючи та розвиваючи позитивний імідж судової системи, удосконалюючи взаємний зв’язок з громадянським суспільством.
Для цього судова система потребує застосування технологій Public relations та модернізації власних інформаційних ресурсів, яка, серед іншого, передбачає необхідність персоніфікації судової влади.