Артеменко Олександр Сергійович. Доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про їх апробацію та кількість публікацій, структуру й обсяг роботи.
Розділ 1 «Кримінально-процесуальне доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб» складається із трьох підрозділів, у яких охарактеризовано стан наукового дослідження інституту доказування у кримінальних провадженнях про суспільно небезпечні діяння неосудних осіб, а також розкривається зміст поняття, мети та процесу доказування у таких провадженнях.
У підрозділі 1.1. «Стан наукового дослідження інституту доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб» окреслено основні етапи розвитку наукової думки щодо розуміння, значення і змісту інституту доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб.
Зазначено, що перше спеціальне дослідження із проблем застосування примусових заходів до неосудних осіб було проведено П. С. Елькінд у 1959 р., фактично з цього періоду почався відлік досліджуваної проблеми. Вона розглянула процедуру розслідування та судового розгляду кримінальних справ щодо неосудних осіб.
Послідовником П. С. Елькінд став Р. І. Міхєєв, який розробив теоретичні основи вчення про осудність (неосудність) у кримінальному праві й про неосудність особистості; вважав неосудних осіб суб’єктами самостійного виду кримінально-правових відносин; розкрив концепцію осудності, вини і відповідальності осіб із психофізичними особливостями і психогенетичними аномаліями. На основі аналізу форм вини він сформулював основи встановлення вини. Хоча й дослідження Р. І. Міхєєва проводилися у галузі кримінального права, його здобутки використовувалися багатьма процесуалістами, що досліджували проблеми доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб.
Не менш корисну інформацію для формування сучасного розуміння доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб має і дисертаційне дослідження О. І. Галагана 1983 р., в якому проаналізовано сутність та основні риси попереднього розслідування діянь неосудних осіб, розкрито особливості порушення та розслідування справ про діяння неосудних осіб, досліджено механізм завершення попереднього слідства у кримінальних справах про діяння неосудних осіб.
Констатується, що новий етап розвитку правової думки щодо дослідження доказування про діяння вчинені неосудними особами почався з розпадом СРСР та утворенням незалежних держав. Серед праць сучасних науковців можна назвати роботи С. Л. Шаренко, Ю. К. Якимовича, А. В. Ленського, Б. О. Спасеннікова, В. В. Леня.
Окрім названих праць були виконані та захищені ряд дисертаційних досліджень, які були присвячені деяким проблемам доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб, авторами яких є І. Б. Пукач, А. А. Васильєв, В. Я. Марчак, Н. А. Орловська, Т. М. Приходько, Г. К. Тетерятник, М. Й. Цепінь.
Аналіз наведених праць свідчить про те, що на всіх етапах становлення української державності доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб було предметом наукових досліджень. Автор зауважує, що ці роботи не є системними і в сукупності не утворюють комплексного дослідження доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб, хоча і є спорідненими та фрагментарними щодо предмета дослідження. Це дає лише змогу уявити окремі аспекти доказування про діяння неосудних осіб.
Разом із цим, у підрозділі зазначається, що подальше дослідження зазначеного інституту неможливе без урахування надбань кожного вченого, який досліджував різні аспекти доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб.
Акцентується на тому, що доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб ще не було предметом наукового аналізу відповідно до чинного КПК України, що і зумовлює необхідність у межах сучасної української кримінальної процесуальної науки виконати комплексне дослідження доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб.
У підрозділі 1.2. «Поняття і мета доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб» автор аналізує підходи вчених-процесуалістів до сутності доказування як пізнавальної та процесуальної діяльності. Предмет доказування розглянуто через аналіз таких понять як «об’єкт кримінально-процесуального пізнання», «факт», «доказовий факт», «доказування».
Автор детально зупиняється на позиціях низки науковців (Ю. М. Грошевий, Р. Г. Домбровський, Є. Г. Коваленко, О. М. Ларін, В. М. Савицький, С. М. Стахівський, М. К. Треушніков, Л. Д. Удалова, С. А. Шейфер та ін.) щодо сутності доказування.
Разом з тим, зазначається, що доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб – це передбачена законом діяльність, пізнавальна та посвідчувальна, суб’єктів кримінального процесу щодо збирання, перевірки, оцінки доказів та їх процесуальних джерел, формулювання на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обґрунтування у кримінальному провадженні. Методологічною основою доказування є теорія пізнання (гносеологія), яка досліджує найбільш загальні закономірності пізнавальної діяльності.
Правова регламентація процесу пізнання у кримінальному провадженні встановлює таку процедуру пізнання фактичних обставин провадження, яка враховує не лише існуючі у згаданій правовій системі завдання судочинства, але й їх відносну пріоритетність. Зміст доказового права відбиває гносеологічну позицію законодавця, який стоїть перед проблемою встановлення достовірності за будь-яку ціну або свідомою (свідомо обраною) готовністю знизити ймовірність її досягнення, щоб зменшити ризик засудження невинуватого, а також звузити сферу обмеження конституційних прав громадян. Національне кримінальне процесуальне право вихідним, визначальним у доказовому праві вважає положення, закріплене у конституційній нормі, яка проголосила, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції України).
Історіографічний аналіз наукових джерел дозволив авторові зробити висновок: процесуалісти першої половини ХХ століття розуміли мету доказування як встановлення істини, яку пізніше стали називати «матеріальною» або «об’єктивною». У підрозділі проаналізовані наукові надбання Я. О. Мотовиловкера, І. В. Тирічева, М. А. Чельцова, В. Т. Нора, О. Д. Соловйова, Ф. Н. Фаткулліна і на їх основі дисертант наводить авторське тлумачення об’єктивної істини у кримінальному процесі.
Натомість, чинний КПК України не містить цієї категорії, але в ньому активно використовується поняття «всебічне, повне та неупереджене встановлення обставин кримінального провадження».
Автор розуміє мету доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб як отримання у процесі встановлення, дослідження та пізнання обставин кримінального провадження, що входять до предмета доказування за цією категорією проваджень, достовірних доказів.
У підрозділі 1.3. «Процес доказування» відповідна кримінально-процесуальна діяльність розглянута як єдність чуттєвого, емпіричного, раціонального, логічного, безпосереднього і опосередкованого пізнання.
Автор розглядає структуру процесу доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб як передбачену єдність таких елементів: збирання доказів та їх процесуальних джерел; перевірка; оцінка та виділяє додатковий елемент – аргументацію рішення та його прийняття.
Досліджуючи передбачені законом засоби збирання доказів, дисертант наголошує, що законодавець дає орієнтовні шляхи збирання доказів, які не слід розглядати як вичерпні. Сторони кримінального провадження (з боку сторони захисту активну участь у цьому бере захисник та законний представник) управі вчинити будь-яку передбачену кримінальним процесуальним законом процесуальну дію для формування доказів, що свідчить про вчинення особою суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення. Розглядаючи цей елемент процесу доказування, зроблено висновок, що найінформативнішим засобом збирання доказів є слідчі (розшукові) дії. За даними анкетування слідчих ОВС інформація про психічні розлади осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, як правило, отримується за допомогою слідчих (розшукових) дій ( допит родичів – 84,2 % опитаних, допит інших осіб – 21,8 %, допит особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру, – 76,4 %, огляд медичних документів – 92,7 %).
На підставі аналізу наукових джерел під перевіркою доказів визначено діяльність слідчого і суду, що пов’язана з дослідженням властивостей і ознак доказів, зіставленням їх з іншими доказами і збиранням нових доказів з метою з’ясування доброякісності, придатності зібраних доказів для встановлення шуканих фактів, обставин, що вказують на вчинення діяння або кримінального правопорушення певною особою; час, місце, спосіб та інші обставини вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення; наявність у певної особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і характер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби на час вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення чи на час досудового розслідування.
Під властивостями доказової інформації у кримінальному процесі розуміють зовнішній прояв сутності (тобто, цілей, зв’язків існування та можливостей бути використаним за призначенням), що сформувалася під впливом події суспільно небезпечного діяння. Ознаки доказу, з одного боку, характеризують його зміст на предмет достовірності, з іншого боку, на предмет наявності доброякісної процесуальної форми.
Перевірці мають піддаватися всі зібрані у кримінальному провадженні докази, а також процесуальні джерела, в яких вони містяться. Тобто, дослідження змісту доказів не може здійснюватись у відриві від процесуальної форми їх одержання.
Оцінку доказів та їхніх процесуальних джерел автор трактує як розумову діяльність слідчого, прокурора, слідчого судді і суду, що врегульована у визначених межах нормами кримінального процесуального права, із визначення допустимості та повноти процесуальних джерел, а також належності до провадження наявних відомостей про факти, їх допустимості, достовірності та достатності для прийняття відповідних рішень.
Такий елемент як аргументація рішення та його прийняття розглядається через призму підкріплення висновків за окремими питаннями, які доводиться вирішувати під час доказування: про проведення окремих процесуальних дій, про задоволення або відхилення клопотань, пов’язаних із доказуванням; про відібрання з одержаної інформації під час проведення процесуальних дій тих відомостей про факти, які необхідно процесуально оформити як докази; про закінчення досудового розслідування.
Розділ 2 «Предмет доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб» складається із трьох підрозділів, у яких досліджуються: подія суспільно небезпечного діяння, вчиненого неосудною особою; вчинення суспільно небезпечного діяння особою, щодо якої розслідується чи розглядається провадження; обставини, що характеризують таку особу та її психічне захворювання.
У підрозділі 2.1. «Подія суспільно небезпечного діяння, вчиненого неосудною особою» автор наголошує, що правильне визначення змісту та елементів предмета доказування у провадженнях про суспільно небезпечні діяння неосудних осіб дозволяє чітко визначити межі дослідження і коло обставин, відомості про які необхідні для встановлення обставин кримінального провадження й прийняття обґрунтованих процесуальних рішень у кримінальному провадженні.
При доведенні дійсності події суспільно небезпечного діяння, вчиненого неосудною особою, необхідно встановити сам факт вчинення діяння, а в разі його підтвердження – суспільно небезпечний характер діяння. При цьому автор зупиняється на обставинах, зумовлених психічним захворюванням особи, яка вчинила діяння: незвичайність вчинених дій, безмотивованість їх вчинення, алогічна поведінка та ін. Якщо кримінальне правопорушення вчинено у співучасті, діяння кожного співучасника повинні бути індивідуалізовані, особливо це стосується дій неосудної особи.
У підрозділі 2.2. «Вчинення суспільно небезпечного діяння неосудною особою» порівняно з описом кримінально-процесуальних вимог установлення винуватості і мотиву під час вчинення злочину осудною особою, досліджується відповідний елемент предмета доказування у випадку вчинення суспільно небезпечного діяння особою, яка через свій психічний стан не усвідомлювала фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій і не могла керувати ними. За таких обставин підлягає доказуванню не невинуватість неосудної особи, а факт вчинення суспільно небезпечного діяння особою, по відношенню до якої здійснюється чи розглядається кримінальне провадження.
Під час розгляду суспільно небезпечних наслідків суспільно небезпечного діяння, вчиненого неосудною особою, автор зупинився на шляхах вирішення питань, пов’язаних із відшкодуванням шкоди. Судова практика на сьогодні йде таким шляхом, що у судовому засіданні під час розгляду питання про відшкодування збитків, завданих неосудною особою у зв’язку із вчиненням нею суспільно небезпечного діяння, матеріальна відповідальність покладається на неосудну особу за рахунок її власного майна (20,1 % опитаних працівників суду) або ж на інших осіб, на яких законом ця відповідальність покладається (батьки, опікуни, піклувальники) (62,9 % опитаних працівників суду). Існуючий порядок відшкодування матеріальної та моральної шкоди за збитки, заподіяні злочинними діями підозрюваного, викликає правову колізію щодо заподіяння таких збитків суспільно небезпечними діями неосудної особи. У цьому випадку дисертант убачає можливість відшкодовувати шкоду (нести матеріальну відповідальність), завданої діями неосудної особи, за рахунок майна, що перебуває у його власності або інших осіб (батьків, опікунів, піклувальників).
У підрозділі 2.3. «Обставини, які характеризують особу та її психічне захворювання» досліджується статус неосудної особи у кримінальному провадженні. У цьому контексті автор наголошує, що з моменту встановлення психічних вад особи законом передбачена участь у провадженні захисника, застосування примусових заходів. Процесуальне становище особи, яка страждає на психічні вади, може бути визначено тільки відповідно до її психічного стану, під час вчинення суспільно небезпечного діяння.
Під час досудового розслідування щодо кримінальних проваджень про суспільно небезпечні діяння неосудних осіб, слідчий повинен звернути особливу увагу на дослідження біографічних даних таких осіб, їх способу життя, ставлення до навколишніх, до праці, поведінки в побуті, ставлення до сім’ї, вживання алкоголю. Це впливає на прийняття рішення щодо обрання запобіжного заходу та визначення законного представника. Анкетування слідчих ОВС України показало, що джерелом інформації про психічні розлади осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння є свідчення їх родичів (139 опитаних осіб – 84,2 %), показання інших осіб (сусіди, колеги, друзі) (36 осіб – 21,8 %), показання особи, щодо якої розслідується кримінальне провадження (126 осіб – 76,4 %), документи, які витребувані з медичних закладів, (153 особи – 92, 7 %), інші документи (18 осіб – 10,9 %), інші джерела (17 осіб – 10,3 %).
Проаналізовано співвідношення різних психічних розладів та стану неосудності особи (розглянуто юридичний і медичний критерії). Обидва критерії повинні існувати в нерозривній єдності тому, що патопсихологічний критерій характеризує ступінь виявлення (глибину) психопатологічних порушень, клінічну форму яких відображає медичний критерій.
Доведено, що у кримінальному провадженні обставини, які характеризують психічні захворювання, класифікуються за ступенем тяжкості наступним чином: 1) окремі симптоми і синдроми захворювання; 2) психічна хвороба певної форми; 3) особливі психічні розлади, що мають правове значення.
Розділ 3 «Особливості доказування у провадженнях про діяння неосудних в різних стадіях кримінального процесу» складається із трьох підрозділів, у яких досліджуються особливості процесу доказування у кримінальних провадженнях про суспільно небезпечні діяння неосудних осіб на стадії досудового розслідування, в суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
У підрозділі 3.1. «Особливості доказування в стадії досудового розслідування» зазначається, що факт вчинення суспільно небезпечного діяння неосудною особою повинен бути доведений шляхом збирання, дослідження і оцінки доказів на загальних підставах, з урахуванням вимог глави 39 КПК.
Автор виокремлює ситуації, характерні для початку досудового розслідування у провадженнях про діяння неосудних осіб і залежить від інформації, що міститься у первинних матеріалах, зокрема: 1) у матеріалах безпосередньо вказується на наявність психічного захворювання особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння; 2) наявні дані, на підставі яких можна зробити припущення про участь неосудної особи у вчиненому діянні; 3) дані, які не дозволяють припустити, що діяння вчинено особою, яка страждає психічним захворюванням (хвороба виявляється після формування доказів). Запропоновані рекомендації щодо дій слідчого з урахуванням цих ситуацій.
Розглянуто питання про проведення слідчих (розшукових) дій за участю неосудних осіб. Автор приєднується до позиції науковців (О. І. Галаган, Л. Г. Татьяніна) щодо можливості участі неосудних осіб у процесуальних діях на стадії досудового розслідування. При цьому наводиться обмеження щодо такої участі відповідно до вмінь осіб логічно мислити, оцінювати те, що відбувається, відтворювати сприйняте. Частина 2 ст. 506 КПК дозволяє проводити процесуальні дії без участі особи, яка має відповідний характер розладу психічної діяльності чи психічного захворювання. При цьому автор пропонує доповнити цю норму таким положенням: «Якщо прокурор, суд прийняли рішення про проведення відповідних процесуальних дій без участі особи із розладами психічної діяльності чи психічним захворюванням, про це складається відповідна постанова».
Досліджено підстави призначення судово-психіатричної експертизи (ч. 1 ст. 509 КПК). Обґрунтовано тезу, що сумніви про осудність особи можуть виникнути через незвичайний характер її протиправних дій та поведінки після злочину. При цьому підлягають попередньому вивченню медичні документи (виписки з історії хвороби, довідки лікувальних закладів, психоневрологічних установ та ін.). За даними опитування слідчих ОВС України, які брали участь в розслідуванні кримінальних проваджень про діяння неосудних осіб, під час розслідування призначалися амбулаторні судово-психіатричні експертизи (153 опитаних особи – 92,7 %), стаціонарні судово-психіатричні експертизи (34 особи – 20,6 %), психолого-психіатричні експертизи (27 осіб – 16,3 %) та інші види експертиз (13 осіб – 7,9 %).
У підрозділі 3.2. «Особливості доказування в суді першої інстанції» розглянуто особливості доказування у кримінальних провадженнях щодо застосування примусових заходів медичного характеру до неосудних осіб у суді першої інстанції.
На підставі аналізу ратифікованих Україною міжнародних документів, норм КПК, Закону України «Про психіатричну допомогу» автор наголошує на необхідності внесення доповнення до ст. 512 КПК України, а саме: «в разі небажання особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру, бути присутньою у судовому засіданні, суд повинен отримати її письмову відмову за винятком випадків, коли цьому перешкоджає характер її захворювання».
На сьогодні існує тенденція до присутності такої особи на судовому засіданні, що підтверджується опитуванням працівників суду (91,0 % опитаних зазначили, що неосудна особа, щодо якої розглядалося питання про застосування до неї примусових заходів медичного характеру, брала участь у судовому засіданні).
Запропоновано розширений перелік питань, які суд повинен з’ясувати під час підготовчих дій у провадженнях зазначеної категорії: чи підсудне провадження цьому суду; чи проводилося досудове розслідування за кримінальним правопорушенням; чи вчинено суспільно небезпечне діяння особою у стані неосудності або особою, яка захворіла на психічну хворобу після його вчинення та ін., які більш повно відображають специфіку провадження у справах про кримінальні правопорушення неосудних осіб у суді першої інстанції, ніж передбачені у ч. 1 ст. 513 КПК України.
Автор наводить рекомендації з проведення допиту осіб щодо яких вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру (знання психічного стану допитуваного, особливості встановлення психологічного контакту, види допустимого спілкування).
Суд, оцінюючи відомості, отримані під час допиту неосудних осіб у суді, визначає ступінь достовірності їх показань за характером вияву дефектів психіки допитуваного, станом сприйняття і відтворення та іншими ознаками. Зокрема, особи, які страждають дебільністю або деменцією, можуть давати показання, точно відтворювати події.
У підрозділі 3.3. «Особливості доказування в суді апеляційної та касаційної інстанції» досліджено особливості розгляду кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру до неосудних осіб у суді апеляційної та касаційної інстанції.
Дисертантом класифіковано види рішень, які приймаються судом апеляційної і касаційної інстанцій за результатами здійснення кримінальних проваджень щодо застосування примусових заходів медичного характеру. Названо та охарактеризовано осіб, які подають апеляційні і касаційні скарги.
Доведено, що суд апеляційної інстанції скасовує ухвалу про застосування примусових заходів медичного характеру і постановляє свою ухвалу в разі: необхідності правової кваліфікації вчиненого суспільно небезпечного діяння, як більш тяжкого; застосування більш суворого виду призначених заходів; скасування необґрунтованої ухвали про відмову в застосуванні примусових заходів медичного характеру.
Обґрунтовано, що для дієвого захисту власних чи представлених інтересів у судах апеляційної та касаційної інстанцій необхідна особиста участь особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусового заходу медичного характеру або її законного представника та захисника. Це дозволить навести додаткові аргументи на підтримання своєї позиції, спростувати або підтримати докази іншого учасника процесу, за допомогою законних засобів контролювати хід судового процесу, безпосередньо одержувати інформацію про його перебіг.
Автор наголошує на правовій колізії, яка міститься у ч. 2 ст. 516 КПК України, а саме де зазначається про ухвалу суду про закриття кримінального провадження щодо застосування примусового заходу медичного характеру. У ст. 392 КПК зазначено, що в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали про застосування чи незастосування примусових заходів медичного характеру. Стаття 424 КПК закріплює, що у касаційному порядку можуть бути оскаржені вироки та ухвали про застосування або відмову у застосуванні примусових заходів медичного характеру.
На думку дисертанта, необхідно надати право касаційного оскарження рішення суду про закриття кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру.