РОСІК ТЕТЯНА ВОЛОДИМИРІВНА РОЛЬ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ В СУЧАСНІЙ ПРАВОТВОРЧОСТІ: ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ АСПЕКТИ

summary

У Вступіроботи обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, визначається ступінь наукової розробки проблеми дисертаційного дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, сформульовано мету і задачі, об’єкт і предмет, методидослідження; визначено основні теоретичні, практичні результати дослідження, положення наукової новизни одержаних результатів та особистий внесок здобувача у розробку даної проблеми, наведено відомості про апробацію та публікацію основних положень дисертації, її структуру та обсяг.
Розділ 1«Історіографічні та методологічні аспекти наукового дослідження» складається з двох підрозділів, у яких здійснюється огляд історії становлення наукових досліджень за темою дисертаційної роботи, характеризується сучасний стан наукового пізнання проблем судової практики та її ролі у правотворчості, з’ясовано методологічний потенціал наукового дослідження.
У підрозділі 1.1 «Історія становлення наукових поглядів щодо ролі судової практики серед явищ правової реальності»здійснено аналіз становлення світоглядних та наукових досліджень питань судової практики, її ролі серед явищ правової реальності, оцінено стан наукової розробки проблеми та визначено наукознавчий потенціал дослідження проблем судової практики в сучасній правотворчості.Визначено та надано комплексну характеристику історії становлення та сучасного стану наукового аналізу судової практики та її ролі для сучасної правотворчості, що надало можливість структурувати її на три рівні за змістом. Перш за все слід вказати на світоглядний рівень, де судова практика характеризується як особливе явище, що виникає на певному етапі розвитку суспільства та є засобом встановлення справедливості серед людей. Світоглядні ідеї, що стосуються ролі і значення судової практики, зароджуються в період Античності і Середньовіччя та подані у поглядах Платона, Аристотеля, Цицерона, римських юристів, римських стоїків, глосаторів, постглосаторів, де обґрунтовані ідеї справедливості, яка має бути досягнута на основі закону в результаті діяльності відповідних уповноважених суб’єктів, що наділені судовими повноваженнями. Світоглядні ідеї знаходять своє продовження і переосмислення в наступні періоди розвитку правової думки та представлені у поглядах Г. Гроція, Б. Спінози, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Ч. Беккаріа та інших, які заклали основу розуміння судової практики як об’єкту пізнання в межах відповідних шкіл праворозуміння. У новітній період розвитку правових учень світоглядні уявлення про роль судової практики трансформуються у так зване багатоаспектне розуміння судової практики як явища, що характеризується понятійним аспектом, сутністю, природою тощо. Інший рівень – загальнонауковий, що пов’язаний із розвитком суспільних наук, в яких судова практика розглядається як особливе явище, що становить наукознавчий інтерес, має соціальний характер та є засобом впливу на суспільство. Юридичний рівень наукового вивчення судової практики, що розкриває її як явище правової дійсності, досліджуване системою юридичних наук.
На підставі аналізу доктринальних уявлень про судову практику було узагальнено, що розуміння судової практики розкривається в юридичній науці як явище:соціального плану, що походить від суспільства і від його потреб, відображаючи відповідний рівень його розвитку, а також функціонує в суспільстві, забезпечуючи правовий вплив на суспільні відносини;правового плану, яке засноване на правових нормах, наділене відповідним правовим статусом;суб’єктного плану, що являє собою діяльність, яка здійснюється уповноваженими суб’єктами;функціонального плану, що відображає напрями впливу судової практики на явища соціальної дійсності щодо забезпечення законності і справедливості, недопущення порушень правових норм тощо;системного плану, що являє собою елемент в системі правових явищ тощо.
У підрозділі 1.2 «Методологічна основа дослідженнясудової практики»наголошено на складності та багатоаспектності предмету дисертаційного дослідження, що обумовлює необхідність вироблення відповідного методологічного інструментарію.
Підсумовано, що наукове пізнання теоретико-прикладних аспектів ролі судової практики у сучасній правотворчості з методологічної точки зору потребує застосування широкого кола методологічних підходів та методів дослідження світоглядного (філософського), загальнонаукового та спеціально-наукового характеру. Це надасть змогу всесторонньо дослідити роль судової практики як явища світоглядного, наукового міждисциплінарного та правового характеру, забезпечивши отримання світоглядних, загальних та спеціальних знань про предмет дослідження. Враховуючи зазначені методологічні рівні наукового дослідження ролі судової практики у правотворчості, конкретизовано функціональні можливості світоглядних (філософських), загальнонаукових та спеціально-наукових методів.
Відзначено, що в методологічному плані доцільність наукового дослідження теоретико-прикладних аспектів судової практики та її ролі в правотворчості обумовлюються: а) недоліками стану наукової розробки зазначеної проблематики; б) недосконалістю понятійного визначення судової практики та правотворчості, а також їх ролі по відношенню одне до одного; в) складністю предмету дослідження; г) посиленням взаємовпливу між судовою практикою та іншими правовими явищами; д) трансформацією ролі держави у правотворчості та судочинстві.
Розділ 2 «Теоретико-правові аспекти судової практики» присвяченийвивченню понятійних аспектів судової практики, її ознак та сутності, дослідженню функціонального призначення судової практики в сучасних умовах розвитку вітчизняного законодавства, а також встановленню та характеристиці ролі судової практики в правотворчому процесі.
У підрозділі 2.1 «Поняття, ознаки та сутність судової практики»вивчаються різноманітні доктринальні підходи до розуміння поняття «судової практики», її ознак та сутності. Обґрунтовані в юридичній літературі визначення поняття «судова практика» можливо умовно поділити на підходи, які визначають судову практику як результат діяльності судів, що виявляється у вирішенні конкретних категорій справ, здійсненні тлумачення або прийняття розпорядчих актів; особливу сферу діяльності суддів щодо здійснення правосуддя; засіб узагальнення результатів судочинства, що характеризує судову практику як особливу діяльність щодо організації і здійснення аналізу результатів судочинства, їх оцінювання, виявлення недоліків та групування за певними критеріями; систему професійних знань і навичок уповноважених суб’єктів, які застосовуються при здійсненні судочинства; різновид юридичної практики, що характеризується загальними ознаками, притаманними юридичній практиці, та особливими ознаками, що властиві лише судовій практиці; явище, що наділене самостійними ознаками, на підставі яких може були сформульоване визначення поняття «судова практика».
Підкреслюється, що судова практика як самостійне юридичне поняття, наділене власними ознаками, до яких віднесено її приналежність до юридичної практичної діяльності; здійснюється лише уповноваженими суб’єктами, в чітко визначеному процесуальному порядку, що передбачає її відповідність конкретним етапам і стадіям здійснення; має предметний характер, оскільки судова практика здійснюється лише в тих випадках, що передбачені національним законодавством або нормами міжнародного права; її результатом є судовий акт як офіційний письмовий документ, в якому закріплено положення, які визначені судом за результатами правозастосування або правотлумачення, що має відповідний правовий статус; стосується конкретних суб’єктів права та конкретних життєвих ситуацій. На підставі виокремлених та проаналізованих ознак судової практики уточнено розуміння поняття «судова практика», як особливий вид юридичної діяльності, що здійснюється уповноваженими суб’єктами на національному або міжнародному рівні у встановленому законом порядку з метою здійснення правосуддя або офіційного тлумачення правових норм, результатом чого є прийняття відповідного судового акту, що закріплює правоположення.
Сутність судової практики має складний багатоаспектний характер, яка узагальнена в межах соціального; правового; владного; суб'єктного; формального; предметного; процесуального аспектів.
У підрозділі 2.2 «Функціональне призначення судової практики в аспекті вдосконалення законодавства» аналізуються функціональне призначення судової практики, уточнено визначено поняття «функції судової практики», розкрито особливості судової практики в аспекті вдосконалення вітчизняного законодавства.
Розуміння функцій судової практики залежить від розуміння судової практики в цілому. При широкому розумінні судової практики як особливого соціально-правового явища, що відображає зміст і результат діяльності судових органів щодо здійснення правосуддя, функції судової практики відповідно являють собою напрями діяльності судових органів щодо здійснення правосуддя. При вузькому розумінні судової практики як особливої сфери діяльності судових органів щодо розгляду судових справ, функції судової практики є такими, що походять від функцій судових органів та забезпечують реалізацію основних завдань по здійсненню судочинства.
На підставі здійснення функціонального аналізу судової практики було виокремлено та охарактеризовано ознаки функцій судової практики, які являють собою основні напрямки впливу судової практики на суспільні відносини; обумовлені відповідним ступенем розвитку судової системи та походять від особливостей розвитку суспільства; відображають рівень та характер розвитку правової свідомості і правової культури громадян; пов’язані з функціями судових органів щодо здійснення правотворчості, правозастосування та правоінтерпретації; мають системний характер та націлені на виконання завдань судової практики, забезпечують відповідний вплив на суспільні відносини, явища і процеси правової дійсності. Беручи за основу виокремленні ознаки функцій судової практики, уточнено визначення поняття «функції судової практики», що являють собою систему напрямів впливу судової практики на суспільні відносини та на інші явища правової реальності, обумовлені рівнем розвитку правосвідомості громадян, їх правової культури, пов’язані з функціями судових органів щодо здійснення правотворчості, правозастосування і правоінтерпретації.
У підрозділі 2.3 «Роль судової практики в правотворчому процесі»автором підкреслюється теза про те, що судова практика займає особливе місце в системі факторів правотворчості. Це пояснюється її багатоаспектністю як теоретико-правового явища та ключовою функціональною роллю, яку виконує судова практика в життєдіяльності суспільства.Роль судової практики в правотворчій діяльності в науковому плані залежить від розуміння судової практики та правотворчості в цілому. Широке розуміння судової практики як явища, що охоплює в собі зміст і результат діяльності органів судової влади, визначає правотворчу роль судової практики, яка виступає як в якості процесу правотворчості, так і в якості результату правотворчості, що надає змогу закріпити норми права. Вузьке наукове розуміння судової практики як явища, що забезпечує тлумачення та/або застосування правових норм, характеризує судову практику, що виконує роль фактору правотворчості, впливаючи на зміст і результат правотворчої діяльності. Впливає на розуміння ролі судової практики і наукове розуміння правотворчості. Якщо розглядати правотворчість як особливу юридичну діяльність по створенню, зміні або припиненню дії норм права, то в цьому випадку судова практика виступає об’єктом аналізу щодо виявлення недоліків правового регулювання, які можуть бути усунені правотворчим шляхом. Якщо ж говорити про правотворчість як про діяльність зі створення, зміни або припинення дії форм права, то тут судова практика відіграватиме як безпосередню правотворчу роль щодо здійснення самої правотворчості, так і допоміжну роль щодо впливу на суб’єктів правотворчості, забезпечуючи формування відповідної правотворчої потреби.
Автором узагальнено розуміння ролі судової практики в правотворчому процесі як засобу: 1) виявлення недоліків правового регулювання; 2)правотворчого подолання прогалин у законодавстві; 3) узагальнення правотворчого впливу на суспільні відносини; 4) створення правотворчих пропозицій щодо вдосконалення положень чинного законодавства; 5) тлумачення правових норм, що здійснюється шляхом усвідомлення і з’ясування правотворчого задуму, його роз’яснення суб’єктам права; 6) правотворчого контролю, що забезпечує при розгляді судової справи перевірку чинних норм права на предмет їх відповідності нормам, що закріплені Конституцією; 7) правотворчої ініціативи щодо вироблення правотворчих пропозицій та ініціювання їх розгляду компетентними органами.
Розділ 3 «Практичні аспекти судової практики та її вплив на національну правотворчість» розкриває особливості практики діяльності Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції в контексті впливу практики їх діяльності на правотворчість, а також визначає напрями удосконалення взаємовпливу судової практики і правотворчості України.
У підрозділі 3.1 «Судова практика Конституційного Суду України та її роль у національній правотворчості»звертається увага на те, що доктринальне розуміння ролі судової практики Конституційного Суду України в сфері національної правотворчості є неоднозначним. Роль судової практики Конституційного Суду України в сфері правотворчості пов’язується з: розумінням правового статусу Конституційного Суду України як органу правотворчості, що наділений правотворчими функціями; характеристикою діяльності Конституційного Суду України як форми моніторингу якості законодавства на предмет виявлення у ньому недоліків та обґрунтування пропозицій щодо їх усунення; характером повноважень Конституційного Суду України, що здійснює конституційний контроль за відповідністю актів вищих органів державної влади, міжнародних актів (договорів) положенням Конституції та можливістю їх визнання неконституційними; наслідками діяльності Конституційного Суду України по відношенню до характеру розвитку законодавства, що стосується впливу результатів діяльності Конституційного Суду України на розробку та затвердження концепцій розвитку законодавства; змістом діяльності Конституційного Суду України, який може в рамках своїх повноважень звернутися до суб’єктів правотворчої діяльності із відповідними пропозиціями щодо вдосконалення їх правотворчих актів тощо.
Узагальнюючи доктринальні підходи до розуміння ролі судової практики Конституційного Суду України в правотворчій сфері, а також правове регулювання та практику його діяльності, відзначено доцільність структурувати напрями впливу судової практики Конституційного Суду України на національну правотворчість в залежності від ряду критеріїв. В залежності від критерію результативності впливу до напрямів впливу судової практики Конституційного Суду України на правотворчість віднесено безпосередній вплив, при якому результати судової практики Конституційного Суду України мають правотворчі наслідки; та опосередкований вплив, відповідно до якого результати судової практики Конституційного Суду України не стосуються прийняття, зміни або скасування (втрати чинності) правотворчих актів, проте впливають на правотворчу діяльність інших суб’єктів. В залежності від характерувпливу до напрямів впливу судової практики Конституційного Суду України на правотворчість віднесено активний вплив, що стосується втрати чинності тими правотворчими актами або їх частинами, які визнані Конституційним Судом України такими, що не відповідають Конституції України, та пасивний вплив, що пов’язаний із визнанням правотворчого акту або його частини такими, що відповідають Конституції України, в результаті чого підтверджується статус діючого акту (або його частини). За критерієм виду правотворчої діяльності до напрямів впливу судової практики Конституційного Суду України на правотворчість віднесено законотворчий, змістом якого є вплив судової практики Конституційного Суду України на законотворчу діяльність, та підзаконний, що обумовлений впливом судової практики Конституційного Суду України на підзаконну діяльність.
У підрозділі 3.2 «Судова практика судів загальної юрисдикції та її роль у правотворчості в Україні»вказується на доцільність розгляду проблемиролі судової практики судів загальної юрисдикції в правотворчості України, здійснено аналіз судової практики судів загальної юрисдикції та визначено роль, яку вона виконує в сучасній правотворчості в Україні.
На підставі аналізу змісту чинного законодавства України підсумовано, що законодавством України питання статусу судової практики, актів Пленумів Вищих спеціалізованих судів та Пленуму Верховного Суду України остаточно не встановлено, не надано їм статусу загальнообов’язковості та нормативності. Однак, окремі положення законодавства, що стосуються повноважень Пленумів Вищих спеціалізованих судів та Пленуму Верховного Суду України, Науково-консультативної ради, зборів суддів, статусу суддів Верховного Суду України регламентують участь вказаних суб’єктів у правотворчій діяльності, не закріплюючи за ними статусу суб’єктів правотворчості та відповідних правотворчих повноважень.Обґрунтовано, щосудова практика судів загальної юрисдикції: по-перше, не має правотворчого характеру; по-друге, не має загальнообов’язкового нормативного статусу; по-третє, не є різновидом правотворчого процесу.
Розкрито роль судової практики судів загальної юрисдикції в правотворчості як: фактор правотворчості, що обумовлює правові потреби в правотворчості та визначає зміст об’єктивних потреб у зміні правового регулювання; засіб забезпечення правотворчої діяльності, що надає змогу сприяти здійсненню правотворчості іншим суб’єктам шляхом надання необхідної судової інформації, ініціювання здійснення правотворчості; засіб апробації результатів правотворчості шляхом безпосереднього застосування правових норм у процесі здійснення судочинства та визначення рівня ефективності їх дії; засіб поширення положень актів правотворчості на суспільні відносини; засіб забезпечення взаємодії суб’єктів правотворчості в процесі здійснення правотворчої діяльності; засіб здійснення контролю за якістю правотворчості та правотворчих актів тощо.
У підрозділі 3.3 «Проблеми та перспективи вдосконалення взаємовпливу судової практики та правотворчості в Україні»досліджуються питання стану та тенденцій розвитку взаємовпливу судової практики та правотворчості в Україні, на підставі чого визначено перспективи вдосконалення такого взаємовпливу.
Узагальнено та охарактеризовано стан взаємовпливу судової практики та правотворчості України, на підставі чого визначено шляхи вдосконалення взаємовпливу судової практики і правотворчості. Обґрунтована доцільність закріплення за Пленумом Верховного Суду України правотворчі повноваження, а саме: прийняття локальних нормативних актів, положення яких мають врегульовувати внутрішні питання організації діяльності Верховного Суду України. Рекомендовано закріпити за Пленумами вищих спеціалізованих судів правотворчі повноваження щодо: а) узагальнення судової практики та надання роз'яснень обов’язкового характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції; б) прийняття локальних нормативних актів, положення яких мають врегульовувати внутрішні питання організації діяльності Вищого спеціалізованого суду. Враховуючи високий рівень інформаційного та наукового забезпечення діяльності Конституційного Суду України обґрунтовано доцільність включення його до складу суб’єктів, яким належить право законодавчої ініціативи у Верховні Раді України. Рекомендовано уточнити у змісті Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року № 2453-VI правовий статус Постанов Пленуму Верховного Суду України та Пленумів вищих спеціалізованих судів, надавши їм загальнообов’язкового нормативного характеру.