ЄФІМЕНКО ІГОР МИКОЛАЙОВИЧ ВЗАЄМОДІЯ СЛІДЧИХ І ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ ПРИ РЕАЛІЗАЦІЇ ТАЄМНОЇ ІНФОРМАЦІЇ : Ефименко ИГОРЬ НИКОЛАЕВИЧ взаимодействия следователя и оперативных подразделений ПРИ РЕАЛИЗАЦИИ секретной информации

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; висвітлено ступінь вивчення проблеми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету та задачі, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано методи; виокремлено наукову новизну, розкрито практичне значення одержаних результатів; надано відомості про апробацію результатів дослідження, публікації, структуру та обсяг дисертації.
Розділ 1 «Поняття та види таємної інформації у кримінальному процесі України, процесуальні особливості її реалізації» складається з двох підрозділів у яких досліджено поняття таємної інформації, сформульовано і обґрунтовано її класифікацію, визначено шляхи її реалізації у кримінальному процесі України.
У підрозділі 1.1. «Поняття та види таємної інформації у кримінальному процесі України» здійснено науковий аналіз поняття та видів таємної інформації у кримінальному процесі України та сформульовано власні висновки з цих питань.
Досліджуючи наукові погляди щодо поняття та видів таємної інформації Р. С. Бєлкіна, Є. Д. Лук’янчикова, Л. Д. Удалової, Ю. П. Шепітька та інших учених, положення КПК України та Російської Федерації, дисертант дійшов висновку, що під поняттям «таємна інформація» слід розуміти соціально цінні відомості та/або дані, доступ до яких обмежено відповідними суб’єктами шляхом ужиття заходів організаційно-технічного та правового характеру, незаконне розголошення яких сприяє настанню моральної або матеріальної шкоди, що тягне за собою юридичну відповідальність.
Проводиться класифікація видів таємної інформації на: таємниці у сфері державної безпеки та службової діяльності; таємниці у сфері професійної діяльності; таємниці у сфері підприємницької діяльності; таємниці у сфері приватного та особистого життя громадян.
Звертається увага на те, що вся інформація в державі поділяється на відкриту та з обмеженим доступом, де під поняттям останньої дисертант розуміє певні відомості та/або дані, що становлять конфіденційний, таємний та службовий характер, доступ до яких обмежено в інтересах національної безпеки відповідно до вимог вітчизняного законодавства, яке регулює правовідносини в інформаційній сфері та незаконне розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі.
Автор констатує, що на сьогодні у вітчизняному законодавстві визначення поняття «таємної інформації» та її існуючих видів не конкретизовано в жодному вітчизняному нормативно-правовому акті, що на думку дисертанта створює умови до невиправданого обмеження доступу громадян щодо необхідної їм інформації, незаконному її збиранню, використанню та розголошенню, неоднозначному розумінню ряду тлумачень стосовно її видів та ускладнення її пошуку під час доказування в кримінальному провадженні.
У зв’язку з цим, підтримуючи думку окремих науковців, зокрема М. А. Погорецького, І. В. Смолькової, В. І. Сліпченка тощо, дисертант пропонує розробити єдиний нормативно-правового акт, який встановлював та класифікував усі існуючі види таємної інформації.
На основі думок зазначених науковців надано авторське визначення поняття службової таємниці, під яким дисертант розуміє будь-яку інформацію з обмеженим доступом (окрім державної таємниці та службової інформації), яка була отримана державними службовцями, під час виконання своїх службових обов’язків та не підлягає розголошенню окрім випадків передбачених законом.
Крім цього, у підрозділі надається авторське визначення поняття професійна таємниця – це інформація з обмеженим доступом (окрім державної таємниці), яка була отримана фізичною особою під час виконання своїх професійних обов’язків або юридичною особою під час виконання відповідних видів діяльності і яка не підлягає розголошенню, окрім передбачених законом випадків.
У підрозділі 1.2. «Процесуальні особливості реалізації таємної інформації у кримінальному процесі України» поняття «реалізації таємної інформації» розглядається через категорію її використання. Звертається увага на те, що інформація яка використовується в кримінальному процесі України у більшості випадків відноситься до таємної. У зв’язку з цим, автор приєднується до наукової точки зору окремих вчених, зокрема Ю. П. Аленіна, М. П. Погорецького, В. І. Сліпченка тощо, щодо необхідності захисту інформації у кримінальному провадженні.
З урахуванням кримінального процесуального законодавства окремих країн Західної Європи, Сполучених Штатів Америки та практики Європейського Суду з прав людини дисертант наголошує на фрагментарності змісту норм КПК України, які врегульовують перелік видів таємної інформації у кримінальному провадженні (п. 4 ч. 2 ст. 27, ч. 3 ст. 47, п. 3 ч. 1 ст. 57, ч. 8 ст. 224 КПК України). У зв’язку з цим, дисертант пропонує доповнити КПК України нормою, що визначала вичерпний перелік видів таємної інформації, відомості якої можуть бути використані у кримінальному процесі.
Обґрунтовано доцільність класифікації таємної інформації, яка реалізовується у кримінальному процесі за такими критеріями: 1) на інформацію, що вимагає спеціального порядку її отримання або розголошення; 2) на інформацію, що передбачає спеціальний порядок доступу та допуску до матеріалів кримінального провадження; 3) на інформацію, що вимагає забезпечення відповідного режиму її розслідування або судового розгляду; 4) на інформацію, що встановлює спеціальний імунітет у кримінальному судочинстві; 5) на інформацію, яка в окремих випадках виступає об’єктом чи предметом злочинного посягання; 6) на інформацію, що встановлює спеціальний режим прийняття процесуального рішення.

Розділ 2 «Нормативно-правові підстави, форми та види взаємодії слідчих і оперативних підрозділів при отриманні таємної інформації у кримінальному процесі України» складається з трьох підрозділів, у яких з’ясовано нормативно-правові підстави, форми та види взаємодії слідчих і оперативних підрозділів при отриманні та використанні таємної інформації у кримінальному процесі України.
У підрозділі 2.1. «Нормативно-правові підстави взаємодії слідчих і оперативних підрозділів при реалізації таємної інформації у кримінальному процесі України» систематизовано наукові здобутки окремих вчених (Р. С. Бєлкіна, М.А. Погорецького, С.В. Слінька тощо) щодо визначення поняття та сутності взаємодії слідчих і оперативних підрозділів.
На основі думок зазначених науковців надано авторське визначення взаємодії слідчих і оперативних підрозділів при реалізації таємної інформації під яким дисертант розуміє спільну та узгоджену між собою діяльність незалежних один від одного в адміністративному відношенні органів, яка направлена на збирання, використання та зберігання від незаконного розголошення таємної інформації шляхом проведення необхідних процесуальних дій за допомогою криміналістичних (техніко-криміналістичних і тактико-криміналістичних) прийомів та рекомендацій.
Наведено класифікацію основних засад взаємодії слідчих і оперативних підрозділів, до яких дисертантом було віднесено: законність, яка полягає у чіткому дотриманні норм права усіма учасниками взаємодії; чітке розмежування функцій та комплексне використання сил і засобів якими наділені суб’єкти взаємодії; дотримання процесуальної самостійності слідчого; забезпечення від незаконного розголошення відомостей, що становлять таємну інформацію.
З урахуванням аналізу КПК України та Російської Федерації спростовується думка щодо надання повноважень працівникам оперативних підрозділів розголошувати таємницю досудового розслідування, оскільки відповідно до вітчизняного кримінального процесуального законодавства єдиним суб’єктом кримінального провадження, на якого покладено обов’язок самостійно проводити досудове розслідування, є слідчий.
У підрозділі 2.2. «Форми та види взаємодії слідчих і оперативних підрозділів при реалізації таємної інформації у кримінальному процесі України» розглянуті та узагальнені форми та види взаємодії слідчих і оперативних підрозділів при реалізації таємної інформації. Наголошується на тому, що характер правовідносин слідчого і оперативних підрозділів визначається конкретною формою їхньої співпраці, під якою дисертант розуміє певні способи організації між взаємодіючими суб’єктами та прийоми їхньої співпраці, які визначаються і врегульовуються законодавчими і підзаконними нормативно-правовими актами від початку кримінального провадження і до його завершення.
Під час системного дослідження кримінального процесуального законодавства України дисертант дійшов висновку, що норми останнього врегульовують єдину форму взаємодії між слідчими і оперативними підрозділами, яка полягає у наданні письмового доручення для проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій (п. 3 ч. 2 ст. 40, ч. 1 ст. 41, ч. 6 ст. 246 КПК України), виконання ухвали щодо здійснення приводу шляхом доручення винесеними відповідною постановою (ч. 1 ст. 143 КПК України), здійснення розшуку підозрюваного шляхом доручення винесеним відповідною постановою (ч. 3 ст. 281 КПК України) тощо.
Виходячи із класифікації форм взаємодії слідчих і оперативних підрозділів, автор визначає її види: 1) залежно від етапу кримінального провадження; 2) залежно від виду вчиненого кримінального правопорушення; 3) залежно від суб’єкта вчинення кримінального правопорушення; 4) залежно від стадії кримінального процесу; 5) залежно від виду слідчо-оперативної групи.
Звертається увага, що проведення негласних слідчих (розшукових) дій направлено на обмеження конституційних прав, свобод та законних інтересів особи чи суспільства. Таким чином, взаємодія між слідчими і оперативними підрозділами при реалізації таємної інформації у кримінальному процесі України торкається не лише таємниці досудового розслідування, а й інших видів таємної інформації особливо у сфері приватного та особистого життя громадян.
У підрозділі 2.3. «Взаємодія слідчих і оперативних підрозділів при отриманні таємної інформації у кримінальному процесі України» наголошується, що отримання таємної інформації за чинним кримінальним процесуальним законодавством України можливе лише після початку кримінального провадження.
Надається класифікація способів отримання таємної інформації: проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій; витребування та отримання від органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, фізичних осіб речей, документів, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок та інших відомостей; проведення інших процесуальних дій, передбачених кримінальним процесуальним законодавством.
Обґрунтовується доцільність класифікації процесуальних дій, які направлені на отримання таємної інформації, на ті що: 1) ініціює в окремих випадках слідчий або прокурор без відповідної ухвали слідчого судді; 2) ініціює в окремих випадках слідчий або прокурор за відповідним клопотанням суб’єктів кримінального провадження або на підставі ухвали слідчого судді; 3) можливі у випадках вчинення лише тяжкого злочину; 4) можливі до постанови ухвали слідчого судді.
Звертається увага на те, що в залежності від виду таємної інформації її отримання у кримінальному процесі має свої особливості: перша – передбачає дозвіл її власника, а друга – відповідне рішення суду. Саме на суд як самостійний орган державної влади покладається обов’язок у кожному конкретному випадку оцінювати нагальну потребу у розкритті чи отриманні певного виду таємної інформації. При цьому він повинен врахувати усі підстави, які сприяють необхідності її отримання, коло суб’єктів, що цього потребують, та обсяг необхідної інформації для вирішення завдань кримінального провадження. У зв’язку з цим, дисертант приєднується до думки С. С. Чернявського про необхідність нового осмислення, систематизації та узагальнення вітчизняного і зарубіжного досвіду з метою удосконалення кримінального процесуального законодавства України стосовно отримання та збереження від незаконного розголошення таємної інформації.

Розділ 3 «Удосконалення кримінального процесуального порядку взаємодії слідчих і оперативних підрозділів при реалізації таємної інформації» складається з трьох підрозділів, які присвячені дослідженню кримінального процесуального порядку взаємодії слідчих і оперативних підрозділів при реалізації таємної інформації на початковому етапі кримінального провадження, під час планування та проведення окремих видів процесуальних дій та негласних слідчих (розшукових) дій.
У підрозділі 3.1. «Удосконалення кримінального процесуального порядку реалізації таємної інформації на початковому етапі кримінального провадження» наголошується, що з прийняттям нового КПК України було спрощено початок досудового розслідування шляхом відмови від стадії порушення кримінальної справи. Така обставина, на думку дисертанта, фактично анулювала одну із форм взаємодії слідчих і оперативних підрозділів, яка полягала в оперативному супроводженні кримінального провадження. У зв’язку з цим, на думку дисертанта, створила умови до невиправдано великої кількості кримінальних проваджень, що збільшило робоче навантаження на слідчого, яке негативно вплинуло на ефективність боротьби зі злочинністю. Таким чином, дисертант робить висновок наділити прокурора районного рівня повноваженнями в окремих випадках продовжувати строк перевірки факту вчиненого кримінального правопорушення до трьох робочих днів, протягом яких, на оперативні підрозділи покладався б обов’язок проводити оперативно-розшукові заходи, що не обмежують конституційні права та свободи людини і громадянина. Отримана ж при цьому інформація повинна бути віднесена до службової, а після початку кримінального провадження вона набуває ознак притаманних таємниці досудового розслідування (за умов якщо не становить державну таємницю). Сформульована позиція автора підтримується й узагальненими результатами анкетування слідчих і оперативних підрозділів (90 %).
Робиться висновок про те, що у нормах КПК України не конкретизовано порядок попередження учасників кримінального провадження про недопустимість розголошення відомостей, які відносяться до таємниці досудового розслідування. У зв’язку з цим та з урахуванням міжнародних нормативно-правових актів пропонується доповнити ч. 1, 2 ст. 222 КПК України.
У підрозділі 3.2. «Удосконалення кримінального процесуального порядку реалізації таємної інформації під час планування та проведення окремих видів процесуальних дій» проводиться дослідження кримінального процесуального порядку реалізації таємної інформації під час планування та проведення допиту як однієї з найбільш розповсюджених слідчих (розшукових) дій та тимчасового доступу до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю.
Звертається увага на те, що відомості (окрім державної таємниці), які були отримані під час допиту, набувають ознак притаманних таємниці досудового розслідування. Наголошується на необхідності під час проведення процесуальних дій, які направлені на отримання таємної інформації залучати необхідного спеціаліста з певної галузі знань. У його присутності слідчі або працівники оперативних підрозділів одержували б різноманітні довідкові відомості у формі консультацій, проводили спільний аналіз отриманих документів, а також допитувати їх про обставини, що цікавлять розслідування.
Окрема увага приділяється державній таємниці (крім випадків передбачених гл. 40 КПК України) як одній з найбільш врегульованих сфер інформаційних відносин у суспільстві. Зазначається, що у матеріалах кримінального провадження не повинно міститися будь-яких засекречених документів, оскільки слідчий у процесі своєї діяльності з об’єктивних причин не зможе гарантувати належне її зберігання.
Звертається увага на суперечливість норм Закону України «Про державну таємницю» (ст.ст. 22, 27) та КПК України (ч. 4 ст. 517) стосовно надання допуску до документів, що містять відомості, які становлять державну таємницю та зняття з них грифу секретності. Враховуючи те, що Закон України «Про державну таємницю» встановлює єдиний порядок віднесення інформації до державної таємниці, засекречування, розсекречування та охорону її матеріальних носіїв з метою захисту національної безпеки України, дисертантом робиться висновок, що норми цього закону повинні поширюватись і на інші нормативно-правові акти. У зв’язку з цим, пропонується доповнити зміст ч. 4 ст. 517 КПК України, яка має назву: «Охорона державної таємниці під час кримінального провадження» після слів: «…прокурором, судом…» текстом такого змісту: «…за погодженням зі СБУ.» і далі за текстом.
Наводяться пропозиції про доповнення норм КПК України більш повним переліком осіб, що мають спеціальний імунітет відмовитися відповідати на запитання з приводу відомостей та/або даних, що становлять таємну інформацію. Звертається увага на те, що ці відомості можуть бути отримані слідчим під час проведення тимчасового доступу до речей чи документів і лише з урахування інтересів національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушень чи злочинів, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації одержаної конфіденційно або для підтримки авторитету і неупередженості правосуддя.
З урахуванням змісту ст. 162 КПК України у диспозиції якої до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю, було віднесено конфіденційну інформацію, дисертант пропонує назву статті: «Речі і документи, які містять охоронювану законом таємницю» викласти у такій редакції: «Речі і документи, які містять охоронювану законом інформацію» та доповнити її більш повним переліком видів таємної інформації, відомості та/або дані яких можуть міститися в речах і документах та використовуватися у кримінальному провадженні.
У підрозділі 3.3. «Удосконалення кримінального процесуального порядку реалізації таємної інформації за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій» зазначається, що реалізація таємної інформації під час застосування негласних засобів отримання доказової інформації у кримінальному процесі має ґрунтуватися на принципах законності, обґрунтованості, практичної доцільності, допустимості та етичності.
Проводиться класифікація етапів проведення негласних слідчих (розшукових) дій на: 1) отримання результатів негласних слідчих (розшукових) дій; 2) їх оформлення у відповідності до вимог КПК України; 3) прийняття рішення про доцільність використання зазначених результатів у кримінальному провадженні та визначення шляхів їх використання; 4) вирішення питання про необхідність зняття грифу секретності з речей чи документів, відомості яких пропонується використати у кримінальному провадженні; 5) оформлення рішення про реалізацію матеріалів у кримінальному процесі та безпосередньо їх використання.
Звертається увага на те, що проведення негласних слідчих (розшукових) дій та її результати становлять державну таємницю. Після їх проведення та реалізації у кримінальному процесі прокурор виносить обґрунтоване і умотивоване рішення щодо їх розсекречення. У зв’язку з цим, така інформація набуває ознак притаманних таємниці досудового розслідування, захист якої визначений ст. 222 КПК України.
Виділяються процесуальні рішення, які зобов’язаний прийняти прокурор або слідчий за його дорученням після отримання результатів проведення негласних слідчих (розшукових) дій: повідомлення про факт проведення негласних слідчих (розшукових) дій; визначення доцільності використання отриманих результатів у кримінальному провадженні або необхідності їх знищення; повернення власнику вилучених речей і документів; використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій в іншому кримінальному провадженні.