ХАРЧЕНКО Тетяна Гадульзянівна ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ГУМАНІЗАЦІЇ СУЧАСНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ У ФРАНЦІЇ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету й завдання; сформульовано основні концептуальні ідеї, методологічні й теоретичні засади дисертаційної роботи; охарактеризовано дослідницькі методи; розкрито наукову новизну і практичну значущість отриманих результатів; подано інформацію про апробацію результатів дослідження.
У першому розділі – ,,Теоретико-методологічні засади гуманізації педагогічної освіти у сучасній Франції” – визначено рівні методології дослідження; виявлено ґенезу ідей гуманізму як чинника розвитку освіти у Франції, охарактеризовано сучасну французьку систему професійної підготовки педагогічних кадрів та визначено фази квантування гуманістичної парадигми, сутність і провідні стратегії гуманізації сучасної педагогічної освіти Франції.
Методологію порівняльно-педагогічного дослідження теорії й практики гуманізації процесу підготовки вчителів у сучасній Франції розглядаємо як проект пізнавальної діяльності, який створено з урахуванням особливостей предмета пізнання й закономірностей мислення. Спираючись на взаємозв’язок чотирьох рівнів методологічного знання (філософського, загальнонаукового, конкретно-наукового, технологічного), було розкрито логіку розгортання парадигми гуманізації в освіті вчителів і виявлено її стратегії, що склалися в професійній педагогічній освіті Франції на сучасному етапі.
Ретроспективний аналіз виникнення, становлення й розвитку ідей гуманізму у французькій філософсько-педагогічній думці дав підстави для висновку, що у французькій філософії освіти сформувалися два гуманістичних напрями: традиційний гуманізм і новий гуманізм.
Ідеї традиційного гуманізму (XV ст. – остання чверть ХІХ ст.) представлені першими гуманістами епохи Відродження (Г. Бюде (G. Budé), П. Рамус (P. Ramus), Ф. Рабле (F. Rabelais), М. Монтень (M. Montaigne), мислителями Просвітництва (Ж. Ламетрі (J. La Mettrie), Е. Кондильяк (É. Condillac), К. Гельвецій (C. Helvétius), Д. Дідро (D. Diderot), Ж.-Ж. Руссо (J.-J. Rousseau), Ф. Вольтер (F. Voltaire), П. Гольбах (P. Holbach) та утопічного соціалізму (А. Сен-Сімон (Н. Saint-Simon) і Ш. Фур’є (Ch. Fourier), представниками концепції позитивізму (О. Конт (A. Comte), Е. Літтре (E. Littré), П. Лаффіт (P. Laffite). При всіх відмінностях вони об’єднані одним спільним прагненням детермінувати сутність та ідеал людини. Французькі філософи означених епох були переконані в тому, що, виховавши ідеальну людину, вони зможуть побудувати ідеальне суспільство. Вони сповідували культ розуму, який визнавався вирішальним джерелом істинного знання. Однак на практиці кожна нова епоха закінчувала викривленням у суспільній свідомості гуманістичної ідеї, перетворенням її на фікцію.
На зміну традиційній гуманістичній парадигмі у Франції приходять ідеї нового гуманізму (остання чверть XIX ст. – до сьогодення). У ході дослідження було встановлено, що в своєму розвитку нова гуманістична ідеологія пройшла три етапи.
Перший етап (80-і рр. XIX ст. – 40-і рр. ХХ ст.) – нерозривно пов’язаний з концепцією руху ,,За нову освіту”. У своїй інноваційній діяльності представники руху (Р. Кузіне (R. Cousinet), П. Робен (P. Robin), С. Френе (C. Freinet) та ін.) виводили на перше місце людину, її цінності й потреби, особисту свободу, уміння прогнозувати та контролювати своє життя. Але в 30-і рр. ХХ ст. відбувся розпад об’єднання прибічників „нової освіти”, з чим і пов’язано закінчення першого етапу формування нової гуманістичної ідеології в країні.
Другий етап (кінець 40-х – 70-і рр. ХХ ст.) – збігається із зародженням нової філософії життя – екзистенціалізму. Філософи-екзистенціалісти
(Ж.-П. Сартр (J.-P. Sartrе), А. Камю (A. Camus), М. Мерло-Понті
(M. Merleau-Ponty), С. де Бовуар (S. de Beauvoir), Ж. Маритен (J. Maritain), Г. Марсель (G. Marcel), Е. Муньє (E. Mounier), П. Тейяр де Шарден
(P. Teilhard de Chardin) виходили із заперечення одночасно абсолютного розуму й абсолютного суб’єкта. Вони наполягали на подвійному становленні раціональності й суб’єктивності. Французька філософія екзистенціалізму актуалізувала проблему створення себе рефлексією та дією й сприяла перебудові цілей і принципів педагогіки.