Цибуліна Ірина Вячеславівна. Державна політика у сфері забезпечення захисту прав дитини в Україні : Цибулина Ирина Вячеславовна. Государственная политика в сфере обеспечения защиты прав ребенка в Украине

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми, ступінь наукової розробки, вказано на зв’язок з напрямами наукових досліджень; визначено мету і завдання, об’єкт, предмет, методологічну основу дисертації; висвітлено наукову новизну роботи, її наукове та практичне значення; наведено відомості про впровадження, апробацію і публікацію результатів у наукових виданнях.
У першому розділі – „Теоретичні засади державної політики забезпечення прав дитини” – здійснено огляд літератури за темою дослідження, на основі якого зроблено висновок, що євроатлантичний напрямок розвитку українського суспільства зумовлює істотні зміни не лише в економіці й політиці, але й соціальній структурі суспільства, де формування дитини як громадянина демократичного суспільства виступає важливим чинником розвитку держави.
З’ясовано специфіку історичного розвитку системи забезпечення прав дитини, зумовленого швидкими та непередбачуваними перетвореннями в суспільстві, його культурною неоднорідністю, кризою влади. За таких умов у найбільш скрутному становищі опиняється дитина, оскільки вона входить у соціальний простір, який організовано незалежно від неї попередніми поколіннями, але в майбутньому може змінити й перебудувати створені структури під свої потреби. На цьому шляху захист прав дитини – найважливіше питання держави і суспільства, яка має як державно-правовий, так і міжнародно-правовий аспекти. Сутність питання, що знаходиться в основі захисту прав дитини, полягає в тому, що в сучасному світі лише ті країни є демократичними, в яких права людини закріплені законом відповідно до загальновизнаних міжнародно-правових стандартів, які підтримуються владою та визнаються пріоритетними.
Останнім часом питання стосовно забезпечення захисту прав дитини виходять на перший план у міжнародних відносинах. Приєднання України до міжнародних актів про права дитини обумовлює новий підхід до визначення напрямків державної політики, визначає її межі та особливості. Це викликає необхідність глибокого вивчення та переосмислення підходів щодо захисту прав дитини в Україні. На основі аналізу міжнародних нормативно-правових актів і джерел, що стосуються захисту прав дитини на міжнародному рівні, здійснено класифікацію прав дитини, визначено етапи еволюції міжнародної системи захисту прав дитини у ХХ столітті, що відображає співвідношення гостроти цього питання для всього світу й окремих держав.
У розділі охарактеризовано діяльність органів державної влади зазначеної галузі та розкрито особливості об’єкта дослідження – процесу забезпечення прав дитини в Україні. Визначено особливості діяльності виконавчих органів в умовах централізованої та децентралізованої моделі організації влади забезпечення прав дитини на прикладах Великобританії, Узбекистану, Франції. Важливим є досвід зарубіжних країн щодо механізму передачі частини функцій від структур державного рівня органам місцевого самоврядування. Така децентралізація функцій повинна забезпечити підвищення відповідальності місцевих органів державного управління за реалізацію поставлених завдань у сфері зайнятості, соціального розвитку, підвищення рівня життя населення. Це дозволить виконувати завдання більш результативно, оскільки враховуватимуться специфічні особливості територій.
Значну увагу в роботі надано уточненню змісту поняття „державна політика забезпечення захисту прав дитини” з позицій системного підходу в управлінні. Встановлено, що в теорії державного управління окремі дослідники пропонують різне трактування цього поняття. Проте в роботі на підставі узагальнення надбань різних наукових шкіл та аналізу нормативно-правових актів України, що відображають практику діяльності відповідних органів державної влади, автором сформульована власна позиція стосовно цього поняття. Визначається, що „державна політика забезпечення захисту прав дитини” – це система діяльності суб’єктів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських формувань для забезпечення належних умов всебічного розвитку дитини.
Таким чином, нині в Україні є необхідним формування активної державної політики в галузі забезпечення захисту прав дитини як однієї зі складових соціальної політики, якою повинна передбачатися розробка комплексу організаційних, правових і практичних заходів, спрямованих на створення умов для задоволення потреб найуразливішої категорії населення країни – дітей – щодо права на життя, здоровий розвиток, освіту, збереження індивідуальності, захисту від усіх форм насильства, соціальний захист.
У другому розділі – „Практика реалізації державної політики забезпечення прав дитини в Україні” – розкриваються особливості функціонування системи забезпечення захисту прав дитини.
Виявлено суперечності у діяльності органів державної влади щодо захисту прав дитини, що виникають в трансформаційний період розвитку українського суспільства: між проголошенням необхідності забезпечення прав дитини та реаліями вирішення проблем дитинства, між потребами дитини та фінансовими можливостями суспільства, між існуючими та необхідними принципами діяльності органів виконавчої влади, межами їх відповідальності та делегованими повноваженнями.
Обґрунтовано підходи щодо вдосконалення діяльності органів державної влади, які забезпечують захист прав дитини. Виявлено причини організаційного, правового, економічного характеру виникнення суперечностей в діяльності органів державної влади під час реалізації державної політики забезпечення прав дитини. Шляхи вирішення запропоновані у третьому розділі роботи. Вважаємо, що подолання зазначених суперечності дозволить створити в Україні систему забезпечення захисту прав дитини, що адекватно відображатиме відносини в суспільстві, сприятиме їх розвитку.
У розділі виявлено особливості законодавчої бази, яка регламентує розвиток системи захисту прав дитини в Україні. Аналіз законодавства дозволив зробити висновок, що на сьогодні ще не вироблено надійні та дійові механізми реалізації навіть існуючих нормативних актів стосовно захисту прав дітей. Безліч нормативних актів не впорядковані у єдину взаємопов’язану систему, отже нагальною є потреба звести нормативно-правову базу у єдиний кодекс України про права дитини.
На законодавчому рівні визначено суб’єкти реалізації державної політики, засади їх діяльності. Реалізацію державної політики стосовно захисту прав дитини здійснює система органів державної влади, уповноважених на місцях, які контролюють і координують діяльність служб у справах неповнолітніх відповідних районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах рад, а також надають їм практичну і методичну допомогу, узагальнюють і поширюють позитивний досвід роботи.
Для вирішення питань соціального захисту дітей, забезпечення умов для їх фізичного, розумового й духовного розвитку необхідні узгоджені дії державних органів і місцевого самоврядування. Дослідження свідчить, що через недостатній рівень організації взаємодії вони часто дублюють функції один одного. Це вимагає перегляду існуючих відносин між державними органами, розробки нових підходів до взаємодії, чіткого розмежування функцій і повноважень; здійснення інституційних змін в системі державних органів влади державного й регіонального рівня (відсутній єдиний управлінський орган захисту прав дітей, ці функції виконує декілька структурних підрозділів); створення нових структур, які б надавали практичну невідкладну допомогу дітям (кризові центри, притулки для неповнолітніх різних рівнів, сімейні готелі).
Є можливим констатувати, що за останні роки відбулися якісні зміни у процесах управління на всіх рівнях. Поряд з цим у суспільстві присутні негативні моменти, що не сприяють забезпеченню захисту прав дитини: збільшується кількість функціонально неспроможних сімей, віддаляються від виконання завдань виховання заклади освіти, згортається робота з дітьми за місцем проживання, позначається незадовільна організація дозвілля і відпочинку неповнолітніх, що призводить до зростання кількості злочинів і правопорушень, скоєних дітьми. Тому постає питання пошуку шляхів, форм і методів запобігання і подолання цих негативних явищ на державному рівні.
Важливою проблемою в українському суспільстві є існування такого соціального явища як „діти-соціальні сироти”. Аналіз свідчить, що більше половини затриманих за бродяжництво – це діти із неблагополучних та неповних сімей. Сучасні заходи адміністративного впливу на батьків на практиці не сприяють відповідальності за долю їх дітей. Необхідно змінювати систему роботи з батьками з педагогічних і психологічних питань, вирішення конфліктних ситуацій в сім’ї. Для цього необхідно розширити мережу різноманітних центрів та неурядових організацій, які покликані надавати консультативну допомогу батькам з питань виховання дітей. На законодавчому рівні слід вирішувати питання щодо підвищення відповідальності громадян перед суспільством за неналежне виховання дітей, порушення їх прав, жорстоке поводження з ними. В Україні прийнято Закон України „Про попередження насильства в сім’ї”, але його положення впроваджується в життя повільно.
Для улаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, створено і продовжують розвиватися сімейні форми виховання (дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї), проте мережа цих закладів ще незначна, а сімейного влаштування потребують сотні дітей, з різних причин позбавлені батьківського піклування.
У розділі обґрунтовано доцільність використання в державно-управлінській діяльності та прийнятті нормативно-правових актів норм міжнародного права й наголошено на необхідності розвитку національного законодавства з урахуванням ратифікованих Україною актів міжнародного характеру, зокрема Конвенції ООН про права дитини.
В основі взаємодії органів державної влади з громадськістю щодо забезпечення прав дитини обов’язковою функцією для усіх органів державної влади повинна бути робота стосовно систематичного інформування громадян про свою діяльність. Для підвищення дієвості зворотних зв’язків між підсистемами соціального управління „влада-народ” слід використовувати моніторинг суспільної думки про діяльність органів державної влади, що опікуються забезпеченням захисту прав дитини.
Таким чином, питання захисту прав дітей є гострим і потребує термінового вжиття дієвих заходів з боку органів державної влади й місцевого самоврядування.
У третьому розділі – „Напрями вдосконалення механізму державного управління сферою захисту прав дитини” – запропоновано підходи до удосконалення організаційного і правового забезпечення механізму функціонування та розвитку сфери захисту прав дитини.
Уточнено зміст основних принципів державного управління забезпечення захисту прав дитини (відкритості – надання реальних звітів про діяльність відповідних органів і служб у державній статистиці та засобах масової інформації; доступності – можливість отримання інформації та якісних управлінських послуг; інноваційності – залучення новітніх технологій до вирішення питань забезпечення прав дитини; субсидіарності – право й обов’язок вищих органів влади розв’язувати лише ті питання, на виконання яких нижчі структури не здатні; децентралізації – перерозподіл повноважень на рівень регіонів з метою їх ефективного використання та заохочення регіональної ініціативи, оптимізація практичного вирішення питань на регіональному рівні, а також розмежування функцій та повноважень між різними рівнями влади).