Аметка Фатма Аблямітівна. Кримське ханство становлення та розвиток державності та права (перша половина XV ст. - друга половина XVIII ст.) : Аметка Фатма Аблямитивна. Крымское ханство становление и развитие государственности и права (первая половина XV в. - вторая половина XVIII в.) Ametka Fatma Ablyamitivna. Crimean Khanate formation and development of statehood and law (first half of the XV

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; показано зв’язок роботи з науковими програмами, планами й темами; визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, хронологічні та територіальні рамки, охарактеризовано методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення; подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру й обсяг.
У першому розділі «Стан розроблення проблеми і джерельна база дослідження» звертається увага на те, що в такій комплексній постановці тема вивчається вперше. Її висвітлення утрудняється мізерністю даних і недостатком наукових розробок.
Аналізуючи ступінь вивченості теми сучасною наукою, автор робить першу спробу дати періодизацію історіографії державності і права Кримського ханства. З цією метою історіографічний масив з даної та суміжної тематики підрозділяється на чотири групи. Критерієм такого розподілу взято час і територія написання наукових розвідок, враховано характер політичної ситуації, яка вплинула на об’єктивність і вірогідність інтерпретації історичних фактів в указаний час.
До першої групи віднесено фундаментальні наукові праці, що написані в дореволюційний період (В.Смирнов – «Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала XVIII в.», «Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты в XVIII в. до присоединения его к России»; Сейид Мухаммед Риза ¬¬¬– «Семь планет. История Крымских ханов от Менгли-Гирей хана I до Менгли-Гирей хана II»; Н. Торнау – «Изложение начал мусульманского законоведения»; наукові статті О. Ретовського, В. Григорьєва, А. Бертьє-Делагарда, Л. Коллі, Ф. Лашкова, Пейссонеля тощо). В них міститься матеріал, що має пряме або непряме відношення до проблем історії кримсько-ханської державності і права. Ці праці не обтяжені однобічним підходом, моноідеологією, яка заявить про себе в радянський час. Узагальнення та висновки, що містяться в цих працях, покладені в основу даного дослідження.
Другу групу складають праці учених, які в тій чи іншій мірі присвячені історії Кримського ханства, однак інтерпретація історичних фактів в них занадто заідеологізована, бо вони були написані в радянський час. Якщо відкинути ідеологічні нашарування, в них можна почерпнути деякі цікаві факти стосовно теми дисертації. Так, наукові праці Г. Федоров-Давидова «Общественный строй Золотой Орды», Б. Грекова і А. Якубовського «Золотая Орда и ее падение», Є.Кичанова «О татаро-монгольском улусе ХІІ», В. Єгорова «Историческая география Золотой Орды XIII-XIV в.» та інші (прямо або непрямо) висвічують питання про становище Кримського улусу в складі Золотої Орди. В дисертації також використані праці Ю. Алексєєва, О.Хорошкевича, О. Зіміна, Г. Саніна, Л. Заборовського, А. Кузнєцова, які присвячені історії Росії і у розділах або фрагментах яких висвітлюються проблеми взаємовідносин Росії з Кримським ханством, військова міць і небезпека останнього, роль у Східній Європі в XV-XVII ст. Крім того, деякі відомості про державний устрій Кримського ханства почерпнуті з праць В. Вишневського «Феодализм в Крымском ханстве», А. Якобсона «Крым в средние века».
Досить небагато чисельну, третю, групу складають праці сучасних учених В. Возгрина, Р. Куртієва, Я. Федорука, Ю. Зінченка, А.Не¬красова, І.Абдуллаєва, Л.Юзефовича. Їх характеризує широка джерельна база, використання архівних та інших матеріалах, що стали доступними в кінці ХХ ст., ґрунтування на принципах ідеологічного і політичного плюралізму – все це посприяло об’єктивному висвітленню таких питань, як територія ханства, його етнічний склад, роль на міжнародній арені. В них посередньо зачіпаються питання про ознаки державності та їх специфічні риси, державний апарат та його функції в Кримському ханстві.
Наступну групу складають наукові дослідження зарубіжних учених Л. Підгородецького, Б. Бароковського, В. Панаіте, Я. Тишкевича, Х. Іналджика, А. Джевдета, Ю. Халячоглу та інших. Ці автори, досліджуючи взаємовідносини між Польщею, Україною, Туреччиною, Росією, в тій чи іншій мірі торкаються проблем державно-правового розвитку Кримського ханства. Дипломатичних зв’язків української держави з Кримським ханством торкаються й автори (І.П. Сафронова, Л.О.Зайцев) у п’ятому розділі академічного видання першого тому „Історія держави і права України” (К., 2000).
В другому підрозділі висвітлюється джерельна база дослідження – архівні матеріали, що зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву в Києві, такі як: генеральна військова канцелярія, колекція грамот російських царів і універсалів українських гетьманів, київська губернська канцелярія, канцелярія гетьмана Розумовського. Ці фонди містять відомості про взаємовідносини Запорізької Січі з Кримським ханством, зокрема, рапорти і донесення гетьманів про ситуації в Кримському ханстві, листи ханів про повернення на батьківщину захоплених козаками турків і татар, про створення комісій в Запорізькій Січі для розгляду взаємних скарг татар і козаків та інші матеріали. «Справи татарські», що зберігаються в Головному архіві давніх актів у Варшаві, містять грамоти глав держав, ханські ярлики, укази, листи короля, які свідчать про міждержавні відносини Кримського ханства з Польщею, Україною, Росією, Туреччиною, про надання військової допомоги, про чисельність і структуру армії ханства, поздоровлення зі сходженням на престол монархів Кримського ханства і Польщі, про складання і розірвання міжнародних договорів. Названі архівні матеріали дозволяють заповнити прогалини в історико-правовій науці, об’єктивно висвітлити державно-правові аспекти функціонування Кримського ханства. Матеріали Державного архіву Автономної Республіки Крим стосовно розглядуваного нами предмета не є насиченими, тут зберігаються не чисельні ярлики кримських ханів, що підтверджують право на землю, про звільнення від сплати податків. Опубліковані посольські книги, ярлики і грамоти кримських ханів і глав іноземних держав, розрядні книги, що зберігаються в Державному Архіві РФ, дали можливість дослідити міжнародні відносини ханства з сусідніми державами, визначити територіальні границі Кримського ханства та інші аспекти розвитку його державності і права.
Другий розділ «Становлення кримськотатарської державності в формі Кримського ханства» присвячений дослідженню правового становища Кримського улусу в складі Золотої Орди, його території, складу населення, податкової та грошової (фінансової) систем і органів управління. Висвітлюються причини розпаду Золотої Орди, які слугували умовами формування Кримського ханства. Вперше комплексно аналізуються юридичні ознаки державності Кримського ханства.
Перебування Кримського півострова (Кримського улусу) в складі Золотої Орди на особливому положенні з перших років її існування багато в чому визначило його майбутнє. В дисертації доводиться, що вигідне розташування півострова, можливість бути економічно самостійним слугували у подальшому важливим фактором утворення політичної самостійності, державності. Цьому сприяла і наявність власного державного апарату. Спочатку право на володіння улусом видавалося ханом Золотої Орди, але згодом його могли одержати тільки чингізиди за народженням. Усе населення улусу, як і армія, поділялося на десятки, сотні, тисячі, пітьму. Улусом керував спадкоємний чингізид, якому підкорялися більш дрібні феодали, які згодом утворили на території свої бейліки (адміністративно-територіальні одиниці), що належали великим родам (Ширин, Барин, Кипчак, Мансур, Седжует, Яшлав). Саме вказаний розподіл Кримського улусу на бейліки в наступному позначився на формі державного устрою Кримського ханства, а активна діяльність беїв призвела до обмеження влади Кримського хана.
Про формування в Кримському улусі з моменту утворення елементів державності свідчить наявність розгалуженого державного апарату, як військового, так і цивільного. Глава Кримського улусу, як і хан Золотої Орди, мав своїх міністрів, секретарів, скарбників, суддів. Даний апарат утримувався за рахунок податків, податей та данини, стягнутих з жителів півострова. Кримський намісник стягував не тільки загальнодержавні податки, податі та збори, але і місцеві. Карбування власних монет, практично з найперших десятиліть улусу сприяли в подальшому будуванню держави.
В роботі висловлюються авторські міркування з приводу причин розпаду Золотої Орди і утворення самостійної державності у формі Кримського ханства (поряд з Казанським, Астраханським, Сибірським); підкреслюється, що Кримське ханство успадкувало певні риси державної будови Золотої Орди.
У другому підрозділі висвітлюються юридичні ознаки державності Кримського ханства. Наявність таких ознак, як територія, населення, військова сила, апарат управління, апарат примусу, фінансова і податкова системи та інші, дають підстави для твердження, що протягом XV-XVIII століть кримськотатарський народ мав свою державність. З існуючих в науці двох версій щодо цього (перша полягає в тому, що Кримське ханство було васальним державним утворенням, залежним від Туреччини; друга — що ханство було самостійною державою), автор дисертації дотримується другої і обґрунтовує її вірогідність. Звертається увага на те, що питання про територіальні кордони ханства в науці є складним і суперечливим, бо кордони не були стабільними і однаковими у різні історичні періоди. З початку утворення ханства у володарювання Кримського хана входили землі як самого півострова, так і землі Північного Причорномор’я, Приазов’я та Прикубання. Генуезькі колонії (південне узбережжя півострова) не входили у склад ханства, хоч і сплачували йому данину, а з 1475 року стали територією Османської імперії.
Інтереси Кримського ханства (намагалося посадити на Казанський престол представників з ханського роду Гіреїв, здійснювало неодноразові військові походи на українські, російські та польські землі) зіткнулися з інтересами Росії, яка в XVII-XVIII століттях починає поступово розширювати свої землі в південному напрямку та домагається досягти виходу до Чорного моря. З кінця XVII ст. російські полководці за наказом своїх монархів здійснюють військові походи на ханство, але усі вони були невдалими. Тільки Катерині ІІ в 1783 році вдалося здійснити анексію Кримського ханства.
На основі зібраних документів і записів очевидців вдалося встановити, що населення Кримського ханства було представлено різними етносами та різними релігіями, але більшість його складали кримські татари. Мовою міжетнічного спілкування була кримськотатарська. Татарський спосіб життя мав вплив на побут, одежу, посуд проживаючих тут інших народностей, але ні хани, ні беї, ні духовенство не удавалися до будь-яких насильницьких засобів насадження мусульманства. Хоч Кримське ханство за історичним типом державності було феодальним, тут не було закріплено кріпосне право, як у сусідніх державах. Піддані хана, бея повинні були відробити на хазяїна біля восьми днів за рік, в поза цей час вони займалися своїми справами. Маючи власні майстерні, лавки, фабрики, вони платили встановлені державою податки і збори. Представники деяких народностей користувалися податковими пільгами, право на них передавалося у спадщину. Незважаючи на етнічну строкатість населення, лояльні методи управління щодо не мусульман дали можливість уникати релігійних і міжетнічних конфліктів.
Дослідження військових сил Кримського ханства спричинило висновок, що армія кримського хана була однією з боєздатних, славилася сильною кіннотою. Сила кримсько-ханської армії обумовлювалася психофізичними здібностями воїнів. Хани не мали регулярної армії, спроби її створити почав останній кримський хан Шагін Гірей. Армія хана була доволі численною — 80 тисяч воїнів, у разі необхідності хан міг залучити до 150 тисяч. Сам хан, його калга, нуреддин, беї, ногайські сераскери (кожний з них) мали власне військо. До військових походів хан приваблював черкесів, козацьке військо з України, військові формування Речі Посполитої.
Вивчення системи оподаткування в Кримському ханстві дало можливість встановити її адекватність золотоординській системі: усе населення ханства було обкладено різними видами податків, поборів, що визначалися ханом, він же надавав пільги щодо кількості податків. Єдина різниця полягала в тому, що групи податків в Кримському ханстві були диференційовані за релігійною ознакою: одна група податків (шаріатські) збиралася з мусульман, друга група – з не мусульман.
Істотним аргументом на користь існування самостійної кримськотатарської державності, на думку автора, слугує наявність власної національної валюти як атрибут держави, показник її суверенності. На монетах була зображена тамга Гіреїв (тризубець), ім'я хана, місто і рік карбування. За весь період існування Кримського ханства на ханських монетах не зображувалася державна символіка Османської імперії. У той же час на монетах васальної від ханства Генуезької колонії на лицьовій стороні друкувався герб Генуї, а на оборотній – тамга і півмісяць (державні символи Кримського ханства).
У третьому розділі «Організація державної влади в Кримському ханстві» досліджуються форма правління, форма державного устрою, а також порядок утворення та повноваження вищих органів державної влади.
Форму правління феодального Кримського ханства можна визначити як станово-представницьку, обмежену, монархію, незважаючи на те, що в період середньовіччя більшість держав, особливо мусульманських, були абсолютними монархіями. Владу кримського хана обмежували: Діван; муфтій, який був своєрідним контрольно-наглядовим органом Кримського ханства; знатні і могутні беї. Від харизми хана і його умінь варіювати між цими органами влади, його авторитету і сили, зважувалася і політична доля глави Кримського ханства. Досить було членам Дівану не з'явитися на засідання, і рішення хана не затверджувалося. З метою противаги посиленню влади Дівану і муфтія, ханом був створений інститут візира (виконавець ханських рішень, член Дівану, своєрідний міністр внутрішніх і іноземних справ), а також сформована власна військова гвардія (капі-кулу), що охороняла особу хана.
Щодо державного устрою Кримського ханства, то він близький до децентралізованої унітарної держави. Його територія була поділена на бейліки (адміністративно-територіальні округи). На чолі бейліка стояв самий старший представник бейського роду (аристократії), який за зразком ханського двору створював орган влади Діван, де приймалися важливі рішення щодо життя бейліка; призначав калгу, бейліка, нуреддина, муфтія; здійснював правосуддя в його межах. Крім того, у кожному бейліку малися власні військові формування, що підкорялися хану як верховному головнокомандуючому. Найбільш впливові беї мали право від імені хана вступати у відносини з сусідніми державами.
Повноваження хана були достатньо широкими: він складав міжнародні договори, оголошував стан війни і миру, надавав військову допомогу сусіднім державам, вирішував питання про територіальні кордони держави. Нормотворчі функції хана полягали в тім, що він видавав ярлики, регулюючи питання обертання національної валюти, оподатковування, земельних ресурсів; повідомляв військову мобілізацію як верховний головнокомандуючий. Кримському хану належали також і судові повноваження: він призначав кадіїв (суддів); мав право помилування; присуджував до страти, але тільки за рішенням Дівану. Установча функція хана як глави держави укладалася в тім, що він мав право призначення і зняття з посади вищих посадових осіб (калги, нуреддина, сераскирів, візира, муфтія, скарбника та інших).
Ханом міг бути тільки представник ханського роду Гірею – чингізид. Влада передавалася в спадщину старшому сину, відповідно до чингізидського торе. Водночас в роботі відзначається, що з початку XVI століття в наслідування ханського престолу стала втручатися Османська імперія, призначаючи і знімаючи з посади хана; аналізуються причини такого втручання, які вбачаються в тому, що в першій половині XVI сторіччя Османська імперія завоювала Мекку, а султан Туреччини відвіз халіфа й одержав «ключі від Кааби і плащ пророка» і внаслідок цього став сприйматися в мусульманському світі як намісник Пророка на землі. Найвище релігійне визнання турецького султану відкрило йому можливість впливати на вибір кандидатури Кримського хана. Цей вплив не поширювався на політико-організаційну діяльність хана в середині ханства і поза його межами.
В дисертації ретроспективно відтворюються та детально аналізуються міжнародні стосунки хана, які розцінюються як показник визнання самостійної кримсько-ханської державності. Герменевтичний метод дослідження поздоровних вітань на честь зайняття ханського престолу дозволяє встановити, що в цей час в міжнародних стосунках вживається термін «брат, братерство», який виражає аж ніяк не споріднення і не характер взаємовідносин, а політичну рівність глав держав. Далеко не всіх своїх дипломатичних партнерів російські государі вважали собі рівними, а тим більш називали «братами». Так, Василь III не визнавав «братом» магістра Лівонського Ордена, бо той був васалом Римської імперії. Не мали честі називатися «братами» московських правителів Федора Івановича і Бориса Годунова і грузинські царі, які залежали від персів. Інша ситуація склалася у відносинах з кримським ханом – "братом". Право на «братерство» з ханами Івану ІІІ, Василю ІІІ, і навіть Івану Грозному доводилося підтверджувати або в бою, або обдаровувати їх багатими дарунками: кримські хани завзято не бажали визнавати рівноправність з ними російських государів, які у свою чергу, були «братами» турецьких султанів (офіційне визнання кримським ханом Гіреєм російського царя "самодержцем" відбулося тільки у 1644 році). До кінця XVI століття сам термін «братерство» в уявленні дипломатів знайшов вагоме значення, основним його змістом стало поняття суверенітету.
На користь авторського висновку про суверенність Кримського ханства свідчать "поминки" — подарунки, що регулярно відсилалися кримському хану російськими царями та правителями інших сусідніх держав і мали видимість добровільних підношень. У міжнародних відносинах тільки глави самостійних держав мали право обмінюватися подарунками, що означали їх матеріалізовану прихильність один одному, а грамоти були тими актами-документами, що відбивали їх суверенну волю. Такий висновок підтверджується аналогічними точками зору з цього приводу В. Базилевича, Ф. Лашкова, М. Литвина, Л. Юзефовича.
Всебічно проаналізовані повноваження і характер діяльності Дівану – колегіального органу, що виконував збірні функції виконавчої, законодавчої і судової влади, був певним обмежником влади хана. Визначено склад Дівану: хан, муфтій, беї, калга, нуреддин, визир, кадіаскер (верховний суддя), дефтердар (хоронитель скарбниці – своєрідний міністр фінансів). Установлено, що саме в Дівані приймалися такі відповідальні рішення, як оголошення миру або війни, надання військової допомоги державам, представлялися посли, зачитувалися грамоти зарубіжних держав. Діван також слугував судом вищої інстанції, розглядав остаточно (за касацією) кримінальні і цивільні справи, а також найважливіші справи про суперечки між дворянами, і тільки він міг винести вирок, яким передбачалася смертна кара. У Дівані, найчастіше, відбувалася процедура вступу на посаду або зняття з посади кримського хана.
Розкрито порядок зайняття посад калги та нуреддина – перших осіб в державі після хана (сучасних «прем'єр – міністра і першого віце - прем'єр міністра»), візира («міністра закордонних справ і внутрішніх справ»). Відзначено, що на вирішення питань внутрішньої і зовнішньої політики ханства впливала валіде (мати або дружина хана). Особлива увага звернута на роль муфтія – голови мусульманського духівництва, який був своєрідним контрольно-наглядовим органом влади, оскільки в коло його обов'язків входило здійснювати нагляд за рішеннями хана та інших представників влади щодо їх відповідності джерелам мусульманського права.
В четвертому розділі «Особливості права та судової системи Кримського ханства» досліджуються основні джерела права, система права Кримського ханства (у порівнянні з Золотою Ордою), розкривається судова система і характер правосуддя в Кримському ханстві. Вперше визначаються принципи правосуддя і ознаки судової влади в Кримському ханстві.
Право Кримського ханства, як і інших мусульманських країн з ханіфітским толком, базувалося на однакових джерелах — Коран, сунна, тефсир, іджма, кіяс, урф, амал та інші. Канун-наме (зводи законів султанів), на відміну від Османської імперії, не мали юридичної сили в Кримському ханстві. Тут визнавалася юридична чинність норм чингізидского торе (звичаєвого права), що збереглося з часів Золотої Орди і регулювало порядок спадкування ханського престолу. Джерелами права в Кримському ханстві були також фетви (постанови) кримського муфтія, ярлики хана, рішення Дівану, суду.
Оскільки мусульманське право є сукупністю норм, породжених релігійно-етичними постулатами, то тип (сім'я) правових систем мусульманських країн відрізняється від інших правових систем світу не тільки джерелами права, юридичною термінологією, конструкт-ціями, пофарбованими в релігійні тони, а й структурою — інститутами і галузями права. Важливою особливістю системи мусульманського права є те, що розподіл його норм і принципів на галузі не перебуває в тісній залежності від його джерел. У дисертації проаналізовані «галузі» права, що діяли в Кримському ханстві, зокрема кримінальне, брачно-сімейне, цивільне право. Саме вивчення кадіаскерських книг дало можливість встановити, що система права Кримського ханства не відрізнялася від системи права інших мусульманських держав з ханіфітським толком, де обов’язки людини переважали над її правами. Нормою мусульманського права вважалося правило поведінки, встановлене Аллахом-законодавцем з якого-небудь питання для віруючих: або прямо, шляхом одкровення, або побічно – у формі висновку, зробленого авторитетними знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха.
В другому підрозділі уперше визначена судова система і встановлений характер правосуддя в Кримському ханстві. Відштовхуючись від розуміння того, що в феодальній державі не могло існувати незалежної судової влади, дисертант в результаті аналізу судової системи і судових рішень доходить висновку, що організація і здійснення правосуддя в ханстві на той час були прогресивними. Правосуддя в ханстві виконувалося в 48 каділиках (судових округах) відповідно до основних джерел мусульманського права і мало релігійний характер, бо, по-перше, в ісламських країнах право сягає корінням у релігію, а по-друге, судочинство здійснювалося духовними особами — кадіями (суддями). Кадії мали повноваження не тільки вершити правосуддя, але вони були і нотаріусами, оскільки завіряли документи, їх копії, здійснювали опіку над недієздатними особами, сиротами.
Можна припустити, що правосуддя справджувалося досить кваліфікованими особами. До кандидата на посаду судді пред'являлися високі вимоги, зокрема необхідно було мати як релігійні, так і правові знання, бути правовірним повнолітнім мусульманином, чоловічої статі, відомим як чесна і порядна людина. Прогресивний характер судочинства підтверджується тим, що воно здійснювалося на принципах релігійно-правової законності, рівності сторін, справедливості, невідворотності покарання, доведеності провини. Рішення судді вважалося обов'язковим для виконання, а правосуддя – справедливим, якщо його здійснено кадіями у відповідності до усіх релігійно-традиційних вимог.
У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження, формулюються її основні положення, визначаються напрямки подальших наукових досліджень з метою поглиблення ретроспективних знань щодо особливостей формування і розвитку державності і права Кримського ханства (перша половина XV – друга половина XVIII ст.).
Проникнення в суть процесів державного і правового буття кримськотатарського народу пов'язане з необхідністю визначення правового розвитку України. Тут з'ясовується фундаментальне значення сукупної правової спадщини і правових традицій усіх народів, що населяють Україну. Відданість своїй землі, своїй вітчизні кримськотатарського народу, який відстоював і зберіг свою своєрідність та неповторність протягом століть, незважаючи на тиск, в тому числі насильницький (виселення з Криму в радянський час), виявляється в культурно-автономній політиці меджлісу (виконавчого органу Курултаю), що спрямована на укріплення рівноправного становища кримських татар серед народів незалежної України, підняття рівня їх культури і освіти.
Актуальним стає пріоритетне використання правової реальності розробок вітчизняної юридичної науки, розвиток нормативно-правової бази й державних інститутів, що відповідають правовому менталітету й державній ідеології народу України, який складається з різних етнічних груп. Глибинні зміни у праві і державі нової епохи потребують свого відбиття у правовій політиці й системі юридичної освіти, а їх сприйняття народом України можливо тільки у разі врахування правової спадщини різних регіонів України, що за історичною долею не розвивалися у єдності, в одній державі, не мали єдиної правової системи. Уявляється, що проникнення в історію розвитку Галичини, Буковини, Слобожанщини, Криму та інших регіонів України здатне не тільки визначити витоки правового менталітету їх населення, а й визнати різноманіття правових культур і правових цінностей як рівноправних, здатних взаємодіяти з міжнародним правом та розвивати мирний діалог правових культур в межах Української держави і світу.