МИХАЙЛИК ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ НАСИЛЬСТВО В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ: КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ТА КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКИ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; зазначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, задачі, об’єкт, предмет, методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію та публікації.
Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади дослідження насильства в установах виконання покарань України» складається із чотирьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Стан розроблення проблеми дослідження насильства в установах виконання покарань» наголошено, що насильство в УВП являє собою складну кримінально-правову та кримінологічну проблему не тільки для адміністрації зазначених установ, а і для усього суспільства. Насильство, що вчиняється в зазначених місцях несвободи Міністерства юстиції України стосовно засуджених, ув’язнених і персоналу, свідчить про наявність серйозних недоліків і суперечностей у діяльності ДКВС України. Зазначено, що насильство в УВП має підвищену суспільну небезпеку, оскільки його вчинення здійснюється під час виконання покарання, в умовах ізоляції засуджених, посиленого контролю і нагляду за ними. Зроблено висновок, що засуджені особи, які вчиняють новий злочин в УВП із застосуванням насильства, повністю ігнорують кримінально-правові заборони, діють умисно і бажають його вчиняти.
З’ясовано, що невизначеність знань про насильство в УВП є свідченням наявної неузгодженості у кримінальному та кримінально-виконавчому праві та протиріччя між існуючою проблемою у виправних колоніях середнього й максимального рівнів безпеки, її прихованістю (латентністю) та відсутністю потужних кримінологічних досліджень із даної проблематики. Установлено, що адміністрація УВП постійно стикається з двома основними проблемами: зростанням насильства у його різних проявах та необхідністю зниження його рівня шляхом науково обґрунтованого і практично виваженого запобігання.
З огляду на такий підхід насильство в УВП розглянуто в контексті кримінального та кримінально-виконавчого права, кримінології, психології та соціології, оскільки забезпечення безпеки засуджених і персоналу є обов’язком адміністрації УВП. Обґрунтовано, що безпека засудженого під час відбування покарання виступає одним із головних об’єктів кримінально-правової охорони, а насильство, яке вчиняється стосовно засуджених і персоналу УВП, варто розглядати як вчинення насильницького злочину, тим паче, що такі прояви мають багато спільних кримінологічних рис із традиційними насильницькими злочинами (вбивство, завдання тілесних ушкоджень, сексуальне насильство, які в кінцевому результаті спричиняють шкоду здоров’ю засудженого або персоналу УВП).
У підрозділі 1.2 «Методологія дослідження насильства в установах виконання покарань» доведено, що із методологічних позицій дана проблема має розглядатися як система логічно узгоджених, послідовних, ієрархічно упорядкованих питань, де одні передують іншим і визначають їх зміст. Визначено методологію дослідження насильства в УВП як систему наукового пізнання шляхом застосування загальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечили об’єктивний аналіз досліджуваного предмета з метою розроблення комплексу напрямів запобігання цьому суспільно небезпечному явищу, зокрема з урахуванням позитивного зарубіжного досвіду. Наведені в роботі теоретико -методологічні засади дослідження насильства в УВП визначили засадничі (базові) положення та забезпечили відповідну архітектоніку й структурно-логічну схему наукового пошуку. Доведено, що формулювання поняття і розроблення комплексу заходів (загальносоціальних, спеціально-кримінологічних, індивідуально-профілактичних), а також визначення кримінологічного моделювання запобігання насильству в УВП потребують формування цілісної методології такого дослідження.
У підрозділі 1.3 «Поняття та зміст насильства в установах виконання покарань дисертантом» доведено, що невизначеність поняття «насильство в УВП» унеможливлює пізнання його сутності, розкриття змісту, встановлення істотних форм і способів вияву, закономірностей детермінації, що в цілому негативно впливає на стан, рівень і тенденції вчинення злочинів в УВП. Це свідчить про складність дослідженої проблеми, її неоднозначне сприйняття кримінально- правовою, кримінологічною та кримінально-виконавчою наукою, гостру необхідність теоретичного і практичного аналізу й емпіричного вивчення з метою надання адміністрації УВП Міністерства юстиції України відповідних методичних рекомендацій щодо запобігання насильству в УВП.
Установлено, що різновидом насильства в УВП і найбільш небезпечним його видом є кримінально-протиправне насильство, яке досліджено нами з позицій кримінально-правової та кримінологічної характеристик. Наведено наукове й правове обґрунтування поняття та структури кримінально -правового насильства в
УВП. Сформульовано авторський підхід до структури кримінально-правового насильства в УВП. Зокрема, запропоновано виділяти наступні групи злочинів: 1) насильницькі некорисливі злочини; 2) корисливі насильницькі злочини;
3) насильницькі злочини, що посягають на волю, честь і гідність особи, громадську безпеку, а також на авторитет органів державної влади; 4) насильницькі злочини, що посягають на правосуддя; 5) корупційні та інші злочини у сфері службової діяльності персоналу установ виконання покарань, а також з боку засуджених, яким властиві такі ознаки, як психологічне та економічне насильство по відношенню як до потерпілого, так і суб’єкта злочину. Обґрунтовано інституціональний механізм насильства в УВП та наведено його специфічні елементи. Сформульовано авторське визначення насильства в установах виконання покарань. Визначено форми насильства в УВП та наведено їх основні ознаки. Так, проведене дослідження насильства в УВП показало, що воно має дві форми: 1) відкрите насильство, що вчиняється засудженими або персоналом і про нього знає адміністрація виправної колонії; 2) приховане насильство, що найчастіше розглядається кримінологами як латентне насильство.
У підрозділі 1.4 «Експериментальна методика дослідження насильства в установах виконання покарань» зазначено, що проведена експериментальна методика дослідження насильства в УВП показала певні позитивні зміни - зменшення кількості зареєстрованих злочинів із застосуванням насильства, однак потрібно брати до уваги визначений нами індекс зростання латентності насильства в установах виконання покарань. Водночас зазначено, що злочини, вчиненні в УВП із застосуванням насильства, мають певну специфіку, яка пояснюється особливістю формальних і неформальних стосунків між засудженими та засудженими і персоналом місць несвободи Міністерства юстиції України. Виокремлено складові експериментальної методики дослідження насильства в УВП: 1) завдання, які поставив перед собою дослідник; 2) об’єкт дослідження; 3) предмети дослідження;
4) основні етапи проведення дослідження; 5) методи проведення дослідження; 6) відомості про учасників дослідження; 7) результати апробації дослідження; 8) основні дані про респондентів дослідження та його соціологічну базу.
Розділ 2 «Кримінально-правова характеристика насильства в установах виконання покарань України» складається із п’яти підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Соціально-правова обумовленість кримінальної
відповідальності за насильство в установах виконання покарань» встановлено, що насильство в установах виконання покарань може виявлятися у двох формах: відкрите насильство (насильство, яке вчиняється засудженими або працівником установи і про яке знає адміністрація виправної колонії), приховане насильство (латентне насильство). У роботі розкрито соціально-правову обумовленість кримінальної відповідальності за насильство в установах виконання покарань через
призму історичних, загальносоціальних, соціально'-економічних, медичних,
міжнародно-правових, кримінально-правових та кримінологічних факторів, аналіз яких, на думку автора, є достатнім для констатації соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за насильницькі злочини в установі виконання покарань.
Зазначено, що кримінально-правова структура злочинності в установах виконання покарання характеризується відносною стабільністю. Водночас зазначено, що більшість насильницьких дій, вчинених проти персоналу установи виконання покарань, були пов’язані зі зловживанннями з боку працівника установи службовим становищем, а насильницькі дії, вчинені проти засуджених, пов’язані з конфліктами у самому середовищі засуджених.
Визначено, що найбільшу небезпеку насильство в установах виконання покарань становить під час вчинення засудженими нападу на адміністрацію установи виконання покарань з метою усунення перешкод для здійснення задуму і заволодіння зброєю, яку вони використовують для чинення збройного опору при подальшому їх затриманні, особливо під час втечі, а також для вчинення нових злочинів, зокрема особливо тяжких злочинів.
У підрозділі 2.2.1 «Об’єкт вчинення насильницьких злочинів в установах виконання покарань» доведено, що об’єкт насильницького злочину в установах виконання покарань в усіх випадках характеризується спрямованістю на заподіяння шкоди двом групам суспільних відносин: у сфері особистої безпеки людини; що забезпечують нормальне функціонування установи виконання покарань та здійснення правосуддя. Майнові відносини не є об’єктом досліджуваних злочинів, оскільки це суперечить поняттю насильства як посягання на людину, а не на предмети навколишнього світу, хоча у кримінальному законодавстві наявні злочини проти власності, в яких насильство щодо особи виступає як спосіб вчинення.
Відзначено, що основними елементами суспільних відносин, вплив на які може їх порушити, є: 1) суб’єкти (носії) суспільних відносин; 2) предмет (об’єкт) щодо якого існують суспільні відносини; 3) соціальний зв’язок, як зміст суспільних відносин не пов'язаний із діяльністю суб’єкта. Об’єктом насильницьких злочинів в установі виконання покарань. виступають суспільні відносини, що забезпечують життя, здоров’я і тілесну недоторканність особи. У роботі доведено, що до насильства в установах виконання покарань також входить сексуальне насильство.
Доведено, що спеціальний потерпілий від насильницького пенітенціарного злочину вказаний тільки в ст. 392 КК України, в інших випадках вчинення насильства в установах виконання покарань передбачає його фактичну наявність. Потерпілими, що перебувають на території установи виконання покарань є засуджені, які відбувають покарання у вигляді арешту, обмеження або позбавлення волі, або працівники таких установ, у досить рідкісних випадках насильство в установах виконання покарань може бути застосоване до інших осіб. Надано авторське тлумачення поняття «персонал установи виконання покарань» - особовий склад працівників установи виконання покарань, який згідно з функціональними обов’язками виконує конкретно поставлені завдання, спрямовані на реалізацію цілей виконання покарання та забезпечує нормальну діяльність установи виконання покарань.
У підрозділі 2.2.2 «Об’єктивна сторона вчинення насильницьких злочинів в установах виконання покарань» встановлено, що специфіка насильницьких пенітенціарних злочинів передбачає наявність таких обов’язкових ознак об’єктивної сторони, як: діяння; характер суспільно небезпечних наслідків і ступінь їх тяжкості; причинний зв’язок; місце вчинення злочину. У деяких випадках кримінально- кваліфікаційного значення набуває така ознака, як знаряддя злочину (застосування зброї або предметів, які можуть використовуватись як зброя).
Аргументовано, що суспільно небезпечне діяння, за специфікою злочинного посягання, виявляється винятково у формі дії. Доведено, що випадки обманного приведення потерпілого в безпорадний стан, за якого останній без будь-якого примусу або силового впливу ззовні втрачає здатність захистити себе і надати активний опір винному, визнається як насильство і незалежно від того, було воно небезпечним для життя або здоров’я чи не було. Надано власне тлумачення «фізичне насильство», під яким розуміється умисне протиправне безпосереднє застосування фізичної сили або за допомогою зброї (предметів, які можуть використовуватися як зброя), речовин, спрямоване на порушення тілесної недоторканності людини або позбавлення її життя. Розкрито кваліфікацію насильницьких дій, вчинених винним за згодою потерпілого, яку слід оцінювати диференційовано, залежно від характеру і ступеня суспільно небезпечних наслідків, що настали.
Автором запропоновано модель психічного насильства в цілому, та в установах виконання зокрема: психічне насильство; психологічне насильство; погроза застосування насильства; психічний примус. Доведено, що насильницькі пенітенціарні злочини посягають одночасно на кілька груп різнорідних суспільних відносин, тому їх наслідки виявляються у двох аспектах: фізична шкода, яка настає безпосередньо для людини; пенітенціарна шкода, яка завдається суспільним відносинам у сфері нормальної діяльності установи та безпосередньо процесу виконання покарання.
Аргументовано, що до території установ виконання покарань як місць, у яких можуть вчинятися насильницькі злочини, належать: арештні доми, кримінально- виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (виправні колонії), спеціальні виховні установи (виховні колонії), слідчі ізолятори за визначених у роботі обставин, а також територія підприємств, майстерень колоній та державних або інших форм власності підприємствах за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.
У підрозділі 2.3.1 «Суб’єкт вчинення насильницьких злочинів в установах виконання покарань» доведено, що кваліфікація насильницьких злочинів в установах виконання покарань за суб’єктом повинна здійснюватися з урахуванням як його загальних (вік, осудність), так і спеціальних (спеціальні повноваження, правовий статус) ознак. Встановлення віку й осудності суб’єкта насильницького злочину, вчиненого в установах виконання покарань, здійснюється за загальними правилами, при цьому автором запропоновано зниження вікової межі відповідальності за насильницькі пенітенціарні злочини у зв’язку з високою суспільною небезпекою вказаних діянь, зниженням вікової межі за аналогічні злочини.
За правовим статусом суб’єкти насильницьких злочинів в установі виконання покарань поділені на дві категорії осіб: засуджений, який відбуває покарання в установі виконання покарань; працівник установи. Автором запропоновано шляхом внесення змін до КК України розширити коло суб’єктів дії, що дезорганізують роботу установи виконання покарань. Визначено, що у разі незаконного засудження особи і вчинення нею пенітенціарного злочину, вона звільняється від кримінальної відповідальності у зв’язку із відсутністю суб’єкта злочину - засуджених, однак лише за тієї умови, якщо в її діяннях не було ознак іншого злочину, зокрема насильницького. Саме тому у залежності від наявності в особи, що здійснює насильницький злочин в установах виконання покарань, додаткових ознак можна виділити дві групи суб’єктів таких злочинів: загальний; спеціальний. Визнано, що важливу роль відіграють спрямування насильницьких дій; їх мета, мотив тощо; і у разі відсутності мети порушити нормальну роботу установи виконання покарань, посягнути на цілі і завдання правосуддя насильство стосовно працівника установи має бути кваліфіковано за загальною нормою особливої частини КК України.
У підрозділі 2.3.2 «Суб’єктивна сторона вчинення насильницьких злочинів в установах виконання покарань» встановлено, що насильницькі злочини в установах виконання покарань вчиняються тільки з умисною формою вини. Доведено, що важливе значення для кваліфікації насильницьких злочинів в установах виконання покарань має поділ умислу за ступенем визначеності на конкретизований (чіткий) і неконкретизований (невизначений). Установлено, що правильне визначення спрямованості умислу в насильницьких злочинах дозволяє відмежувати діяння, які повністю схожі за об’єктивними і частково суб’єктивними ознаками, зокрема дозволяє відмежовувати вбивство від умисного заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю, що спричинило з необережності смерть потерпілого.
Виокремлено основні мотиви насильницьких злочинів в установах виконання покарань: потреба у захисті свого «я» і свого тіла від зовнішньої загрози, якої насправді може і не бути, але вона відчувається як реальність; прагнення отримати матеріальні блага; залишити будь-якими способами межі установи виконання покарань; потреба в самоствердженні шляхом повного домінування над потерпілим; потреба в ствердженні в очах найближчого оточення; актуальна сексуальна потреба тощо.
Доведено, що мотив і мета в насильницьких злочинах в установах виконання покарань впливають на кваліфікацію в двох випадках: як обов’язкова ознака одного складу злочину дозволяють відмежувати його від іншого, в якому вказана ознака відсутня; мотив і мета відмежовують прості склади насильницьких злочинів від їх кваліфікованих і особливо кваліфікованих видів.
Розділ 3 «Кримінологічна характеристика насильства в установах виконання покарань України» складається із чотирьох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Стан і тенденції насильства в установах виконання покарань» наголошено, що незважаючи на порівняно незначну частку насильницьких злочинів у структурі злочинності (8,9%), вони вирізняються підвищеною суспільною небезпечністю, оскільки пов’язані з тяжкими наслідками для потерпілих. Незважаючи на тенденції до зниження кількості зареєстрованих злочинів, криміногенна обстановка в УВП продовжує залишатися дуже напруженою, про що свідчать такі чинники: у структурі криміногенного складу засуджених значну частину становлять особи, які відбувають покарання за вчинення насильницьких злочинів; стабільна наявність із року в рік злочинів, домінантним способом вчинення яких є насильство; високий рівень латентності насильства в середовищі засуджених, на що вказують результати проведених нами вибіркових досліджень; зважаючи на явище латентності, факти насильства свідомо не фіксуються адміністрацією УВП, оскільки часто насильство є атрибутом спілкування засуджених один з одним, а іноді навіть стилем керівництва засудженими з боку адміністрації УВП.
Проведений кримінологічний аналіз стану злочинності в УВП України за останнє десятиліття (2010-2019 рр.) дав підстави розділити злочинність в УВП на три групи: до першої групи належать так звані «класичні» пенітенціарні злочини: втеча з місця позбавлення волі або з-під варти; злісна непокора вимогам адміністрації УВП; дії, що дезорганізують роботу УВП. Ця група злочинів становить більше половини всіх вчинених в УВП злочинів; виходячи з кількісних показників, до другої групи віднесено злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; до третьої, не менш небезпечної порівняно з попередніми групами злочинів, належать насильницькі злочини, що вчиняються в УВП: умисні вбивства, замах на вбивство, умисні тяжкі тілесні ушкодження, хуліганство, погроза або насильство.
Поряд із вищевказаними групами, виділено в окрему категорію крадіжки в
УВП. Зроблено узагальнюючий висновок, що криміногенна ситуація ускладнюється тим, що коефіцієнт пенітенціарної злочинності (злочинності в УВП) значно нижче, ніж злочинності в цілому. Такі кількісні показники за різними видами злочинності дають підстави констатувати високу концентрацію насильства в УВП, і особливо у КВУЗТ, в межах яких на «провідних позиціях» за рівнем насильства перебувають виправні колонії середнього та максимального рівнів безпеки.
У підрозділі 3.2 «Детермінанти насильства в установах виконання покарань» дисертант на підставі вивчення матеріалів практичної діяльності, аналізі емпіричної бази дослідження, а також узгоджуючи наші судження з положеннями пенітенціарної кримінології, зроблено авторське узагальнення, що основними причинами високої концентрації насильства в УВП (особливо у виправних колоніях середнього та максимального рівнів безпеки) виступають: складний криміногенний склад осіб, які відбувають покарання в зазначених установах пенітенціарної системи України. Так, за даними Адміністрації ДКВС України, станом на 1 грудня 2019 р. у 148 установах, що належать до сфери управління ДКВС України і розташованих на території, що контролюється українською владою, трималося 54 186 осіб, з них: 1 517 осіб відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі; 421 особа відбуває покарання у виді арешту у 50 арештних домах, створених при установах виконання покарань; неможливість вільного вибору особою, яка перебуває в УВП, кола свого найближчого оточення; негативні наслідки одностатевого закритого середовища й обмежені в часі, просторі й за колом осіб варіанти зняття «статевої (сексуальної) напруги»; обмежений характер варіантів дій щодо вирішення конфліктних ситуацій; низький рівень освіти переважної більшості засуджених, що корелює зі зверненням до насильницького способу вирішення конфліктних ситуацій; явище кримінальної (тюремної) субкультури, в межах негласних норм якої одним із показників авторитету є сила, а одним із найбільш авторитетних способів вирішення конфліктних ситуацій - саме насильство.
Установлено, що теорія детермінації (причинності) в сучасній українській та зарубіжній кримінології вирізняється науково-практичним дуалізмом, зважаючи на такі обставини: з одного боку, нині наявні численні наукові розробки, які формують плюралізм поглядів на визначення понять «причини», «умови», «детермінанти» тощо, дотично або конкретних злочинів (їхніх груп), або злочинності загалом; з іншого боку, такий плюралізм створює велике «наукове нагромадження», зрозуміти яке практикам дуже складно, оскільки для них головне - знати, які недоліки в роботі (оперативно-службовій діяльності), які особливості того чи іншого мікросередовища, конкретних осіб можуть призвести до вчинення злочинів в установах виконання покарань. Не становить винятку в цьому відношенні і насильство в УВП, знання детермінантів якого здатне суттєво знизити його рівень у зазначених установах Міністерства юстиції України.
У підрозділі 3.3«Кримінологічна характеристика особи, яка вчиняє насильство в установах виконання покарань» охарактеризовано особу, яка вчиняє насильство в установах виконання покарань. Надано таку характеристику за наступними ознаками. За віком: а) до 30 років - 58,1%; б) 30-40 років - 37,2%; в) 40-50 років - 2,4%; г) вік не має значення - 2,3%. Доведено важливість у характеристиці соціально-демографічної ознаки, зокрема встановлено рівень освіти, за якою засуджені розподілилися таким чином: а) особи з неповною середньою освітою - 75,1%; б) із загальною середньою - 14,9%; в) із середньою спеціальною - 7,5%; г) із вищою освітою - 2,5%.
Установлено, що переважна більшість насильницьких злочинів в УВП вчиняється засудженими чоловічої статі. Щодо поведінки засудженого під час відбування покарання, то 82,9% осіб, які вчинили насильство в УВП, були порушниками режиму, відповідно 17,1% засуджених не належали до цієї категорії. За таких обставин є підстави говорити про послідовно -криміногенний (у першому випадку) та ситуативний (у другому) типи особи насильницького пенітенціарного злочинця. За показником попередньої судимості кримінально -правова кваліфікація злочину (злочинів), за який (які) відбували покарання особи, які вчинили новий насильницький злочин під час відбування покарання в УВП, має такий вигляд: ст. 115 «Умисне вбивство» - 36,4%; ст. 121 «Умисне тяжке тілесне ушкодження» - 31,9%; ст. 185 «Крадіжка» - 14,0%; ст. 186 «Грабіж» - 22,9%; ст. 187 «Розбій» - 45,5%; ст. 296 «Хуліганство» - 5,7%; ст. 307 «Незаконне виробництво,
виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів» - 9,3%; ст. 309 «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту» - 14,3%; ст. 342 «Опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, приватному виконавцю, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві, уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб» - 5,2%; ст. 345 «Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу» - 5,3%; ст. 391 «Злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарань» - 4,7%; ст. 392 «Дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань» - 4,9%. У свою чергу, на думку 13,6% опитаних практичних працівників УВП, вид злочину, за який особа відбуває покарання, не має значення у формуванні механізму пенітенціарної злочинної насильницької поведінки.
Щодо місця, яке займає засуджений у злочинній ієрархії (стратифікації засудженого), під час проведеного дослідження встановлено, що таке місце у 51,5% випадків впливає на його можливість застосувати насильство як до інших засуджених, так і пенітенціарного персоналу. При цьому насильницькі пенітенціарні злочинці у стратифікації засуджених - це особи негативної спрямованості; ті, що в ієрархії вище середини; неофіційні лідери.
У підрозділі 3.4 «Віктимологічна характеристика потерпілого від насильства в установах виконання покарань» зазначено роль конкретної життєвої ситуації (конфліктної криміногенної) в системі детермінації пенітенціарного насильства, важливим постає питання про «роль» жертви злочину в цій системі. Так, якщо віктимність становить категорію статичну, то різні соціально-рольові й поведінкові аспекти жертви, видозміна цих моментів впливають на процес перетворення особи на потенційного потерпілого - тобто зумовлюють процес віктимізації.
Це особливо важливо у виробленні адміністрацією УВП заходів щодо ранньої віктимологічної профілактики насильства в середовищі засуджених (насамперед уміле використання оперативної інформації про можливість вчинення розправи над засудженим унаслідок своєчасної несплати ним боргу, наявності інформації про можливість вчинення щодо особи сексуального насильства через зміну соціальної ролі у системі стратифікації засуджених тощо).
Ефективна діяльність за вказаним напрямом має і відповідні правові підстави, зокрема це алгоритм дій адміністрації УВП щодо забезпечення особистої безпеки засуджених у порядку, передбаченому ст. 10 КВК України, із тією лише відмінністю, що в окреслених вище випадках застосування заходів віктимологічної профілактики адміністрація не має чекати звернення до неї засудженого, як це випливає з положень ч. 1 зазначеної статті. Зазначено, що у будь-якому випадку в механізмі насильства та в процесі його запобігання робота з потенційною жертвою є обов’язковим елементом діяльності уповноважених суб’єктів. На цьому аспекті також наголошується і в спеціальних дослідженнях за напрямом пенітенціарної віктимології.
За даними проведеного нами дослідження, серед потерпілих від насильства в УВП - засуджені (в основному це злочини проти життя та здоров’я особи, а також деякі види пенітенціарних злочинів, насамперед ст. 392 КК України) та пенітенціарний персонал (який був потерпілим переважно від злочинів, передбачених ст. 342, 345, 391 (у формі психічного насильства), 392 КК України). Порівняльний віктимологічний аналіз жертв насильницьких злочинів серед засуджених та персоналу засвідчив більшу кількість потерпілих першої групи.
Така відмінність пояснюється наступним: 1) більшою соціально-правовою й матеріально-технічною захищеністю персоналу порівняно із засудженими (зокрема, наявність спеціальних засобів); 2) імперативним методом правового регулювання, що дає персоналу більше повноважень у застосуванні примусу стосовно засуджених; 3) можливістю пенітенціарного персоналу безпосередньо притягнути засуджених до відповідальності, а не навпаки; 4) залежністю правового становища (його зміни як у бік поліпшення, так і погіршення) засуджених безпосередньо від персоналу та його дискреційних повноважень (підготовка відповідних характеристик на засуджених, вирішення питання про заохочення, надання інших пільг тощо), що створює додаткові гарантії безпеки персоналу УВП. Разом із тим, анонімне контакт-опитування засуджених до позбавлення волі та персоналу УВП, аналіз моніторингових звітів у межах дії національного превентивного механізму свідчить про той факт, що в дійсності частка засуджених - жертв насильства ще вища, ніж обліковується офіційною статистикою, оскільки злочини щодо них характеризуються більш високим ступенем латентності.
Розділ 4 «Теорія і практика запобігання насильству в установах виконання покарань України» складається із п’яти підрозділів.
У підрозділі 4.1 «Загальносоціальні заходи запобігання насильству в установах виконання покарань» сформульовано та обґрунтовано загальносоціальні заходи запобігання насильству в УВП, серед них: обґрунтовано гіпотезу на доктринальному рівні, що вказані заходи запобігання насильству серед засуджених застосовуються персоналом УВП Міністерства юстиції України, виходячи з аналізу матеріалів кримінальних проваджень, вироку суду, а також з урахуванням соціально- демографічних, кримінально-правових та кримінально-виконавчих ознак засудженого. Наведено авторську дефініцію поняття «кримінологічне
прогнозування насильства серед засуджених» як науково обґрунтоване короткочасне передбачення вчинення засудженими в УВП насильства, яке породжує і сприяє вчиненню засудженими нового злочину.
Обґрунтовано, що правильно організоване на науково обґрунтованій основі кримінологічне планування запобігання насильству серед засуджених в УВП суттєво підвищить на практиці ефективність роботи самої установи, створить умови стабільності її діяльності та забезпечить своєчасно застосування до засуджених заходів щодо їх виправлення і ресоціалізації. Наголошено на необхідності розвитку позитивної практики роботи священнослужителів - представників практично всіх релігійних конфесій та організацій - із засудженими в УВП, завдяки чому кількість насильства в цих установах Міністерства юстиції України зменшилась, що говорить про результативність такого напряму загальносоціального запобігання. Відзначено, що в УВП потребує подальшого розвитку система загальноосвітнього і професійно- технічного навчання засуджених, збільшення кількості установ, при яких функціонують професійно-технічні навчальні заклади, що в підсумку дозволить покращити процеси ресоціалізації засуджених в умовах виправних і виховних колоній, полегшити соціальну адаптацію після звільнення.
У підрозділі 4.2 «Спеціально-кримінологічні заходи запобігання насильству в установах виконання покарань зазначено, що процес спеціально-кримінологічного запобігання насильству в УВП суттєво залежить від стабільного функціонування всіх підрозділів названих установ, а також належного виконання персоналом УВП своїх службових обов’язків, уміння ефективно прогнозувати, своєчасно планувати заходи із запобігання насильству в зазначених УВП. Як показало проведене нами дослідження, саме у разі виконання зазначеного ймовірність вчинення насильства в УВП значно знижується.
Доведено, що на відміну від загальносоціальних заходів запобігання насильству серед засуджених, спеціально-кримінологічні заходи мають пряму дію і вживаються відповідно до плану роботи УВП. Спеціально-кримінологічні заходи запобігання насильству серед засуджених в УВП мають бути спрямовані на конкретну групу осіб, які своїми діями провокують насильство серед засуджених або конкретно його вчиняють. Ці заходи передусім вирішують завдання усунення, нейтралізації, мінімізації криміногенних факторів вчинення насильства в УВП. Спеціальна визначеність функцій стосовно виявлення й усунення (блокування і нейтралізації) причин, умов та інших детермінант вчинення насильства в УВП є основним моментом їх профілактичної діяльності. У межах спеціально- кримінологічного запобігання виділено оперативно-розшукове запобігання насильству в УВП, оскільки оперативні підрозділи УВП виступають в ролі основних суб’єктів запобіжної діяльності щодо насильства серед засуджених.
Саме вони володіють найповнішою інформаційною базою, заснованою на гласних і негласних джерелах інформації, яка включає в себе не тільки дані кримінальної статистики, а й відомості про порушення установленого порядку відбування покарання, матеріали службових перевірок, матеріали оперативних і спеціальних обліків, інформацію інших служб, негласний апарат тощо. Здійснюючи збір оперативної інформації щодо насильства серед засуджених, оперативні підрозділи УВП здатні вплинути на характер і результативність запобіжної діяльності. Це перш за все підтримання престижу і завоювання авторитету серед засуджених, прагнення до лідерства в їхньому середовищі, а в деяких випадках свідоме формування насильницької та корисливої поведінки.
У підрозділі 4.3 «Індивідуально-профілактичні заходи запобігання насильству в установах виконання покарань» обґрунтовано, що система індивідуально- профілактичних заходів запобігання насильству серед засуджених в УВП має характеризуватися: сучасною інноваційністю, понятійним апаратом проведення індивідуально-профілактичних заходів запобігання насильству серед засуджених в УВП; знанням реального стану насильства серед засуджених в УВП; спеціалізацією підготовки та перепідготовки кадрів для кримінально-виконавчої системи, їхнє навчання умінням та навичкам проводити індивідуально-профілактичні заходи запобігання насильству серед засуджених в УВП; розподілом функцій щодо проведення індивідуально-профілактичних заходів запобігання насильству серед засуджених в УВП між підрозділами цих установ.
Установлено, що індивідуально-профілактичні заходи запобігання насильству серед засуджених в УВП передбачають різні форми та методи виявлення осіб, схильних до такого насильства. Особливо це виявляється під час: вчинення злісної непокори вимогам адміністрації УВП та дій, що дезорганізують роботу цих установ; нападу на представників адміністрації; вивчення осіб, які мають психічні вади і які перебувають у конфліктних відносинах з іншими засудженими.
Доведено, що ефективність індивідуально-профілактичних заходів запобігання насильству в УВП багато в чому залежить від повноти зібраної інформації про засудженого. У ній мають бути відображені: його вікові особливості, загальноосвітній рівень, соціальна спрямованість, сімейний стан, рід трудової діяльності на волі, наявність спеціальності, стан здоров’я, зв’язки, схильність до алкоголю і наркотиків, інтереси, захоплення, звички, мотиви протиправної поведінки тощо.
У підрозділі 4.4 «Зарубіжний досвід запобігання насильству в установах виконання покарань» виокремлено чинники, що зумовлюють аналіз зарубіжного досвіду запобігання насильству в УВП, а саме: 1) визнання на рівні міжнародно- правових актів невід’ємного права кожної людини (у тому числі засудженого) на особисту безпеку та свободу від катування та інших проявів неправомірного насильства; 2) необхідність міжнародного співробітництва у сфері запобігання злочинам (у тому числі насильницьким); 3) наукова обґрунтованість використання порівняльного (компаративного) методу з метою виявлення найкращих і найбільш оптимальних зарубіжних підходів до процесу запобігання насильству в УВП.
Зазначено, що на сьогодні міжнародні підходи до проблеми запобігання насильству в УВП втілені в таких положеннях і категоріях кримінально-виконавчого законодавства України, як: «захист інтересів особи, суспільства і держави», «виправлення і ресоціалізація засуджених», «запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами», «запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими» (ч. 1 ст. 1 КВК України); «гарантії захисту прав засуджених», «профілактика асоціальної поведінки» (ч. 2 ст. 1 КВК України); принципи «невідворотності виконання і відбування покарань», «законності», «гуманізму», «поваги до прав і свобод людини», «взаємної відповідальності держави і засудженого» (ст. 5 КВК України); «право засуджених на гуманне ставлення до них та на повагу їх людської гідності» (абз. 3 ч. 1 ст. 8 КВК України); «право засуджених на особисту безпеку» (ст. 10 КВК України); такий елемент режиму, як «безпека засуджених і персоналу» (ч. 1 ст. 102 КВК України); такі цілі оперативно- розшукової діяльності в колоніях, як «забезпечення безпеки засуджених, персоналу колоній та інших осіб», «попередження і виявлення злочинів, вчинених у колоніях, а також порушень встановленого порядку відбування покарання» (ч. 1 ст. 104 КВК України) тощо.
Аналіз кримінологічної компаративної складової в межах предмета дослідження надав можливість звернути увагу на такі прояви насильства й відповідні підходи щодо його запобігання в пенітенціарних установах зарубіжних країн: 1) відмінний від вітчизняного рівень та резонансний характер насильства в пенітенціарних установах окремих зарубіжних країн (США, держави Латинської Америки); 2) трансформація підходів до виконання покарань унаслідок низки надзвичайних подій у пенітенціарних установах зарубіжних країн (зокрема створення пенітенціарних установ для неповнолітніх у Франції на початку ХХІ ст. та посилення охорони й нагляду в пенітенціарних установах США шляхом запровадження наприкінці ХХ ст. концепції суворої ізоляції («supermax»);
3) оригінальні методи роботи із засудженими, спрямовані на подолання в них агресивних настроїв, а отже, й запобігання в такий спосіб пенітенціарному насильству (США, держави Латинської Америки, Філіппіни); 4) радикальна боротьба з проявами рецидивної злочинності під час відбування покарань (США); 5) можливість продовження перебування засудженого в умовах ізоляції на строк, протягом якого він злісно ухилявся від виконання вимог режиму УВП, був визнаний злісним порушником установленого порядку відбування покарання (Англія).
У підрозділі 4.5«Кримінологічне моделювання запобігання насильству в установах виконання покарань» визначено, що предметом будь-якого кримінологічного дослідження, з точки зору моделювання, є певний фактор, а також проблема, для вирішення якої цей фактор досліджується, а в кінцевому результаті система, яку використовують для розв’язання процедурних завдань і розробки методів фіксації елементів та їх зв’язків, елементами системи запобігання злочинності в УВП визначено такі фактори: причини, що породжують насильство в УВП; наслідки такого насильства та наслідки запобіжної діяльності; умови запобіжної діяльності, що мають системний характер; взаємозалежності, що існують між формами прояву насильства в УВП та методами і прийомами запобіжної діяльності.
Зазначено, що кримінологічне моделювання запобігання насильству в УВП має свою специфіку, яка без сумніву повинна знайти своє відображення під час визначення в динаміці суспільних змін стійких зв’язків, які дозволяють за даних умов досягти здатності до розвитку і стабільності. Доведено, що кримінологічне моделювання запобігання насильству в УВП було спрямовано на розробку понятійного апарату, методології, моніторинг і діагностику суспільного стану, моделі системи управління. Визначено ознаки для системи запобігання злочинності в УВП: 1) закритість, тобто обмежене коло учасників взаємодії; 2) примусовий характер взаємодії; 3) від початку нерівність учасників взаємодії; 4) досить часта зацікавленість у приховуванні негативних та/або злочинних явищ у спільноті як з боку засуджених, так і з боку персоналу УВП; 5) регламентованість обов’язків та дій персоналу актами нормативно-правового характеру; 6) упередженість обох сторін взаємодії.
Доведено, що об’єктом кримінологічного моделювання запобігання насильству в УВП є діяльність людей, які професійно займаються запобіганням насильству, і умови, за яких ця діяльність реалізується. Водночас, системним аналізом об’єкта кримінологічного моделювання запобігання насильству в УВП є дослідження гіпотетичної моделі запобіжної діяльності як цілісної системи, яка складається з елементів та їх зв’язків.
У роботі зазначено про необхідність зафіксувати її внутрішні та зовнішні зв’язки, структуру та сформулювати гіпотези про механізми її функціонування. Доведено, що в такий спосіб модель стане емпірично обґрунтованою.