МАЛИШІВСЬКА ІРИНА ВАСИЛІВНА ПРОЗА ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА Й АНГЛІЙСЬКИЙ РОМАН 50–60 рр. ХХ ст.: ЕКЗИСТЕНЦІАЛІСТСЬКА ПАРАДИГМА

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначена мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну, з’ясовано теоретичне та практичне значення роботи, окреслено джерельну базу, описано структуру дисертації, подано відомості про апробацію основних результатів дослідження.
Перший розділ «Екзистенціалістська проза: історико-генетичний та типологічний аспекти» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. «Екзистенціалістська парадигма романів А. Камю та Ж.-П. Сартра як класичний зразок вираження філософії існування в літературній формі» подано загальну характеристику класичного варіанта екзистенціалістської прози, представленої творчістю Ж.-П. Сартра та А. Камю як найбільш яскравих виразників філософії існування в літературі. Аналіз знакових творів французьких авторів («Нудота» (1938), «Сторонній» (1942), «Чума» (1947)), здійснений на основі теоретико-методологічних напрацювань Н. Копистянської, В. Марко, Л. Назаревич, Г. фон Штралена та інших, дозволив констатувати, що екзистенціалістська парадигма прози французьких письменників сформована за принципами архітектоніки класичного філософського роману, а саме: герої – носії філософських поглядів авторів; сюжет та конфлікт підпорядковані вибраним концепціям; змальована дійсність має умовний характер; зображально-виражальні засоби тяжіють до натуралістичності. До сталих складових екзистенціалістської парадигми творів відносимо також зосередженість на конкретному існуванні як формі й способі реалізації особистісного буття в світі; наявність у тексті подій, через які людина опиняється у «межовій ситуації»; обов’язковість принципу художнього контрасту шляхом введення персонажів – виразників різних, часто протилежних точок зору.
Сукупність усіх вищеперелічених ознак, з одного боку, доводить неоднозначність та інтерпретаційну різновекторність літературного екзистенціалізму, а з іншого – виявляє відносну спільність, яка зумовлена наявністю категоріального апарату як об’єкта художнього переосмислення, що дає підстави для аналізу специфіки означеної прози у творчості не лише окремо взятого митця, а й на рівні національної своєрідності.