ПРАВОВИЙ СТАТУС ОРГАНІВ САМООРГАНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ Автореферат

Актуальність теми. Розбудова української держави набула нового змісту з прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України. Це стало наріжним каменем процесу демократизації у нашій державі. Реалізація положень Конституції через нормативно-правові акти загальнодержавного та локального рівнів у практику – запорука дотримання прав людини та міцний засіб запобігання відродження тоталітаризму в Україні. Саме тому осмислення, теоретична розробка, обгрунтування процесів становлення та розвитку конституційних інститутів, що виступають формотворчими елементами громадянського суспільства, є вельми актуальним завданням науки конституційного права.

Це безпосередньо стосується інституту органів самоорганізації населення як форми локальної демократії, який знайшов своє відображення у ч. 6 ст. 140 Конституції України та низці нормативних положень Законів України “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про органи самоорганізації населення” тощо.

Проблемами, пов’язаними з цим інститутом, займалися А.А. Аскеров, В.С. Кашо, А.І. Коваленко, О.К. Конєв, В.В. Лазарєв, О.В. Орлова, В.О. Прокошин, Н.П. Фарберов, Д.В. Шутько, А.І. Щиглик, Л.П. Юзьков, Ц.А. Ямпольська та ін.

Вагомий внесок у його розробку в умовах незалежної України внесли М.О. Баймуратов, О.В. Батанов, Р.П. Безсмертний, В.Д. Бондаренко, Н.П. Гаєва, О.В. Городецький, В.М. Кампо, С.В. Ківалов, М.І. Корнієнко, В.В. Кравченко, В.С. Куйбіда, М.В. Лінник, О.Г. Мучник, М.П. Орзіх, В.Ф. Погорілко, В.П. Рубцов, С.Є. Саханенко, О.Ф. Фрицький, А.О. Чемерис, О.П. Якубовський та ін.

Слід зазначити, що за останні роки в Україні захищена низка дисертацій, теми яких стосуються окремих аспектів місцевого самоврядування. Однак у цих роботах практично не приділяється уваги комплексному дослідженню теоретичних та практичних засад створення та діяльності органів самоорганізації населення. Неоднозначність розуміння природи органів самоорганізації населення, їх завдань та функцій, нагальні потреби практичного застосування нормативних положень, можливості порівняльного аналізу законодавчих актів та актів локального регулювання різних історичних періодів в Україні та інших державах потребують нових підходів до цих питань.

Мова йде, зокрема, про недоцільність регулювання статусу органів самоорганізації населення на рівні окремого Закону; про обмеження втручання держави в деталізацію процесів створення та діяльності органів самоорганізації населення, що здійснюються на локальному рівні відповідними місцевими радами, які й надають дозвіл на створення цих органів, виходячи із специфіки місцевих умов. Необхідно також чітко визначити органи самоорганізації населення як самостійний суб’єкт системи місцевого самоврядування, а не специфічний різновид громадської організації, з визначенням їх як таких, що не підпорядковані місцевим радам та їхнім виконавчим органам. Вельми суперечливим є питання про існування в органів самоорганізації населення можливості створювати підприємства, установи, організації, завдяки діяльності яких ці органи зможуть найбільш ефективно реалізовувати як власні, так і делеговані повноваження. Крім того, потребує визначення статус фінансів та майна органів самоорганізації населення, які не були отримані від органів місцевого самоврядування на реалізацію делегованих ними повноважень, як спільної власності мешканців відповідної території, в межах якої діє цей орган самоорганізації населення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок досліджень знаходиться у безпосередньому зв’язку з планом науково-дослідної роботи Одеської національної юридичної академії на 2001–2005 рр. “Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави” (державний реєстраційний номер 0101U001195).