Актуальність теми дисертаційного дослідженнязумовлена наявністю значної кількості недоліків, суперечностей і прогалин у позитивному регулюванні перевезень вантажів внутрішнім водним транспортом, низкою проблем на нормативному та доктринальному рівнях, а отже, необхідністю теоретичного осмислення сучасного стану їх правового регулювання.
Донедавна, за планової системи ведення економіки, договори в сфері виробництва і пов’язаних з ним галузях народного господарства (наприклад, перевезення сировини та готових виробів, як результату виробництва) мали не суто цивільно-правовий характер, а слугували засобом виконання сторонами своїх публічно-правових зобов’язань. Потреба моделювати приватні засади діяльності річкового флоту України в контексті світової практики та реального стану вказаної сфери більш чим актуальна. Послуги річкового транспорту повинні надаватися виключно на договірній основі й регулюватися особливим субінститутом перевезення – договором перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні.
Ринкові перетворення та проведена приватизація породили нові категорії власників та суб’єктів підприємницької діяльності на транспорті, (на відміну від існуючого раніше економічного устрою, за якого держава була виключним власником засобів виробництва). Відбулися зміни в характері договорів на перевезення вантажів внутрішнім водним транспортом: підставах виникнення транспортних зобов’язань, їх сутності. За адміністративно-командної системи управління народним господарством договір перевезення вантажів вважався способом виконання адміністративного планового акту, чи взагалі унеможливлювався, представляючи собою бездоговірне зобов’язання, яке витікає з планового акту. Тому правовідносини з перевезень вантажів у внутрішньому водному сполученні на різних етапах їх розвитку регулювалися цивільним та адмінстративним правом. На сьогодні перевізні відносини потребують регулювання на приватних цивільно-правових засадах.
Сутність транспортної промисловості не змінилась і полягає в тому, що на транспорті не створюється новий продукт, він лише переміщує вже створені продукти з одного місця в інше, продовжуючи тим самим процес їх виробництва; діяльність транспорту є продовженням процесу виробництва. Ця специфіка відносин з перевезення вантажів обумовлює їх правову формалізацію через віднесення до певного типу договорів.
Перевезення у внутрішньому водному сполученні досі є цариною пізнання обмеженого кола фахівців і тому, на жаль, обійдені увагою значного кола науковців. Історично склалося так, що школи їх вивчення розвивалися втих містах, де є портова інфраструктура й навчальні та наукові заклади відповідного профілю (Ростов-на-Дону, Санкт-Петербург, Москва, Владивосток, Одеса). Але змінилася інфраструктура річкового транспорту, з’явилися нові судновласники, конкуренція, змінилося законодавство, зокремацивільне, яке максимально гармонізоване з останніми досягненнями цивілістики. Тож необхідно врегулювати транспортні відносини при внутрішніх водних перевезеннях вантажів на нових, приватних засадах.
Цей факт підтверджується Державною програмою створення та функціонування національної системи міжнародних транспортних коридорів в Україні. Розвиток транспортної системи України названий серед пріоритетів у щорічному посланні Президента України Верховній Раді України (2002р.)
Стосовно сутності, природи та правового регулювання договору перевезення вантажів у внутрішньому водномусполученнів науковій, навчальній літературі порушено низку проблем, але фундаментальних монографічних досліджень на засадах новітнього законодавства досі нема. Аналізу й розробці питань правового регулювання перевезень вантажів річковим транспортомприсвячені роботи М.К.Александрова-Дольника,І.О.Андріанова, М.М.Ніколаєвої, М.О.Тарасова, М.Е.Ходунова та інших авторів. За вказаною темою були захищені дві кандидатські дисертації за темою: "Договір перевезеннявантажів у внутрішньому водному сполученні СРСР" М.О.Тарасовим у 1944 р. і І.О.Андріановим у 1970 р.
У 1959 році кандидацьку дисертацію на тему “Цивільноправова відповідальність перевізника при перевезенні вантажів у внутрішньому водному сполученні” захистила М.М.Ніколаєвата у 1964 році М.К.Александров-Дольник на тему “Договори радянського транспортного права”. Дослідження М.М.Ніколаєвої базувалися здебільшого не стільки на цивільно-правових засадах відповідальності при перевезенні вантажів, як на адміністративно-фінансових між державними суб’єктами господарської діяльності.
З часу захистів дисертацій вказаними науковцями й до сьогодні цивільне і транспортне законодавство зазнало суттєвих змін. Одним з пріоритетних став принцип свободи договору, перевівши договір перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні з публічної в приватну, суто цивільну (а не адміністративну) сферу. Опираючись на це нами поставлено під сумнів те, що даний договір є суто реальним (це властиво йому за умови „плановості”), оскільки він має риси консенсуальності (не можна заперечувати того, що на перевізнику лежить зобов’язання перевезти ввірений йому вантаж, а вантажовідправник зобов’язаний використати наданий транспортний засіб, і ці зобов’язання є цивільно-правовими). Через призму новітнього цивільно-правового законодавства досліджено питання укладання та виконання договору перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні, їх особливості. На тих же підставах досліджено характер відповідальності у перевізних правовідношеннях, встановлено, що досьогодні вона є обмеженою (виходячи з застарілої концепції адміністративно-фінансової сутності транспортних відносин) і потребує встановлення відповідальності, яка б забезпечувала компенсаторну функцію цивільного права, передбачаючи відшкодування як реальних збитків, так і упущеної вигоди.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами полягає в тому, що дисертаційне дослідження виконане на основі зміни доктрини регулювання економічних за сутністю і приватних за змістом відносин, відповідно до комплексної цільової програми № 0186.0.070867 „Правові проблеми здійснення майнових та особистих немайнових прав в умовах ринкової економіки”; Послання Президента України до Верховної Ради України (2000р.) “Україна: вступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 - 2004 рр.”; “Плану реалізації на транспортно-дорожньому комплексі основних напрямів державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки на 2002-2006 рр.” Міністерства транспорту України, та напрямків дослідження Запорізького державного університету та планом роботи кафедри цивільного права.
