КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ АМНІСТІЇ ТА ЗДІЙСНЕННЯ ПОМИЛУВАННЯ В УКРАЇНІ

summary

Актуальність теми дослідження. Одним із напрямків кримінальної політики, в якому знаходять своє відображення принципи гуманізму та економії заходів кримінальної репресії, є звільнення осіб від кримінальної відповідальності і покарання внаслідок акта про амністію та звільнення від покарання на підставі акта про помилування.

Згідно з положеннями Конституції України видання актів про амністію віднесено до компетенції Верховної Ради України: “Законом України оголошується амністія” (ч. 3 ст. 92); Президент України здійснює помилування (п. 27 ч. 1 ст. 106). Вимоги щодо порядку прийняття актів амністії та інші положення, котрі стосуються цього інституту, закріплено в Законі від 1 жовтня 1996 р. “Про застосування амністії в Україні”. Помилування регулюється Положенням “Про порядок здійснення помилування” (далі – Положення про помилування), затвердженим Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. (в редакції Указу від 20 жовтня 2001 р.). Норми, що передбачають звільнення від кримінальної відповідальності і покарання внаслідок акта про амністію та звільнення від покарання на підставі акта про помилування, також знайшли своє відображення у статтях Кримінального, Кримінально-процесуального та Кримінально-виконавчого кодексів України. Це зумовлює необхідність узгодження зазначених нормативних положень у правозастосовній діяльності, а з прийняттям КК України 2001 р. виникла поряд із цим потреба наукового осмислення його новел, зокрема тих, що стосуються інститутів амністії та помилування.

Дослідженню проблем застосування амністії і здійснення помилування присвячено ряд кандидатських дисертацій: В.Ю. Квашиса (м. Москва, 1967 р.); О.Ф. Смирнова (м. Свердловськ, 1979 р.); С.І. Комарицького (м. Москва, 1980 р.); О.С. Зельдової (м. Москва, 1987 р.); К.М. Тіщенка (м. Москва, 1992 р.), а також докторська дисертація І.Л. Марогулової (м. Москва, 1999 р.). До цих проблем, окрім того, зверталися у своїх наукових працях В.В. Голіна, М.Д. Дурманов, С.І. Зельдов, С.Г. Келіна, В.В. Ко­маров, П.І. Люблінський, К.М. Мірзажанов, О.С. Міхлін, П.С. Ромашкін, М.С. Таганцев, Б.С. Утєвський та інші вчені. Однак на терені України (за радянської доби і нині) до кримінально-правових проблем застосування амністії і здійснення помилування вчені виявляли недостатній інтерес.

Утім, багато питань, що торкаються зазначених інститутів, є дискусійними і дотепер недостатньо розроблені. Так, науковцями замало уваги приділяється дослідженню правової природи амністії та помилування; чимало суперечливих моментів трапляється при вирішенні питань про можливість застосування амністії щодо неосудних осіб, а також засуджених за сукупністю злочинів, один з яких виключає поширення дії амністії на таких осіб; потребують наукового осмислення і правові наслідки застосування цих інститутів; існує також необхідність вивчення громадської думки щодо застосування амністії та здійснення помилування.

Як правило, щороку на підставі закону про амністію та актів помилування звільняються тисячі людей. За даними Державного департаменту України з питань виконання покарань, лише з місць позбавлення волі протягом 1992–2003 рр. було звільнено у зв’язку з амністією 151904 особи (1992 р. – 1313; 1994 р. – 2380; 1995 р. – 7990; 1996 р. – 7987; 1997 р. – 31188; 1998 р. – 38542; 1999 р. – 16710; 2000 р. – 11944; 2001 р. – 28818; 2003 р. – 4624, у тому числі 408 осіб звільнено від відбування покарання у виді обмеження волі). Відповідно до інформації, наданої Управлінням з питань помилування Адміністрації Президента України, Главою держави протягом 1994–2002 рр. було помилувано 6454 особи (1994 р. – 170; 1995 р. – 113; 1996 р. – 260; 1997 р. – 812; 1998 р. – 937; 1999 р. – 954; 2000 р. – 1351; 2001 р. – 1172; 2002 р. – 685). Тому науково-практичний інтерес у контексті вивчення потенціалу ефективності цих інститутів має також дослідження правових проблем соціальної адаптації амністованих і помилуваних осіб.

У своєму дослідженні автор спирався на загальнотеоретичні положення науки конституційного, кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого права, що розроблялися, зокрема, такими вченими, як М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.О. Глушков, В.К. Грищук, О.М. Джужа, А.П. Закалюк, М.Й. Коржанський, О.М. Костенко, Л.М. Криво­ченко, В.М. Кудрявцев, Н.Ф. Кузнєцова, О.М. Литвак, В.Т. Маляренко, П.С. Матишевський, М.І. Мельник, П.П. Михайленко, А.А. Музика, В.О. На­вроцький, А.В. Наумов, М.І. Панов, А.О. Пінаєв, А.А. Піонтковський, О.Я. Свєтлов, В.В. Скибицький, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, В.М. Трубніков, М.І. Хавронюк, В.І. Шакун, С.С. Яценко. Окрім того, дисертантом були використані праці вчених у галузі педагогіки, психології та соціології.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Праця ґрунтується на положеннях Комплексної програми профілактики злочинності на 2001–2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. № 1376, і виконана на кафедрі кримінального права Національної академії внутрішніх справ України у межах кафедральної теми “Проблеми вдосконалення кримінального законодавства України”.