ФОРМИ ТА СПОСОБИ ПРОТИДІЇ РОЗСЛІДУВАННЮ ЗЛОЧИНІВ І ЗАСОБИ ЇХ ПОДОЛАННЯ (за матеріалами кримінальних справ про вимагання, вчинені організованими групами, злочинними організаціями) Автореферат

Актуальність теми. Реалізація положень Конституції України про побудову незалежної, демократичної, соціальної, правової держави на сучасному етапі потребує вирішення великої кількості різних проблем. Однією з них є подолання кризових явищ у розвиткові економіки України, які, з одного боку, породжують у різних сферах суспільних відносин поширення й зростання різних видів злочинів, а з іншого, обумовлюють необхідність удосконалення форм і методів боротьби з ними.

Дослідження інфраструктури злочинного світу показують, що процеси, які відбуваються в ньому, а особливо в тих сферах суспільних відносин, де діють організовані злочинні формування, загрожують конституційному ладу України. Сучасні організовані злочинні утворення спрямовують свою діяльність не тільки на засвоєння різних видів злочинного бізнесу (незаконна торгівля наркотиками, зброєю та боєприпасами, торгівля людьми, контрабанда, скоєння умисних убивств на замовлення, злочини у сфері господарської діяльності, вимагання тощо), завдаючи непоправної шкоди національній безпеці Української держави, але й пара-лельно з цим прагнуть створювати на державному й місцевому рівнях механізми, які б забезпечували їхню безпеку та захист злочинних інтересів, розробляють відповідну тактику підготування, здійснення й приховування своєї антисоціальної діяльності. На існуючу недосконалість правоохоронної системи держави, недостатнє законодавче й науково-методичне забезпечення правоохоронної діяльності, а отже, захисту прав і свобод людини звернено особливу увагу в Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженій Указом Президента України №1376/2000 від 25 грудня 2000 року, Указі Президента України №143 від 18 лютого 2002 року “Про заходи щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян”, а також в Указі Президента України № 84 від 6 лютого 2003 року “Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю та корупцією”. У цих та інших основоположних правових актах визначено напрямки й заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю й удосконалення діяльності правоохоронних органів, у тому числі їх структури, підвищення відповідальності за своєчасність і якість роботи, а також професіоналізму їх співробітників.

Однією з актуальних проблем як у минулому столітті, так і сьогодні, із вирішенням якої пов’язані оптимізація розслідування злочинів й удосконалення процесу доказування в складних кримінальних справах, є дослідження сутності й форм протидії зацікавлених осіб їх розкриттю та розслідуванню, а також діяльності слідчих органів у ході провадження досудового розслідування. Важливим також є вивчення особливості відображення способів впливу протидіючих суб’єктів на певні носії інформації, яка має доказове значення, а також розроблення методів виявлення, нейтралізації та попередження протидії розслідуванню. Аналіз літературних джерел свідчить, що першим наприкінці XIX ст. на цю проблему звернув увагу Г. Гросс у “Керівництві для судових слідчих, чинів загальної й жандармської поліції та інших”. У цій роботі він, зокрема, описав типові для того часу способи приховування крадіжок, шахрайств і умисних убивств, характерні сліди їх застосування, а також природу неправдивих показань свідків і обвинувачених. З урахуванням їх особливостей Г. Гросс запропонував методи їх виявлення, подолання й використання знань про них у слідчій практиці. Протягом більше ніж століття розвитку криміналістики питання протидії розслідуванню привертали увагу багатьох вітчизняних і зарубіжних криміналістів. На початку ХX ст. – Е. Анушат, А.Вейнгарт, В. Давидов, С.М. Трегубов, В.І. Громов, І.М. Якімов, аж до останніх десятиліть XX ст. – В.П. Бахін, Р.С. Бєлкін, А.Ф. Волобуєв, О.Ф. Долженков, А.В. Дулов, В.Г. Гончаренко, С.Ю. Журавльов, Г.Г. Зуйков, А.В. Іщенко, В.М. Карагодін, Н.С. Карпов, І.П. Козаченко, В.П. Колмаков, В.О. Коновалова, В.П. Корж, В.С. Кузьмічов, В.К. Лисиченко, В.Т. Нор, В.О. Образцов, В.А. Овечкін, Ф.М. Соки-ран, В.Ю. Шепітько, М.Є. Шумило та ін. Однак, як показує аналіз опублікованих праць із цієї проблеми, у теорії криміналістики дотепер не вироблено загальноприйнятого визначення поняття діяльності злочинців та інших зацікавлених осіб щодо протидії розслідуванню. Із часу видання Г. Гроссом “Керівництва для судових слідчих як системи криміналістики” (1898 р.) у публікаціях різних авторів здебільшого розглядаються види прояву протидії розслідуванню – інсценування, давання неправдивих показань, відмова від давання показань, неправдиве алібі, неґативні обставини тощо. Поряд із цим описуються переважно загальні рекомендації щодо виявлення, нейтралізації й попередження відомих у слідчій практиці форм протидії розслідуванню безвідносно до певного виду, групи злочинів, зокрема вимагань – одного з найпоширеніших злочинів, вчинюваних організованими групами, злочинними організаціями. Об’єктивну й досить точну характеристику сучасного стану криміналістичного забезпечення діяльності правоохоронних органів з подолання протидії розслідуванню дав Р.С. Бєлкін. Він зазначив, що на сьогодні серйозних наукових розробок у цій галузі мало, незважаючи на особливу актуальність і гостроту проблеми протидії розслідуванню. У зв’язку з появою у злочинців більш широких можливостей протидії процесу розслідування назріла нагальна потреба переосмислення її змісту й сутності, розроблення комплексних методів боротьби з нею. Актуальність зазначених аспектів досліджуваної проблеми, їх недостатнє висвітлення в кримінально-правовій, кримінально-процесуальній і криміналістичній літературі, а також досвід роботи автора слідчим і викладачем кафедри криміналістики стали визначальними умовами при виборі теми дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертації передбачено планом Луганської академії внутрішніх справ імені 10-річчя незалежності України, напрям дослідження узгоджується з Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженою Указом Президента України № 1376 від 25 грудня 2000 року, а також Указами Президента № 143 від 18 лютого 2002 року “Про заходи щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян” і № 84 від 6 лютого 2003 року “Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю та корупцією”.