ШАХРАЙСТВО ЗА КРИМІНАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ 2001 РОКУ Автореферат

Актуальність теми. У сучасних умовах розбудови української правової держави чільне місце займають проблеми забезпечення державно-правового захисту конституційних прав та інтересів як суспільства в цілому, так і окремого громадянина – члена демократичного суспільства. Серед таких проблем є важливим забезпечення захисту прав суб’єктів усіх форм власності від протиправних, і особливо злочинних, посягань, одним із видів яких є шахрайство. Актуальність теми обумовлена необхідністю осмислення та удосконалення практики застосування норми про шахрайство, яка міститься у ст. 190 чинного Кримінального кодексу України (надалі – КК України) і має суттєві відмінності порівняно з кримінально-правовими нормами, які були закріплені статтями 83, 143 Кримінального кодексу України 1960 року (надалі – КК 1960 року). Відмінність полягає в тому, що, по-перше, ст. 190 КК України одну з форм шахрайства визначає як “заволодіння чужим майном”, що є новою, порівняно з КК 1960 року, характеристикою належності майна; по-друге, ст. 190 КК України передбачає ряд нових кваліфікуючих ознак, таких як вчинення шахрайства шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, вчинення цього злочину в особливо великих розмірах та вчинення злочину організованою групою; по-третє, санкції, передбачені ст. 190 КК України, значно різняться порівняно з тими, які були закріплені у статтях 83, 143 КК 1960 року, до того ж ці санкції доповнені новими видами покарань.

Сучасна ситуація в Україні характеризується підвищенням ділової активності населення і, відповідно, збільшенням кількості угод, які регулюються цивільним правом, але певна частина таких угод укладається під впливом обману чи зловживання довірою, тобто містить склад злочину шахрайства. Усім відома сумна участь вкладників таких вітчизняних фінансових компаній, як “Оберіг”, “Меркурій”, а також російських – “МММ”, “Русский Дом Селенга”, “Русская недвижимость”, які показали наочний приклад ошукування вкладників і “завдячуючи” яким слово шахрайство асоціюється з назвами саме цих компаній.

Згідно із статистичними даними Міністерства внутрішніх справ України у 1997 році в Україні було вчинено 19 417 шахрайств, у 1998 – 17 111, у 1999 – 17 693, у 2000 – 16 050, у 2001 – 16 516 злочинів цього виду. Питома вага шахрайства у загальній кількості корисливих злочинів проти власності, пов’язаних з розкраданням майна, становить близько 4%. Але такий досить невисокий показник не відображує реальної кількості вчинених шахрайств. Адже цей злочин характеризується високим рівнем латентності, тобто значна кількість випадків вчинення шахрайств не фіксується органами внутрішніх справ.

Вивчення матеріалів практики органів внутрішніх справ дає підстави виділити декілька причин такої латентності. Потерпілі часто не звертаються до ОВС через те, що не мають упевненості у спроможності останніх розкрити цей злочин, знайти злочинців і повернути втрачені кошти чи інше майно. Нерідко потерпілі намагаються власноруч “розібратися” із кривдниками, тому що часто-густо угоди, які вони укладають із шахраями, є незаконними (наприклад, щодо предметів, вилучених із цивільного обігу, або пов’язані з даванням хабара тощо) і тому їм немає сенсу їх афішувати. Трапляються випадки, коли потерпілі навіть не усвідомлюють, що щодо них вчинено шахрайство, вважаючи дії злочинця цілком законними, і, відповідно, не вбачають ніяких підстав для звернення до ОВС.

Актуальність теми даного дослідження полягає у наявності проблем, які виникають у правоохоронній практиці при правовій оцінці шахрайства, при розв’язані питань, пов’язаних з відмежуванням шахрайства від цивільно-правових деліктів та суміжних злочинів, зокрема, від заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, крадіжки, хабарництва, фіктивного підприємництва, шахрайства з фінансовими ресурсами та інших злочинів, об’єктом посягань яких є чуже майно. Це обумовлює значимість дослідження прикладного правозастосовного аспекту боротьби з шахрайством, важливого для правоохоронних органів, і особливо органів внутрішніх справ. Слід також зазначити, що норма про шахрайство не є досконалою, і тому існує необхідність дослідження проблеми, пов’язаної з її поліпшенням.

Сукупність перелічених обставин визначає актуальність даної теми, важливість та значимість її дослідження на дисертаційному рівні. Зазначені обставини обумовили проведення даного дослідження на комплексному теоретико-прикладному рівні. Це знайшло своє відображення у змісті роботи. Зокрема, у теоретичному плані розглянуті питання про поняття та загальну характеристику шахрайства, об’єктивні, суб’єктивні та кваліфікуючі ознаки шахрайства; у прикладному – питання кваліфікації шахрайства та його відмежування від суміжних складів злочинів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дисертаційного дослідження базується на вимогах Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996–2000 роки, затвердженої Указом Президента України від 17 вересня 1996 р. (розд. VI, п. 48, пп. 2; розд. VII, п. 54, пп. 2). Дослідження виконано згідно з Планом науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України.