Становлення і розвиток законодавства про охорону культурної спадщини в Україні: історико-правове дослідження Автореферат

Актуальність теми. Національне та культурне відродження Української держави неможливе без всебічного вивчення її історико-культурної спадщини. Встановлення демократії та проголошення незалежності надали можливість дослідникам історичного минулого переоцінити та переосмислити історичні події, по-новому висвітлити та показати численні “білі плями” української історії.

Перед українською юридичною наукою і, зокрема історією держави та права, постало широке коло проблем, які потребують ґрунтовної теоретичної розробки і вирішення, особливо з огляду на те, що багато сторінок історії та їхня оцінка або взагалі замовчувалися, або перекручувалися радянською компартійною пропагандою. Виникає необхідність об’єктивного дослідження різних аспектів вітчизняної історії держави та права. Вивчення досвіду державотворення та правотворення дає можливість критично оцінити процес розбудови держави на сучасному етапі і поряд з цим уникнути помилок, які були допущені в минулому.

Світовий досвід свідчить, що культурна самоідентифікація нації виступає однією з домінуючих ціннісних орієнтацій її життєдіяльності. Пробудження національної самосвідомості і духовного відродження українського народу зумовлюють переоцінку та зміну ставлення до історико-культурної спадщини, яка набуває особливої ваги.

Важко переоцінити культурні багатства України. З її територією пов’язано відкриття всесвітньо відомих культур і давніх цивілізацій – трипільської культури, античних міст, пам’яток слов’ян, спадщини Київської Русі. Саме в культурній спадщині знайшли втілення специфічні риси українського народу.

Надзвичайно багате історико-культурне надбання вимагає вирішення на законодавчому рівні питання збереження та якомога ефективнішого використання пам’яток минулого, оскільки відіграє особливу роль у піднесенні національної гідності та вихованні майбутніх поколінь. Без активного та всебічного використання надбань людства – пам’яток вітчизняної та світової культури – неможливо вирішити завдання щодо докорінного оновлення духовного життя.

Вирішення проблем, які гостро постали перед українською державою, передбачає всебічний аналіз, об’єктивну оцінку, врахування та використання кращих правових досягнень, нагромаджених світовим співтовариством, зокрема, щодо охорони пам’яток історії та культури. Суспільні відносини у цій сфері в Україні потребують правового врегулювання з врахуванням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Без приведення національного законодавства у відповідність з міжнародно-правовими стандартами неможливо вести мову про входження нашої держави до світової спільноти як рівноправного партнера.

Обов’язок держави щодо забезпечення охорони пам’яток культури зафіксований у Конституції України (ст.54). Конституційні засади охорони пам’яток культури потребують свого правового забезпечення, ефективної реалізації правових принципів і норм у цій сфері. В умовах формування нової системи законодавства України надзвичайно велику роль відіграє аналіз та вдосконалення процесів його застосування. Такого вдосконалення не можна досягнути без науково обґрунтованих рекомендацій, розроблених на підставі історичного досвіду та аналізу системи українського законодавства, правозастосовчої практики, специфіки правової системи України, її правових традицій з врахуванням кращих досягнень світової юриспруденції. Проблематика становлення i розвитку законодавства про охорону культурної спадщини України впродовж усього періоду існування була і залишається однією з найменш досліджених. Усе це визначило актуальність теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планових наукових досліджень кафедри історії та теорії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка за темою “Актуальні проблеми історії держави і права України та зарубіжних країн” (тема № 62, затверджена наказом ректора ЛНУ імені Івана Франка за № Н-164 від 28.03.2000 р).