СВОБОДА ВІРОСПОВІДАННЯ ЛЮДИНИ: ЮРИДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ (ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ) Автореферат

Актуальність теми. Ставши на шлях формування правової держави, для якої людина, її життя і здоров'я, чесгь і гідність, недоторканність і безпека є головною соціальною цінністю, Україна радикально активізувала процес визнання прав людини й ефективізації юридичних засобів їх реалізації, охорони та захисту. Одним із таких - загальносоціальних за генезисом та онтологічним статусом - прав людини є її свобода віросповідання, що виступає "наріжним каменем" для багатьох інших особистісних і культурних прав.

Свобода віросповідання як фундаментальне загальновизнане право людини знайшла своє відображення у міжнародних актах з прав людини, до котрих, перш за все, слід віднести: Загальну декларацію прав людини (ООН, 1948; ст. 18), Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (ООН. 1966; ст. 18), Декларацію про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на підставі релігії чи переконань (ООН, 1981), Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, 1950; ст. 9), Хартію Європейського Союзу про основні права (2000; ст. 10).

Реальність свободи віросповідання людини, як і будь-якого іншого права особи, залежить від наявності дієвого механізму її юридичного забезпечення. Основою такого механізму в Україні є національне законодавство, насамперед Конституція України, котрою проголошується, що "кожен має право на свободу світогляду і віросповідання", (ст. 35) і Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації"" від 23 квітня 1991 p., а також інші нормативно-правові акти. Згідно зі ст. 9 Конституції України, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, зокрема ті, в котрих закріплюється свобода віросповідання людини. До них належать, у першу чергу, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод.

Дослідження питань юридичного регулювання свободи віросповідання привертало увагу багатьох учених. У радянську добу юридичні аспекти свободи віросповідання людини досліджувалися, зокрема, у працях В.Клочкова, З.Корчевої, А.Ловінюкова, Г.Лупарєва, Ю.Розенбаума, Ф.Рудинського, П.Яшина. Однак роботам цих авторів був притаманний надмірно ідеологізований підхід. Окрім того, зараз ці праці значною мірою застаріли, оскільки ґрунтувалися на законодавстві того часу.

На сучасному етапі розвитку вітчизняної та зарубіжної правової науки окремі юридичні аспекти свободи віросповідання людини досліджувалися у працях А.Агапова, М.Бабія, В.Бондаренка, К.Борисова, С.Бублика, С.Бур'янова, В.Єленського, В.Коула Дерема, А.Колодного,

А.Красікова, Н.Лернера, А.Ловінюкова, М.Мариновича, А.Пчелінцева, П.Рабіновича, В.Савельева, О.Сагана, Г.Черемних, О.Шуби, П.Яроцького та інших учених.

Водночас слід зазначити, що у вітчизняній юриспруденції монографічні дослідження, присвячені саме загальнотеоретичним аспектам нормативної регламентації свободи віросповідання людини, в тому числі механізму юридичного забезпечення цього права, наразі відсутні. Між тим, такі дослідження мають бути складовою формування загальної теорії прав і свобод людини.

Теоретичний і практико-прикладний аналіз правозабезпечувального механізму свободи віросповідання людини в Україні дозволяє стверджувати, що у багатьох випадках не в достатньому обсязі представлені, а то й взагалі відсутні, деякі юридичні засоби реалізації, охорони та захисту окремих елементів (можливостей) свободи віросповідання, а отже і розглядуваного права людини загалом. Огляд законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації виявив з-поміж його приписів такі, що не відповідають Конституції України, є взаємно суперечливими, а також потребують коригування та внесення доповнень унаслідок змін, котрі відбулись у соціальному житті України. Така ситуація, як видається, подекуди здатна призводити до порушення свободи віросповідання, до її неправомірного обмеження, до виникнення у нашому суспільстві міжрелігійних конфліктів і в кінцевому підсумку - до неможливості повною мірою реалізувати, оберегти й захистити це фундаментальне право людини.

Усі вищезазначені обставини підтверджують актуальність теми пропонованого дослідження та її значення не лише у теоретичному, але й у практичному вимірах.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося згідно з планом наукової діяльності кафедри теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка в межах теми "Теоретичні і практичні проблеми юридичного забезпечення прав людини і громадянина в Україні" (номер державної реєстрації ЮД-3 92 Б).