ПОТЕРПІЛИЙ ЯК СУБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ Автореферат

Актуальність теми дослідження. В умовах побудови демократичної, соціальної, правової держави України актуальною для науки кримінального процесу і практики законотворення є проблема забезпечення та захисту прав потерпілого в кримінальному судочинстві, процесуальний статус якого в умовах чинного законодавства значно менш досконалий, ніж підозрюваного, обвинуваченого (підсудного). При проведенні судово-правової реформи в країні та у зв’язку з розробкою нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі – проект КПК) особливої актуальності набувають питання створення системи гарантій прав людини з метою своєчасного забезпечення її права на доступ до правосуддя та судовий захист, розширення і зміцнення правового статусу постраждалої особи, вдосконалення процесуального механізму реалізації своїх прав потерпілим. Із цього випливає, що кримінально-процесуальне законодавство має гарантувати не тільки дотримання прав потерпілого на своєчасне відшкодування (компенсацію) завданої шкоди, а і його активність під час досудового, судового слідства по встановленню обставин, що входять у предмет доказування в кримінальній справі. На ефективне поновлення прав та законних інтересів осіб, постраждалих від злочинів, орієнтують і сучасні міжнародні документи. Це зумовлює необхідність реформування національного законодавства з метою приведення його у відповідність із світовими стандартами в галузі прав людини.

Проблема вдосконалення процесуального статусу потерпілої від злочину особи неодноразово була предметом дослідження наукових праць та публікацій видатних вчених і практиків дореволюційного періоду: С.І. Вікторського, М.В. Духовського, А.Ф. Коні, Н.І. Люблінського, Н.Н. Полянського, Н.Н. Розина, В.К. Случевського, І.Я. Фойницкого та ін. Вагомий внесок у розробку питань, пов’язаних з особливостями процесуального положення потерпілого в кримінальному судочинстві, зробили такі науковці як С.А. Альперт, В.П. Божьєв, Л.В. Брусніцин, Б.Л. Ващук, І.М. Гальперин, Л.В. Головко, М.І. Гошовський, Ю.О. Гурджі, К.Ф. Гуценко, В.О. Дубрівний, О.М. Ерделевський, С.І. Катькало, Л.Д. Кокорев, В.О. Коновалова, О.П. Кучинська, В.З. Лукашевич, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, Л.Л. Нескороджена, В.Т. Нор, І.Л. Петрухін, Г.Д. Побігайло, І.І. Потеружа, Т.І. Присяжнюк, В.М. Савінов, В.М. Савицький, М.В. Сенаторов, М.В. Сіроткіна, Е.Л. Сидоренко, Ю.І. Стецовський, М.С. Строгович, Т.Л. Сироїд, Л.В. Франк, Л.І. Шаповалова, С.А. Шейфер, С.І. Шимон, С.П. Щерба, В.П. Шибіко, С.В. Юношев, В.Є. Юрченко, В.М. Юрчишин та інші.

Віддаючи належне значущості проведених наукових досліджень, необхідно визнати, що більшість робіт виконана до прийняття Конституції України 1996р., ратифікації Верховною Радою України низки міжнародних договорів у галузі прав людини. Не склалося єдності думок відносно положення потерпілого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування, його прав та обов’язків в процесі здійснення доказової діяльності. Отже, проблема участі потерпілого та його представника в доказуванні в повній мірі не вирішена, що на сучасному етапі набуває особливого теоретичного та практичного значення. Це спонукає до розроблення і внесення пропозицій по вдосконаленню норм, які регулюють процесуальне положення потерпілого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування у різних стадіях провадження. Наведене обумовило вибір теми дисертаційної роботи та свідчить про її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану наукових досліджень кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого і є складовою частиною цільової комплексної програми «Проблеми вдосконалення організації діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави» (номер державної реєстрації 0186.0.099031). Тема дисертаційної роботи затверджена вченою радою академії протоколом № 5 від 20.12.2002р.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є комплексне вивчення проблем участі потерпілого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування в окремих стадіях судочинства, визначення та наукове обґрунтування комплексу пропозицій, спрямованих на вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України і правозастосовної практики з цього питання. Для досягнення мети ставилися такі основні завдання:

- визначити сучасний стан наукової розробки проблеми процесуального положення потерпілого на різних стадіях кримінального процесу України;

- з’ясувати проблеми захисту прав та законних інтересів потерпілого, процесуальні форми його участі в доказуванні на досудовому розслідуванні;

- дослідити процесуальне положення потерпілого як суб’єкта кримінально – процесуального доказування в суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій; при перегляді судових рішень в порядку виключного провадження, за нововиявленими обставинами;

- проаналізувати чинне законодавство, практику органів досудового слідства й суду з точки зору їх відповідності європейським стандартам та запропонувати нормативно-теоретичну модель процесуального становища потерпілого в окремих стадіях кримінального процесу;

- сформулювати конкретні науково-практичні рекомендації, спрямовані на вдосконалення норм чинного кримінально-процесуального законодавства України, що регламентують процесуальне положення потерпілого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування у різних стадіях судочинства.

Об'єктом дисертаційного дослідження є кримінально-процесуальні відносини, що виникають між потерпілим (його представником) як суб’єктом кримінально-процесуального доказування та компетентними державними органами або їх посадовими особами, які ведуть провадження по справі.

Предметом дисертаційного дослідження є вивчення проблем захисту прав і законних інтересів потерпілого як суб’єкта доказування, результати теоретичних розробок з цього питання, а також відповідні норми чинного законодавства, законодавства європейських держав та країн СНД.

Методи дослідження обумовлені метою роботи. Дисертант посилався на діалектичний метод наукового пізнання дійсності, спеціальні методи дослідження. Історико-правовий метод використовувався у процесі дослідження законодавства та монографічних джерел минулих століть. 3а допомогою порівняльно-правового методу проаналізовано погляди вчених щодо особливостей процесуального становища потерпілого на різних стадіях кримінального процесу; норм кримінально-процесуального законодавства України та інших держав, котрі регулюють окреслені питання. Соціологічний метод використано при вивченні практики застосування законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів. Статистичний метод застосовано в ході узагальнення даних судової практики, статистики з тим, щоб внести адекватні пропозиції по вдосконаленню відповідних положень кримінально-процесуального права. Метод системно-структурного аналізу дозволив дослідити і визначити систему прав та обов’язків потерпілого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування на окремих стадіях процесу, запропонувати нові елементи. Формально-юридичний метод застосовувався при опрацюванні змісту тих норм діючого Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК), що стосуються процесуального положення потерпілого в різних стадіях кримінального судочинства, завдяки чому обґрунтовано і сформульовано авторські текстові доповнення й уточнення до цілої низки статей відповідних законів. Метод моделювання знайшов свій прояв при розробці науково-теоретичних моделей змін до чинного законодавства з метою удосконалення правого положення потерпілого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування. Названі методи відображені у взаємозв'язку і взаємозалежності, що забезпечило всебічність, повноту й об'єктивність дослідження, істинність отриманих наукових результатів.

Нормативною базою дисертації виступають: Конституція України, міжнародні документи, рішення Конституційного Суду України, національне кримінально-процесуальне законодавство та законодавство зарубіжних країн, проект КПК, Цивільний кодекс України, рішення Європейського Суду з прав людини, постанови Пленуму Верховного Суду України, відомчі нормативно-правові акти.

Теоретичну основу складають роботи дореволюційних вчених і спеціалістів, наукові праці вітчизняних та зарубіжних процесуалістів, фахівців у галузі історії та теорії держави і права, міжнародного права, судоустрою, кримінально - процесуального, кримінального, цивільного права, кримінології, криміналістики, загальної та юридичної психології, судової психіатрії, судової експертизи. В дисертації певне місце відводиться дослідженню правового положення потерпілого в кримінальному процесі зарубіжних країн та держав СНД: Англії, республік Бєларусь, Казахстан, Молдова, Німеччини, Російської Федерації, Франції.

Емпіричним підґрунтям є дані, отримані в результаті вивчення й узагальнення матеріалів 395 архівних кримінальних справ, розглянутих районними судами м. Харкова за період 2003-2006 рр., а також результати узагальнення практики, опублікованої Верховним Судом України.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що робота є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням, присвяченим проблемам процесуального становища потерпілого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування на різних стадіях кримінального провадження. До найбільш важливих положень, що містять наукову новизну, слід віднести наступні:

1. Наведено авторське нормативне визначення процесуальних механізмів, які забезпечують доступ потерпілого до правосуддя та його право на судовий захист.

2. Сформульоване положення щодо необхідності надання потерпілому права вибору власної позиції по справах приватно-публічного та публічного обвинувачення, обґрунтованість якої обов’язково має знайти відображення в обвинувальному висновку, вироку (ухвалі) суду.

3. Доведено, що у справах про злочини, передбачені ст.ст. 209, 212 Кримінального кодексу України (далі - КК) потерпілою стороною доцільно визнати державу в особі її компетентних органів.

4. Аргументується, що відповідно до ч. 4 ст. 236-2 КПК в якості суб’єкта права апеляційного оскарження рішення судді, прийнятого за результатами розгляду скарги на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи слід визнати також особу, постраждалу від злочинних дій, але не визнану потерпілою у встановленому законом порядку.

5. Вперше доводиться доцільність визнати обов’язковою участь потерпілого та його представника: а) в слідчих діях, які провадяться за їх вимогою (невиконання вимоги варто визнати істотним порушенням кримінально-процесуального закону); б) при проведенні слідчих дій судом першої інстанції в порядку виконання судового доручення суду апеляційної інстанції в разі, коли потерпілий (його представник) заявив клопотання про надання такого доручення; в) якщо клопотання про проведення слідчої дії вони заявили у суді апеляційної інстанції.

6. Визначається необхідність законодавчого закріплення права потерпілого або його представника: а) ініціювати призначення експертизи; б) брати участь при провадженні експертизи у всіх випадках, коли на вирішення експерта ставляться питання, що торкаються інтересів потерпілого і котрі мають значення для встановлення фактів, від яких залежить відновлення порушених прав потерпілого, відшкодування заподіяної йому шкоди; в) подавати клопотання про залучення спеціаліста до участі в процесуальних діях.

7. Пропонується наділити потерпілого, його представника правом у випадку заявлення ним відповідного клопотання на ознайомлення з матеріалами, що направляються органами досудового розслідування для підтвердження законності й обґрунтованості затримання осіб, обрання до особи запобіжного заходу у виді взяття під варту, продовження строків тримання під вартою; брати участь у судовому засіданні, в якому вирішуються окреслені питання.

8. З метою забезпечення процесуальної активності потерпілого внесена пропозиція розширити право потерпілого (його представника) на оскарження рішень органів досудового розслідування до суду, що в значній мірі сприятиме зміцненню засад змагальності в цій стадії.

9. Вперше наголошується на тому, що потерпілий може заявляти клопотання щодо власного викладення фактичної фабули обвинувачення, правової кваліфікації вчиненого діяння, а також кримінально-значущих ознак суб’єкта злочину: а) при пред’явлення особі обвинувачення; б) при зміні слідчим обвинувачення, викладеного в постанові про притягнення особи в якості обвинуваченого; в) при зміні прокурором обвинувачення, викладеного в обвинувальному висновку (ч. 2 ст. 231 КПК). Копії цих постанов в обов’язковому порядку направляються потерпілому або його представнику.

10. Наведена аргументація на користь положення, що на потерпілому (його представнику) у справах приватно-публічного та публічного обвинувачення лежить тягар доведення обставин предмету доказування, у випадках: а) коли прокурор відмовляється в суді від підтримання державного обвинувачення, а потерпілий наполягає на подальшому її розгляді; б) коли прокурор змінює обвинувачення, а потерпілий не погоджується з ним і наполягає на правильності попереднього обвинувачення. Представлені додаткові аргументи покладення на потерпілого та його представника обов’язку доказування: а) наявності, характеру й обсягу фізичних і моральних страждань, а також розміру завданої злочином моральної (немайнової) шкоди в разі заявлення позову про її компенсацію; б) характеру і розміру неодержаних доходів при заподіянні безпосередньо злочином майнової шкоди.

11. Вперше відзначається необхідність закріплення на законодавчому рівні положення про те, що, коли потерпілий (його представник) заперечує проти закриття кримінальної справи з будь-якої з нереабілітуючих підстав, його участь при вирішенні у судовому засіданні даного питання має бути визнана обов'язковою.

12. Обґрунтовується потреба внесення змін до чинного КПК, якими передбачити норму, що дозволить застосовувати скорочений порядок судового розгляду тільки за участю потерпілого чи його представника (або відбирається письмова заява про згоду на розгляд справи в особливому порядку за відсутності потерпілого).

13. Аргументується доцільність включити потерпілого та його представника у число ініціаторів перегляду судових рішень в порядку виключного провадження.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації рекомендації, пропозиції можуть бути використані: а) у науково-дослідницькій сфері – для подальшої наукової розробки питань, пов’язаних із особливостями процесуального положення потерпілого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування на різних стадіях провадження; б) у нормотворчій діяльності - при вдосконаленні правової регламентації процесуального становища потерпілого як учасника доказової діяльності в чинному кримінально-процесуальному законодавстві, а також при доопрацюванні проекту КПК відповідно до міжнародно-правових стандартів; в) у правозастосовній діяльності - для забезпечення єдності в застосуванні законодавства, що регламентує особливості процесуального положення потерпілого в окремих стадіях кримінального судочинства; г) у навчальному процесі - при викладенні курсу кримінального процесу, спецкурсів студентам вищих юридичних навчальних закладів, підготовці та перепідготовці практичних працівників, в науково-дослідницькій роботі студентів, для підготовки відповідних розділів підручників, навчальних та науково-практичних посібників і коментарів, методичних вказівок.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації доповідалися на науково-практичних конференціях “Нове законодавство України та питання його застосування” (Харків, 26-27 грудня 2003р.), “Юридичні читання молодих вчених” (Київ, 23-24 квітня 2004р.), “Проблеми запобігання службовим злочинам у сфері господарської діяльності” (Харків-Київ, 9 листопада 2004р.), а також на засіданнях кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, на яких вона була обговорена, схвалена і рекомендована до захисту.

Результати проведеного дослідження використовуються автором при викладанні навчальної дисципліни «Кримінальний процес України» в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого.

Публікації. Теоретичні положення і практичні рекомендації опубліковані в чотирьох статтях у фахових наукових виданнях та в трьох тезах доповідей.

Структура роботи. Загальний обсяг дисертації – 230с. (основний зміст-183с.). Робота складається із вступу, трьох розділів, сімох підрозділів, висновків, списку використаних джерел (450 найменувань) та додатків.