ДЕРЖАВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ СТАТУС ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939–1945 рр.): ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ Автореферат

Актуальність теми дослідження. Правове закріплення кордону Союзу РСР з Польщею стало складовим елементом утвердження кордонів сучасної Української держави. Кордон України на його відтинку з Республікою Польща (РП) складався у непростих історичних умовах Другої світової війни. Ця обставина cправила відчутний вплив на польсько-українські відносини, чим намагаються користуватися певні політичні сили обох країн. Так, навесні 2005 р. депутати Європарламенту від польської Партії права і справедливості (ПіС) запропонували резолюцію, яка фактично скасовує встановлену 1945 р. східну границю Польщі. Вони наполягали на тому, що рішення Ялтинської конференції не відповідає сучасним реаліям. У працях окремих вітчизняних авторів, навпаки, звучать докори на адресу радянської зовнішньої політики за її нібито нехтування інтересами українців і "залишення на польському боці" етнічних українських земель. Відтак актуальність зумовлена необхідністю дати ретроспективу правомірності встановлення існуючих кордонів України, й тим самим покласти край навколонауковим спекуляціям на цю тему.

Вкажемо також на те, що боротьба за міжнародно-правове визнання нового західного кордону СРСР у 1939–1945 рр. служить зразком дипломатії держави, яка, опинившись у міжнародній ізоляції після соціальної революції, вирішила широке коло непростих завдань. Відтак ретельний аналіз цього досвіду бачиться не зайвим для молодої української дипломатії – як з огляду на його загально-прикладне значення, так і для розуміння принципів і методів діяльності зовнішньополітичного відомства Російської Федерації (РФ), а також реальних можливостей цієї Великої Держави в сучасному світі.

Тривалий час наукова думка в Українській РСР наполегливо вивчала і пропагувала ті переваги, що їх отримував український народ від співробітництва з "братнім російським народом" та від зробленого у 1917–1920 рр. "соціалістичного вибору". Сьогодні бачимо намагання дискредитувати як "досягнення соціалізму", так і підсумки спільного історичного шляху українців і росіян до 1991 р. включно. Автор дотримується тієї думки, що осягнення соборності сучасної Української держави в історичних умовах ХХ ст. було завданням, неможливим для здійснення силами самого лише українського народу. Разом з тим необхідно усвідомлювати, що сучасні кордони України – це не примха історії, а результат тієї ролі і місця, які Українська РСР відігравала у Союзі РСР, а також тих жертв, що їх український народ приніс на олтар спільної перемоги над нацизмом.

Новітні відносини незалежної України з Республікою Польща відзначаються добросусідством і співробітництвом. Сьогодні не існує скільки-небудь реальної небезпеки висунення територіальних претензій з боку західного сусіда. Проте відсутність територіального спору між двома країнами не означає, що історико-правова оцінка подій 1939–1945 рр. втратила свою актуальність. Цілком ймовірною бачиться ситуація, у якій колишні польські громадяни та їх нащадки розпочнуть висувати позови про повернення чи компенсацію майна, втраченого після вересня 1939 р., а також про відшкодування моральної шкоди від арештів і депортацій. Зрештою, 22 червня 2004 р. уже відбулася подія, яка, на нашу думку, може мати негативний вплив на сучасні українсько-польські відносини. Європейський суд із прав людини задовольнив позов 60-річного громадянина Польщі Єжи Броневського до уряду РП про компенсацію втраченого у Львові майна, оціненого позивачем у 85 тисяч євро. Польський уряд був буквально шокований таким рішенням, оскільки, за його оцінками, цей прецедент дасть можливості виставити схожі претензії приблизно 80 тисячам поляків.

З огляду на подібні рефлексії важливо встановити, наскільки умотивованим був вступ Червоної армії на територію суверенної Польщі у вересні 1939 р., чи можна вважати легітимними (під кутом зору вимог міжнародного права) Народні Збори Західної України та прийняті ними рішення, а відтак громадянами якої країни в період кін. 1939–1945 рр. слід вважати постраждалих осіб польської та єврейської національності (30 листопада 1939 р. усе населення Західної України та Західної Білорусії де-юре отримало радянське громадянство). Тобто – тема перестала бути чисто теоретичною і може перейти у практичну площину. Ці і багато інших питань теоретичного та практико-прикладного характеру актуалізують проблему.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане згідно з Концепцією розвитку відомчої освіти та вузівської науки МВС на період 2001-2005 рр., затвердженою рішенням колегії МВС України від 18 грудня 2000 р. № 9 КМ/ 1, та Тематикою пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних досліджень вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 2002-2005 рр., затвердженою наказом МВС України № 635 від 30 червня 2002 р.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у тому, щоб на підставі системного аналізу міжнародно-правових документів, архівних джерел, історико-правової та історичної літератури з’ясувати державно-територіальний статус західноукраїнських земель у період Другої світової війни, правомірність його зміни з огляду на норми тогочасного міжнародного права.

Для досягнення поставленої мети автором сформульовано наступні завдання:

визначити ступінь наукової дослідженості проблеми, сформувати теоретичне підгрунтя та окреслити джерельну базу дослідження;

розкрити зміст і значення міжнародно-правових документів, якими Версальська конференція у 1919–1923 рр. визначила правовий статус Східної Галичини, а також тих нормативних актів, якими здійснювалося політичне та правове обґрунтування ліній радянсько-польського кордону у 1921 та 1945 рр.;

з’ясувати суть і зміст взаємних зобов’язань, що їх встановлювали радянсько-польські угоди міжвоєнного періоду, а також окреслити позиції сторін у західноукраїнському питанні;

дати правову оцінку співробітництву Союзу РСР і нацистської Німеччини з територіальних питань у 1939–1940 рр.;

дати оцінку міжнародно-правового значення рішень Народних Зборів Західної України (жовтень 1939 р.) та відповідних постанов Верховної Ради Союзу РСР і Верховної Ради Української РСР, що закріплювали входження Західної України до складу СРСР та УРСР;

відновити історико-юридичну картину політичного та міжнародно-правового співробітництва Об’єднаних Націй, зокрема в питанні встановлення післявоєнних кордонів в Європі і світі;

здійснити наукову періодизацію етапів становлення права націй на самовизначення як імперативної норми сучасного міжнародного права;

виявити та проаналізувати реальну обґрунтованість звинувачень польських фахівців з міжнародних відносин та міжнародного права на адресу зовнішньої політики Союзу РСР;

узагальнити бачення міжнародною суспільною та науковою (правовою) думкою подій 1939–1945 рр. у Західній Україні та Західній Білорусії, починаючи від 17 вересня 1939 р. і до нашого часу

Об’єктом дослідження є суспільні відносини на західноукраїнських землях у період Другої світової війни.

Предметом дослідження є державно-територіальний статус західноукраїнських земель у період між 17 вересням 1939 р. (початок т. зв. Визвольного походу Червоної армії) та 16 серпня 1945 р. (підписання радянсько-польського договору про кордон) і зміни цього статусу протягом вказаного періоду. В дослідженні також розглянута практика застосування норм "старого" і "нового" міжнародного права при встановленні післявоєнних європейських кордонів, зокрема й українсько-польського.

Методи дослідження. Методологія дослідження зумовлена вивченням правової позиції заінтересованих держав та практичної діяльності їх зовнішньополітичних органів у хронологічних межах надзвичайно суперечливого і політизованого періоду світової історії, на переломі "старого" і "нового" міжнародного права, що викликало потребу застосування різноманітних методів дослідження.

Автором використано загальнофілософські, загальнонаукові та спеціальні методи дослідження, які у сукупності забезпечують об’єктивний аналіз досліджуваного предмету. Відтак методологія дисертаційної роботи є множинною, плюралістичною.

Філософський метод матеріалістичної діалектики дозволив розглянути досліджувану проблему у динаміці її розвитку, бачити єдність і боротьбу протилежностей, зокрема у підходах Великих Держав до питань міжнародного права та міжнародних відносин в цілому, пояснити стрибкоподібність зміни етапів вирішення проблеми (вияв дії закону переходу кількісних змін в якісні), постійну зміну стратегії і тактики боротьби за визнання нового західного кордону Союзу РСР (діалектичний закон заперечення заперечення).

З використаних загальнонаукових методів назвемо методи структурний, функціональний, сходження від абстрактного до конкретного та ін. Так, наприклад, метод сходження від абстрактного до конкретного був застосований при розгляді питання про ті легальні можливості, які допускало міжнародне право міжвоєнного періоду для зміни існуючих міждержавних кордонів, у контексті дій радянської дипломатії, спрямованих на інкорпорацію західноукраїнських та західнобілоруських земель.

Широко застосовувалися спеціальні методи. Зокрема, конкретно-історичний метод використовувався у дисертаційному дослідженні для розкриття генезису правових відносин, що виникали у процесі утвердження права націй на самовизначення у звичаєвому міжнародному праві; структурно-функціональний – для дослідження їхніх особливостей, структури і місця в системі тогочасного міжнародного права тощо; герменевтичний метод дав змогу тлумачити не юридичні абстракції, а конкретне, матеріально-позитивне, значуще для даної ситуації історичне право тощо.

У роботі над проблемами, що увійшли до кола дисертаційного дослідження, активно застосовувався метод порівняльно-правового аналізу – зокрема при вивченні підходів та характерних прийомів і методів Наркомату іноземних справ Союзу РСР у їх порівнянні та співставленні з практикою діяльності дипломатичних відомств т. зв. Великих Держав, а також країн Об’єднаних Націй.

Теоретична основа роботи формувалася з урахуванням положень концептуального характеру в галузях теорії та історії міжнародного права, що безпосередньо стосуються теми дисертації, викладених в працях відомих зарубіжних і вітчизняних юристів Д. Анцилотті, Е. Аречаги, Б. Бабія, Я. Броунлі, В. Василенка, Н. Єрпильової, Л. Карапетяна, Л. Опенгейма, Г. Тункіна, А. Фердросса, Ч. Хайда, а також "чистих" істориків – Л. Вудварда, Б. Вевюри, П. Еберхардта, І. Ільюшина, В. Сергійчука, С. Ткачова, Ю. Сливки та ін.

Спираючись на наукові підходи цих вчених, дисертант визначив наступну теоретико-концептуальну спрямованість роботи. Право націй на самовизначення почало утверджуватися як інститут міжнародного права, починаючи від 1792 р. Особливо активно вказаний процес утвердження розгорнувся у 1918–1945 рр. Разом з тим міжнародне право цього періоду традиційно визнавало такі свої, нині відкинуті інститути, як "право на самодопомогу" і "право на війну" (з деякими обмеженнями процесуального характеру), воно санкціонувало застосування силових засобів тиску на сторону, з якою виник правовий спір. Це міжнародне право загалом толерувало й саму можливість як мирної, так і насильницької зміни існуючих міждержавних кордонів, за умови, що втягнуті у конфлікт сторони попередньо вдадуться до "мирних" методів врегулювання спору.

Ще у 20-х рр. минулого століття сусіди Польщі – Німеччина, Литва, Союз РСР – оголосили про свою незгоду з існуючими міждержавними границями. Формальною підставою для висунення територіальних вимог до Польщі стало право націй на самовизначення.

У 1939–1945 рр. у Східній Європі були проведені значні зміни кордонів. У міжнародно-правовому плані ці зміни обґрунтовувалися як аргументами з арсеналів "старого" міжнародного права (наприклад, аргумент "права на безпеку кордонів" при встановленні післявоєнних кордонів Польщі і ЧСР з Німеччиною), так і права "нового" (зокрема, при застосуванні концепції права націй на самовизначення). Москва і Київ уміло використовували ті правові можливості, що їх створював "перехідний" період.

Основою дисертаційного дослідження стала джерельна база, яку умовно можна поділити на наступні групи: опубліковані джерела (збірники нормативно-правових актів, тексти міжнародних догорів та угод; ноти зовнішньополітичних відомств Союзу РСР, Польщі, Німеччини, США, Великобританії та ін. країн; матеріали міжнародних конференцій періоду Другої світової війни; виступи політичних керівників тощо); мемуарна література; періодична преса періоду Другої світової війни (хроніка, повідомлення про вручення дипломатичних нот, географічні карти з позначенням кордонів та ліній розмежування, ксерокопії документів та ін. матеріали без вказування авторства); архівні матеріали (з 5-ти фондів Львівського обласного державного архіву); монографії та наукові статті.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше у вітчизняній та зарубіжній історико-правовій науці системно і всебічно досліджено легітимність процесу возз’єднання західноукраїнських земель з Українською РСР під кутом відповідності нормам діючого у 1939–1945 рр. міжнародного права та тогочасної звичаєвої практики міждержавних взаємин.

Наукова новизна дослідження характеризується такими найважливішими результатами.

Встановлено, що, оскільки Українська РСР, перебуваючи у складі Союзу РСР, була де-юре суб’єктом міжнародного права, принаймні від 1944–1945 рр., то існує реальна можливість того, що незалежна Україна як правонаступниця УРСР може бути притягнена до міжнародно-правової відповідальності за нібито деліктні дії своєї правопопередниці.

З’ясовано, що сучасний стан опрацювання проблеми правового закріплення західних кордонів України у вітчизняній і зарубіжній науці надміру заангажований, кон’юнктурний і, відповідно, має мало спільного з історичною дійсністю. В силу ряду причин науковці Польщі, країн пострадянського простору, включаючи й Україну, а також західні наукові школи пішли по неправильному шляху правової оцінки подій та юридичних фактів 1918–1945 рр. з позицій de lege ferenda, тобто "права майбутнього" – тієї системи, яка склалася у теорії і практиці міжнародних відносин після 1945 р. Натомість загальновизнана доктрина інтертемпорального права вимагає дотримуватися стандартів de lege lata, тобто "права діючого" – того, що існувало на момент здійснення тих чи інших зовнішньополітичних кроків чи укладення міжнародно-правових угод.

Доведено, що поширена в сучасній зарубіжній та українській науці правова оцінка Ризького договору 1921 р. не відповідає дійсності. Погоджений цим договором радянсько-польський кордон не міг вважатися легітимним, як з огляду на норми "старого" міжнародного права (у Ризі РСФРР, УСРР та Польща "ділили" те, що їм формально не належало, оскільки у 1921 р. де-юре сувереном Східної Галичини відповідно до Сен-Жерменського договору були держави Антанти), так і "нового" міжнародного права сучасної доби, оскільки була знехтувана воля місцевого населення.

Встановлено, що рішення Ради Послів про передачу Східної Галичини Польщі (березень 1923 р.) пов’язувалося з вимогою про надання автономії населенню. Варшава не виконала цю умову, а на поч. 30-х рр. відмовилася від будь-яких форм контролю за життям своїх національних меншин з боку наглядових структур Ліги Націй, що стало грубим порушенням прийнятих нею міжнародних зобов’язань.

Запропоновано визнати часткову правову обґрунтованість територіальних вимог до Польщі з боку її сусідів у 20–30-х роках ХХ ст. Територіальні претензії та вимоги дотримання принципу права націй на самовизначення, висунуті уже в першій половині 20-х років до Другої Речіпосполитої з боку урядів Німеччини (як веймарівської, так і гітлерівської), Литви, Радянського Союзу, мали частково обґрунтований характер і могли у певний час бути поставлені на розгляд Ліги Націй – у повній відповідності з нормами тогочасного міжнародного права.

Обгрунтовано, що ні пакт Ріббентропа-Молотова 23 серпня 1939 р., ані секретний протокол до нього не були "грубим порушенням норм міжнародного права" тієї історичної доби, оскільки загалом відповідали існуючій практиці.

Доведено антинауковість доктрини нібито "рівної" правової відповідальності Сталіна і Гітлера за розв’язання Другої світової війни.

Обгрунтовано, що Визвольний похід Червоної армії 17 вересня 1939 р. став здійсненням "права на самодопомогу", загальновизнаного у міжнародно-правовій практиці міжвоєнного періоду.

Доведено легітимний у міжнародно-правовому розумінні характер рішень Українських та Білоруських Народних Зборів.

З’ясовано, що у західній науковій літературі з питань міжнародного права відсутня різка критика дій СРСР на ранньому етапі Другої світової війни – аж до початку відверто агресивної "Зимової війни" з Фінляндією.

З нових методологічних позицій проаналізовано історію становлення принципу права націй на самовизначення як норми міжнародного права. Запропонована нова інтерпретація мотивів, якими керувалися Великі держави, виявлені відмінності у підходах, дійсні причини компромісів у практиці проведення в життя цього принципу.

Сформульовано концепцію "дуалізму" підходів і методів радянської зовнішньої політики у питанні післявоєнних кордонів держави. У зовнішньополітичному арсеналі радянської дипломатії були як аргументи з області т. зв. "старого" міжнародного права ("безпека кордонів" як важливий і загальновизнаний інститут права держави на самозбереження), так і "нового" (право націй на самовизначення, плебісцит як пріоритетна форма здійснення цього права тощо).

Надано оцінку міжнародно-правовому значенню рішень Тегеранської, Ялтинської та Потсдамської конференцій під тим кутом зору, чи слід вважати їх такими, що мали зобов’язуюче значення (традиційна "радянська" точка зору), чи тільки характер декларації намірів (цей підхід відстоювали США).

З нових позицій проаналізовано юридичне значення міжнародно-правових кроків Української РСР, здійснюваних Києвом після розширення прав союзних республік, проведеного рішенням Верховної Ради СРСР від 1 лютого 1944 р.

Вперше константовано, що у правовій думці і державно-правовій практиці сучасної Польщі домінують настрої і тенденції вести відлік зміни міжнародно-правового статусу Західної України та ін. колишніх польських територій не від жовтня–листопада 1939 р., а, принаймні, від серпня 1945 р. чи навіть від початку 1946 р. (з моменту обміну ратифікаційними грамотами, після чого договір про кордон від 16 серпня 1945 р. став діючим правом).

Встановлено, що усі цивільно-правові спори, пов’язані з подіями 1939–1945 рр. в Західній Україні, повинні вирішуватися з урахуванням того факту, що піддані колишньої Другої Речіпосполитої, які на 30 листопада 1939 р. перебували на території Західної України, отримали радянське громадянство, а відтак на них поширювалася дія радянських законів.

Дисертант звертає особливу увагу на те, що якнайскоріше взаємне визнання міжнародно-правового значення Українських Народних Зборів 1939-го року та їх рішень відповідатиме інтересам збереження і утвердження добросусідських відносин між незалежною Україною та Польщею (обидві держави неодноразово заявляли про стратегічне партнерство).

Практичне значення одержаних результатів перебуває у зв’язку з актуальністю наукової теми.

У правотворчій діяльності Верховної Ради України окремі матеріали можуть бути використані при підготовці нормативних актів, що регулюють міжнародні відносини держави, порядок надання компенсацій жертвам політичних репресій та депортацій 30-40-х рр. минулого століття, підсудність українському законодавству злочинів, здійснених у 1939-1945 рр. на території Західної України представниками радянського державного апарату та учасниками польських і українських національних збройних формувань тощо. Використання одержаних результатів доцільне у правозастосовчій роботі Верховної Ради України, її профільних комітетів, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств України, урядових і неурядових делегацій, громадських організацій, постійних представників України в РЄ, ЄС при вироблені і реалізації як внутрішніх, так і зовнішніх програм Української держави.

Отримані результати можуть бути використані при написанні як наукової і навчальної літератури з історії міжнародного права, історії держави і права України, так і праць із загальної історії, історії України, політології. Основні положення дисертації доцільно застосовувати в навчальному процесі при викладанні курсу історії держави і права України та спецкурсів у навчальних закладах з підготовки спеціалістів у галузі міжнародного права та міжнародних відносин, а також у навчальних закладах Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби Безпеки України.

Їхнє поширення сприятиме подоланню русофобських настроїв, які притаманні частині вітчизняного суспільства і наукового загалу. Використання результатів дослідження дасть імпульс для порозуміння з польською наукової школою, сприятиме руйнуванню у суспільній свідомості частини польського населення стереотипу українця як загарбника, "головного ворога" польського народу.

У разі висунення позовів про реституцію майна громадян, втраченого внаслідок націоналізації у 1939–1941 рр., про міжнародно-правову відповідальність України за ув’язнення і депортації колишніх громадян Другої Речіпосполитої, а також у випадку виникнення інших спорів майнового і немайнового характеру, пов’язаних з подіями 1939–1945 рр., результати дослідження можуть бути використані на практиці – при розгляді означених судових справ.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації пройшли апробацію на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ (ЛДУВС), на засіданнях "круглого столу" за участю цієї ж кафедри, кафедри конституційного та міжнародного права і кафедри соціальних дисциплін ЛДУВС (м. Львів, 28 січня 2005 р.). Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на спільному засіданні відділу історико-правових досліджень та відділу міжнародного права і порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України (м. Київ, 4 квітня 2006 р.). Вони були оприлюднені на низці наукових та науково-практичних конференцій: VIII Міжнародній конференції істориків права "Юридична біографістика: історія, сучасність та перспективи" (м. Феодосія, 15–18 вересня 2002 р.); ІХ-й історико-правовій конференції "Юридична наука та освіта: історія, сучасність, перспективи" (м. Рівне, 6–8 червня 2003 р.); науковій конференції "Золотий" вересень 1939 р. у долі західноукраїнського населення: історико-правовий аспект" (м. Львів, 19 вересня 2003 р.); Х-й історико-правовій конференції "Історико-правові аспекти автономізму та федералізму" (м. Севастополь, 22–24 вересня 2003 р.); ХІ-й історико-правовій конференції "Місцеві органи державної влади та самоврядування. Історико-правовий аспект" (м. Суми, 16–18 квітня 2004 р.); науковому семінарі "Джерела права: історія, сучасний стан справ, перспективи" (м. Львів, 28 травня 2004 р.); ХІI-й історико-правовій конференції "Етнонаціональні чинники в історії державного будівництва" (м. Бахчисарай, 11–13 вересня 2004 р.); ХІІІ-й історико-правовій конференції "Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти" (м. Чернівці, 20–22 травня 2005 р.); XIV історико-правової конференції "Міграційні процеси в Україні і світі: історико-юридичні аспекти" (м. Балаклава, 4–7 вересня 2005 року), міжнародній конференції "Народовладдя і право в умовах формування громадянського суспільства" (м. Курськ, 30–31 березня 2006 р.); Міжнародному науково-практичному семінарі "Порівняльне правознавство на пострадянському просторі: сучасний стан і перспективи розвитку" (м. Сімферополь, 27–29 квітня 2006 р.).

Публікації. По темі дисертаційного дослідження опубліковано загалом 46 праць, у тому числі 24 публікації у фахових виданнях, а також 2 монографії (1 з них – особиста), 5 статей у наукових збірниках.

У 2004 р. вийшла з друку монографія: Макарчук В.С. “Міжнародно-правове визнання державного кордону між Україною і Польщею (1939–1945 рр.)”. – К.: Атіка. – 348 с.

Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (971 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 454 стор., в тому числі список використаних джерел – 81 стор.