УЧАСТЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ СИСТЕМИ МВС УКРАЇНИ У ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИНАХ

summary

Актуальність теми. Проблема сутності юридичної особи публічного права є однією з фундаментальних у галузі як вітчизняного, так і зарубіжного цивільного права. З моменту виникнення зазначеної групи суб’єктів права дискусії з цієї проблематики не втихають, а загальновизначеного підходу до розкриття її змісту донині так і не вироблено. Зокрема, це стосується органів державної влади, які в цивільних відносинах виступають у статусі юридичних осіб публічного права. Одним з таких органів державної публічної влади є МВС України як головний центральний орган виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства й держави від протиправних посягань. Водночас МВС України має об’єктивну потребу вступати в цивільні правовідносини, набуваючи статусу юридичної особи публічного права.

Аналіз наукових праць з обраної проблематики (Н. Козлова, О. Кравчук, Н. Саніахметова, В. Чиркін та ін.) дає підстави стверджувати про відсутність єдиного наукового підходу до питання участі державних органів, у тому числі правоохоронних, у цивільних правовідносинах. Насамперед це стосується передумов та потреб участі зазначеної категорії суб’єктів права в таких відносинах (їх місця та ролі в цивільних відносинах); особливостей володіння, користування та розпорядження закріпленим за ними майном; участь у договірних та позадоговірних відносинах; організаційно-правових форм та видів юридичних осіб, системи МВС України; механізму цивільно-правової відповідальності (персоніфікація суб’єкта вказаного різновиду юридичної відповідальності, джерела відшкодування); можливості ведення ними діяльності, пов’язаної з отриманням прибутку та ін.

З огляду на викладене, актуальність дослідження полягає як у наявності дискусійних теоретичних положень, так і недостатності окремих правових норм, що регулюють участь органів державної влади в статусі юридичних осіб публічного права в цивільно-правових відносинах.

Теоретичну основу дослідження становлять наукові праці як вітчизняних (І. Бейцун, О. Березюк, І. Бірюков, В. Борисова, О. Вінник,
В. Венедиктов, Н. Гончарова, С. Грудницька, Н. Демченко, О. Дзера,
А. Довгерт, Ю. Заіка, І. Іванов, І. Калаур, О. Кравчук, Н. Кузнєцова,
І. Кучеренко, В. Луць, Р. Майданик, Л. Медведєва, В. Примак, О. Пушкін,
І. Самойленко, Н. Саніахметова, І. Спасибо-Фатєєва, Я. Шевченко,
В. Щербина та ін.), так і зарубіжних (В. Андреєв, В. Бєлих, В. Бєлов,
С. Братусь, А. Венедіктов, В. Долинська, І. Грєшніков, В. Єм, Н. Козлова,
М. Кулагін, Г. Кудрявцева, О. Кутафін, О. Красавчиков, В. Мазаєв, Д. Пятков,
Л. Петражицький, Є. Суханов, Н. Селяков, І. Тарасов, Ю. Толстой, В. Чиркін та ін.) правознавців.