ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА РОЗВИТКУ СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ :

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтована актуальність теми, визначені мета і завдання дослідження, показана наукова новизна і практичне значення роботи, форми апробації і реалізації результатів, методи дослідження.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади державної політики розвитку судової влади в Україні» – проаналізовано ступінь розробки даної проблематики у науковій літературі; досліджено взаємозв’язок та співвідношення таких понять, як «держава», «державна влада», «державне управління», «державна політика» та «судова влада», визначені основні етапи формування наукових поглядів на державу та судову владу як на її важливу складову; визначено роль та місце судової влади у системі державного управління в наукових працях вітчизняних дослідників.

Аналіз стану наукової розробки проблематики державної політики розвитку судової влади надав підстави стверджувати, що, незважаючи на значну кількість праць, окремі найважливіші питання залишаються поза увагою та потребують значної подальшої наукової розробки та аналізу. Серед таких найважливіших питань основними є: механізми контролю (в тому числі й громадського) за діяльністю суддів та судів, наукове забезпечення даного питання; науково-теоретичне та методологічне забезпечення чіткого виконання національного законодавства.

Визначено, що однією з найважливіших проблем незалежної демократичної української держави, яка Конституцією країни визначена як правова, є масштабне невиконання національного законодавства. Значна кількість норм існує лише «на папері». У цьому зв’язку вважаємо доцільним наголосити на необхідності більшої спрямованості наукових досліджень у сфері правосуддя в Україні на наукову розробку та відповідне наукове забезпечення методології виконання норм права, розробки конкретних методів та інструментів забезпечення в країні виконання норм законів та судових рішень. В Україні мало праць з даної проблематики. Це стосується також і питання здійснення контролю над рішеннями та діяльністю судів і суддів. В той же час саме ці два питання є найактуальнішими для сьогодення України. Багатьма дослідниками зазначається, що судді підконтрольні закону, але ж чітко не визначається форми державного нагляду за дотриманням судами та суддями цих норм. Говорячи про незалежність судів та суддів не можна обходити увагою механізми та методи контролю над суддями та їх рішеннями. Лише за ефективної системи контролю за рішеннями суддів ці рішення будуть дійсно правомірними.

Доведено, що в сучасних наукових дослідженнях повага до суду формується на основі справедливого вирішення ним всіх спірних питань, які виникають у суспільстві. Тоді ж, коли справедливість рішень суду ставиться під сумнів, зменшується повага не тільки до суду, а й до державної влади в цілому. В кінцевому результаті це може призвести до втрати суспільної довіри до системи державного управління як інституту. Тому обґрунтовано тезу, що забезпечення справедливого правосуддя є головним завданням державної політики влади будь-якої країни. Особливо це стосується держав, що обрали демократичний шлях свого розвитку.

Встановлено, що значна кількість дослідників розглядають правосуддя як основну функцію судової влади. Аналіз сучасної наукової літератури дає підстави стверджувати, що термін «правосуддя» вживається у таких основних значеннях:

- правосуддя ототожнюється із судовою владою. Так В. Шевцов зазначає, що правосуддя – це найбільш значущий елемент судової влади, чим пояснюється найменування судових органів органами правосуддя;

- правосуддя – це форма реалізації судової влади. При цьому деякі автори стверджують, що правосуддя є єдиною формою її реалізації (В. Лазарєва), інші ж наголошують на тому, що таких форм декілька, а правосуддя є однією з них (В. Ржевський, Н. Чепурнова, С. Шейфер, В. Яблочков);

- правосуддя – це функція судової влади (І. Марочкін);

- правосуддя – це специфічна діяльність спеціальних державних органів – судів – з розгляду та вирішення судових справ (В. Керецман, О. Семерак).

Деякі учені визначають правосуддя як діяльність суду з розгляду і вирішення кримінальних, цивільних справ, а також позовів про адміністративні правопорушення. Виходячи з цього, визначено тотожність понять «судова влада» й «правосуддя».

Встановлено, що судова влада є самостійною незалежною гілкою державної влади та є об’єктом державного управління, який наділений повноваженнями зі здійснення правосуддя у формі судочинства загальної та вищої юрисдикції, Конституційного Суду України. Визначено, що сукупність функцій судової влади як самостійної і незалежної державної влади не можна зводити лише до функцій суду, тобто правосуддя, що, по суті, є лише однією з численних її функцій. Судова влада, як складова державної влади, зберігає всі основні елементи останньої.

Важливим питанням, що опрацьовано, є виконання рішень судів. Як зазначають В. Погорілко, Ю. Шемшученко, В. Євдокимов, судові рішення, як правило, виконуються у добровільному порядку. Законом України «Про виконавче провадження» визначені умови і порядок примусового виконання рішень судів. Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Саме в покладанні примусового виконання законів на Міністерство юстиції України, на наш погляд, лежить корінь проблеми. Контроль та сприяння примусовому виконанню рішень мають здійснювати органи, яки мають реальні можливості для цього, а саме – органи внутрішніх справ. Лише органи міліції можуть примусити громадян, посадових осіб виконувати рішення судів, хоча саме на них це і не покладається. На підставі проведеного аналізу наукових праць, що присвячені питанням судової влади у контексті європейської інтеграції України, визначено, що, враховуючи євроінтеграційний курс незалежної України, особливого значення набувають питання приведення вітчизняного законодавства у відповідність до європейських норм та принципів. У першу чергу, це стосується судової влади, оскільки незалежність цієї гілки влади є основною ознакою демократичних перетворень в країні. Не можна не погодитись з твердженням таких дослідників, як А. Колодій, В. Ребкало, Л. Шкляр, В. Погорілко,
О. Фріцький, О. Городецький та інші, які наголошують на тому, що дієве судочинство – це ознака демократичної держави.

Встановлено тісні взаємозв’язки та співвідношення таких понять, як “держава”, “державна влада”, “державна політика” та “судова влада”. Це надало змогу дійти висновку щодо необхідності більш тісної співпраці усіх гілок влади, особливо що стосується судової та виконавчої влади, але в той же час необхідно забезпечити відокремлення судової влади від виконавчої, оскільки значний вплив на суд та суддів має Міністерство юстиції України, що належить до виконавчої влади. Подальшої наукової розробки потребують питання незалежності судової влади від інших гілок державної влади України. Судді в Україні формально є незалежними, але всі вони тою чи іншою мірою залежать від обставин та суб’єктивних факторів. Той факт, що Міністерство юстиції України має суттєвий вплив на судову владу, є беззаперечним, а отже, має місце вплив виконавчої влади на судову. Ідею впливу виконавчої влади на судову підтверджує й екс-голова Конституційного Суду України
В. Скомороха. Він також наголошує на тому, що підпорядкованість судів Міністерству юстиції України призводить до втручання органів виконавчої влади в діяльність судової. Деякі науковці зазначають також, що суттєвий вплив на суди та суддів має законодавчий орган – Верховна Рада. Так, В. Ребкало та Л. Шкляр наголошують на тому, що «судова влада є певним чином залежною від владного волевиявлення законодавця, оскільки саме законодавча влада визначає компетенцію окремих ланок судової системи, статус суддів і цілу низку інших питань, пов’язаних з організацією та функціонуванням судової влади». Не можна не погодитись з наявністю даної проблеми в Україні. Таким чином, ширше розкривається зміст концепції взаємодії та співвідношення таких понять, як “державне управління”, “державна політика” та “судова влада”.

Зроблено висновок, що саме курс дій органів держаної влади, який спрямований на розв’язання комплексу проблем у судовій системі з метою ефективності її роботи та покращення здійснення правосуддя, реалізується державною політикою, що розроблена органами влади для вирішення цих питань. Визначено, що справедливе, доступне для громадян судочинство та судова влада в цілому – це ознака демократичної держави. Саме створення дієвої, незалежної, справедливої судової влади є першочерговим завданням сучасного етапу реформування системи державної влади та державного управління в Україні.

У другому розділі – «Оцінка державної політики розвитку судової влади в Україні» – досліджено становлення державної політики розвитку судової влади на теренах України; визначено стан нормативно-правового забезпечення функціонування судової влади в Україні на сучасному етапі державотворення; проаналізовано сучасні особливості функціонування судової влади та визначено основні напрями, що потребують реформування та вдосконалення.

Визначено, що становлення судової влади та державності в Україні відбувалося із зародженням перших ознак держави і правосуддя. Встановлено, що український народ протягом століть мав свою державність, відстоював її, боровся за її відродження та збереження. Українська державницька традиція є перманентним процесом державотворення, процесом боротьби за національну державність з міцним політичним, ідеологічним, соціальним і культурним підґрунтям. За радянських часів правові норми, що регламентували організацію і здійснення правосуддя, мали декларований характер, адже вони були породжені самою системою радянської влади. За часів її існування незалежної та самостійної судової влади не було.

Встановлено, що у процесі державотворення та тісного впливу держаної політики на становлення судової влади в незалежній Україні науковці виділяють такі основні етапи: набуття судовою владою самостійного значення у механізмі новоствореної української держави; розвиток судової системи з прийняттям Конституції України 1996 року; розвиток судової системи в руслі реалізації чинної Конституції України; збалансування судової системи на сучасних демократичних засадах. На кожному з цих етапів судова влада якісно вдосконалювала як свою структуру, так і свої функції.

Доведено, що нормативно-правове забезпечення судової діяльності є тією основою, на яку спирається все функціонування судової системи. Основні наукові та політичні дискусії щодо цього згуртувались навколо нещодавно прийнятого Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що набрав чинності 30 липня 2010 року. Даним Законом передбачено створення вищих спеціалізованих судів, що, на думку деяких законодавців, таких як Б. Тарасюк, С. Міщенко, Ю. Кармазін та інші, порушує права громадян та є загрозою для демократії і вільного доступу громадян до суду.  

Здійснений аналіз даного Закону та проведений аналіз нормативних положень щодо створення вищого спеціалізованого суду дав підстави стверджувати, що заяви окремих політиків щодо того, що даним Законом «відібрано у громадян Конституційне право звертатися за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів до визначених у статті 125 Конституції України судів будь-якого рівня, в тому числі до найвищого судового органу – Верховного Суду України», не відповідають дійсності. Даний Закон також чітко прописує норми призначення на посаду суддів, їх повноваження, терміни перебування тощо. Таким чином, у країні зроблений суттєвий крок щодо комплексного розгляду та нормативного визначення судової діяльності та правосуддя в Україні. Вищі спеціалізовані суди надають можливість більш чітко визначити спеціалізацію судових позовів та скарг.

Показано, що, незважаючи на певні та суттєві кроки щодо побудови ефективної та дієвої судової влади в країні, значна кількість питань ще залишається не вирішеною. На необхідності реформування судової системи України наголошують практично всі вітчизняні науковці та практики. Основні завдання судової влади, такі як захист прав і свобод громадян, справедливість правосуддя, відстоювання інтересів суспільства та кожного громадянина держави, досить часто або реалізовуються не повною мірою, або взагалі не виконуються. Неефективність судової системи, непрозорість судових рішень та діяльності в цілому призводить до недовіри не тільки до суду, а й до всієї державної влади в цілому.

Різні дослідники зазначають різні шляхи реформування, але всі вони єдині в тому, що це реформування здійснювати необхідно, і при тому в найкоротші терміни. На необхідності реформування судової системи України у бік її прозорості та чіткого дотримання принципів справедливості правосуддя наголошують і міжнародні експерти. Особливо це підкреслюється у рекомендаціях Ради Європи. Серед вітчизняних науковців та практиків, що наголошують на необхідності реформування та пропонують власні певні напрями та необхідні його складові, слід відмітити таких. О. Банчук, В. Бойко, В. Кампо, В. Кравченко, Р. Куйбіда, В. Ребкало, В. Сіренко, В. Скомороха, Л. Шкляр та інших.

Встановлено, що, незважаючи на вже досить тривалий період реформування, значна кількість питань ще залишається відкритою. Саме це і привело до нового етапу трансформації судової влади та реформування системи державного управління, що продовжується і зараз. На сьогоднішній день всі основні дискусії стосовно реформи згуртувались навколо згаданого нами вище нового Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Всі дискусії можна умовно поділити на 2 групи: ті, хто запевняє, що даний закон – крок у майбутнє та шлях вирішення наявних проблем судової системи України, та ті, хто переконує, що даний закон порушує права людини і ніяк не сприяє досягненню справедливого, доступного для всіх громадян правосуддя. Першу групу представляє нині діюча влада, а другу – опозиція. Здійснений нами аналіз положень нового Закону свідчить про врахування у ньому європейських норм і дає змогу сподіватись, що судова реформа в Україні зробила крок у напрямі зміцнення судової системи в країні та більш ефективного правосуддя. В той же час певні питання ще залишаються відкритими, як-от вільний доступ громадян до правосуддя, боротьба з корупцією у сфері правосуддя, прозорість судової діяльності та деякі інші.

У третьому розділі – «Напрями вдосконалення державної політики розвитку судової влади в Україні» – запропоновано основні шляхи вдосконалення державної політики розвитку судової влади на основі кращих практик світового досвіду та з урахуванням сучасних проблем вітчизняного судочинства; представлено аналіз опитування громадської думки щодо ефективності державної політики розвитку судової влади в Україні на сучасному етапі.

Визначено, що найважливішим завданням сьогодення є забезпечення рівного та вільного доступу громадян до правосуддя. Встановлено, що звернення особи до суду має бути безперешкодним, що свідчитиме про зрілість демократичних інститутів нашої держави.

Для аналізу шляхів забезпечення доступності процедури правосуддя (забезпечення прав та свобод людини) було використано результати анкетування громадян проведеного нами у 2009–2010 роках в Миколаївській області та м. Миколаєві. Кількість опитаних складає 500 осіб. Результати опутування свідчать, що: 61,2 % респондентів назвали державу Україну «правовою державою», а 26,7 % опитаних відповіли негативно, 12,1 % – не визначились з відповіддю. Такий відсоток є досить високим і свідчить про впевненість громадян у достатньому забезпеченні їх конституційними правами.

Виявлено, що громадяни потребують надання безкоштовних консультацій з правових питань та безкоштовного адвокатського захисту. Для забезпечення доступу до суду необхідно розробити та затвердити механізм звернення до суду кожної особи, незалежно від її матеріального стану, зокрема створити спеціальні адвокатські об’єднання, які фінансувалися б за рахунок державного бюджету.

Одним зі шляхів вирішення питання вільного доступу всіх без винятку громадян до правосуддя є надання безкоштовної правової допомоги. У науковій літературі для вирішення проблеми надання державою безоплатної правової допомоги досить поширеною є пропозиція щодо створення державної адвокатури, представники якої були б наділені правовим статусом адвокатів, підпорядковувалася відповідним правилам етики і мали б аналогічний процесуальний статус, але фінансувалася із державного бюджету.

Пропонується внести відповідні зміни до Закону України «Про адвокатуру» і утворити об’єднання державних адвокатів, які мають утворюватися в кожній адміністративно-територіальній одиниці відповідно до розташування судів (районному центрі, районі у місті (обласному центрі); обласних центрах, містах Києві, Севастополі). Кількість адвокатів у відповідному територіальному об’єднанні має бути обчислена з урахуванням кількості населення (від 2 до 10 осіб). Правовий статус адвокатів, які входять до такого об’єднання, має бути прирівняний до статусу адвоката відповідно до Закону України «Про адвокатуру» та процесуального законодавства. Незалежність діяльності об’єднань державних адвокатів повинна бути гарантована законом і проявлятися у фінансуванні окремим рядком державного бюджету, а також процесуальній незалежності при прийнятті рішень. Такі адвокати мають отримувати фіксовану заробітну платню розміром не нижче 5-ти нормативно визначених прожиткових мінімумів. Крім того, доцільно запровадити норму щодо обов’язкового стажування осіб, які бажають набути статусу адвокатів, у об’єднанні державних адвокатів строком один рік. У такий спосіб можна досягти підвищення рівня фахової компетентності майбутніх адвокатів, набуття ними первинного професійного досвіду.

Визначено, що для громадян найбільш суттєвими перешкодами при зверненні до суду є недотримання строків розгляду справи, нерозуміння процедури судового розгляду призначення професійних юристів, а також економічний елемент, тобто витрати, пов’язані, насамперед, з оплатою послуг адвоката. На подолання цих проблем мають бути спрямовані зусилля держави, які пропонуються нижче.

Обґрунтовано, що для запровадження світових стандартів у практику державної політики розвитку судової влади щодо особливого захисту прав і свобод людини й громадянина необхідно:

- визначити чіткий перелік та конкретизувати підстави, за яких суддя може бути звільнений із займаної посади та притягнутий до дисциплінарної відповідальності;

- створити постійно діючу дисциплінарну комісію суддів, членами якої будуть висококваліфіковані юристи, насамперед судді у відставці, оскільки знання та досвід роботи сприятимуть викриттю порушень, корупційних схем тощо, до того ж потрібно розробити механізм, який унеможливлював би участь цих же членів комісії у протиправних діях;

- забезпечити можливість кожній особі звертатися до дисциплінарної комісії;

- запровадити службу судових інспекторів;

- встановити, що неучасть в обов’язковому навчанні не має бути підставою для дисциплінарної відповідальності, що відповідає висновку № 3 Консультативної ради європейських суддів Ради Європи;

- нормативно визначити та деталізувати термін «аморальний проступок», вчинення якого тягне за собою дисциплінарну відповідальність п. 5 ч. 1 ст. 111 законопроекту про внесення змін до Законів України «Про судоустрій» та «Про статус суддів»;

- обмежити існуючий імунітет судді стосовно затримання та арешту. Такий функціональний імунітет має виключати кримінальну відповідальність за ненавмисні помилки, допущені під час здійснення правосуддя;

- обмежити роль парламенту у знятті суддівського імунітету або взагалі позбавити народних депутатів таких повноважень з огляду на значну тривалість та недосконалість цієї процедури. Адже за час розгляду відповідного питання притягнення судді до відповідальності може бути суттєво ускладнене або взагалі унеможливлене. Таке питання має бути віднесене до компетенції суду й вирішуватися згідно зі встановленими законодавством процедурою та порядком, на основі чітко визначених критеріїв та підстав. Наприклад, питання про згоду на затримання представника Феміди може вирішувати відповідний Апеляційний суд або Вищий кримінальний суд після його створення;

- врахувати, що такі зазначені зміни вимагатимуть внесення змін до Конституції;

- для удосконалення системи судів створити окружні кримінальні суди на базі відповідних палат в апеляційних судах, що, в свою чергу, зменшить навантаження на представників Феміди районних судів, забезпечить належний розгляд справ, стосовно яких на сьогоднішній день виносяться апеляційними судами рішення в першій інстанції. Такі суди зможуть прийняти на себе навантаження з розгляду справ інших категорій, зокрема тих, за якими підсудна особа перебуває під вартою. Таким чином, скоротяться видатки на конвоювання підсудних та реконструкцію приміщень судів районного рівня для утримання підсудних;

- запровадити суд присяжних, як це передбачено Конституцією України.

Доведено, що іншим пріоритетним напрямом щодо правової допомоги громадянам та їх правової просвіти визначено розвиток системи консультацій за допомогою громадських організацій та їх об’єднань. Як правило, громадські організації мають у своїй структурі штатного юриста, саме він на постійній основі і міг би надавати безкоштовні консультації громадянам, а оплата його праці може здійснюватись як за рахунок самої громадської організації, так і за рахунок пожертвувань громадян, а також донорських організацій та різноманітних грантів. Існує значна кількість міжнародних організацій, що зможуть надати фінансову допомогу такої необхідної діяльності для становлення та розвитку права на території країни.

Встановлено, що у Франції досить успішно використовується ще одна форма правової допомоги громадянам – страхові компанії укладають договори про надання юридичного захисту. На сьогоднішній день близько 15 відсотків населення Франції та 11 відсотків всіх юридичних спорів охоплено таким видом допомоги. Важлива роль у забезпеченні доступу до правосуддя громадян належить державі. Саме держава, якщо вона обрала демократичний шлях свого розвитку та позиціонує себе як правову, зобов’язана створити всі необхідні умови для реалізації вищезазначеного. Окрім вищевказаних, можливими напрямами можуть стати прямі телефоні лінії, зателефонувавши на які, громадяни зможуть отримати кваліфіковані відповіді, фахові юридичні поради й підтримку.

Отже, враховуючи досвід Франції, розроблено пропозиції щодо прийняття окремого Закону України «Про доступ до правосуддя» або «Про юридичну допомогу», в якому чітко визначити всі можливості громадян країни у справедливому та вільному доступі до правосуддя. Вищезазначені напрями покращення доступу громадян до правосуддя мають знайти своє відображення та бути чітко визначені у даному законі.

Встановлено, що розвиток третейських судів в Україні є досить перспективним напрямом діяльності у сфері захисту прав і законних інтересів громадян. При цьому для успішного функціонування третейських судів необхідно прийняти Закон України «Про третейський суд (арбітраж)», а також більш чітко врегулювати механізми їх взаємодії з державними та судовими органами.

Особливого значення набуває забезпечення ефективності суддівського самоврядування. Його система є занадто складною і потребує спрощення. На нашу думку, слід чітко визначити межі повноважень та питання відання кожного із органів суддівського самоврядування, оскільки на даний момент межі цих повноважень розмиті, а внаслідок наявності великої кількості таких органів та їхньої структурної розгалуженості їх функції дублюються, що не сприяє ефективній роботі.

Доведено, що одним з найважливіших питань сьогодення України є створення системи суспільного нагляду та контролю за діяльністю суддів та судів. Доки поки це питання не буде вирішене, корупція в судейських рядах не тільки не зникне, а й не зменшиться. Враховуючи вищезазначене, ми пропонуємо створити контрольно-наглядову громадську раду при кожному діючому в країні суді. До складу такої ради мають входити представники місцевих громадських об’єднань, депутати місцевих рад, а також юристи, що найняті для цього громадськими організаціями. Тільки створення таких рад зможе вирішити найактуальнішу проблему сьогодення України – проблему побудови дійсно правової, соціальної та демократичної країни.

Показано важливість врахування у судовій вітчизняній практиці рішень Європейського Суду з прав людини. Європейський Суд з прав людини є тією остаточною судовою інстанцією, яка сприяє дотриманню країнами основних прав та свобод громадянина. Він є свого роду арбітром законності національних судових рішень. Його існування змушує країни більш відповідально ставитись до своєї судової системи, до рішень національних судів та до дотримання основних демократичних цінностей, як-от справедливість судових рішень та захист прав громадян. Завдяки Європейському Суду національні судові системи намагаються реагувати  на міжнародні стандарти захисту прав людини. Також рішення Європейського Суду щодо України стимулюють українську судову систему до більшої прозорості у розгляді та прийнятті рішень, а також до їх більшої справедливості та відповідності міжнародним судовим нормам.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового питання вдосконалення державної політики розвитку судової влади в Україні. Результати, що отримані у процесі дослідження, підтверджують його гіпотезу, а реалізовані мета та завдання надали змогу сформулювати такі висновки та рекомендації, що у комплексі вирішують важливе наукове завдання обґрунтування й визначення теоретико-методологічних засад державної політики розвитку судової влади в Україні.

1.                Проаналізовано стан наукових досліджень щодо державної політики розвитку судової влади та виявлено, що цьому питанню присвячена значна кількість праць вітчизняних дослідників, але деякі з них потребують більшої уваги науковців, а окремі з них практично залишаються поза їх увагою. Цим зумовлюється подальша розробка теоретико-методологічних засад державної політики розвитку судової влади в Україні з урахуванням зарубіжного досвіду конституційного судочинства. Серед найважливіших питань виділені такі: здійснення контролю (в тому числі й громадського) за діяльністю суддів та судів, науково-методологічне забезпечення даного питання; забезпечення вільного доступу громадян до правосуддя.

2.                Встановлено, що такі поняття, як “держава”, “державна політика”, “державне управління”, “державна влада” та “судова влада” є тісно пов’язаними між собою. Визначено, що держава є єдиним суб’єктом державного управління: сукупністю конкретних організаційних носіїв управлінських функцій – державних органів, – між якими розподілені різноманітні функції держави, а державна політика є діями системи органів державної влади згідно визначиним цілям, напрямам для розв’язання сукупності проблем у певній сфері органів діяльності державної влади та суспільної діяльності. Судова влада як об’єкт державного впливу є складовою державної влади і повинна застосовуватися з урахуванням предметної характеристики управління державою. Вона є самостійною незалежною гілкою державної влади, яка визначає важливу роль у формуванні та реалізації державної політики та наділена повноваженнями зі здійснення правосуддя у формі судочинства загальної та вищої юрисдикції.

3.                Визначено, що у процесі еволюційного формування теорії становлення державної влади та її розподілу виділяються наступні три етапи: створення світоглядного фону, виникнення перших концепцій розподілу влади та оформлення складових її елементів; створення цілісних нових концепцій, гармонійне їх поєднання в єдине ціле; внесення перших коректив, що виникли в результаті накопичення практичного досвіду щодо застосування основних положень теорії розподілу державної влади в життя. Запропоновано виділити четвертий етап вивчення проблеми розвитку та становлення судової влади в Україні, який включає період від радянських часів до сьогодення. Він дає можливість розкрити сутність рівня демократії, який визначається місцем суду в державі. Згідно з ним держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а тому утвердження і забезпечення прав і свобод людини є основним обов’язком державної політики.

4.                 Визначено основні принципи державної політики розвитку судової влади. В Україні на сучасному етапі державотворення відносяться такі: паритетності, справедливості, доступності. До організаційних принципів відносяться такі: єдність судової системи і статусу суддів, територіальність, незалежність. До функціональних принципів державної політики відносяться принципи державної мови, гласності судочинства, колегіального й одноособового розгляду судових справ. У сучасних умовах і прагненнях України до переходу до європейських стандартів законодавства зазначені принципи не враховують конкретних підходів щодо надання державою правового захисту малозабезпеченим верствам населення. В зв’язку з цим пропонується відповідні принципи, якими доповнюється діюча їх класифікація у державній політиці.

5.                 Систематизовано чинники впливу на державну політику становлення судової системи в Україні. На етапі розвитку ринкових відносин, активізації зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання і за умов неврегульованості багатьох пов'язаних з цим питань у законодавстві виникає перенавантаження суддів судовими справами. Це веде до розтягнення розгляду справ на невизначені терміни. Наступним чинником є чинник непрофесіоналізму судів, що тягне за собою невірне тлумачення норми права. Неефективність судової системи, непрозорість судових рішень та діяльності в цілому призводить до недовіри не тільки до суду, а й до всієї державної влади в цілому.

Встановлено, що реформування державної політики розвитку судової системи в Україні на сучасному етапі необхідно здійснювати в напрямі збільшення її прозорості та чіткого дотримання принципів справедливості правосуддя. Створення дієвої, незалежної, справедливої судової влади є першочерговим завданням сучасного етапу державної політики розвитку судової системи в Україні.

6.                 Встановлено, що в умовах забезпечення євроінтеграційного курсу незалежної України особливого значення набувають питання приведення вітчизняного законодавства у відповідність до європейських норм та принципів. У першу чергу, це стосується державної політики розвитку судової влади, оскільки незалежність цієї гілки влади є основною ознакою демократичних перетворень в країні. Відповідно до європейської конвенції про проведення судово-правової реформи в Україні необхідно проводити реформування законів та кодексів відповідно до європейського законодавства. Доведено, що рівень демократії в суспільстві визначається місцем суду в системі органів державної влади та його роллю щодо захисту прав і свобод людини й громадянина. У цьому зв’язку найважливішим завданням сьогодення є забезпечення рівного та вільного доступу громадян до правосуддя.

7.                 На основі європейського досвіду визначено, що в Україні необхідно розробити та прийняти окремий Закон «Про доступ до правосуддя» або «Про юридичну допомогу», в якому чітко визначити всі можливості громадян країни у справедливому та вільному доступі до правосуддя. Одним з найважливіших питань сьогодення України є створення системи суспільного нагляду та контролю за діяльністю суддів та судів. У цьому зв’язку необхідним є прийняття відповідних змін до Закону України «Про судоустрій та статус суддів». У даному Законі необхідно чітко визначити механізми формування такої структури.

Вищезазначені пропозиції мають бути реалізовані при подальшому удосконаленні державної політики розвитку судової влади, що забезпечить ефективність вітчизняної судової системи, дотримання вимог справедливого та доступного судочинства, захист прав людини та її основних свобод на основі міжнародних демократичних норм і стандартів, які мають діяти у правовій демократичній державі.