Request a thesis МЕХАНІЗМИ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОЮ ВЛАСНІСТЮ В ПРОМИСЛОВОСТІ :

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, вказано на зв'язок роботи з науковими темами досліджень; розкрито мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення; визначено особистий внесок здобувача, наведено відомості про апробацію результатів дослідження, структуру дисертації, обсяг.

У першому розділі - «Теоретико-методологічні основи управління державною власністю», який складається з чотирьох підрозділів, проаналізовано наукові джерела за темою дисертації, визначено ступінь дослідження проблеми, обґрунтовано необхідність переосмислення і подальшої розробки теоретико-методологічних засад управління державною власністю.

Проаналізовано сутність власності та визначено, що власність – це багатопланова соціологічна категорія, в якій виділяють економічний, соціальний, політичний, правовий та інші аспекти, містить майже весь спектр тих відносин, у які вступають між собою люди в будь-якій суспільно-економічній формації. Соціально-економічний зміст власності передбачає наявність відносин між людьми у процесі суспільного відтворювання. Юридичний зміст – це відношення людини до приналежної їй речі, це майнові відносини з приводу володіння, користування та розпорядження. Власність в економічному сенсі – це відносини власників з приводу володіння, користування та розпорядження об’єктом власності.

Обґрунтовано зміни внутрішньої структури власності в сучасних умовах. Якою б монолітною не здавалась зовні категорія «власність», все ж таки в процесі її функціонування відбуваються внутрішні зміни. Якщо раніше йшла мова переважно про економічний та юридичний зміст власності, то сьогодні йдеться про ще одну дуже важливу складову власності – управлінську.

На нашу думку, сучасний етап розвитку суспільних відносин змінює та розширює розуміння тих проблем, які пов’язані з власністю. Якщо раніше предметом наукового дослідження були категорії володіння, користування та розпорядження об’єктами власності, то сьогодні на перше місце виходить проблема управління власністю. Відтак, постає питання різноманітності форм власності та методів управління нею.

Зроблено припущення, що поряд з класичною схемою управління: суб’єкт – об’єкт, може існувати інша - суб’єкт – об’єкт – середовище. Існування останньої не виключає існування класичної схеми управління. Мова йде щодо стерео, тобто просторових систем управління. Ця схема управління може бути ефективною у випадку, коли йдеться про складні структури управління економічними системами. Запропонована схема демонструє можливість перетворення середовища в агента (провідника) управління, що впливає на об’єкт управління, тобто середовище, яке не є суб’єктом управління, пропускає через себе управлінські дії, які в свою чергу змінюють функціонування об’єкта управління.

Визначено, що механізм управління державною власністю – це штучно створена державою складна система, призначена для досягнення певних цілей, яка має визначну структуру, сукупність правових норм, методів, засобів, інструментів державного впливу на об’єкт управління – державну власність. Розкрито механізм управління державною власністю як складну систему взаємопов’язаних та взаємозалежних елементів, що містить у собі: об’єкти управління державною власністю, суб’єкти управління власністю в особі держави, що представлена уповноваженими органами державного управління, які здійснюють управління об’єктом – державною власністю, використовуючи свій правовий, нормативний, інформаційний, економічний, фінансовий та інші ресурси, спрямований на досягнення мети - ефективного функціонування державної власності.

Одна з найголовніших особливостей управління державною власністю полягає в тому, що власність вирізняється абсолютним масштабом усуспільнення, який ускладнює реалізацію управляючих впливів власника на об’єкти власності. Тому при управлінні державною власністю найбільш характерним є передача окремих об’єктів в управління конкретним юридичним чи фізичним особам, що дозволяє локалізувати управляючий вплив на об’єкти власності. Управління державною власністю потребує чіткого визначення кола об’єктів і суб’єктів системи управління державною власністю з урахуванням їх особливостей. Найважливіша роль в управлінні державною власністю належить системі органів державної влади, які входять до структури організаційного механізму управління державною власністю.

Обґрунтовано положення, що правовий механізм регулювання власністю є явищем суб’єктивно - об’єктивним, об’єктивність якого полягає в тому, що він об’єктивує відносини власності посередництвом системи правових норм. Суб’єктивність явища – це правила у вигляді правових норм (правил поведінки, діяльності), встановлені державою щодо регулювання державною власністю та дій суб’єктів права з реалізації своєї компетенції у цій сфері.

Доведено, що коло об’єктів права державної власності нічим не обмежено. Держава може бути власником будь-якого майна, незалежно від його об’єктивної форми, а також від засобу його створення та придбання. До об’єктів права державної власності відноситься і будь-яке інше майно необхідне для здійснення завдань держави.

У другому розділі – «Управління державною власністю в системах економічної діяльності» - здійснено історико-логічний та порівняльний аналіз управління державною власністю в промисловості, систематизовано історичний досвід управління промисловістю за радянських часів та в сучасних розвинутих країнах, оцінено досвід державного регулювання промисловістю за період незалежності та зроблено висновки щодо удосконалення організаційно-правового механізму управління державною власністю, її структурної перебудови.

За результатами ретроспективного аналізу системи управління державною власністю в промисловості за радянських часів та внутрішніх механізмів розвитку управління промисловістю доведено, що ідеологічна платформа побудови комунізму була попереду економіки та підчиняла її собі, нехтуючи об’єктивними економічними законами.

У розвитку господарського механізму СРСР можна виділити певні періоди, які відзначилися реформами, що значно вплинули на розвиток системи управління державною власністю в промисловості. Особливий інтерес являє собою економічна реформа другої половини 50-х років ХХ століття, яка суттєво торкнулась промисловості. Якщо до проведення реформи державна власність в промисловості управлялась галузевими міністерствами, які знаходились у столиці Радянського союзу – Москві, і таким чином, в дійсності управління промисловістю замикалося у центрі керівництва народним господарством, то в ході економічної реформи ця система була зруйнована. Галузеве управління було ліквідовано і на зміну йому прийшло територіальне управління в особі раднаргоспів. Промисловість об’єднувалась в економічні райони, тобто управління промисловістю з центру змістилося на рівень територій. Але нова система управління народним господарством та промисловістю, зокрема, не вписувалась в систему адміністративно-командного керування і тому була приречена на страту. Всі інші спроби реформування системи управління народним господарством теж виявилися невдалими. Історичний аналіз показує, що коли перед радянською владою постало питання створення ефективної системи управління державною власністю, вона остаточно зруйнувала попередню систему, створивши свою оригінальну модель, яка була побудована на антиринкових принципах та блокувала всі реформи, які мали ринкову спрямованість.

На підставі аналізу моделей управління державною власністю в промисловості розвинутих країн заходу доведено, що кожна країна має свою специфіку в побудові системи управління, а світова практика має широкій набір моделей організації виконання державою функцій власника.

Разом з тим, найбільш поширеними є дві основні організаційні моделі: управління державними підприємствами здійснюється різноманітними органами влади (міністерствами) у відповідності до специфіки діяльності компанії; управління державними підприємствами здійснюється шляхом передачі пакетів акцій в управління спеціально утвореним інститутам. Зазначені моделі мають свої переваги та недоліки. Зважаючи на певні відмінності у формулюваннях цілей вказаних країн, вони мають одну спільність, а саме, держава повинна бути ефективним власником.

Доведено, що в більшості економічно розвинутих країнах питання управління державною власністю в промисловості відноситься до сфери корпоративного управління. Функціонування економік цих країн здійснюється в більшості за рахунок корпоративного сектору, де межа між державним та недержавним секторами є досить розмитою. Функціонування державної власності в промисловості відбувається за загальними принципами управління власністю, а проблеми управління державною власністю типові як для державних підприємств, так і для приватних.

Встановлено, що особливістю України в проведені приватизації є визначальна роль Державних програм приватизації. Такі програми визначили концептуальні підходи щодо проведення реформування власності. Приватизація стала головним інструментом процесу формування структури державного сектору промисловості. Зміни у розмірі та структурі державного сектору промисловості в українській економіці безпосередньо повторюють зміни у приватизаційному процесі. Приватизація 1992 –2010 років призвела до значного скорочення державного сектору, вагома частка приватизованих підприємств державної власності відносилась до об’єктів промисловості.

Визначено, що гальмування приватизаційних процесів вже з початку 2000 - х років примушує державу залишатися власником ще досить значного масиву підприємств промисловості. Серед державних підприємств промисловості є багато об’єктів, збереження яких у державній власності є недоцільним. Фінансова підтримка збиткових підприємств лягає важким тягарем на бюджет держави. Тому, визначення оптимальної кількості підприємств, які необхідні державі для виконання притаманних їй функцій є одним із способів вдосконалення організаційного механізму управління державною власністю в промисловості. Політика скорочення масштабів державного сектору в промисловості може бути вирішена шляхом відновлення приватизації підприємств промисловості. Встановлено, що на сучасному етапі перетворень в економіці акценти в управлінні державною власністю в промисловості починають змінюватися. Відбувається поступова зміна пріоритетів у процесі реформування власності. Якщо на початкових етапах реформування власності приватизація використовувалась як спосіб трансформації державного сектору та створення приватного сектору, який би зайняв домінуючі позиції в економіці держави, то вже на сучасному етапі на перші місця виходять питання ефективності управління державною власністю, зокрема, питання управління державною власністю у промисловості.

Доведено, що відсутність протягом багатьох років єдиної державної політики щодо управління державною власністю, однією з основних складових якої є Державні програми приватизації та залежність приватизаційних процесів від політичних впливів призвело до деформації політики у сфері управління державною власністю. Одним з перших кроків у напряму відновлення системної політики приватизації має стати прийняття нової Державної програми приватизації, в якій були б визначенні довгострокові стратегічні цілі та завдання.

У третьому розділі - «Вдосконалення механізмів системи управління державною власністю в промисловості» - визначено основні напрями підвищення ефективності управління державною власністю в промисловості.

Досліджено систему управління державною власністю в промисловості України, яка вбудована у загальну систему управління державною власністю та доведено, що вона формувалась під впливом різноманітних чинників, а її теперішня модель не є результатом цілеспрямованої політики створення ефективної системи управління державною власністю. Сучасна модель і механізми управління об’єктами державної власності в промисловості значною мірою сформувались поза рамками системної державної політики. Спроби вдосконалення організаційно-правових механізмів управління державною власністю не внесли принципових змін у діючу систему управління об’єктами державної власності в промисловості, навпаки законодавчо закріпили та законсервували старі принципи управління. Навіть прийняття Закону України «Про управління об’єктами державної власності» кардинально не змінило ситуацію на краще. Новий Закон лише надав правові рамки вже фактично утвореній системі управління державною власністю. Відтак, існуюча система управління об’єктами державної власності в промисловості потребує невідкладного реформування.

Відповідно до Конституції України та Закону України «Про управління об’єктами державної власності» головним суб’єктом, що виконує функції щодо управління об’єктами державної власності від імені держави, є Кабінет Міністрів України. Решту суб’єктів управління об’єктами державної власності згідно законодавства складають: Фонд державного майна України, міністерства та інші органи виконавчої влади; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, інші юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави; Національна академія наук України, галузеві академії наук. Таким чином, вітчизняна система управління державною власністю має величезну за кількістю мережу суб’єктів управління. Розпорошеність функцій управління об’єктами державної власності між великою кількістю суб’єктів управління зумовлює низьку ефективність управління державною власністю. Отже, існує потреба у створені спеціалізованої системи управління об’єктами державної власності.

Встановлено, що правова база, яка забезпечує сьогодні процес управління державною власністю утворилась стихійно та під впливом інтересів окремих суб’єктів управління. Нормативно-правовими актами, які регулюють питання управління об’єктами державної власності є закони Верховної Ради, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів, акти міністерств, відомств та інших суб’єктів управління державною власністю.

Обґрунтовано, що організаційна перебудова системи управління об’єктами державної власності та об’єктами промисловості, як основної її складової, передбачає радикальні зміни законодавчої бази у цій сфері. Зміна функцій та повноважень Фонду державного майна потребує скасування Закону України «Про управління об’єктами державної власності» та прийняття нового закону з урахуванням змін в організаційній складовій. Щоб забезпечити законодавче регулювання у цій сфері до прийняття нового закону, необхідно розробити новий законопроект про Фонд державного майна, в якому будуть враховані всі попередні неузгодженості та протиріччя, та який повинен закріпити відповідні повноваження щодо функцій Фонду державного майна. Концентрація уваги на виконанні Фондом державного майна функцій, пов’язаних з приватизацією, на нашу думку, підвищить ефективність управління приватизаційними процесами, які зараз практично заблоковані. Доцільність зосередження уваги окремого органу управління на реформуванні власності очевидна. Ефективне виконання двох полярних за сутністю функцій однією інституцією є дуже складним завданням, й, навіть за масштабністю їх обсягу, є надзвичайно складною з технічної точки зору. Проаналізовано причини неефективності діяльності Національного агентства України з управління державними корпоративними правами, яке було створено у 1998 році та проіснувало півтора року. Та обґрунтовано актуальність створення такої структури на теперішній час, з урахуванням помилок, які мали місце у минулому.

Обґрунтовано необхідність принципу дотримання єдиної стратегічної політики в сфері управління державними об’єктами. В цьому контексті важливим питанням сфери відносин власності є законодавче закріплення Концепції реформування державної власності, значну частку якої складають промислові підприємства. При формуванні Стратегії розвитку державної власності необхідно виходити з пріоритетів національної безпеки та захисту економічної незалежності. Відкритою є проблема ефективних механізмів формування і реалізації Концепції промислової політики, які б ураховували нові тенденції у міжнародній теорії і практиці державного регулювання та управління промисловим розвитком, а також були адаптовані до національних реалій. Програми політики розвитку галузей повинні чітко вписуватися у Загальнодержавну Концепцію розвитку економіки. В контексті єдиної державної економічної політики з метою підвищення регуляторного впливу на процеси промислового розвитку є доцільним ухвалення Закону України «Про державну політику розвитку промисловості».