Request a thesis ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ГЕОІНВЕСТИЦІЙНИМИ ПРОЦЕСАМИ В УКРАЇНІ :

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено стан наукової розробки питань дослідження, з'ясовано його зв'язок з науковими програмами, які виконуються Інститутом, розкрито мету, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення, наведено відомості про апробацію отриманих результатів, їх оприлюднення, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі – “Формування теоретико-методологічних засад державного управління геоінвестиційними процесами” – розглянуто теоретичні основи державного управління геоінвестиційними процесами, з’ясовано сутність транскордонного співробітництва, сформульовано парадигму транскордонного співробітництва, окреслено основні шляхи реалізації держвавного управління геоінвестиційними процесами.

Сучасний період (2008–2010 рр.) розвитку українського суспільства і його економічної складової характеризується згортанням інвестиційної діяльності практично всіма суб’єктами господарювання. Рівень інвестиційної активності в економіці та діяльності її суб’єктів великою мірою визначають темпи економічного зростання/падіння, конкурентоспроможність підприємств, рівень розвитку країни в цілому. Без внутрішнього/зовнішнього інвестування як умови відновлення і нормалізації відтворювального процесу неможливе подолання довготривалих чинників макроекономічного розбалансування економічної системи.

Об’єктивна складність трансформації України до принципово іншої моделі державного управління з одночасним існуванням у країні перманентної кризи потребують вирішення комплексу проблем, насамперед пов’язаних з активізацією інвестиційної діяльності та транскордонного співробітництва. Периферійний характер економіки України відносно інтеграційних об’єднань у Європі (ЄС) і Євразії (ЄЕП) продукує в собі потенційні можливості до самореалізації як держави шляхом активізації внутрішніх периферійних зон, що знаходяться як на заході України, так і на її сході.

Варто зазначити, що інвестиційна діяльність як в окремих сферах (соціальна, гуманітарна), галузях (вугільна, металургійна, машинобудівна, аграрна тощо), так і в економіці в цілому стали предметом дослідження багатьох інститутів та науковців. Зокрема теоретичні, методологічні, методичні питання формування інвестиційного клімату, залучення зарубіжних інвестицій економіці розглядаються в працях В. Базилевича, Ю. Бажала, М. Бланка, В. Бодрова, О. Гаврилюка, А. Гойка, Б. Губського, В. Геєця, Б. Кваснюка, О. Колосова, О. Мертенса, Б. Панасюка, А. Пересади, І. Родіонової, І. Сала, В. Шевчука, М. Чумаченка, А. Чухна та інших.

На жаль, наслідуючи позитивні напрацювання зарубіжних вчених-економістів (Дж.К. Гелбрейта, Дж. Коммонса, Дж.М. Кейнса, А. Лаффера, Р. Льюкеса, А. Пігу, П. Самуельсона, М. Фрідмена, Е. Хансена, Р. Хоутрі, Дж. Хікса, Й. Шумпетера та інших), які в економічній теорії вивчали проблеми інвестування в умовах еволюційно сформованого ринкового середовища, українські науковці, за рідким винятком, намагаються без критично-позитивного аналізу перенести теоретичні напрацювання на українське тло. Відтак, пропозиції та рекомендації дослідників здебільшого виступають неадекватними умовам розвитку національної системи державного управління в Україні. За умов різновекторного (теоретико-економічного, з одного боку, й державно-управлінського, з іншого) бачення розвитку запропоновані економістами теорії і концепції інвестування можуть і повинні використовуватися з певними обмеженнями і доповненнями, враховуючи можливі варіанти їх адаптації до реальних обставин державотворення в Україні.

Слід відзначити, що входження України в європейську систему господарювання вимагає вивчення досвіду та безпосереднього дослідження європейських інтеграційних процесів, серед яких вагому роль відіграє регіональна інтеграція – транскордонне співробітництво. Цей процес відбувається на фоні значних темпів економічних, політичних та правових перетворень, інформатизації, а у випадку України ще й в умовах безперервної адміністративної реформи, перебудови системи загальнодержавного та регіонального управління. Значний вплив на державне управління на регіональному рівні здійснює глобальна економічна криза, вихід з якої є можливим тільки за умов гармонійного поєднання інтересів регіонів та держави в цілому. Транскордонне співробітництво може виступати як модель нового управління, модель поєднання зазначених інтересів.

Транскордонне співробітництво, як правило, розглядається в контексті так званих «єврорегіонів». Єврорегіони виступили як полігон для випробування експериментальних проектів для вивчення практичних рішень щодо ефективної співпраці. Відтак, у сьогоднішніх умовах транскордонне співробітництво виступає як «лабораторія» або експериментальний майданчик європейської інтеграції.

Скажімо, існує ряд програм транскордонного співробітництва (Південно-Східна Фінляндія – Росія; Естонія – Латвія – Росія; Литва – Польща – Росія; Польща – Білорусь – Україна), але немає жодної регіональної програми, яка б передбачала регіональне співробітництво по порубіжних зонах України і Росії. Очевидно, що мета транскордонного співробітництва, яка реалізується через систему взаємопов’язаних завдань, за якими стоять питання зростання й зайнятості населення, соціальної солідарності, сталого навколишнього середовища, відповідає цивілізаційним викликам.

У роботі зазначається, що з теоретико-методологічної точки зору сутністю транскордонного співробітництва є не тільки підвищення соціально-економічного розвитку регіонів, сприяння співробітництву прикордонних регіонів по обидва боки кордону, а й також і зменшення, нівелювання бар’єрного характеру кордонів. Безперечно, що розбудова і вдосконалення прямих міжнародних взаємозв’язків регіонів розширює повноваження як самих регіонів, так і сприяє децентралізації, реалізації принципу субсидіарності. Принципово важливим вважаємо підкреслити, що принцип субсидіарності є базовим принципом взаємодії між різними рівнями регіонів, він є одним з основоположних принципів Європейського Союзу, що спрямований на забезпечення дії такого механізму прийняття рішень, який би був якомога ближче до потреб громадян і передбачав постійний моніторинг обґрунтованості дій Співтовариства з погляду можливостей, що існують на національному, регіональному та місцевому рівнях.

Під парадигмою транскордонного співробітництва розуміється сукупність стійких і загальнозначущих норм, теорій, методів, схем наукової діяльності, яка спирається на єдність у витлумаченні євроінтеграційної теорії, в організації емпіричних досліджень та інтерпретації наукових досліджень. Євроінтеграційні теорії являють собою ту основу, на якій і завдяки якій досягається єдність усіх етапів і вимірів конкретно-наукових досліджень. Ми називатимемо парадигмою ту позицію, що претендує на аксіоматичність своїх вихідних положень і на яку спираються інші теорії та дослідження.

На етапі виникнення транскордонного співробітництва мотиви країн-учасниць цього процесу мали системний характер. Можна констатувати, що чинники розгортання регіональної інтеграції стосувались як історичних традицій, так і актуального геополітичного становища, економічних, політичних та соціокультурних інтересів народів Європейського континенту. Зрештою, транскордонне співробітництво є важливим чинником з точки зору цивілізаційної ідентифікації кожного з регіонів-учасників.

Відтак, сучасні процеси глобалізації та регіоналізації детермінують розширення ролі регіонального чинника, відповідно до транскордонного, міжрегіонального співробітництва в Європі. Конкретно-історичний аналіз транскордонного співробітництва регіонів України дає змогу зробити деякі принципові узагальнення теоретико-методологічного, концептуального характеру. Насамперед, транскордонне співробітництво регіонів України є підсистемою міжнародних відносин на регіональному та міжрегіональному рівнях. По-друге, транскордонне співробітництво регіонів України є безпосередньою формою участі громад, органів самоврядування прикордонних регіонів України в загальній системі європейської інтеграції, формою реальної співпраці регіонів України та Європейського Союзу. По-третє, геоінвестиційна політика в умовах транскордонного співробітництва є потужним чинником – рушієм структурних соціально-економічних змін у регіоні.

У процесах залучення іноземних інвестицій, як зазначається в роботі, прикордонність, на жаль, не є визначальним фактором для східних областей. Як засвідчило дослідження, основний обсяг інвестицій ці регіони отримують з інших країн світу, інвестиційні надходження з прикордонних країн не перевищують 30 % загального обсягу іноземних інвестицій до жодної з цих областей.

Серед принципів геоінвестування є ряд таких, котрі можуть бути найбільш ефективно реалізовані саме у прикордонних регіонах. До цих принципів відносяться: наявність надійної інфраструктури, кваліфікованої робочої сили та близькість здійснення міжринкових операцій. Тобто у прикордонних регіонах можуть бути забезпечені інтереси іноземних інвесторів, що позитивно вплине на розвиток цих регіонів та інтенсивність їх співпраці із сусідніми країнами.

У другому розділі – “Оцінка реалізації геоінвестиційної політики” – розкрито сучасний вплив держави на інвестиційний клімат в Україні, охарактеризовано стан і тенденції розвитку інвестиційного ринку України, особливості його розвитку, перспективи залучення прямих іноземних інвестицій, розглянуто та оцінено інвестиційну привабливість східних регіонів України, здійснено оцінювання стану реалізації геоінвестиційної політики на прикладі пограничних українсько-російських відносин.

У дисертації аргументовано доводиться, що інвестиційна діяльність нерозривно пов'язана з розвитком інституційної структури інвестиційного ринку, який має конкретні географічні виміри. На сьогодні склад учасників інвестиційного ринку України можна узагальнено окреслити таким чином:

- українські підприємства, на виробничій базі яких реалізуються інвестиційні проекти. Вони вкладають свої фінансові кошти в основні фонди;

- інвестори – українські та зарубіжні банки та інші фінансові організації, що здійснюють кредитування проекту та взаєморозрахунки між його учасниками;

- зарубіжні компанії, що надають технології та обладнання, свої збутові мережі на світовому ринку, управлінський досвід, досвід підготовки та перепідготовки персоналу;

- проектні та будівельні організації, що забезпечують виконання проектних та будівельно-монтажних робіт;

- адміністрація – державна, регіональна, галузева, місцева, що створює певні умови для учасників геоінвестиційного процесу;

- інвестори – фізичні та юридичні особи, у тому числі інституційні інвестори (інвестиційні фонди, пенсійні фонди, довірчі товариства, страхові компанії та ін.), що мають вільні кошти;

- посередники – юридичні особи, діяльність яких тісно пов'язана з наданням професійних послуг з опосередкування діяльності на інвестиційному (фондовому) ринку емітентів та інвесторів;

- держава, яка шляхом прийняття законодавчих актів та відповідних державних органів визначає умови правового регулювання діяльності фондового ринку з метою підтримання його ефективного функціонування та захисту його учасників;

- учасники фондового ринку, які на добровільних засадах можуть об'єднуватися в організації, що саморегулюються, та набувають статусу саморегульованих в умовах державної реєстрації;

- організації, що саморегулюються, самостійно визначають умови діяльності своїх учасників шляхом встановлення мінімальних стандартів поведінки та етики, стандартів по операціях на фондовому ринку. Держава сприяє створенню таких організацій – учасників фондового ринку.

Кожен з перелічених учасників інвестиційного ринку відіграє певну роль в інвестиційній діяльності, привносячи в неї свій досвід та засоби (природно-географічні, людські, виробничі, інтелектуальні, організаційно-управлінські можливості, фінансові ресурси). Використання цих можливостей вимагає усвідомлення їх ролі в інвестиційному процесі.

На сьогодні масштаби міжнародного економічного співробітництва, розміри іноземних інвестицій залишаються недостатніми і не відповідають потребам економіки України.

Для виправлення ситуації необхідно, крім ефективного задіяння традиційних підходів реалізації інвестиційної політики, ще й специфічні підходи, пов’язані з активізацією глобальних і регіональних змін у геоекономіці. Такими підходами є інтенсифікація прикордонного співробітництва та проведення спільних заходів з вирішення економічних проблем, вжиття запобіжних заходів щодо появи екологічних і техногенних катастроф на всіх рівнях співробітництва з партнерами із сусідніх країн. Прикордонні території вимагають особливого підходу до свого економічного розвитку не лише як периферійні утворення, а й як найважливіша ланка реалізації євроінтеграційного курсу України в нових геоекономічних умовах.

У роботі доведено, що при правильній мотивації і відповідному державному контролі геоінвестиції можуть відігравати центральну роль в економічному процесі, забезпечуючи динамічне зростання обсягів виробництва та послуг. У сучасних умовах найактуальнішим для України є розв’язання проблеми масштабів ресурсів і структури інвестиційної діяльності.

За умов, що склалися в першій декаді ХХІ ст., зарубіжна фінансова, банківська експансія справляє значний вплив на геоінвестиційну політику Української держави, загрожуючи існуванню останньої своїми наслідками.

Наголошується, що вкрай несприятливою для проведення послідовної науково-технічної та інноваційної політики є постійна реорганізація органів державного управління науковою діяльністю.

Органам державного управління доцільно впроваджувати пільгові кредити для організацій, що розробляють нову техніку, а для підприємств, які впроваджують нововведення, ввести шкалу оподаткування тієї суми прибутку, котра витрачається на купівлю нової техніки, ресурсоощадних технологій.

У третьому розділі – “Форми реалізації державного управління геоінвестиційними процесами” – обґрунтовано необхідність удосконалення нормативно-законодавчої бази управління спеціальним режимом інвестиційної діяльності, розглянуто шляхом визначення проблем (недоліків) і перспектив (позитивні аспекти) функціонування у східних регіонах спеціальних (вільних) економічних зон.

У дисертаційній роботі підкреслюється, що одним із засобів інтегрування країни до міжнародного поділу праці та інструментом активізації зовнішньоекономічної діяльності є створення вільних економічних зон. Проведений аналіз показав, що створені у прикордонному поясі центральноєвропейських країн вільні економічні зони мають дві характерні особливості. По-перше, з моменту їх створення центральні органи влади не залучені до процесу їх організації, до мінімуму скорочуються бюджетні програми та бюрократичне втручання. По-друге, основними іноземними компаніями, на які робиться ставка при створенні цих зон, є фірми саме Європейського Союзу.

Очевидно, доречним є відновлення практики створення вільних економічних зон, зон із спеціальним режимом інвестування на сході України. Створення вільних економічних зон на прикордонних територіях характеризується зростанням виробничої та соціальної інфраструктури, дає змогу отримувати більші прибутки від експортно-імпортного руху товарів, нові технології та методи управління, забезпечує відповідну підготовку кадрів та створення нових робочих місць, стимулює розвиток виробництва та соціальної сфери у регіоні, науково-технічний розвиток, забезпечує вивільнення коштів на покращення екологічної ситуації в цих регіонах.

Максимальні позитивні результати діяльності ВЕЗ при мінімумі витрат забезпечуються створенням зовнішньоторговельних зон різної спеціалізації. Особливо ефективним, враховуючи наявні трудові ресурси, їх кваліфікацію та спеціалізацію, розвинуту транспортну інфраструктуру, є формування в східних прикордонних областях промислово-торговельних та експортно-промислових зон.

Під поняттям «спеціальний режим інвестиційної діяльності» автор розуміє правовий режим, який передбачає надання податкових та митних пільг, передбачених чинним законодавством, для суб'єктів господарювання, які реалізують на території пріоритетного розвитку інвестиційні проекти у пріоритетних видах економічної діяльності.

Спеціальний режим інвестиційної діяльності регулює відносини інвесторів і держави. Розглядаючи інвестиційну діяльність як процес моделювання, можна сказати, що ця діяльність реалізується за обумовленими схемами взаємодії елементів, необхідних для одержання результатів, що виникають унаслідок організації цього процесу.

Спеціальний інвестиційний режим упроваджується для значного збільшення припливу інвестиційних капіталів на території пріоритетного розвитку регіону з метою організації збалансованої взаємодії й розвитку елементів економічної моделі регіону і стійкого функціонування її в умовах впливу на неї навколишнього економічного середовища. Особливий статус цього режиму і великий обсяг взаємозв'язків, що виникають при його реалізації у виробничих відносинах суб'єктів – учасників цього процесу, вимагає спеціалізованої системи управління, що регулює взаємодію суб'єктів, які впроваджують інвестиційні капітали в регіоні з метою їхнього подальшого використання, й органічно взаємодіє з органами державного управління, що регулюють різні аспекти взаємодії суб'єктів господарювання і держави.

У дисертації з’ясовано, що конкретизація геоінвестиційної спрямованості регіонального розвитку повинна спиратися передусім на розробку концепції або програми залучення інвестицій в економіку регіону (міста) з чітким визначенням коротко- та довготермінових цілей реалізації базової програми інвестування, характеристики прогнозних напрямів і обсягів залучення інвестицій, а також визначення форм освоєння інвестиційних надходжень.

Автор обстоює думку, що в умовах підвищення самостійності регіонів великого значення набуває визначення регіональних потреб в інвестиціях на продуктивний розвиток суб'єктів господарювання і можливостей цих суб'єктів освоїти очікувані інвестиції. Фактично постає питання про спроможність регіональної інфраструктури ефективно використовувати залучені та запозичені кошти для покриття потреб регіонів.

Відтак, зазначається, що розробка та реалізація інвестиційної стратегії і тактики має базуватися на всебічно відпрацьованих економіко-математичних моделях і сценаріях, які мають важливе значення як на державному, так і на регіональному рівнях. Звичайно, ефективність регіональної інвестиційної політики багато в чому залежить від поліпшення інвестиційного клімату в державі в цілому. Щодо наближення інтересів держави і регіонів, то важливо проводити розрахунки балансових моделей ресурсного забезпечення регіонального розвитку, особливо на рівні міжрегіональних зв'язків. Це дасть можливість підвищити інтегрованість регіонів України. Тому проблеми перепрофілювання, диверсифікації виробництва, кооперації на регіональному рівні повинні стати предметом досліджень державно-управлінської науки.

У заключному розділі автор доходить ряду висновків, серед яких підкреслюється, що геоінвестиційний процес в Україні стримується через те, що у країні закрита інноваційна ніша. Безперечно, комплекс складних соціально-політичних проблем також справляє свій вплив, але в цей роботі розглядається лише інноваційний аспект. Для відкриття інноваційної ніші необхідно, щоб ринок сформував певні умови. Серед них особливо важливі нова структура відносних цін, нагромадження необхідної кількості вільних капіталів і зниження ставки відсотка тощо. Усі ці умови перекриваються одним – виникненням додатної різниці між вартістю випуску продукції та вартістю витрат на неї.

Для досягнення помітних позитивних структурних зрушень в економіці регіонів слід забезпечити комплексний підхід до інвестиційної діяльності, підтримку пріоритетних напрямів науково-технологічного розвитку, який передбачає використання бюджетних коштів переважно в соціальних та стратегічних базових сферах, а коштів суб'єктів підприємницької діяльності – в інших, прибутково більш привабливих сферах.

Регіональна політика має бути спрямована не тільки на залучення іноземних інвесторів, а й діяти в різних напрямах і залучати будь-які інвестиції, в тому числі і внутрішні від суб'єктів підприємницької діяльності, державні інвестиції, кредитні кошти Світового банку, а також брати участь у проектах міжнародної технічної допомоги тощо.

У роботі наголошується, що важливим методологічним підходом в оцінювані стану геоінвестиційного ринку є положення щодо єдності функцій державного управління, коли функція контролю тісно переплітається з функцією аналітичною. Це дає структурі управління зіставляти змогу досягнуті результати, прогнозувати ситуації, що виникають стандартно і заважають ефективній роботі. На основі проведеного аналізу можна робити висновки про правильність обраного шляху, виявляти недоліки, виходити з пропозиціями щодо вдосконалення до вищих органів державної влади.