| summary: |
1. основний зміст роботи
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, відображено його зв’язок з науковими програмами, планами та темами установи, визначаються мета, завдання, об’єкт та предмет дослідження, наведена загальна характеристика наукових методів дослідження, сформульована наукова новизна отриманих результатів та їх наукове і практичне значення, наводяться відомості про апробацію роботи та публікації.
У першому розділі – «чні засади формування політичних стратегій в державному управлінні охороною здоров’я» – розглянуто теоретичні підходи щодо аналізу стратегічного управління та політики як стратегії управління державою, формування політичної стратегії управління охороною здоров’я як соціально-значущої сфери суспільства. Стратегічним управлінням є цілеспрямована діяльність його суб’єктів з розробки місії, визначення цілей організації і способів їх досягнення, що забезпечують розвиток певної галузі у нестабільному зовнішньому середовищі шляхом зміни самої організації, її пристосування до зовнішнього середовища та посилення впливу на нього. Стратегічне управління – це безперервний процес вибору і реалізації цілей і стратегій організації, який можна представити як логічну послідовність дій: діагноз (оцінка) – прогноз – стратегія – стратегічний план – програма – проект – оцінка результатів (останній результат замикає ланцюжок з першим результатом, утворюючи зворотний зв’язок), а змістовними результатами стратегічного управління є стратегія організації, її стратегічний потенціал і організаційна структура.
Питання стратегічного управління розвитком державного сектора в Україні залишаються недостатньо опрацьованими, що пов’язується із складністю пропонування в умовах політичної та економічної нестабільності довгострокової стратегії державного управління. Проте, з поступовим розгортанням процесу розбудови держави, організаційно-правового відособлення структур управління, удосконалення змісту повноважень органів державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування створюються реальні умови для переведення систем управління на якісно новий рівень.
Застосування методів державного управління для формування політичної стратегії можливе лише частково, бо між стратегічним управлінням корпорацією та стратегічним управлінням державою існують суттєві відмінності. По-перше, стратегічні цілі держави мають сенсоутворюючу роль, бо породжують життєві стратегії громадян, дозволяють їм облаштовувати свою діяльність з вірою в очікуване майбутнє, з орієнтацією на певні перспективи щодо стабільного розвитку держави. Стратегічне планування в державі безпосередньо пов’язане як з ідеологією, що включає суспільні цінності, так і з перспективними цілями і пріоритетними завданнями державної політики, що будуються на суспільних інтересах. По-друге, перед державою стоїть завдання не тільки якісної зміни соціального середовища, але й створення сприятливих умов для відповідних трансформацій. По-третє, перехід від поточного планування і адміністрування до стратегічного управління пов’язаний з політичною волею національної еліти, з ухваленням обґрунтованих і таких, що спираються на управлінські знання, рішень. По-четверте, стратегічне управління державою передбачає чітке розмежування загальної і організаційної стратегії розвитку. Державне стратегічне управління є системою заходів по реалізації інтересів населення, що виникають внаслідок змін цільових настанов і змісту індивідуальної і колективної діяльності.
Формування стратегії державного управління сферою охорони здоров’я не можливе без чіткого усвідомлення змісту основних категорій цього процесу, а саме: здоров’я людини, охорона здоров’я. Поняття «здоров’я людини» охоплює не тільки суто біологічні, а й соціальні характеристики людини. Тому, коли йдеться про здоров’я людини, то мається на увазі дослідження не тільки фізичного стану окремої людини, а і її соціального середовища. Під охороною здоров’я розуміється система соціально-економічних та медичних заходів, спрямованих на збереження й підвищення рівня здоров’я кожної людини і населення в цілому.
Політична стратегія представляє собою принципи, засоби та методи, за допомогою яких суб’єкти певного процесу задовольняють свої інтереси та розв’язують конкретні проблеми. Виходячи із суспільної значущості сфери охорони здоров’я, політичну стратегію у цій сфері можна розглядати як процес стратегічного планування та управління на основі інтересів усіх соціальних груп населення. Політична стратегія має забезпечувати баланс між економічною ефективністю та соціальністю сфери охорони здоров’я.
В дисертації визначаються й аналізуються найважливіші складові політичної стратегії: економічна, нормативна, соціальна, структурно-управлінська та комунікативна. Зокрема, економічна складова – це методи та способи, за допомогою яких здійснюється ресурсне забезпечення галузі; нормативна – принципи організації сфери охорони здоров’я; соціальна – індивіди та їх об’єднання, інтереси яких перетинаються у процесі охорони здоров’я; структурно-управлінська – організація певного сектора охорони здоров’я та методи і способи управління нею; комунікативна – процедури обміну інформацією між акторами певної сфери.
Таким чином, для з’ясування змісту політичної стратегії розвитку охорони здоров’я необхідно визначити специфіку організації цих складових та основні напрямки їхнього удосконалення.
У другому розділі дисертації – « – аналізуються напрямки, форми та методи формування політичних стратегій у європейських державах та особливості системи управління сферою охорони здоров’я в Україні. Узагальнено досвід Франції, Німеччини, Великої Британії, Італії та Бельгії, де вже реалізовано різні моделі фінансування сфери охорони здоров’я: у Великій Британії – бюджетна модель фінансування, у Франції – змішана модель і т.д. Ці країни, за оцінкою Всесвітньої організації охорони здоров’я, мають найкращі у світі системи охорони здоров’я (Франція, наприклад, посідає перше місце серед країн світу за рівнем та результативністю медичного обслуговування, де останнім часом здійснено низку реформ, які можуть бути корисними для України як держави, що прагне інтегруватися у Європейський Союз).
Незважаючи на відмінності в організації систем охороною здоров’я у зазначених країнах, можна стверджувати, що організація державного управління має загальні характерні риси щодо політичної стратегії. Система управління сферою охорони здоров’я має трирівневий тип організації (загальнодержавний, регіональний та місцевий). На загальнодержавному рівні здійснюється національна стратегія розвитку галузі, розробляються стандарти медичного забезпечення та здійснюється контроль за їхньою реалізацією, встановлюється різна фінансова та управлінська відповідальність органів влади на різних рівнях. Органи регіонального рівня відповідають за структуру забезпечення якісного сервісу на підвідомчій території (тут формується регіональний план охорони здоров’я і оцінюється дієздатність місцевого сервісу); місцевого рівня – являють собою оперативну частину системи, що знаходиться під контролем муніципалітетів, які реалізують програми охорони здоров’я.
Поліпшення ситуації в галузі охорони здоров’я не можливе без подальшого соціально-економічного розвитку, підвищенням рівня освіти, збалансованості харчування і т. ін. Міністерства охорони здоров’я і уряди більшості європейських країн переходять від виконання функції управління, безпосередньо пов’язаних з наданням послуг, до здійснення стратегічного контролю з використанням стимулів і різних інструментів політики. Важливого значення при формуванні стратегії розвитку сфери охороною здоров’я набувають такі принципи, як солідарність у відносинах між окремими громадянами і в рамках всього суспільства в цілому, справедливість, залучення пацієнтів і громадян до процесів ухвалення рішень з питань особистого здоров’я.
Формування стратегії розвитку сфери охорони здоров’я у європейських країнах базується на здійсненні наступних кроків: з’ясування перспектив розвитку галузі; визначення ролі державного і приватного секторів, добровільних організацій і громадянського суспільства в розвитку сфери охорони здоров’я.
Стратегічне управління прагне до забезпечення належного балансу правових, нормативних і політичних інструментів поліпшення діяльності систем охорони здоров’я, що означає: забезпечення дотримання законів і вимог нормативно-правових актів усіма суб’єктами у сфері охорони здоров’я; досягнення адекватної рівноваги владних механізмів, стимулів керівництва, передового досвіду, санкцій; узгодження стимулів розвитку системи охорони здоров’я для досягнення цілей політики, що проводиться урядом.
У дисертаційній роботі доведено, що ефективна управлінська структура має забезпечувати належне урядування (на основі етичних принципів і цінностей) і сприяти досягненню його цілей шляхом визначення суспільством системи загальних цінностей і етичних принципів як основи зміцнення здоров’я; забезпечення підзвітності і прозорості функціонування всієї системи, а також чіткого визначення ролей і обов’язків учасників в рамках процесу охорони здоров’я; забезпечення відповідності між стратегією і структурою управління, скорочення випадків дублювання і фрагментації функцій; надання пріоритетної уваги питанням захисту інтересів споживачів. Поліпшення керівництва системою охорони здоров’я можна досягнути, наприклад, шляхом розширення участі громадян в ухваленні рішень.
Основними суб’єктами формування державної політики у сфері охорони здоров’я є центральні органи державної влади, а саме: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та Президент України. При цьому основні функції щодо фінансування, регулювання та контролю у сфері охорони здоров’я покладено лише на один орган – Міністерство охорони здоров’я України. Що стосується інститутів громадянського суспільства, то вони тільки опосередковано впливають на процеси формування державної політики у сфері охорони здоров’я. Така ситуація є джерелом розвитку негативних явищ в управлінні галуззю і суперечить позитивному сприйняттю більшістю населення ініціатив державної влади з приводу її розвитку, що потребує певного поглиблення наукових досліджень із зазначеної проблематики.
У третьому розділі – «Напрямки запровадження політичних стратегій у сферу охорони здоров’я в Україні» – аналізується діяльність суб’єктів формування державної політики у сфері охорони здоров’я в Україні, а також визначаються шляхи удосконалення управління системою охорони здоров’я з урахуванням політичних стратегій.
Вирішення проблем у сфері охорони здоров’я потребує формування виваженої охороноздоровчої політики та її цілеспрямованої реалізації. Для цього лише волевиявлення держави недостатньо, необхідна активна участь у цих процесах громадян як рушійної сили державотворення. Сфера охорони здоров’я є специфічним простором суспільних відносин, від стану і розвитку якої залежить здоров’я нації і безпека держави. Саме цим і визначається необхідність залучення до розробки й реалізації державної охороноздоровчої політики широкої громадськості. Центральною фігурою в соціальній, демократичній державі виступає пересічний громадянин, життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека якого визнаються в Україні найвищою цінністю.
Важливою ланкою ефективного реформування системи охорони здоров’я є політичний діалог, який надає можливість прискорити перетворення сфери охорони здоров’я у напрямку повного задоволення потреб населення у медичних послугах. Базою для його налагодження є загальне розуміння важливості використання інформаційних систем в інтересах реформи сфери охорони здоров’я та децентралізація управління її розвитком, впровадження інновацій, розширення первинної медичної допомоги населенню, автономії стаціонарів та посилення приватного сектора у сфері охорони здоров’я і ін.
Одним із пріоритетних напрямків удосконалення системи охорони здоров’я пропонується реформа системи її фінансування. В роботі обґрунтовуються пропозиції щодо виокремлення чотирьох джерел фінансування:
– державний та місцевий бюджети, кошти з яких спрямовуються на оплату страхових медичних внесків малозабезпечених верств населення; пряме фінансування (або дофінансування) лікування соціальних хвороб; оплату наддорогих технологій і методик і утримання соціально значущих медичних закладів – у сільській місцевості, туберкульозних і онкологічних диспансерів та ін.;
– страхові внески фізичних і юридичних осіб, розміри яких мають узгоджуватись з урядом;
– пряма оплата вартості послуг, що надаються при небажанні особи страхуватись, та послуг, які безпосередньо не впливають на здоров’я чи не входять до страхового полісу;
– благодійні внески, які надходять від спеціальних фондів, і які спрямовуються на фінансування розвитку нових технологій і випадків, непередбачених законодавством і страховкою.
Реформування галузі, змінюючи характер суспільних відносин, ставить на порядок денний необхідність залучення до цього процесу не тільки безпосередньо медичні установи, а й структури громадянського суспільства, що актуалізує значущість політичних стратегій як засобу удосконалення управління охороною здоров’я.
|
